Казки Чаробору

Дбайливо сховавши кошеня за пазуху джинсової куртки (не кидати ж його одного посеред дороги!) Ярослава стрімголов попрямувала до будинку вдалині.

Двір Ягинішни, обнесений низьким тином, виявився великою доглянутою садибою. Пара скляних теплиць ззаду, лавки та масивний стіл під вишнею, невеликий городик і старий сарай заповнювали дворище. Найвидатнішою спорудою виявився будинок. Півтораповерхова будівля з колод, майстерно прикрашена різьбленням, різними символами і широким ґанком, височіла на курьїх стовпах. Ярославі навіть стало цікаво, від чого захищали дім? Від диких тварин, чи тут так часто розливалися ріки? Але господині на вулиці не було, отже і спитати ні в кого. Відчувши, як вовтузиться під курткою дитинча рисі, дівчина голосно покликала:

- Є хто?

- Чого кричиш? - пролунало з-за спини.

Перелякано підскочивши, Ярослава розвернулася і побачила Ягинішну.

- А звідки?.. Вас же не було... - запнулася гостя, але одразу ж передумала. - Ось.

З-за пазухи її джинсівки виглянула пухнаста мордочка. Рисеня солодко позіхнуло і знову пірнуло за борт з блискучими гудзиками. Ярослава наспіх розповіла, як їй дорогу перегородила дика тварина, залишила кошеня і пішла, зникнувши в лісовій глушині.

- Що мені тепер з ним робити?

Ягинішна наказала чекати її на лавці під вишнею, а сама ж піднялася по сходах в оселю, назбирала в кошик пиріжків, пляшку молока та баночку солінь. Повернувшись у двір, старенька поманила Ярославу за собою. Зайшовши за будинок, вони вийшли через невелику задню хвіртку і по вузькій стежці попрямували вглиб густого лісу.

- А куди ми йдемо? - поцікавилася дівчина.

- До чугайстра нашого. Ореста, - спокійно відповіла Ягинішна, спираючись на високий білий різьблений посох.

Ярослава запам'ятала палицю, коли старенька приходила в пансіонат.

- До кого? - недовірливо перепитала та.

- До Ореста. Він у нас в лісі живе, за звіриною поглядає, від вогню береже, подорожнім допомагає, духів від бешкетництва застерігає. Ну, це якщо він у доброму гуморі, - охоче пояснила Ягинішна. - А тих, хто в лісі буянить, Орест наш, ух, як карає!

- Так це ж лісничий, а не…як його там? Чудмайстер.

- Хтозна, хтозна, - хитро посміхнулася старенька.

- Ой, а давайте я понесу, - запропонувала Ярослава допомогти співрозмовниці, і та з радістю віддала їй кошик з гостинцями.

Через півгодини блукань по стежках, мандрівниці вийшли на невелику галявину. Посередині стояла стара лісова сторожка.

Двері скрипнули, і назустріч вийшов чоловік. Навіть, коли той підійшов досить близько, Ярослава не змогла визначити його вік. Густа борода з рідкою сивиною, скуйовджене волосся, але по-юнацьки яскраві зелені очі. Дівчині навіть здалося, що його вуха трохи гостріші від звичайних.

- Здорова будь, Ягинішна, - голос лісничого нагадував гул мідної посудини. - З чим прийшла?

- А підемо ж, мій хороший, до хати, - старенька стривожено озирнулася на лісову гущавину, відтягуючи розмову.

Лісничий з цікавістю глянув на Ярославу, але нічого не сказав і помахом руки запросив у сторожку. Всередині будівля виглядала такою ж старою, як і зовні. Крізь маленьке брудне віконце падало тьмяне світло на грубо витесаний стіл, дві лавки, тапчан і подобу печі. На стінах висіло пару полиць з горщиками, казанок та сковорода. Як тільки Ярослава увійшла в сторожку, відразу ж спіткнулася у напівтемряві.

- Який ти, Орест, не хлібосольний, - пробурмотіла Ягинішна. - Все в своїй вовчій темряві живеш.

У руках старенької в мить з'явилася товста свічка, що відразу ж спалахнула. Через напівтемряву сторожки Ярослава не помітила, як Ягинішна так швидко це зробила, зате навколо відразу стало світліше. Дівчина поставила на стіл кошик і присіла на лавку біля літньої жінки.

Лісничий Орест, ніби маленька дитина, із захопленням поліз рукою у кошик, але Ягинішна його зупинила:

- Зажди. Справа є, - промовивши це, старенька кивнула на лацкан Ярославиної куртки.

Дівчина слухняно витягла звідти рисеня і, посадивши на стіл біля гостинців, розповіла про зустріч з його матусею. Лісничий взяв в руки кошеня і, покрутивши, як тендітну коштовність, роздивився його від крихітних кігтиків до кожної шерстинки. Як тільки тварина знову опинилася на стільниці, то незграбно, але цілеспрямовано потрусила до Ярослави. Підхопивши кошеня на руки, дівчина почала його ніжно гладити.

- Арись це, - коротко відповів Орест.

- Невже знову повернулася? - сплеснула руками Ягинішна. – Ой, біда-біда!

- Арись? - перепитала Ярослава. - Я казку таку знаю про злу мачуху і жінку, перетворену на рись.

- Так та не так, - зітхнула Ягинішна.

Передчуваючи довгу розмову, лісничий за цим разом непомітно для старенької запустив руку в кошик і витягнув пиріжок. Ярослава побачила, як лице чоловіка одразу ж осяяла щаслива посмішка і здригнулася. В напівтемряві сторожки блиснули хижі ікла. А може їй лише здалося?

Тим часом Ягинішна почала свою розповідь:

- Є така богиня Мати-Сира-Земля. Прародителька всього живого. І була в неї дочка Рисянка – княжна всіх кішок від малого до великого. Що тигр, що кошеня - всі її слухалися, за матір рідну вважали. І посватався до неї Чорнобог. Повелитель всіх нещасть, холоду і смерті. Відмовили йому, а Рисянка закохалася і заміж за простого хлопця вийшла, донечку йому народила. Тоді Чорнобог хитрістю прокляв княжну, перетворивши ту в рись, а на її місце чаклунством поплічницю свою підсунув. І ніхто нічого не помітив, якби не свекруха. Бачить жінка, що невістка дитину не годує, а тільки коров'яче молоко дає нишком. Дитя все плаче та в сторону лісу голівку повертає. Взяла свекруха дитину та до діброви віднесла. Вискочила звідти рись, шкуру скинула і в невістку перетворилася, щоб дитя погодувати. Раз, другий, третій ходила свекруха, а потім і чоловік за матір'ю простежив. Бачить, що дружиною його рись дика обертається. Взяв, та спалив звірину шкуру у відуна місцевого на кострищі. В ту ж хвилину спало чаклунство. Поплічницю Чорнобога вигнали назад до названого батька в Нав, а дитя княжни Ариссю нарекли. Вигодувана молоком матері-оборотниці, дівчинка і сама могла перетворюватися в рись. А після і зовсім в ліс пішла жити, щоб родичів своїх чотирилапих берегти. Отак от.

Ярослава, що ще на середині оповідання витягла зошит для нотаток і ретельно все записувала, запитально підняла погляд на стареньку:

- А до чого тут це кошеня?

Ягинішна зиркнула на лісничого, але той лише винувато жував третій пиріжок, знову непомітно поцуплений з кошика. Махнувши на чоловіка рукою, старенька відповіла:

- Арись до тебе приходила, дитя своє під захист віддала. А це означає, що поплічники Чорнобога скоро до нас завітають. Вона їх чує краще будь-якого лукавого.

- Знову Сонце красти будуть! - обурився лісничий.

- Чудова історія, - втрутилася Ярослава. – Але, що робити з кошеням? Може, до ветеринара віддати або в розплідник який?

- Якщо хочеш, щоб його, а точніше її, потім в приватний зоопарк продали або кому в руки криві, то відвозь, - трохи грубо відповів чоловік.

- Н-ні, не хочу, - замотала головою Ярослава.

- Тоді виховуй, дбай, а як мати повернеться, віддаси їй назад. А вона обов'язково повернеться. Повір мені, - запевнив лісничий. - Тим більше, що арисі розумні. Багато клопоту тобі не доставить. Та зараз мусиш добре дбати. Кошеня хворіє. Видно мати сама ради б не дала і за допомогою звернулася.

Ярослава розгублено подивилася на Ягинішну, але та лише ствердно кивнула. Знову взявши в руки посох, старенька піднялася.

- Підемо ми, Орест, а ти насторожі будь. До Плюгавого болота частіше навідуйся. Та на Відьмині купини.

Всю зворотну дорогу Ярослава розмірковувала над тим, що побачила і як їй тепер піклуватися про кошеня. Це виявилася дівчинка приблизно місяць від народження. Коли гості виходили зі сторожки, лісничий на прощання пообіцяв допомогти з вихованням тварини, але трохи пізніше. А поки наказав годувати сумішами для кошенят. Та назвав декілька трав і як їх заварювати.

Від важких роздумів Ярослава обудилася вже в хаті старенької.

Будинок виявився просторим, світлим, скрізь висіло безліч трав, амулетів, вишитих рушників. Дівчина одразу ж звернула увагу, що всередині дім здається набагато більшим ніж зовні. А ще ці амулети… Зараз Ярослава побачила, що безліч їх висіли на кілках тину, на ганку і всередині. Хоча не пам’ятає, щоб помітила вироби, коли прийшла до тину пару годин тому.

- Ти чого це так притихла? - поцікавилася Ягинішна, жестом запрошуючи присісти за стіл, засланий білою скатертиною.

- Ніяк не зрозумію, що мені з нею робити, - задумливо відповіла дівчина. - Я і допомогти хочу. Дуже! Але як це зробити? У пансіонат же з собою не потягну! А суміш я тут де знайду? У вас є зоомагазин? Ще й ветеринара зараз немає. Я тварин дуже люблю, але не вмію з ними. З батьками вічно в роз'їздах була, навіть хом'яка не могла завести. А як з бабусею почала жити, так взагалі перестала мріяти – бабусі через здоров'я не можна.

- Ну тихіше, тихіше, - Ягинішна присіла поруч. - Ти так не журися. Рисенятко у мене поки залиш, в теплі та ситості буде. Кіт у мене є. Баюном кличу. Кошеня, як рідне прийме, зігріє, обмуркає. Всі хвороби віджене. А завтра в місто з'їздиш, там ці твої магазини є. Онук Діда Данила їхати буде і тебе з собою візьме.

- А місто велике? Там банкомати є? - пожвавилася Ярослава.

Ягинішна сплеснула руками:

- Ні, ну ти подивися! Я схожа на стару, що про слова такі відає?

***

Наступного дня, а точніше раннього вечора, Ярослава стояла біля тину Ягинішни і глузливо махала у слід від’їжджаючому «Запорожцю». В той самий час на ґанку з’явилася власниця садиби. В руках вона тримала дике кошеня, що гралося з китичками на хустці старенької.

- Доброго дня, - привіталася гостя, протискуючись у хвіртку.

- Привіт, моя хороша, - посміхнулася у відповідь Ягинішна, пропускаючи гостю всередину будинку. – Дивлюся ти в місто не дарма їздила?

Погляд дівчини опустився на пакети з покупками. Так, здається хтось трохи перегнув палку і накупив забагато всякої всячини. Якщо не рахувати гарної вишитої туніки та різноманітних намистин зі стрічками, то все інше було придбане для кошеняти. Особливо дівчині подобалися декілька кумедних іграшок і премилий рожевий нашийник з блискучими камінцями. Хоча ні, було ще дещо, що Ярослава купила з великим задоволенням – разок червоних коралів на подарунок для Ягинішни. Продавчиня присягалася, що намистини зроблені з натурального матеріалу. І дивлячись на ціну, Ярослава сподівалася, що віддає чималі гроші не за фарбований пластик.

 – Ще й як, - нарешті відповіла дівчина і винувато посміхнулася. – Зате я суміш купила. Зараз розведу та погодую кошеня. Вона вам небагато клопоту завдала?

- Що ти, що ти, - посміхнулася Ягинішна. - Така потіха на старості літ. А бачила б ти, як Баюн її покохав! Що рідну! Весь день біля неї муркотів.

Покинувши пакети на лавці, Ярослава приготувала молоко для рисеняти і, забравши його до себе на коліна, почала годувати з пляшечки. Кошеня смішно перебирало лапками у повітрі та задоволено причмокувало.

- Як величати будемо? - поцікавилася Ягінішна, збираючи з полиць сушені трави в кошик.

- Кого? Її? - здивувалася дівчина. - Так вона ж дика.

- Тобі кошеня сама мати довірила, - намагалася пояснити старенька. – Значить і наректи ти її можеш. Не будеш же весь час рисеням кликати.

- Ну, тоді нехай Рисянкою буде, як у тій легенді, - знизала плечима Ярослава.

Ягинішна на це лише схвально кивнула. Поглянувши на пакети, вона хитро поцікавилася:

- На гуляння, зіронько, зібралася?

- Хотіла, та настрою не стало. Я краще з рисеням посиджу, – знову знизала плечима Ярослава.

Не буде ж вона розповідати Ягинішні, що поїздка в місто виявилася справжнім кошмаром. А от Марині треба було б подзвонити. Не те щоб пожалітися, але… Знайти підтримку, чи що?

- Навіть не думай! – обурилася Ягинішна. – Сьогодні сама Русалія має прийти в гості до Матері-Сирої Землі. Раптом тобі її дружба випаде? А за Рисянкою Баюн наглядить. Вже чую, як лапищами своїми тупає на даху.

Прислухавшись Ярослава і справді почула якийсь шурхіт над головою. Здавалося, наче хтось човгає граблями по дощатій стелі. Що ж там за котик такий? Та спитала про інше:

– Що за Русалія?

- А це, як Рисянка – княгиня котів, так Русалія – повелителька русалок зі світлого світу Праві.

- А водяний тоді хто? – розгубилася Ярослава. – Чи його тут болотником називають?

- Болотник то пройдисвіт з Наві. Поплічник Чорнобога з давніх-давен. Є в нас тут один такий – Мокляк. Він править місцевими болотами та трясовиною. Нехай там сидить! А Батько Водяний за всіма річками та озерами доглядає, русалок, як дочок виховує, на шлях світлий наставляє. Якщо підеш на свято, я тобі пізніше оповідки про Русалію розповім.

- Та я не встигну, - відмахнулась дівчина. - Мені до «Причаробор'я» ще ого-го скільки пішки йти.

- Так і бути, дам коня тобі прудкого, коня рудого та в статі стрункого, - Ягинішна тричі постукала посохом по підлозі і самовдоволено посміхнулася.

- Коня? - округлила очі Ярослава. – Так мені його тримати нема де…

- Та не живого, а залізного! - відмахнулася старенька і відібрала рисеня. – Забирай свої речі й їдь швидше. Велосипед біля сходів стоїть.

Спустившись з ґанку, Ярослава й справді побачила велосипед. Звичайний такий, червоного кольору, без верхньої труби в рамі, натомість із пластиковим кошиком. Хоча  по правді кажучи, велосипед був не звичайний, а навіть дуже гарний – блискучий, із білими обідками на колесах та милим дзвіночком у формі квітки. Дівчина могла заприсягтися, що коли піднімалася в хату, велосипеда ніде не було. Хоча мама часто нарікала, що її дочка виросла, рахуючи ґав. Так що…

На радощах Ярослава ледве не забула вручити Ягинішні разок коралів, що купила в місті. Жінка довго не хотіла приймати такий дорогоцінний подарунок, але після слів «підвищують активність та знімають втому» таки здалася і пообіцяла надягати майже не щодня.

Закинувши пакети на велосипед, Ярослава помчала до «Причаробор'я», сподіваючись, що їй ще вдасться цього дня підняти собі настрій.

Через декілька годин на Чаробор опускалися пахучі літні сутінки. Ярослава переодяглася в недавно куплену туніку, підв'язавши її ремінцем, одягла зроблені по дорозі із міста прикраси - кілька браслетів зі стрічок і намистин, а тітка Таня замість вінка вплела в косу дівчини квіти. Вийшло справді казково. Тим більше, що яскраві бутони вигідно відтіняли світлий колір волосся, а темні очі і брови не потребували жодної косметики. Кухарка ж з Галиною Владиславівною теж мали приїхати, але трохи пізніше – остання порція солодощів допікалася в духовці.

Потім Ярослава осідлала велосипед і, замиготівши у світлі придорожніх ліхтарів, поспішила на свято. Гуляння проходило на великому полі за Роздоріжжям. Місцеві жителі прозвали його Лукавим. Там теж була якась легенда про бешкетливих духів, але з нею дівчина поки що не ознайомилася. Ще здалеку чулися музика, гомін і сміх, здіймалися іскри вогнищ та повітряні змії. В'їхавши на імпровізовану стоянку, дівчина пристебнула велосипед і поспішила до натовпу. Що і казати – народу тут зібралося чимало. Більшість дотримувалися негласного правила приходити у етнічному одязі. Ярослава одразу згадала слова продавчині з крамнички, де купувала свою туніку: молодь часто обирає більш сучасні варіанти – вишиті сарафани з синтетичних матеріалів, джинсові комбінезони з рясним мереживом або ж ті самі туніки, тільки в спортивному стилі. Хоча було досить багато гостей, що начебто зійшли зі сторінок енциклопедії – жінки дивували різноманіттям плахт та головних уборів, а чоловіки вихвалялися крайками та чересами на різнокольорових шароварах. І, ні, це не нагадувало ті сценічні костюми, що ми звикли бачити на концертах. Це було дещо інше, більш буденне. Чесно кажучи, дівчині на мить навіть здалося, що вона потрапила у зовсім інший вимір. Такий, де традиції минулого не забулися, а квітнули сторіччями і збудували дивовижний світ.

Ярослава часто бувала на подібних святах у великих та малих містах. Батьки їздили країною в різноманітні експедиції, але ніколи не втрачали нагоди познайомитися з традиціями. Зазвичай жителі снували між крамничками з дрібним сувенірним товаром. Вибирали найсмачнішу їжу в наметах з польовою кухнею. Бавилися зі свійськими тварина чи каталися на каруселях. Тут же гуляння перевищувало решту разом узятих. Ні, не за розмірами, а саме за атмосферою. Роззявивши рота, дівчина блукала полем і озиралася: ковалі, кухарі, скоморохи, торговці, пивовари, музиканти, склодуви, гончарі, різьбярі... Ярослава збилася з рахунку, перераховуючи всіх присутніх на ярмарку. Невже вони всі живуть в Роздоріжжі? Чи може приїхали з околиць? З такою кількістю відпочиваючих є великий шанс продати безліч товарів.

Та й тварин вистачало. Їм дбайливо збудували загони подалі від концертної сцени і серед тіні дерев. Дівчина навіть не уявляла, що приїжджі з пансіонату такі охочі до спілкування з фауною: хтось катався на конях чи віслюках, хтось годував лисиць, сов та оленів, інші грали з кроликами, а деякі (хто міг би подумати?) навчалися доїти корів та кіз.

З далекого кінця галявини почулися веселі крики та пісні. Компанія молодих хлопців оточувала вершника на чорному коні. Ряджена молодь складно співала про молодця, його удаль, останні дні весняної сили. Все, як заведено в народі на таких заходах. Останнє, що почула Ярослава, це:

Провели ми Русалію та до зеленого бору,

Самі ж повернулись до нашого дому,

Он коли ж ми русалочку проводили,

Наказали, щоб часто сюди не ходила.

Щоб житечка в полі нам не ламала,

Щоб дівчат ворожить не спокушала.

В іншому кінці галявини почувся дівочий сміх. Саме за спиною Ярослави з'явилася зграйка дівчат. Між ними також їхала вершниця, тільки на білому коні. Її супутниці не відставали в яскравому одязі і співали навіть голосніше за хлопців.

Ми русалоньку тую сюди воротили,

Між полів, між садів її поводили.

Напували коня, ой, частували русалю,

Дарували намисто із гірського кришталю.

Відтепер вона стане мил`а подружечка –

Буде зерно восени до мішечка.

Зацікавлена тим, що відбувається, Ярослава пішла за натовпом народу до центру галявини. Там горіло безліч багать, але основна дія відбувалася біля найбільшого. Підійшовши ближче, Ярослава роздивилася, що вершником був той самий Івар, з яким вона їздила у місто, а його театральною парою опинилась гарна чорнява дівчина. На мить її обличчя здалося знайомим. Поки біля вогнищ розігрували обрядову дію, Ярослава відчула чийсь погляд. Обернувшись, вона побачила трійку русалок.

Насправді, це були звичайні дівчата з гуляння, приблизно її віку, з дуже довгим розпущеним волоссям, у святкових сорочках та яскравих вінках. Таких тут багато гуляло. Але саме ці здалися Ярославі схожими на казкових створінь. Можливо, світло так падало. А може, справа в яскраво-блакитних очах трійці та надзвичайно блідій шкірі?

Тим часом незнайомки наблизилися. Висока дівчина, до речі теж чорнява, заговорила першою:

- Водили вони її, аякже. Спали до полудня. А з нами Ягиня ходила по всім полям, садам і городам.

- Для чого? – спитала Ярослава перше, що прийшло на думку.

- Щоб дощі над тими місцями рясніли, джерела коріння напували. Так з давніх-давен повелося: частувати русалок для багатого урожаю, - відповіла все та ж чорнява незнайомка. – Тим більше не схожа вона на Русалію. Русалія всіх дівчат згуртувати має, подружити. А ця тільки те й вміє, що сваритися з усіма.

Ярослава знову подивилась у бік багать і знизала плечима:

- Я не знаю її. Тільки того хлопця. Івара. Але знайомство у нас не задалося.

- Ну то знай, що це Варвара. Вона його дівчина, - сказала друга з русалок, що мала коротке русяве волосся з хімічною завивкою, і єхидно хихикнула. – Та ще відьма.

- Важка вдача? – уточнила Ярослава.

- І це теж, - усміхнулася чорнява. – Мене звуть Аїра, а їх Осока та Лілія. Тебе ми тут раніше не бачили.

– Я з бабусею нещодавно приїхала до пансіонату. Вона працюватиме на кухні, а я Ягинішні допомагаю. Моє ім'я Ярослава.

- А скарби ти йдеш шукати? - запитала третя дівчина - Лілія.

- Які скарби? У програмі нічого не написано, – здивувалася Ярослава. – А де можна почитати про правила квесту?

- Правила чого? – здивувалася Лілія і широко розплющеними очима подивилась на подруг.

- Це така гра, коли тобі дають завдання-загадки, а ти мусиш їх відгадати, - скривилася Аїра.

- І краще це зробити швидше від інших, - покивала головою Осока.

- Я не зрозуміла, а в чому приємність? – здавалось блакитні очі Лілії розширились ще більше.

- Приїжджим тільки ігрища подавай, - знову заговорила Аїра. – А сьогодні, між іншим, Мати-Сира-Земля свої чарівні таємниці відкриває. І тому, хто слухати вміє, вона дасть скарб.

- Мати-Сира-Земля? Це ваша місцева легенда? - зацікавлено запитала Ярослава, адже таке варто було б записати до збірки.

У відповідь дівчата дружно засміялися. За чим Лілія відповіла:

- Ти чудна. Усі наші про це знають. Ось сама побачиш, як ближче до полуночі на Лукавому полі тільки гості та працівники й залишаться. А всі місцеві до Чаробору побіжать скарби шукати. Ти нам подобаєшся. Підемо разом?

Ярослава розгубилася. Ці дівчата здавались якимись неземними і розповідали казки так, ніби вірили в них. Хоча у такий день все здається справжнім. Раптом Ярославу осяяла здогадка – мабуть ці русалки аніматорки з пансіонату і ось в такий спосіб розважають гостей. Чому б і ні? Скоріш за все буде весело взяти участь у пошуках міфічних скарбів.

- Я попереджу бабусю, що прийму участь, а потім піду з вами, - погодилася Ярослава.

Запевнивши, що вони її знайдуть пізніше, дівчата надягли новій подружці на голову пишний вінок та зникли у натовпі.