Казки Чаробору

В невеликій двокімнатній квартирі Полтави панувала метушня. Знаєте, така типова біганина, коли у різні боки летять незручні босоніжки на платформі, завузькі спідниці та немодні светри. Десь за шафку закотився улюблений блиск для вуст, в скриньці з прикрасами неможливо знайти золотий ланцюжок, а в дорожню валізу не влазить четверта пара кросівок. І все це за умови, що потяг відбуває через півгодини.

- Ярослава, ще раз тобі кажу, візьми ті червоні босоніжки. Коркова підошва це безсмертна мода! – темноволоса дівчина на ім’я Марина намагалася зібрати свою подругу в кращих традиціях міських красунь.

Відфутболивши вказаний предмет під ліжко, згадана Ярослава придавила коліном валізу і нарешті застібнула її. Тяжко видихнувши, дівчина звалилася поряд і відповіла:

- Я туди їду працювати. Навряд чи після робочого дня у мене буде хоча б найменше бажання взувати підбори.

Подруги виглядали як Інь і Ян. Марина - висока, струнка, з засмаглою шкірою і темним волоссям. Її батьки часто жартували, що на ній відігралася якась таємна іспанська кров. Та і характер у дівчини був немов у бика на кориді. Ховайтесь всі, хто стоїть на дорозі! Ярослава ж скоріше нагадувала типову слов’янку. Трохи нижче середнього зросту, світле волосся, карі очі та ледве помітне ластовиння на округлому обличчі. Характером вона була м’якіша за подругу і, мабуть, могла зватися мрійницею. Та це зовсім не заважало дівчатам міцно дружити ось вже який рік поспіль.

- Слухай, я тут вкотре загуглила цей твій пансіонат і досі не знайшла жодного відгуку від працівників, - Марина вже який день намагалася відмовити подругу від поїздки.

Почалося все два тижні тому. До Галини Владиславівни – бабусі Ярослави – зателефонувала подруга молодості і запропонувала підробіток. Треба було приїхати в лісовий пансіонат та попрацювати зо два місяці пекаркою. Що-що, а це Галина Владиславівна вміла просто на відмінно. Закінчивши в юності столичний технологічний університет харчової промисловості, жінка все своє життя зв’язала з пекарською справою. На жаль, останнє її місце праці збанкрутувало через брудні махінації власника, і бабуся Ярослави, вийшовши на заслужену пенсію, відкрила невеличкий кіоск домашньої випічки. Але в літній період більшість студентів роз’їжджалися додому і продажі сильно падали.

Тому Ярослава з радістю прийняла бабусину пропозицію виїхати в лісову глухомань. Тим більше, що пансіонат під назвою «Причаробор’я» славився грандіозними святами та гуляннями в народних традиціях. А віднедавна дівчина активно цікавилася легендами й віруваннями своїх предків.

Власне це і занепокоїло Марину в першу чергу. Після різдвяних свят її подруга з головою поринула у світ міфів та казок. І якщо раніше вона цікавилася виключно перспективною журналістикою (на перший курс якої планувала вступати в наступному році), то зараз повністю змінила рішення щодо майбутньої професії. А скільки було списано зошитів всілякими оповідками… Так одразу і не полічиш.

Подруга Ярослави дивилася на ситуацію більш прагматично. Тим паче їй зовсім не подобалося, що дівчина їде працювати в місце, яке неможливо знайти на карті. Так-так, вас забирають на вокзалі, а потім дві години везуть у невідомому напрямку. В інтернеті немає ні адреси, ні відгуків від працівників, ні навіть фотографій. Як взагалі у сучасному світі можна вести бізнес при таких умовах? Марина вже разів зі сто наголосила, що скоріш за все на подругу очікує убога халупа з рабськими умовами праці. Але Ярослава нічого і чути не хотіла. Раз за разом на просторах інтернету вона знаходила захоплені відгуки про місцеві свята і легенди, про унікальність природи та казкову атмосферу. Люди так розписували свій відпочинок, наче побували в іншому, насправді чарівному світі. Дівчина була впевнена, що така таємничість – це вдалий маркетинговий хід. Та і що казати? У сучасному світі, де людству доступні які-завгодно розваги, саме щось подібне стає жаданим.

- А що мені робити в місті? – якось у відповідь запитала Ярослава подругу. – Цього року всі роз’їхалися подорожувати різними країнами, а ти взагалі розписала собі літо по хвилинах. Кожен день якісь гуртки, щотижня виступи в театрі, по вечорах концерти під гітару. Ще й кураторкою в шкільний табір записалася. Подумай сама, яка різниця, де я проведу канікули? І так би шукала підробіток, а тут все на тарілочці принесли.

Що тоді, що зараз Марина могла ще довго сперечатися, але Ярослава була як завжди непохитна в своїх планах. Тому дівчина взяла з неї обіцянку писати хоча б раз на декілька днів, замовила через застосунок таксі і відправила на вокзал. Сама ж дістала з холодильника пиріжок, так дбайливо приготований Галиною Владиславівною, вмостилася перед телевізором і з насолодою провела останній весняний день. Відзавтра в неї вже не буде жодної вільної хвилини.

***

Наступного дня Ярослава вже мандрувала до пансіонату. Провівши у потязі понад двадцять годин (хто ж знав, що їх країна може похвалитися такою протяжністю колій?), дівчина нарешті зійшла на потрібній станції і намагалася розгледіти бабусю. Та приїхала ще позавчора, але до праці так і не приступила – управитель пансіонатом був у відрядженні.

На парковці стояло декілька авто. Судячи з табличок, що тримали в руках водії, вони забирали до «Причаробор’я» новоприбулих. Онде приїхала сім’я з чотирма малими дітьми, що намагалися перекричати один одного. Трохи лівіше прибув молодий юнак з купою фотообладнання. А з VIP-вагону виходило елегантно одягнуте подружжя, тримаючи в руках декілька померанських шпиців.

Галина Владиславівна ж стояла біля блакитного «Запорожця». І, чесно кажучи, на фоні більш сучасних побратимів, автомобіль здавався іграшковим. Не через свої розміри, ні. «Запорожець» хоч і був стареньким, та виглядав, як дорогий раритет. Яскрава блакитна фарба гарно блищала на сонці, як і хромові диски на колесах, а через вимите лобове скло виднівся білий шкіряний салон. Біля бабусі стояв чоловік років шістдесяти і невпинно веселив співрозмовницю. Галина Владиславівна уважно слухала його і весь час, неначе дівчинка, порскала зі сміху. Ярославу ж помітили лише тоді, коли вона стала прямо перед парочкою.

- Ой, моя хороша, - схаменулася жінка і поспішила обійняти онучку. – Як добре, що ти приїхала! Познайомся, це Данило Устимович і…

- Та який там Устимович, - відмахнувся чоловік, приязно посміхаючись у вуса. – Зви, як усі, дідом Данилом.

Спритно схопивши валізу новоприбулої, він закинув ту до багажника, що знаходився спереду авто. За тим розсадив своїх пасажирок і помчався до «Причаробор’я».

Краєвиди насправді вражали своєю різнобарвністю. Господарські поля строкатими клаптиками встилали пагорби, а ліси зеленими смугами ділили місцевість на нерівні сектори. Раз на якийсь час пейзаж мінявся місцями, і вже соковиті ліси розмежовувалися поодинокими полянами з різнокольоровими квітами. Подекуди з-за обрію виринала тоненька річечка, щоб обігнути пасовиська, а затим сховатися у черговому ставку. Так і крутилися краєвиди немов карусель, доки вдалині не показалося містечко.

- А це туточки Роздоріжжя, - махнув по праву сторону дід Данило. – Більшість працівників «Причаробор’я» звідсіля. А хто не в пансіонаті трудиться, так фермерством займається. Є в нас і коняр, і вівчар, і козовод. Кожен третій займається, як не молочкою, так птицею. А ще коваля маємо, шкіряника, столяра… - на хвилину водій замовк. Щось полічивши в голові, він нарешті гордо продовжив. – Та всіх маємо! Кого хочеш знайдеш! Щоправда віднедавна ветеринара немає. Та це не надовго, когось з інституту пришлють на відпрацювання. В нас з кожним роком молоднечі все більше і більше!

Ярослава здивовано дивилася у вікно. Як цьому всьому вдавалося ховатися від цивілізації? Хоча ні, судячи з розповіді діда Данила, якраз з цивілізацією у Роздоріжжя все в порядку. Просто на сайті жодного слова немає ні про містечко, ні про його околиці. До речі, про них. Тутешній край називався Чаробором. І оскільки на карті нічого подібного дівчина не знайшла, то вирішила, що це місцева назва. Більше того, про Чаробор ходили різні чутки. Точніше, писалося у жовтих газетах. Подейкували приїжджі, що бачили тут різні дива: то вогні на болотах, то ступу в небі, навіть про русалок з лісовиком розповідали. Але жодних доказів, звичайно ж, ніхто не надавав. Марина ​​фиркала і сміялася з цих вигадок, але Ярослава подругу не засуджувала – чого тільки не зроблять менеджери, щоб людей у ​​пансіонат заманити. Та воно й добре - часом так сильно хочеться з головою поринути у фантазію і відгородитися від сірих буднів.

На сайті ж дівчина знайшла інформацію, що історія Чаробора тяглася з часів набагато старших. Скільки разів не намагалися ліс вирубати чи кар'єр вирити, так все не ладналося – техніка ламалася, погода псувалася, та й стільникового зв'язку довкола ніякого не було. Лише в одному місці більш-менш сигнал ловив. Там пансіонат і побудували, а усі місцеві легенди на ігрища для приїжджих перетворили. Якщо подумати, то містична історія створення і колоритні свята – це прекрасний маркетинговий хід. Чому ж тоді «Причаробор'я»  неначе приховують від навколишнього світу?

Проскочивши поворот до Роздоріжжя і ще один навпроти, що вів у гущавину лісу, автівка нарешті піднялася вверх по схилу. Варто було проїхати невелику алею, як Ярославі відкрився воістину казковий краєвид.

Пансіонат розкинувся на найширшому пагорбі в окрузі. Будівлям налічувалося вже кілька десятків років і при цьому комплекс успішно існував до цього дня. Лише зрідка розбудовуючись і оновлюючись, «Причаробор’я» зберігав шарм у фольклорному стилі, не поспішаючи міняти архітектуру на сучасну. Ще здалека виднілись стіни кольору топленого молока, які обрамлялися темним різьбленим деревом. Яскраві вітражі гармоніювали з різнокольоровою черепицею, а високі колони майстерно повторювали казкових створінь – русалку, лісовика, вовкулаку та безліч інших.

Дід Данило люб'язно доставив пасажирок прямо до центрального входу в пансіонат, а за тим картинно зачадивши вихлопною трубою, раритетний автомобіль зник на під’їзній алеї. Дівчина тим часом відірвала погляд від пансіонату і озирнулася з пагорба. Ліс, званий тут Чаробором, займав величезну територію і лише малими острівцями виділялися галявини та болота. Найближче місто було за пару годин їзди, тому єдиною цивілізацією залишався пансіонат та сусіднє містечко під назвою Роздоріжжя.

Метрдотель метушливо зустрів новоприбулих і провів у службові приміщення. Спочатку Ярославі здалося, що саме в холі панує надзвичайне пожвавлення – на рецепції приймали нових постояльців, носії допомагали з  валізами, весь час під ногами носилися чиїсь діти. Але потрапивши в робочі коридори, дівчина зрозуміла, що справжнє життя кипить саме тут. Працівники квапливо снували з приміщення в приміщення, відзначалися в списках, забирали чисту білизну, привозили брудну, гриміли вазами і майже кожні п'ять хвилин гукали управителя. Дмитро Костянтинович, той самий управитель, у свою чергу намагався поговорити в кабінеті з бабусею Ярослави.

- Галина Владиславівна, у нас зараз такий потік гостей, що змушений просити вас відразу приступити до роботи. Хлопці з кухні самі введуть вас в курс справи, - управитель глянув на довідку з поліклініки. - Санітарна книжка в порядку. Прекрасно.

Задзвонив службовий телефон, і чоловік перервався:

- Слухаю. Так, Світлана. Так. Як сто кілограмів? Нам десять треба! Зараз прийду, товар не приймай, - поклавши трубку, управитель знову звернувся до новоприбулої. - Ви вже вибачте, поспішаю. Документи завтра оформимо.

- А онучка моя теж на кухню влаштована? - поцікавилася Галина Владиславівна.

- Яка онучка?

- Ярослава. Я відразу попередила, що з нею приїду. Їй сімнадцять років, а батьки в експедиції. Ось я і дбаю про неї, - пояснила жінка.

- Ой-ой-ой. Зовсім про неї забув, - сполошився Дмитро Костянтинович. – Але я не бачу дозволу від її батьків. Без нього взяти не можу. Самі розумієте, в нас скоро перевірка.

- А я? – розгубилася жінка. – Я її бабуся, теж несу відповідальність… Та й з шістнадцяти ж можна працювати…

- Зрозумійте правильно, якщо приїдуть батьки дівчини і підпишуть папери, то я з радістю візьму її офіціанткою чи кимось ще. А поки що… В нас дуже, наголошую ДУЖЕ, прискіпливі власники. А комісія, що буде перевіряти, так загалі звірі.

Тим часом Ярослава чекала бабусю в коридорі біля кабінету управителя. На той момент вона ще не знала, що роботи в пансіонаті для неї немає. Як виявиться пізніше, навіть спати їй запропонують на розкладачці. Але на даний момент дівчина насторожено оглядалася. Вона сиділа на одному зі стільців, завбачливо поставлених при кабінеті, і розуміла, що їй тут абсолютно не подобається. Так, фасад у "Причароборья" виглядав чарівно, всередині все виблискувало в кращих етнічних традиціях інтер'єру, але працівники трудилися тут, немов зграя мурах. Ярослава ж не вміла працювати в такому ритмі. І, чесно кажучи, не хотіла.

Поки дівчина розчаровано морщилася від голосних звуків і постійних окриків між працівниками, в коридорі з'явилася висока літня жінка. Червоний вишитий світлою ниткою сарафан, мережана хустка на плечах і густа сива коса виділяли стареньку на тлі інших, як сонце серед хмар. Однією рукою жінка трималася за білий різьблений посох, а в другій несла спорожнілий плетений кошик. Підійшовши ближче, новоприбула сіла на стілець біля Ярослави.

- Добрий день, - ввічливо привіталася дівчина.

- Може й буде добрий, - відповіла старенька, з цікавістю розглядаючи співрозмовницю. - Новенька?

- Так, - кивнула Ярослава. - Бабусю на кухню покликали працювати, а я з нею ніби як за компанію.

- І де трудитися будеш? Мабуть, офіціанткою?

Але у відповідь дівчина лише знизала плечима. Не розказувати ж жіночці про те, що Ярославі взагалі ніким не хочеться тут працювати. Повз промчали кілька хлопців з казковими костюмами в руках. Дівчина провела їх зацікавленим поглядом.

- Це вони до свята готуються. Кінець Русального тижня, - знову заговорила літня жінка.

- Я читала, що у вас тут всякі шоу для гостей ставлять, - відповіла дівчина.

- Шоу! - пирхнула старенька. - Це так тепер у вас в містах називається? У нас в Чароборі споконвіку традиції шанують, жодного свята предків не пропускаємо. А як побудували громадину цю, - жіночка махнула довкола себе рукою, - так і заїжджі в танці пускаються. Нехай пускаються. Шкоди від них ніякого, а духам веселощі.

- Духам? - перепитала Ярослава.

У відповідь старенька хитро посміхнулася, але все ж відповіла:

- Жителі наших околиць. Русалки, полудниці, домові та інші чарівні істоти. Є злі нав’ї, а є бешкетливі лукав’ї.

- Ой, я якраз легенди різні збираю, - загорілася інтересом дівчина. - А багато їх у вас? Я б записала. Якщо можна, звичайно. А хто більше всіх легенд знає?

- Та тільки я їх всі, мабуть, і знаю, - жінка знову хитро посміхнулася і на мить Ярославі здалося, що її зелені очі заблищали. - Тільки марно чужинцям не розповідаю.

Раптом двері кабінету відкрилися і звідти вийшов Дмитро Костянтинович з бабусею Ярослави. Побачивши літню гостю, чоловік розплився в щирій посмішці:

-А-а, Ягинішна, здрастуй-здрастуй. Заходь, для тебе хвилинка завжди знайдеться.

- Онучко, уявляєш, тобі немає роботи, - Галина Владиславівна засмучено сплеснула руками.

Не встигла Ярослава поцікавитися подальшими діями, як управитель радісно вигукнув:

- Ягинішна, ти вже кілька місяців нарікаєш, що тобі помічниці на літо не вистачає. Галина Владиславівна так внучку нахвалювала, каже розумна, добра, працьовита. Візьми до себе, а?

- А платити-то я їй чим буду? - здивувалася старенька. - Золотої лані в сараї не тримаю! А за трави мої не так вже багато ти мені платиш.

Дмитро Костянтинович з докірливим прищуром проігнорував скаргу старенької, а от Ярослава встряла в розмову:

- Так мені грошей особливо і не треба. Батьки вічно з лишком надсилають. А де тут їх витрачати?

- Ну, коли грошей не хочеш, то казками давай розраховуватися буду за допомогу. Піде? – Ягинишна простягнула зморшкувату долоню.

- Ще як! - зраділа дівчина і потиснула руку майбутньої роботодавиці.

Ягинішна ще раз уважно подивилася на дівчину і коротко вимовила:

- Спробуємо, а там дивись і толк з тебе буде.

Наступного дня Ярослава прокинулася, як то кажуть, ні світ, ні зоря. І, звичайно ж, не з доброї волі. Крило з кімнатами для співробітників гуло з самого світанку - копошилися перші двірники, прокидалися ранкові кухарі, починав метушитися інший персонал. Дівчині, можна сказати, пощастило, адже її розкладачку поставили в кімнаті з бабусею. Решта працівників проживали по кілька чоловік в приміщеннях типу гуртожитку, або ж приїжджали з найближчих селищ. Крім Ярослави і бабусі, в їх кімнаті жила тільки та сама давня подруга – тітка Таня. Обидві ще спали, а ось Ярослава лежала і прислухалася до звуків пробудження пансіонату.

Вчора вона познайомилася з літньою жінкою, яку всі називали Ягинішна. Цікаво яке її справжнє ім’я? Чи то утворилося від по-батькові? У старших же прийнято казати Степанович чи Остапівна. Особливо людям пенсійного віку. Навіть її бабусю сусідки часто називали «Галиславівна». Звучить смішно, але Ярослава вже звикла. Тим більше, що бабуся була зовсім не проти такого звернення.

Як виявилося, жвава старенька, в яскравому червоному сарафані, була добре відома в краях Чаробору. Тітка Таня весь вечір розповідала дівчині, як Ягинішна людям допомагає, звірину в лісі береже, трави збирає. Стару тут шанували на кшталт берегині чи й навіть чарівниці. Та вона такою й була – легенди всі напам'ять знала, жодне свято не обходилося без її чіткого керівництва, а де яка біда, так відразу ж до неї за порадою бігли. Але Ярославу цікавило тільки одне – місцеві оповідки! А зі слів тітки Тані, їх тут було настільки багато, що хоч книги пиши! Виходячи з вчорашньої угоди, дівчині належало допомагати старенькій, в обмін на місцеві легенди. Галина Владиславівна, яка знала про палке захоплення внучки, погодилася. Тим більше, що весь персонал дуже тепло відгукувався про Ягинішну, а сама Ярослава гостро грошей не потребувала – дівчина протягом усього навчального року підробляла і тепер мала достатньо заощаджень на літо. Та й, чесно кажучи, Галина Владиславівна завжди виховувала онучку досить самостійною. Змалку привчала приймати рішення, дозволяла витрачати кошти на свій розсуд, довіряла словам і обіцянкам.

З боку Ярослави це було не зовсім те, на що вона розраховувала, збираючи валізи в пансіонат. І все ж дівчина вже мріяла, як приїде в місто, радісно помахає перед друзями списаними зошитами, а потім видрукується у великому книжковому клубі. Ширяючи на крилах цих мрій, Ярослава швиденько одяглася, поснідала і, випитавши у ще заспаної тітки Тані дорогу, відправилася до будинку Ягинішни.

Спустившись з пагорба, дівчина минула поворот на Роздоріжжя і попрямувала до узлісся. Туди вела потріскана асфальтна дорога, що стелилася вглиб Чаробору. З боків росли високі міцні сосни, а в кінці, неначе чорна цятка,  виднівся двір. Як же легко тут дихалося! А цвірінькання птахів і шелест вітру між дерев звучали краще будь-якої музики. Задивившись на верхівки дерев, Ярослава не відразу почула шерех у придорожніх кущах ялівцю. Спочатку навіть важко було зрозуміти, звідки цей тихий звук. Та от зовсім поряд легенько затремтів один із густих кущів. Неспішною котячою ходою звідти вийшла на подив велика, ні просто таки здоровенна, рись. У зубах вона несла маленьке кошеня. Дівчина буквально завмерла посеред дороги. В експедиціях батьки не раз стикалися з дикими тваринами і розповідали, що ті, захищаючи дитинчат, можуть вести себе агресивно. Тож, ані шуміти, ані різко тікати не варто.

Тим часом рись дійшла до середини дороги. Дбайливо поклавши на землю кошеня, вона ніжно лизнула його жовто-коричневу спинку. За чим уважно поглянула на Ярославу. Після чого, хрипло нявкнувши, тварина підтюпцем зникла все в тому ж ялівці, а дівчина розгублено залишилася стояти на дорозі. Між тим рисеня, не розуміючи, що відбувається, незграбно піднялося на крихітні лапки. Пройшовши пару кроків, воно смішно осіло на пухнасті сіднички, після чого знову вайлувато піднялося. Так відбувалося раз по раз, поки малюкові не набридло, і він, не дібравшись до найближчої цілі, зморено всівся в метрі від незнайомки. Дівчина весь цей час уважно оглядалася по сторонах, але жодного натяку на присутність мами-рисі не знайшла. Тому підійшла до знахідки впритул. Смішно підхопившись, рисеня зайнялося шнурками з кросівок Ярослави і навіть не звертало уваги на те, що родителька залишила його посеред дороги.

Оце так вийшла в перший робочий день! Ще ніразу в житті їй не доводилося так близько бачити дику тварину. Тим більш таку небезпечну. Навіть у зоопарку були настільки великі вольєри, що їхніх плямистих мешканців було видно лиш здалеку. А яка та рись була величезна! Такі взагалі існують? Та зараз актуальним було зовсім інше питання – «Що робити далі?».