Казки Чаробору

Тим часом Ярослава зустріла тільки-но приїхавших бабусю і тітку Таню. Дівчина допомогла їм викласти на прилавки товар, а заодно і відпросилася на пошуки так званого «скарбу». Тітка Таня розповіла, що ця традиція обов’язково дотримується з давніх-давен. Вона, будучи ще такою ж юною та допитливою, щороку бігала з друзями лісом. Декому щастило, і вони знаходили оленячі роги, рідкісні рослини або навіть напівдорогоцінне каміння. Чи то правда, чи то плітки, але розповідали, що знахідки мали чудотворні здібності.

Ближче до опівночі народ на Лукавому полі почав потроху розходитися – це місцеві невеликими групками вирушали на пошуки скарбів. Ярослава ж виглядала своїх нових подружок, але скрізь натикалася лише на незнайомців. Що ще більш дивно – дехто з них з цікавістю роздивлявся дівчину. І робили вони це без жодного натяку на сором’язливість. Часами навіть здавалося, що хтось ось-ось та і простягне руку, щоб доторкнутися до дівчини. Проте Ярослава не пам’ятала, щоб бачила їх в пансіонаті чи Роздоріжжі. А пам’ять на обличчя вона мала дуже хорошу. Зазвичай.

Гості, не помічаючи глибокої ночі, весело танцювали навколо вогнищ та брали участь у святкових обрядах – стрибали через вогонь, мірялися силою, співали пісень. Хтось торкнув Ярославу за плече. Обернувшись, вона нарешті побачила ту саму трійцю дівчат-русалок.

- Куди підемо? - запитала Лілія.

– Навіть не уявляю, – розвела руками Ярослава. – Це ж ви проводите конкурс, знаєте правила.

- Ти що ж скарб не хочеш знайти? – здивувалася Аїра.

- Хочу, мабуть, - відповіла Ярослава.

- Ну, тоді візьми та подумай, куди б ти зараз пішла? Помічниця Ягині має відчувати такі речі, - наполягала на своєму Аїра.

Розгублено озирнувшись, Ярослава знизала плечима. Вона гадки не мала, як брати участь у цій грі, але точно знала, що в темний ліс не пішла б навіть із ліхтариком. Коли вона запропонувала вирушити до річки і русалки погодилися, Ярослава полегшено зітхнула. Після натовпу народу та жару вогнищ на березі здавалося свіжо та просторо. Хоч ніч і видалася напрочуд ясною, дівчата захопили із собою скляний ліхтар зі свічкою всередині та вручили його новенькій. Полум'я химерно танцювало в траві, вказуючи шлях до велетенського корчу у самого краю води. Як тільки ватага підійшла ближче, свічка заспокоїлася і осяяла округу рівним теплим світлом.

Річка, біля якої опинилися дівчата, вилася прямо за Лукавим полем. Вода тут переважно текла спокійно, лише під час паводків, виходячи з берегів. Витік водотоку починався високо в горах за пансіонатом, біля озера Берегиня. Далі річка звивалася по всьому Чаробору та його околицях, а в результаті впадала в Смородинове озеро. Через це річку прозвали Тропкою, натякаючи, що вона з'єднує три казкові світи, як дорога.

Ярослава слухала цю історію від своїх нових подружок та милувалася берегом. Високий очерет, що шерхотів від вітру, декілька поодиноких дерев з острівцями зелені, чисте небо і повний місяць, що виблискував на водній гладі. Що може бути красивіше?

Дослухавши місцеву оповідку про річку, дівчина запитала:

- А як зрозуміти, що ти знайшла скарб?

- Так само, як впізнаєш будь-яке диво, - відповіла Осока, але, бачачи сумнів на обличчі співрозмовниці, пояснила: – Ви чудесами це кличете. Наприклад, щось тобі в руки падає з нізвідки або з'являється там, де не повинно бути. Може виглядати химерно.

– Наприклад, як це? - запитала Ярослава і підняла руку.

На долоні лежав невеликий краплинний камінчик. Своїм легким сяянням він нагадував бурштин. До каменю був акуратно прилаштований шнурок, тим самим перетворюючи знахідку на амулет.

- Я щойно в траві його знайшла, - знову заговорила Ярослава.

- Здорово! - заплескала в долоні Лілія. - А раптом це справді скарб Матері Сирої-Землі?

- Що значить "раптом"? – обурилася Аїра. – Це він і є! Чи мені не знати?

- Та ну… - скривилася Ярослава. – Якась дрібничка із ярмарку?

- Пфффф ... - надулася Лілія. - Яка ти нудна! Це оберіг, аж ніяк інакше. А ти, між іншим, жодного не носиш. А від нави, як себе бережеш?

- Дівчата, - поблажливо посміхнулася Ярослава, - дякую за розвагу, але, невже, ви справді думаєте, що я поведуся на це? Хоча задумка весела, особливо для приїжджих. Маркетинг, скажу я вам, в «Причаробор’ї» на високому рівні!

На мить над берегом повисла тиша. Першою відізвалася Лілія, та зверталася вона до своїх подруг:

- Про що новенька хранителька говорить?

Аїра, як завжди з поблажливим виглядом, хотіла відповісти, але Ярослава її випередила:

- Я одразу здогадалася, що ви аніматорки. Занадто вже були схожі на казкових персонажок.

Чи то дівчині здалося, чи то очі Аїри і справді блиснули блакиттю, але, задерши ніс, вона запитала:

- Начебто ти можеш відрізнити! А побачивши справжніх русалок, що зробила би? Злякалася, та й годі! Усі смертні боязкі перед чарівними істотами.

Так, Ярослава дуже любила казки, проте не вірила в них. Казки – це всього-на-всього історії, вигадані оповідки народів світу. Вона завжди керувалася девізом «вір лише своїм очам». Але коли вже дівчатам так хотілося поговорити на цю тему, Ярослава відповіла:

- Взагалі-то, існує таке повір’я, аби потоваришувати з русалкою необхідно щось подарувати їй. Тоді нема чого боятися. А якщо подарунок їй дуже сподобається, то можна навіть розраховувати на послугу у відповідь.

Три її нові знайомі одночасно простягли до дівчини долоні. Ярослава у свою чергу здивовано подивилася на співрозмовниць.

- А що? – засміялася Осока. - Ти ж сама побачивши нас, подумала, що ми русалки.

- Звідки…? - Ярослава ще більше округлила очі.

- Чи не хочеш з русалками дружбу водити? – знову задерла носа Аїра. - Ну ось! А казала!

- Та будь ласка, - знизала плечима Ярослава і зняла з руки по браслету для кожної подружки.

Ті, весело щебечучи, почали їх розглядати та захоплюватися красою намистин. Раптом пролунав популярний рингтон. Ярослава лише на мить відволіклася, щоб витягти телефон і відповісти бабусі, що вона сидить на березі. Повернувшись назад, дівчина нікого не побачила - тільки неподалік берега в річці плавало три вінки.

Роззявивши від подиву рота, Ярослава озирнулася. Навколо ні душі. Навіть слідів на піску немає. Дівчина спантеличено хмикнула. Забравши скляний ліхтар, вона попрямувала до бабусі. Ще раз обернувшись у бік берега, Ярослава побачила сплеск на річці, після чого на всю округу задзвенів віддалений дівочий сміх.

***

Наступного ранку Ярослава лежала на розкладачці та намагалася додивитися дивний, але чудовий сон. Зима, лісова галявина, навкруги повно дивних створінь, а вона водить танок навколо багаття. Усі в чудернацьких масках, та дівчина впевнена, що це її друзі. Хтось вихоплює її із кола, підіймає на руки і кружляє, кружляє, кружляє. Всі сміються, а потім… у сусідній кімнаті дзвенить будильник. Щоб його цеглиною придавило та з восьмого поверху!

Нажаль в цих приміщеннях стіни досить тонкі і коли вранішня зміна збирається до роботи, то чуєш все. Повертівшись на розкладачці ще з десять хвилин, Ярослава тяжко зітхнула і, тихенько зібравшись, вийшла з кімнати. Поснідавши разом з працівниками, вона відправилась на своє улюблене місце – оглядовий майданчик зі східної частини «Причаробор’я». Дехто з відвідувачів любив там снідати або ж вечеряти, тому столів стояло вдосталь.

Ярослава обрала місце у самому кутку. Зазвичай там стояв всього один стілець та малесенький столик, а оскільки відвідувачі приїжджали як не сім’ями, так парами, то нікому і діла не було до нього. Допиваючи свіжозмелену каву, яку так люб’язно заварив бариста Влад, дівчина набрала номер подруги і вслухалася в розмірені гудки.

На п’ятий Марина, вочевидь, вирішила відповісти, оскільки Ярослава почула гамір і знайомий голос:

- Так, добрий день. Вітаю. Проходьте, займайте місця. Так. Так. О, привіт. Звичайно. Добрий ранок і вам. Алло!

- Де ти і що робиш в таку рань? – здивувалася Ярослава, замість того, щоб привітатися.

- Не повіриш, веду гурток йоги, - відповіла подруга. – Наш тренер взяла відпустку, а мене вмовила попрацювати замість неї. Заробіток хороший, та я так хвилююся.

- Що скрутишся, а назад не розкрутишся? – пожартувала Ярослава.

- Дуже смішно, - фиркнула співрозмовниця їй у відповідь. – А твої справи як? Знайшла собі друзів? Може хлопці там є достойні? І як тобі працюється у знахарки? Я читала твою смс та вибач, забула відповісти. А як поїздка в місто? Там чийсь онук мав тебе відвезти.

Дівчина і справді писала Марині повідомлення, де розказувала про нову роботу та кошеня рисі. За цим разом же швидко розказала, як погуляла на святі і, які дивні речі тут відбуваються.

- Знаєш, до мене тут теж одна дівчина ходить з ромської спільноти. Каже що по руці вміє ворожити, - зі скептицизмом в голосі розповіла Марина. – Та я по голосу чую, що тебе щось хвилює. Давай швиденько кажи, бо в мене вже майже вся група зібралася.

Ярослава не здивувалася, адже подруга дуже добре знала її, не зважаючи на короткий термін дружби. Та й мала рацію. Тому дівчина не стала відтягувати розмову, а поринула у вчорашній день.

*Неприємності почалися, як тільки-но Ярослава вийшла зі службового входу «Причаробор’я». Блакитний ретро-легковик діда Данила під'їхав на пару секунд раніше, а водій уже нетерпляче тарабанив пальцем по керму.

Підійшовши до опущеного скла водія, дівчина зазирнула всередину салону і привіталася.

- Та сідай вже хутчіш! В нас і так часу в обріз! - невдоволено відповів водій.

Зніяковівши такому привітанню, Ярослава швидко обійшла легковик і насилу відчинила дверцята, що рипнули. Вочевидь за добу з автомобілем щось пішло не так. Сідаючи на місце пасажира, дівчина голосно грюкнула дверцятами, за що відразу ж отримала новий докірливий погляд. А потім:

- Чуєш, пристібатися не вчили?

Та далі було тільки гірше. Ярослава поцікавилася чи є в місті банкомати, на що дістала нову порцію хамства:

- Працювати не захотіла, а бабками хвалишся? – хмикнув той у відповідь.*

- Так і сказав «бабками»? – перебила спогади Марина.

- Ага, - хмикнула Ярослава.

- З яким контингентом він спілкується? – здивувалася співрозмовниця. – Може він якийсь бандит?

- Та ні, - задумалася дівчина. - Ягинішна казала, що Івар всього на пару років старший від мене, працьовитий, добрий хлопець. На вигляд же високий, міцно збитий блондин у кепці.

- Так-так, зараз. Дайте мені ще п’ять хвилин, - сказала комусь Марина і пошепки додала: - Так що там далі було?

*– Що? – від подиву Ярослава не відразу змогла підібрати слова. - У мене залишилися заощадження. Я весь рік підробляла і… І взагалі з якого дива ти зі мною так розмовляєш?

- А хіба я неправий? – хмикнув хлопець, навіть не глянувши у бік співрозмовниці. - Спочатку намалювалася тут по блату, потім сиділа роздивлялася там усіх, зморщивши ніс з огидою, а в кінці взагалі працювати не захотіла.

– Тебе там не було!

– Зате були інші. Чуєш, таких, як ти, одразу наскрізь видно, так що давай мені тут без «ля-ля». Знаєш, приїжджаючи з міста, не треба з нас село не асфальтоване робити!

Ярослава кипіла від злості на цього білобрисого мужлана, але не придумала нічого кращого, як ображено пирхнути і знову відвернутися до вікна. Ягинішна, звичайно, попереджала, що його дівчина погано впливає на характер хлопця, але щоб бути таким хамом... Так і хочеться сказати у відповідь щось не менш образливе і, зі всієї сили гримнувши дверима, вийти з авто. Та сваритися Ярослава не вміла, тим більше їм їхати ще дві години в один бік і стільки ж в інший.

Коли легковик нарешті в'їхав у місто і зупинився на стоянці торгового центру, Ярослава з полегшенням видихнула. Вийшовши з автомобіля, вона розім'яла шию, що затекла, і попрямувала до будівлі. Але на півдорозі почула окрик Івара:

- То тобі сказати, де бабки зняти? А то ще загубишся.

Ярослава нічого не відповіла. Навіть не обернулася. Вона розлючено крокувала далі, а хлопець, невдоволено хмикнувши, ще раз крикнув:

- Якщо о третій годині тебе не буде біля машини – звалю звідси сам!

Чесно кажучи, з покупками дівчина справилася набагато швидше, але не знала чи звільниться хлопець раніше вказаного часу. Та й не виключала, що той аби насолити може прийти взагалі пізніше. Тож чого біля машини тинятися по спеці? Тим більше, що її увагу привернув ювелірний магазин з невимовно гарними коралями. І дівчина точно знала трьох жіночок, яким би вони пасували.

Рівно о третій годині дня Ярослава прямувала до блакитної автівки діда Валери. Та у свою чергу, трохи здригаючись, голосно гурчала старим двигуном. Івар знов нетерпляче барабанив пальцями по керму і тільки-но дівчина підійшла ближче, промовив:

- Ти там виходи поплутала чи що? Я вже збирався їхати.

- Ну то їхав би, - байдуже знизала плечами Ярослава.

 Насилу уклавши свої покупки на заднє, і без того завалене пакетами сидіння, Ярослава мовчки сіла в салон. Хлопець тільки відкрив рота для докору, але дівчина вже пристібалася ременем безпеки.

- Чуєш, а чи не забагато ти купила шмоток на свято? Дивись, а то русалки з опудалом переплутають та в річку потягнуть, - знову насмішливо відізвався Івар.

Ярослава так хотіла відповісти йому, хто з них тут на опудало білобрисе схожий, але стрималася. Її вчили іншим манерам. Та в чомусь грубіян має рацію - дівчина і справді накупила багато. Особливо стрічок. Проте вона зробила це не просто так. Уроки рукоділля від найкращої подруги Марини навчили робити гарні і доволі прості прикраси. Ярослава витягла кілька котушок і почала плести браслети, перемежовуючи стрічки з бусинами.

Не минуло і півгодини, як Івар знову заговорив:

- Якось не дуже в тебе виходить.

«Ну все», - Ярослава глибоко зітхнула і відклала рукоділля.

- Так ти в нас експерт ще й у майструванні прикрас? - дівчина скривилася в надмірно фальшивій посмішці.

- Чуєш, ти нічого не поплутала? Я такою маячнею не страждаю, - різко відповів Івар. – І взагалі…

- А от я різностороння особистість, - м’яко, але наполегливо перебила Ярослава. – Цікавлюсь не тільки легендами та рукоділлям, а ще й правилами дорожнього руху. І точно можу сказати, що проїжджати на червоне світло не можна. Так само, як не можна ігнорувати знак «Стоп» та паркуватися на двох місцях одночасно.

Лице водія миттєво змінило вираз. Здавалося, зараз Івар був готовий висказати дівчині набагато більше ніж хтось встиг йому наговорити раніше. Але на превелике здивування пасажирки той лише легковажно відповів:

- Тобі здалося.

- Цікаво, що на це скаже дід Данило? – невинно поцікавилася Ярослава. – Мабуть запропоную йому купити відеореєстратор і покажу, як продивлятися щоденний звіт. Що скажеш на це?

- Скажу, що тепер я про тебе ще гіршої думки, ніж був зранку, - незадоволено скривився Івар.

- От і чудово, - на цей раз Ярослава посміхнулася щиро та задоволено.*

На протилежному кінці телефону почувся гучний сміх, який переріс ледве не в хрюкання.

- Так…так і…і сказала? – Марина не з першого разу змогла взяти себе в руки. – Моя ж ти розумничка. Так з ним! А він що?

- Нічого, - тихо посміюючись за компанію відповіла Ярослава. - Всю дорогу їхав, як язика проковтнув. А на кінець сказав, що має надію більше не побачимося.

На цей раз дівчата одночасно засміялися та Марина мусила комусь відповісти:

- Так, вибачте. Дуже важливий дзвінок. Зараз почнемо, - знов понизивши голос до шепоту вона звернулася вже до подруги: - Не давай цьому хаму спуску. І бажано дізнатися хто там про тебе вже плітки розпускає. Часом не його пасія? В будь-якому разі я вірю в тебе! Цілую, обнімаю. Я побігла.

Натиснувши на червону кнопку «завершити дзвінок», Ярослава полегшено зітхнула. Розмова з Мариною це саме те, чого вона потребувала! Колись вони були запеклими ворогинями, але все ж порозумілися та створили щось набагато більше і міцніше ніж звичайна дружба.

***

Найближчим ранком Ярослава допомагала Ягинішні збирати трави у лісі. Прокинувшись на світанку, дівчина приїхала до садиби, нагодувала рисеня, а потім забрала його з собою. І ось зараз вони втрьох блукали пахучою лісовою галявою. Ягинішна показувала, які рослини їй потрібні, а Ярослава шукала їх, зрізала невеликим ножиком і складала у спеціальний плаский кошик. Тим часом Рисянка радісно бавилася з вологими від роси квітками ромашки та жуками в траві.

Помітивши черговий стурбований погляд дівчини у бік кошеняти, Ягинішна закотила очі під лоба і фиркнула:

- Та не гляди ти так за нею. Все добре.

- А раптом змія? – відповіла Ярослава. - Вони вже давно виповзли з нір.

- За це можеш не хвилюватись. Поки зі мною нага, жодна змія не наважиться до мене наблизитися.

- Що за нага? – не зрозуміла дівчина.

- Костяна нага, - бабуся вказала на палицю, що рівним стовпчиком височіла посеред галявини.

Ярослава не уявляла, як Ягинішні вдалося встромити її в землю. Дівчина ще з першої їхньої зустрічі з цікавістю розглядала палицю. З півтора метра довжиною, біла, різьблена і з навершям у формі зміїної голови. Але навіть зараз Ярослава не наважувалася розпитати історію дивного предмету.

Тим часом Ягинішна насторожено підвела голову, ніби вслухалася в лісову тишу і вмить змінилася в лиці. Поквапившись до палиці, вона наказала Ярославі найсерйознішим тоном:

- Швидше сховай рисеня за пазухою куртки!

Тільки-но встигла та прикрити вихованку лацканом джинсівки, як з лісу вийшла чорнява дівчина. Зробивши кілька кроків у їхній бік, вона заговорила:

- Що ти там ховаєш?

- Чи ж бо не вчили тебе зі старшими вітатись? - невдоволено зауважила Ягинішна, затуляючи собою помічницю.

- Доброго дня, - холодно відповіла гостя, не відводячи погляду від ровесниці.

Ярослава, не стримавши цікавості, виглянула з-за плеча знахарки та впізнала дівчину – та грала Русалію на святі. Виходить, це пасія Івара. Така сама неприємна особа. Точно «два чоботи – пара»!

- Кудись йшла? – знову втрутилася Ягинішна. - От і йди, а ми тут зайняті, нам ніколи теревенити.

Відсторонено хмикнувши, чорнява дівчина пройшла по краю галявини кілька метрів і знову зникла в гущавині. Почекавши з пару хвилин, Ягинішна засмучено вигукнула:

- Тьху ти! Тепер тиждень тут трави не можна буде різати.

- Що це було? - Ярослава розгублено озиралася на всі боки. – Я вже бачила її на святі. Це дівчина Івара.

- Варварою звуть. А Івар такий славний хлопчик був, доки з цією не зв'язався, - з жалем промовила старенька і забрала напівпорожній кошик.

- Так, а чому ми йдемо? І чому не можна збирати рослини?

- Тепер це місце нечисте, темне. Почекати треба, доки Орест дістанеться сюди і справу свою зробить.

– Я не розумію, – Ярослава ніяк не могла розібратися, що ж відбувається. – Чому нечисте? Чому темне?

Ягинішна напівголосно невдоволено відповіла:

- Відьма вона. І зовсім не добра.

Ось тобі! Ярослава вже вдруге чула таке про чорняву дівчину. А якщо це так? Та ні, не може бути.

І доки Ягинішна вела їх на наступну галявину, Ярослава розповіла про своїх нових подружок зі свята. Їй здавалося, що вони місцеві, оскільки так багато всього знають про традиції Роздоріжжя. Але тітка Таня, хоч і жила тут з дитинства, ніколи не чула про дівчат із такими іменами та зовнішністю. Ягинішна нічого дивного в цьому не знайшла і намагалася запевнити помічницю, що це справжні русалки приходили до неї знайомитись. Але показавши старенькій знайдений оберіг, дівчина тільки засмутилася - виявилося, що у Ягинішни був такий самий. А Ярослава вже сподівалася, що справді знайшла подарунок Землі, а не просту ярмаркову дрібницю. Ну та гаразд.

Закінчивши збирання трав, старенька провела помічницю до виходу з лісу. Вона наказала перебрати зібране, пов’язати в пучки та розвісити на ганку. А ще погодувати невелике домашнє господарство. Сама ж знову пішла до лісу. Хоча, чесно кажучи, Ярославі здалося, що її роботодавиця просто розчинилася у повітрі, як тільки-но ступила у лісову гущавину. Ось що спека робить з людьми!

Через кілька годин Ярослава з усім упоралася і підмітала кам'яні доріжки у дворі. Рисянка ж безтурботно гралася з метеликами поруч. Денне сонце гаряче припікало, і помічниця лише на хвилину відійшла попити води, а коли повернулася, помітила постать, що наближалася до тину. Саме там зараз гралося рисеня. Звір встиг вибратися між плетеним пруттям і бавився з комахами, не помічаючи нічого навколо. Підкоряючись внутрішній тривозі, Ярослава підбігла до підопічної раніше, ніж розібрала риси гостя. І не дарма, бо до огорожі наближалася та сама чорнява дівчина з лісу.

Варвара цілеспрямовано йшла до Рисянки, але Ярослава дібралася першою, сховала тварину за спину і повернулася за огорожу. Чомусь дівчині здавалося, що відьма (тьфу ти! Варвара!) не наважиться порушити межі приватних володінь. Тим часом гостя майже впритул підійшла до тину і заговорила цілком доброзичливим тоном:

- Ми з тобою досі не знайомі. Я Варя.

Вона простягла руку, але оскільки Ярослава тримала Рисянку за спиною в обох долонях, то довелося викручуватися:

- Вибач, у мене руки брудні. Ягинішни зараз немає, але можу передати їй, що ти заходила.

- Я не до старої прийшла, а до тебе. Може, покажеш, що за спиною?

- Не покажу.

Така наполегливість спантеличила Ярославу. Вдивляючись в обличчя гості вона згадала, де ще бачила її. Варвара працювала в пансіонаті офіціанткою. Але чому так рвалася подивитися на рисеня?

Карі, майже чорні, очі гості недобро блиснули і по спині Ярослави пробіг неприємний холод.

- Ти всього лише приїжджа і суєш свій ніс куди не слід, - голос Варвари видавав напругу. - Віддай мені арись! Ти все одно поїдеш, а я зможу подбати про неї краще за тебе!

Ярослава ошелешено дивилася на гостю. Відьма чи ні, але людина вона явно неприємна і надто наполеглива. Не встигла дівчина придумати хоч якусь відповідь, як почувся шум – це мотоцикл їхав у бік садиби. Варвара зробила різкий крок до співрозмовниці, але ледве торкнувшись хвіртки, відскочила назад. Ярославі навіть здалося, що ту неначе відкинуло з легеньким спалахом, немов від струму.

Тим часом до огорожі під’їхав ще один гість. Хлопець, що сидів на чорному мотоциклі, заглушив двигун та зняв шолом. Пригладивши скуйовджене темне волосся, новоприбулий звернувся до чорнявої дівчини:

- Привіт, Варька.

Та нічого не відповіла. Зло зиркнувши по черзі на Ярославу і хлопця, Варвара розвернулась і пішла у бік лісу. Не зваживши на цей непривітний жест, гість запитав:

- Ягинішна вдома?

Налякана попереднім візитом, Ярослава схитрила:

- А тобі навіщо?

- Від мами гостинець привіз.

Відповідаючи, хлопець дістав із багажника мотоцикла невелику сумку. Спокійно пройшовши повз хвіртку і дівчину, він поставив гостинець на лавку, після чого знову повернувся до мотоциклу. На хвилину зупинившись, хлопець повернувся до зблідлої Ярослави, уважно оглянув її і спитав:

- З тобою все гаразд? – його погляд на мить ковзнув за спину дівчини, але питати щось ще гість не став.

- Так, я в порядку, - відповіла Ярослава, що весь цей час стояла нерухомо і ховала рисеня.

Здавалося хлопець хотів було ще щось сказати, проте, лише посміхнувся та задоволено кивнув. Надягнувши шолом і, попрощавшись, поїхав геть.

«Що за день!» – подумки бідкалась дівчина, піднімаючись в будинок. – «Зараз тільки обід, а я нажила собі ворогів більше, ніж друзів. Ще одна така зустріч і почну вірити у відьом».