Казки Чаробору

Перше, що вчула Ярослава, відчинивши зрання двері своєї кімнати, так це різкий трав’яний запах. За ним лунав звук, схожий на хропіння. На мить зупинившись і озирнувшись на всі боки, дівчина знайшла джерело – на печі спав здоровенний чорний кіт. І запах, і хропіння виходили від нього. Того, між іншим, не було дві доби. Вночі Ярослава чула гуркіт, а зараз підозрювала, що Баюн його і влаштував, коли повернувся. Всі вікна та двері в хаті Ягинішна завбачливо відчинила на провітрювання, але аромат, схожий на валеріану, вперто витав у оселі. Це й змусило Ярославу поспішити надвір.

За великим столом біля дубу чаювала господиня дворища. Знахарка задумливо вдивлялася у посіріле небо – погода сьогодні теплом не балувала. Не встигла Ярослава побажати доброго ранку, як її погляд привернула мітла. Точніше останки, що валялися біля підніжжя сходів. Ніби відповідаючи на думки дівчини, Ягинішна сказала:

- Цей капосник пишнохвостий зламав.

Ярослава сіла за стіл і налила собі малинового чаю, після чого все ж таки запитала:

- Але як кіт міг зламати таке товсте древко мітли?

Співрозмовниця лише зітхнула, відмахнулася рукою і змінила тему:

- Бач, як погода до свята зіпсувалася. Того дивись у кожухах та чоботах через багаття стрибатимемо. Одного не зрозумію – з чого б? Єдині гості, хто так на погоду впливають, ніяк не можуть приїхати якраз на свято. Не про них це.

Ярослава відпила чаю і співчутливо подивилася на стареньку. Та вже тижнів з два, як чекала гостей. Разом вони давно прибрали весь будинок, очистили від бур'янів дворище, приготували стійла у сараї і навіть стягли з горища пухову перину. Вона якраз і провітрювалася на веранді, ніби ведмідь на лаві повиснув. Дівчина хотіла розпитати про особливості свята, але поперхнулася.

- О! - вигукнула Ягинішна. - Точно до гостей це.

Тільки-но встигла Ярослава відкашлятися, як з боку лісової дороги, що неподалік примикала до асфальтованої, почувся передзвін. Та не аби який, а переливистий, що десятки дзвіночків. Розносячи дзвін на всю округу, до воріт під'їхала бричка. Таку красу Ярослава лише у музеї й бачила. Легкий візок був пофарбований у темно-синій колір і майстерно розписаний білими візерунками, а свіжий лак сяяв навіть у таку похмуру погоду. Дзенькаючи збруєю з бубонцями, бричку тягнув статний сірий кінь. Побачивши господиню дворища, тварина привітно заіржала.

- Сріблику, мій хороший! – сплеснула руками Ягинішна. - Біжу, мій соколику! - старенька жваво скочила на ноги і, схопивши яблуко, заметушилася: - Приїхали, нарешті! А я вже розхвилювалася. Раптом завірюха замела? Чи хуртовина не пустила?

Не особливо розуміючи, про що мова, Ярослава лише сиділа на лавці та кліпала очима. Тим часом Ягинішна відчинила плетені ворота і гості в'їхали у двір. На козлах брички сиділа дівчина приблизно Ярославиного віку. Гостя зістрибнула на землю, а потім дуже тепло обняла стареньку. Помічниця ж знахарки завмерла і безсоромно витріщалася на новоприбулу. Порцелянова шкіра, пишна білява коса за пояс та одяг робили гостю схожою на справжню шляхтянку. Іще б! Вишита оксамитова сукня, щільно облягала стан зверху, а широка спідниця майже до п’ят була зібрана в акуратні складки, залишаючи тоненьку смужку шовкової сорочки. Дівчина неначе зійшла зі сторінок казкової історії!

- Ярославо, дивись хто приїхав! – Ягинішна покликала свою помічницю. – Це Білосніга. Онучка брата мого названого.

- Приємно познайомитися. Можеш називати мене Сніжкою, - посміхнулася Білосніга і простягла руку. Та виявилася напрочуд холодною. – Дідусь казав про тебе. Навіть подарунок передав.

- Про мене? – здивувалася Ярослава. - А хто він?

- Володар Крижаного Краю, батько всіх зимових божичів і...

- Жартує вона! – схвильовано перебила гостю Ягинішна. - Його так називають за сиву бороду і місце проживання. Високо в горах збудував собі дім, там майже завжди сніг лежить. А так він ремісник. Руками робить іграшки і штуковини різні.

Білосніга розгублено кивнула, після чого вказала на бричку:

- Там скринька від дідуся.

Ярослава здивовано округлила очі. Це виявилася не скриня навіть, а майже ціла шафа за розмірами. Дівчина злякано запитала:

- Як ми його перенесемо?

- Чарами, - знизала плечима гостя.

- Ох жартівниця, - засміялася Ягинішна. – Ми зараз коня розгнуздаємо, а ти, Ярославочко, поки стіл накрий. Тільки тут, під дубом, а то в хаті все валеріаною смердить.

Помічниця трохи відсторонено кивнула і, піднявшись по сходах, зникла у нетрях глиночурки. Та навіть опинившись всередині будинку, Ярослава подумки поверталася до двору. Білосніга… А дід її володар Крижаного Краю. І скриню вони чарами перенесуть. Цікаво… Особливо на фоні вже побаченого раніше.

Після розмови з Мариною дівчина так і не піднімала тему, ані того, що відбулося у лісі, ані того, що вона бачила у дворі ввечері при поверненні. Може і варто було б зізнатися Ягинішні, що вона майже вірить у її слова, та Ярослава чомусь не квапилася. Якщо знахарка знов їй усіляких казок нарозповідає, то це тільки зіпсує їх стосунки. Ярославі хотілося реальних доказів. Як мавка, наприклад. Вона навіть збиралася сходити до річки, щоб спробувати знайти русалок. Але за ці два дні у них з Ягинішною було дуже багато справ. Вони вставали майже зі світанком та валилися у ліжка ближче до полуночі. І, як не дивно, ці дві доби виявилися настільки буденними та «неказковими», що Ярослава почала сумніватися у всьому раніше побаченому. Їй чомусь здавалося, що для розпитувань Ягинішни треба бодай ще один доказ. Може, це як раз він?

Тим часом Ягинішна з Білоснігою відвели бричку ближче до сараю. Розгнуздали Сріблика, звільнили від упряжі з бубенцями і повели до стійла.

По дорозі туди знахарка зашепотіла:

- Ти, Білосніго, поки прикинься. Дівчинка моя міська, з чарами незнайома.

- Як незнайома? - не зрозуміла гостя. – Вже всі усюди гомонять, що в тебе нова приємниця!

- Ось тобі й маєш! – прикро вигукнула Ягинішна. – Вона ж про чари не знає анічогісінько. Із міськими часто так. Ти головне м'якше будь. Пофантазуй, ніби немає чаклунства.

Білосніга розчаровано насупилась, але треба — значить треба. У сараї все вже було зроблено. Навіть більше. Колись дідусь та Білосніга з трьома кіньми приїжджали, але зараз турбот забагато. Може наступного року заявляться дзвінкою білою трійкою та влаштують зимове свято з катаннями в санях.

Поки Ягинішна поралася з гривою Сріблика, Білосніга вирушила до будинку. З дороги втомилася та й дуже їй хотілося познайомитися з помічницею Ягині.

- Ой, яка ти спритна! - вигукнула гостя, побачивши повний стіл різних ласощів.

– Та це не я, – посміхнулася Ярослава. - Ягинішна чекала на вас, ось усім заздалегідь і веліла запастися. Я лише розклала.

Тим часом, як Білосніга захоплено поїдала пиріжки з вишнями, дівчина поцікавилася:

- А ти здалеку? Хоча, мабуть, ні. Адже бричкою довго буде.

- Насправді так, здалеку. Просто я короткі шляхи знаю.

Ярослава згадала лісничого. Той теж так говорив, а потім зробив неможливе. Ось вони стояли, рубали дерево біля річки, а потім десять хвилин ходьби та бац – вони вже наближаються до садиби. Як так? Може, правду казала Ягинішна? Може Орест справжній чугайстер?

Роздуми перервала гостя:

- Моє місто називається Морозів, в честь бога, що колись побудував палац, в якому ми живемо. Чула про таке?

- Хм ..., - замислилася Ярослава. – Мабуть, ні.

- У нас там завжди ... - Білосніга зам'ялася. Не скажеш правду, що цілий рік зима. – Там завжди холодно. Дуже. Місцевість така особлива, але я не скаржусь. У нас багато розваг: катання на трійках коней, санки, лижі, ковзанки, конкурси сніговиків, крижаних хат та ряжених. А ще змагання щовесни. На помічників моєму дідусеві. Може, колись до нас? В гості.

– Може, – посміхнулася Ярослава. - Звучить весело. А навіщо йому помічники? Він же ремісник.

- Ну… - знов зам'ялася Білосніга. – У нас усі руками працюють. А він — головний. Навчає всіх, роботу дає, збирає замовлення. Майже цілий рік. А на свято віддає. На Новоліття виходить.

- То він підприємець?

- Начебто, - кивнула гостя і хихикнула, так дідуся називали вперше. - Він різне робить: іграшки, сукні, машинки, велосипеди, намисто, фігурки. Все-все-все! Але не лише подарунки. Точніше не лише такі. Іноді він допомагає інакше, як долю свою знайти. Або видужати. Або в диво повірити. Це вже хто чого потребує, розумієш?

– Здається, так, – кивнула Ярослава. – Він голова міста, га?

- На зразок того, - зітхнула Білосніга. Нехай Ярослава думає так. Їй буде зрозуміліше. Хоча… - Якщо надумаєш до нас, то шукай гору Кришталева. Це зовсім поряд з Говерлою.

- Гора Кришталева? – перепитала Ярослава. – З впевненістю можу сказати, що такої не існує.

- Просто її ніхто не бачив, - підморгнула гостя. – Але відтепер тебе запрошено, а отже з легкістю знайдеш.

Ярослава хотіла задати ще декілька питань про дивну місцевість, як увійшла Ягинішна і запропонувала:

- Ти краще розкажи, чим займаєшся?

- Усім потроху, - усміхнулася Білосніга. – Я у майстерні допомагаю, але не часто. Більше з підмайстрами працюю: шукаю та розподіляю замовлення, порядки наводжу, графіки звіряю, за погодою стежу, за лісом та звіром. Ну і, звісно, стайні. Спостерігаю за нашими красенями-рисаками. Головних жеребців у нас три – Грудень, Січень та Лютий.

Ярослава заворожено слухала розповідь. Було щось у ній казкове, повсякденно-чарівне. Не міське, а саме… Саме тутешнє. Раніше, днів з три тому, не повірила б. А після приїзду сюди ніби світ перевернули. Все тут незвичайне, ще й про такі речі говорять неймовірні. А головне так легко. Ось і зараз гостя правду говорила, про життя своє розповідала, а нагадувало фантастичну книжку. Хоча, якщо вже так подумати, у чугайстра Ярослава починала вірити. І русалок нещодавно шукала. Можна й у хазяїна зими почати вірити. Чого вже скромничати?

Так увесь день за балаканиною і пройшов. Хоча, правду кажучи, до Ягинішни постійно приходили жителі Роздоріжжя. Деякі за порадою чи травами, а більшість навідувалися за вказівками до святкового приготування. Як переконалася Ярослава, місцеві жителі серйозно ставилися до своїх традицій. Більше того, через їх міцний зв'язок з природою та обрядами, місцевим вдавалося зберігати якусь гармонію. Ниви при Роздоріжжі завжди колосилися, сади рясніли важкими гілками, худоба давала хороший приплід, а люди відрізнялися міцним здоров'ям. Все частіше до Ярослави закрадалася думка, що Ягинішну не просто так Хранителькою називають і беззаперечно шанують. Шанують усі, щоправда, крім Варвари. Але Ярославі аж ніяк не хотілося забивати голову неприємними спогадами.

Надвечір навіть Баюн зліз із печі, щоб напитися холодного молока, а потім вмостився біля Білосніги і дозволив чухати собі животик. Кіт здавався настільки змученим, наче й не спав цілий день. Ягинішна пробурчала щось, дорікаючи йому за надмірні загули, і почала возитися з Рисянкою. Та за кілька останніх днів помітно підросла і зараз жваво металася по хаті, викликаючи розчулення та сміх.

Ближче до вечора наступного дня, дівчата минули Роздоріжжя і весело йшли до Лукавого поля. Святкування починалося декількома годинами пізніше, але на нього обіцяло з'їхатися стільки народу, що будь-які руки у поміч цінувалися на вагу золота.

На галявині з самого ранку юрмилися місцеві. Одні дрова, надані Орестом, розкладали, інші столи і кіоски ставили, треті прикрашали усе гірляндами. Не встигли дівчата й кроку ступити, як їх закрутило у вир роботи – тільки й встигали усміхатися одна одній та братися за нове діло. Так крутилося все Лукаве поле до самого початку Ватри.

До речі, Ягинішна нарешті пояснила своїй помічниці, що то за свято багаття таке. Виявилося все досить просто: місцеві вшановували вогонь. Він здавна годував цілі селища, захищав від диких звірів, допомагав зігрітися у холодні ночі, але міг бути і надзвичайно небезпечним. Та, як сказала знахарка, вогонь - це сила непідвладна людині. Він має в собі стільки чарів, важко уявити. Головне, він допомагає очистити себе від темних заклять, прокльонів чи пристрітів. Сьогоднішня Ватра дає можливість усім зняти з себе чаклунство. Достатньо лише приєднатися до обрядів. Після знайомства з Варварою Ярослава вирішила, що їй теж не завадить декілька разів перескочити багаття. Так, про всяк випадок.

Білосніга спочатку трималася поруч, але потім все частіше почали траплятися її знайомі. Щоправда, Ярослава їхніх облич не впізнавала. Можливо, ті були із сусідніх сіл. Білосніга вже не перший раз в Роздоріжжя приїжджала і, звичайно, друзів завести встигла чимало. Так вони весь вечір із дівчиною то сходилися, то розходилися, що в морі кораблі.

Незабаром на полі з'явилася трійка дівчат, яких Ягинішна відносила до русалок. Побачивши Ярославу, вони без зайвих розмов схопили її за руки і потягли в танок. Захоплена хороводами, Ярослава і не помітила, як настала опівніч. Бабуся, звичайно, все розуміла і особливо заборони внучці не ставила з огляду на те, що та під носом у неї і гуляла. Але все ж таки не до ранку тут сидіти! Залишивши русалок танцювати, за їхніми словами, «останню ніч на березі», Ярослава спробувала відшукати Білоснігу. Але гості ніде не було. Обшукавши все поле, дівчина знову повернулася до бабусі. Галина Владиславівна запевнила, що нещодавно бачила ту. Вона з якимсь хлопцем йшла зі свята.

Подумавши, що це мабуть знайомий дівчини, Ярослава вирушила додому. Однаково рано чи пізно Білосніга повернеться ночувати.

Ранком того ж дня...

Варвара якраз збирала речі в невелику дорожню сумку, коли до кімнати зайшов Івар. Закинувши на стіл пакет та пару конвертів, він розвалився у кріслі і втомлено витягнув ноги.

- Чуєш, я вже замахався бігати тобі по селищу дань збирати.

- По-перше, не дань, а чесно зароблені гроші, - дівчина заглянула до конвертів, потім відкрила невеликий сундучок на столі і дістала звідти декілька крихітних скляних пляшечок. - По-друге, ти не бігаєш, а на автівці їздиш, - звідти ж з’явилася чиясь фотографія. Після чого дівчина замкнула скриньку на ключ. -  А, по-третє, коли ти вже навчишся «по-людськи» розмовляти? Таке враження, що я з вуличним хуліганом зустрічаюсь.

- Нормально я розмовляю, - невдоволено пирхнув Івар. – Тобі аби до чогось доколупатися.

Варвара не звернула уваги на цей випад і, вперши руки в боки, пригрозила:

- Ще раз зайдеш до мене в кімнату взутим, я тебе на ропуху перетворю.

- Сама казала, що не вмієш, - відмахнувся хлопець.

- Тоді отрую, - знизала плечима у відповідь Варвара.

- Як щурів баби Катрі? – Івар хмикнув і вказав на пакет залишений на столі. – До речі, там від неї гостинець. Дякувала, що щури мруть, а її кіт більше не труїться ними.

- Знала б вона, що сусід на її кота теж отруту просив… - пробурмотіла собі під ніс Варвара.

- Так чого ти на Ватру не йдеш? – незадоволено запитав хлопець, змінюючи тему. – Ми її рік чекали. І чи не ти мене припрягла взяти участь у дурній виставі про чароцвіт? А тепер линяєш.

- То в тебе пес линяє, а в мене з’явилися важливіші справи.

- Важливіші за нас? – хлопець обурено махав руками. – Коли ми з тобою востаннє проводили час разом? Та дурна поїздка до знахарки не рахується. Я взагалі не розумію, чого тебе туди чорти понесли.

Варвара нервово видихнула і закотила очі під лоба.

- Я вже пояснювала тобі, що мені дали шанс доказати свої вміння. Якщо з усім справлюсь, то досягну більшого.

- Більшого, ніж що? – не вгавав Івар.

- Більшого, ніж все це, - співрозмовниця розлючено розвела руками.

- Тобі не подобається в селищі? Добре, давай поїдемо до міста.

Івар встав з крісла і підійшов ближче, взявши дівчину за долоні.

- А там що? – пирхнула вона. – Працювати офіціанткою чи секретаркою?

- Ну так вивчися на лікарку чи інженерку. Та хоч в депутати йди! Там точно досягнеш більшого.

Варвара висмикнула свої долоні і, різко крутнувшись на місці, відійшла до вікна.

- Ти справді не розумієш, - майже кричала вона. – Це все не те!

- А, ну звісно, - скривився хлопець . – Ти як завжди про свою «силу». «Спадковий дар», чи як ти там його називаєш? Справді вважаєш нормальним варити людям приворотні зілля та різні отрути? Насилати пристріти, невдачі та хвороби? Це ще якщо вони діють, а то, може, попросту бабки з них дереш!

- Щось ти не сильно кривишся, коли я твоїм недругам невезіння навіюю.

- Та мені вже остогиділо, що на мою дівчину косо дивляться і відьмою кличуть! – врешті-решт не витримав Івар і перейшов на крик. – А далі що? Коли досягнеш «більшого»? Станеш душогубкою, чи, може, підеш послушницею в один із темних храмів в диких лісах?

- Не перебільшуй. І менше дивись телевізор, - відмахнулася Варвара, але чіткої відповіді так і не дала.

- Коротше, - сказав, немов відрізав, Івар, - думай, що чи хто тобі важливіший.

Розвернувшись, хлопець вийшов з будинку, гримнувши дверима. Навіть пес Каштан не насмілився гавкати на розлюченого гостя. Наступною гримнула хвіртка, а потім почулося гуркотіння «Запорожця».

Варвара ж так і залишилася стояти на місці. В неї не було часу, щоб тринькати його на пояснювання речей, які неможливо розтлумачити простому смертному юнаку. Зате вона точно знала, що має робити зараз. Для початку – дібратися до своєї схованки і дочекатися вечора, а там вже доведе, що вона давно не якась пересічна сільська відьма.

***

Наступного дня

Ярослава прокинулася від тихих схвильованих голосів. З уривків розмови було зрозуміло, що Ягинішна стурбована відсутністю Білосніги. Її ж співрозмовник (цей голос дівчина не змогла впізнати) намагався пожартувати, мовляв, куди тут подінешся? У мавок, може, заночувала або у подружок із селища.

Ярослава сіла на ліжку і спробувала пригладити скуйовджене волосся - дарма на ніч косу розплела, тепер не зачіска, а гніздо. Хоч ворону гукай. Сусіднє ліжко Білосніги залишилося нерушеним, а поруч валявся лише одяг Ярослави. Дівчина прямо в піжамі поплелася у світлицю - так іноді господиня хати називала великий зал, який одночасно служив їм кухнею, вітальнею та їдальнею. На диво, дівчина застала там лише Ягинішну та Баюна. Кіт схвильовано зиркнув на Ярославу, пригнув вуха і зник на печі, а ось старенька з радістю почала розпитувати про Білоснігу. На жаль, Ярославові особливо не було чого розповісти: прийшли на Лукав'є поле, допомогли все облаштувати, а потім веселилися, як і всі. Хоча дівчині пригадалося, що бабуся бачила, як Білосніга йде зі свята разом з якимсь хлопцем.

- Може, вона справді у друзів заночувала? – припустила дівчина.

- Та яких друзів? – махнула рукою старенька. – Це ж Білосніга! Вона дівчинка відповідальна і знає, що їй сьогодні-завтра треба їхати, а не то… Не приведіть боги…

На подив Ярослави, господиня будинку схлипнула, витерла краєм фартуха щоку, а потім звернулася до Баюна:

- Ну чого ти мовчиш, вумник волохатий?

У відповідь кіт знову зиркнув на Ярославу і чітко промовив:

- Няв.

- Ах ти ж... Вразливий який, - скривилася Ягинішна. – Прощаю я тобі мітлу. Тільки давайте Білоснігу мою рідненьку шукати!

Але Баюн не поспішав розмовляти, а знов-таки подивився на Ярославу. Дівчина тим часом сонно плюхнулася на лавку, налила заварки з невеликого чайничка і, спершись щокою на кулак, вибирала найрум’яніший пиріжок. Краєм ока вона помітила, як старенька занепокоєно смикає поділ все того ж фартуха. Розуміючи, що це так залишати не можна, дівчина запропонувала розпитати бабусю докладніше. Раптом щось ще згадає чи хоч того хлопця опише.

Здобувши схвалення, Ярослава поспішно поснідала і вмилася. Натягуючи шорти з футболкою, дівчина згадувала вчорашнє свято. Чесно кажучи, за цим разом вона більше допомагала з організацією, чим веселилася. Спочатку треба було підсобити сцену оформити, потім гірлянди розвішати і тваринам з зоокуточка корму дати. Пізніше приїхала бабуся. У них з тіткою Тетяною теж не вистачало рук у поміч, тому Ярослава встигла попрацювати і за прилавком. Білосніга весь цей час крутилася поряд або ж пробігала, виконуючи чиєсь доручення.

Якби не русалки, то Ярослава, мабуть, проґавила би всі веселощі. Русалки… Ні, дівчина так і не поговорила з ними про чари чи мавку. Просто вже звикла так називати трійцю пустунок. За вечір вони встигли випросити у Ярослави по новому браслету зі стрічок та намистин, а також перетанцювали ледве не з усіма хлопцями на святі. Чесно кажучи, ті і самі були не проти позалицятися до веселих красунь. Не раз в танок затягували і Ярославу. Як виявилося, багато хто з місцевих вже знав заочно помічницю знахарки і горів бажанням познайомитись. Ні, ніхто в коханні не зізнавався. Просто молоді було цікаво поглянути на новеньку та може вивідати якусь таємницю Ягинішни. Ярославі навіть здалося, що вона раз чи два бачила в натовпі мавку. Як її там звати?

- Вільха? – пробубніла собі під ніс дівчина, повертаючись до світлиці.

- Що ти кажеш? – перепитала Ягинішна, безцільно блукаючи від печі до стола. Вона від хвилювань зовсім не знала чим себе зайняти.

А от Ярослава раптом зрозуміла, що настав «той» момент.