Казки Чаробору

Підскочивши ледве не на метр, Ярослава різко розвернулася на місці і…завмерла. Перед нею стояла дівчина приблизно її віку. Та, мабуть, їх спорідненість на цьому і закінчувалася. Тендітне, майже лялькове тіло, ховалося під лляним платтям. Хоча це була скоріше сорочка без вишивок, підперезана мотузкою з блискучих ниток. Великі зелені очі, маленькі пухкі вуста з білосніжною усмішкою та чудернацька зачіска. Воістину густу гриву темного волосся вкривала сітка з тоненьких гілочок.

Зненацька Ярослава зрозуміла, що вже десь бачила цю дівчину:

- Ти була на святі Русалії.

- Звичайно була, - все таким же ніжним дівочим голосом відповіла та. – Мене звати Вільха.

- А мене Ярослава і я…

- Ми знаємо, - перебила співрозмовниця і чудернацько схилила голову набік. – Всі вже знають.

Вільха простягнула до Ярослави долоню, наче хотіла потиснути тій руку, і як тільки-но дівчина відповіла на цей жест, міцно стиснула пальці. Гілочки у волоссі Вільхи заворушилися, виплутуючись з густих пасм. Наче живучи своїм життям, вони струшувалися, розпускали крихітні зелені листочки і, завмерши в повітрі, вивчали дівчину.

Ярослава хотіла було вирвати руку з міцної хватки нової знайомої та не могла навіть пискнути. Тим часом гілочки повільно, немов ліниві вужі, наблизилися до обличчя дівчини і, ніжно торкаючись його, почали гладити шкіру. Листочки виявилися дуже приємними на дотик і пахнули свіжою зеленню. Більше того, з кожним дотиком Ярославі здавалося, що вона все чіткіше чує звуки в лісі, відчуває запахи, принесені вітерцем, навіть помічає бічним зором якісь рухи в траві.

- На жаль, ти не одна із нас, - сумно зітхнула Вільха, відпускаючи руку дівчини. – Та є в тобі щось таке…

Тим часом всі звуки затихли, запахи зникли, а трава здавалася Ярославі нерухомою. Лише гілочки у волоссі нової знайомої повільно рухались, занурюючись назад у пасма.

- Ти мавка? – неочікувано для себе спитала дівчина.

- Так, - блиснула білосніжною усмішкою Вільха і гордо додала: – Рада, що я в тебе буду першою.

- Першою? – незрозуміла дівчина.

- Першою з чарівних істот, - пояснила та. – Арись не рахується, її майже не відрізниш від звичайної рисі.

- Ну так… - ошелешено погодилась Ярослава.

- Повертайся по цій стежці, а там тебе Баюн забере. Мені ж вже час іти.

Не встигла дівчина спитати хоча б ще щось, як мавка буквально розтала в повітрі. Розуміючи, що так можна дочекатись ще якогось створіння, Ярослава попрямувала у вказаному напрямку. Там на неї справді чекав Баюн. Точніше кажучи, кіт якраз біг їй назустріч. Побачивши перед собою дівчину, звір сердито зашипів, відкрив рота і, Ярослава готова була поклястися, що він зараз щось скаже. Та Баюн лише набрав повні груди повітря, повільно видихнув, наче рахуючи до десяти, і чітко з претензією промовив:

- Няв!

- Угу, - тільки й змогла з себе видавити Ярослава.

Махнувши хвостом, кіт запросив йти за ним, а скоро вивів дівчину до задньої хвіртки садиби Ягинішни.

Знахарки все ще не було вдома, тому, погодувавши рисеня, Ярослава залишила записку, що буде аж вечором, а сама попрямувала до пансіонату. Тепер їй точно треба побалакати з Мариною і аж ніяк не про білобрисих грубіянів.

Ярослава чимдуж поспішала до «Причаробор’я». По дорозі вона декілька разів намагалася впіймати стільниковий зв’язок, але щоразу марно. Чесно кажучи, дівчина не розуміла, як тутешні мешканці обходяться без мобільних телефонів?

На щастя, по дорозі Ярославу наздогнав Влад – племінник тітки Тані. Хлопець працював в пансіонаті баристою і часто пригощав нову знайому свіжозмеленою кавою. Насправді Владислав і тітка Таня були в дуже далекій спорідненості, якщо Ярослава не помилялась, то в шостому чи сьомому коліні. Та склалося так, що всі їх родичі або померли, або виїхали з Роздоріжжя багато років тому і зараз вони піклувалися один про одного, як справжня сім’я.

Оскільки Влад їздив на невеличкому мопеді, то запропонував підвезти дівчину до пансіонату. Та з радістю погодилася. Коли ж вони під’їхали до чорного входу і вже  мали прощатися, Ярослава обережно запитала:

- Владе, а ти віриш в чари?

- Вірю, - чесно відповів той, витягуючи ключі з замка запалювання.

Дівчина на мить навіть оторопіла від такої швидкої відповіді. Владислав був лише на рік старше неї і здавався звичайним сучасним юнаком. Як не дивно, але у Ярослави не було жодного знайомого, хто б вірив у подібні чудеса. Так, вони з друзями чвсто купували різні дрібнички, що притягували удачу, або ж з азартом спостерігали за виставами вуличних фокусників. Але вірити у мавок, чугайстрів і відьом… Хоча вона ж не уточнила.

Та роздуми дівчини перервав все той же Влад, що трохи зніяковів від реакції співрозмовниці.

- Звичайно, я ніколи не бачив, як когось перетворюють на ропуху або щоб з води вино робили. Та я живу в Чароборі, - хлопець розвів руками. – Тут все незвичайне і чарівне. І взагалі, це ти допомагаєш місцевій знахарці. До неї ж приїжджають ворожки і травниці з усіх усюд. Тому це я маю тебе питати, чи віриш ти в чари.

Влад приязно посміхнувся, а Ярослава, погодившись з ним, помахала на прощання рукою і попрямувала на своє улюблене місце в пансіонаті. Тобто на оглядовий майданчик у східній частині «Причаробор’я».

За цим разом Марина відповіла на дзвінок майже одразу. На фоні голосно лунала музика і дівчина відправилась на пошуки більш затишнішого місця для розмови. Попутно щебечучи:

- Ти не повіриш, але сьогодні вранці я якраз розмовляла про тебе з однією ворожкою.

- Почекай, - перебила подругу Ярослава, - я не вірю своїм вухам. Ти і розмовляла з ворожкою? Я точно на той номер телефону дозвонилася?

- Можеш глузувати скільки влізе, та через п’ять хвилин у мене виступ, - пожурила подруга.

- Добре-добре, - погодилася Ярослава. – Розповідай.

Насправді дівчина подзвонила до Марини, щоб самій розповісти про свої тривоги та впевнитись, чи не поїхав у неї дах. Але варіант подруги виявився не менш цікавим:

- Я якось розповідала тобі, що на заняття з йоги ходить ворожка. Сьогодні зранку вона-таки вмовила мене і я дозволила їй поворожити по руці. Чесно кажучи, все, що вона розповідала, виявилося правдою. Та от коли діло дійшло до майбутнього… - Марина трохи зам’ялася, але не стала відтягувати дивну розмову. – Вона сказала, щоб я не боялася відпустити тебе у незвіданий світ і що згодом сама переконаюсь у твоїй правоті.

- Так і сказала? – не вірила своїм вухам Ярослава.

- Ну… Імені твого вона не називала, але казала про важливу мені людину, подругу чи то навіть сестру.

Марину хтось відволік, а Ярослава тим часом задумалася. Сестер у тієї не було. Навіть двоюрідних чи троюрідних. Справжніх подруг, окрім неї, теж. Так, Марина була веселою, легко знаходила контакт з людьми, та певні події у житті дозволяли довіряти тільки одній людині – Ярославі. Це в них, до речі, виявилося спільним. І якщо вірити у ворожіння і припустити…

- Мені скоро треба на сцену, - відволікла від роздумів Марина. – Розказуй, що там в тебе.

Чесно кажучи, Ярослава завагалася. Подруга обов’язково приведе якісь логічні доводи, це розвіє завісу таємничості і виявиться, що всі події у Чароборі - плід її уяви. Тільки зараз дівчина зрозуміла, що вона дійсно хотіла вірити у чарівність цього місця, у побачених нею істот, у кожну почуту казку.

- Агов, - занепокоїлася Марина. – Ти чого замовкла?

Набравши повні легені повітря, Ярослава таки зважилася, і на одному подиху вимовила:

- Я зустріла справжню мавку, трійку русалок, а ще відьму. Місцевий лісничий насправді чугайстер, у якого є сяюче перо жар-птиці. А моя роботодавиця має дивного кота, що змінює свій розмір. Я була свідком чарів, а всі навкруги сприймають це як буденність. Все, можеш дзвонити 103.

- Нічого собі, - Марина навіть присвиснула від подиву. – А ти… а ти впевнена? Звісно, що впевнена! Інакше не казала б мені, - дівчина різко змінила інтонацію, відповідаючи комусь поряд: - Дай мені ще хвилину. Анекдот їм розкажи. Ти мені нічого не платиш, щоб звільняти! Добре, заміни мене Іною, а я буду наступна.

- Ти зараз зайнята, - хотіла вибачитись Ярослава.

- Якби цей концерт не був на благочинність, то я б давно наділа свою гітару розпоряднику на голову, - сердито перебила Марина. – Індики і то менш пихатіші за нього. Ясю, давай домовимося так: ти пару днів над усім подумаєш, придивишся навкруги. Звичайно, я не вірю в те, що чари існують. Але ти не з тих, кого можна обвести навколо пальця. А потім подзвониш мені і ми ще раз поговоримо. Якщо твоя думка не зміниться, то я все кину і приїду по тебе. І ніяка сила не перешкодить мені забрати тебе додому! Домовилися?

- Так, - полегшено відповіла Ярослава.

- Обіцяєш? А то я знаю тебе…

- Обіцяю!

Швидко попрощавшись, Марина побігла на сцену, а Ярослава залишилася сидіти на місці і думати про своє. Мавки, русалки, відьми, чугайстри… А хто ж тоді Ягинішна? Невже проста знахарка? Може теж відьма? Чи відьми завжди тільки злі? А може Баба Яга? За легендами та нерідко допомагала добрим молодцям. Щоправда в деяких версіях вона їх запікала і їла. А кіт? З ним теж не все так просто. То він розмір змінює, то до лісничого проводить.

Поринувши у свої роздуми, Ярослава не помітила, як на околиці «Причаробор’я» лягли сутінки. Сповнені гамору від відпочиваючих і густі, пахучі, неначе вишукана клумба. Для приїжджих готувалась дискотека, тому Ярославі треба було покинути майданчик і вирішити, куди піти. Вона могла б заночувати з бабусею та їй не давало спокою те, що Ягинішна може хвилюватися. Дівчина залишила записку, що прийде ввечері. І якщо не явиться, то знахарка не знатиме, що трапилося. А ще Рисянку треба погодувати і дати їй ліки.

Розуміючи, що вибору по суті немає, Ярослава попрямувала до під’їзної алеї, звідки б пішла пішки. Та дівчину наздогнав Матвій. Заглушивши мотор мотоциклу, він зняв шолом і доволі миролюбно звернувся:

- Ходити в такий час пішки – не найкраща ідея. Сідай – підвезу.

- Дякую, та я вже звикла якось, - зніяковіла Ярослава. – І тут недалеко…

- Ти зараз зовсім не полегшуєш мені спробу вибачитися, - зітхнув хлопець.

- Вибачитися? – брови співрозмовниці здивовано підскочили. – Це я взагалі-то мушу просити вибачення.

- Так чому тоді не просиш? – пихато поцікавився Матвій. Але не зміг довго втримувати такий вираз обличчя і розсміявся: - Пробач, я пожартував. І повів себе тоді з тобою недобре. Частково ти мала рацію. Моя сестра зовсім не янгол і буває досить різкою. Просто ти єдина, хто прямо сказав це мені.

- Тому що я приїжджа і ще не знаю, коли треба вчасно стулити рота, - зізналася Ярослава і теж розсміялася.

- Можливо, - знизав плечима хлопець. – До речі, твій велосипед скоро буде готовий. Зараз мене трохи припрягли допомагати з Ватрою, тому робота йде повільно. Але я постараюся в найближчі дні віддати тобі його. Так що, тебе підвезти?

- Так, - полегшено зітхнула дівчина. – Я за сьогодні вже стільки находилася, що з ніг валюся.

Матвій дістав запасний шолом і протягнув його Ярославі.

Дорога до садиби промайнула наче мить – все ж таки мотоцикл це аж ні як не велосипед. Та варто було молоді заглушити мотор і зняти шоломи, як Ярослава охнула:

- Куди ти мене привіз?

Темряву літньої ночі розсіювали далеко не садові ліхтарики. На кілки плетеної огорожі були надіті черепи! Білосніжні кістки світлими плямами виднілися над парканом, а замість очей палали яскраві червоні вогники.

- Тобто? – не зрозумів Матвій. – До садиби Ягинішни.

Дівчина підняла погляд на глиночурку і помітила, що на даху тієї теж видніються черепи різноманітних створінь. Більше того, стіни розписані невідомими їй знаками, а по всьому подвір’ю горять смолоскипи та висять усілякі амулети. В деяких досить чітко вгадувалися кістки.

- Ти, що не бачиш цього всього? – Ярослава повернулася до співрозмовника. – Черепи, смолоскипи, амулети… І стовпи під будинком виглядають, як справжні курячі ноги!

Матвій на мить завмер з відкритим ротом, але одразу ж полегшено видохнув і розсміявся:

- А ти молодець! Підловила мене. Смолоскипи, курячі ноги… Буду мати на увазі, що ти гідна противниця у жартах.

Надягнувши шолом і відсалютувавши співрозмовниці, хлопець завів мотор і через хвилину зник у сутінках ночі. Ярослава ж у свою чергу знов повернулася до садиби і навіть протерла долонями очі. Раптом хвіртка парадного входу тихо відчинилася, наче запрошуючи увійти. На ґанку запалився смолоскип, освітивши рисеня. Воно, наче грудка плямистого хутра, заспано жмурилося і позіхало. Зібравшись з духом, Ярослава переступила невидимий поріг садиби.

***

Після сьогоднішньої зустрічі з Орестом Баюн трохи нервував. По-перше, він сподівався, що Ярослава відреагує на перо більш прихильно. Але добре, грець з тим пером. Його більше хвилювало, куди зникла дівчина? Вона зірвалася з місця, вибігла зі сторожки і помчалася додому. Та на середині дороги кіт втратив її слід. А через хвилин десять вона знову з’явилася. Розгублена, явно чимось приголомшена і безмовна. А Баюн між тим дістав пару сивих шерстин. Якби з Ярославою щось трапилося, він не пробачив би собі ніколи.

Та і Ягинішна дівчину полюбила. Вона всіма силами намагалася відгородити помічницю від місцевих чарів. Принаймні від темних. Та одне часто пов’язане з іншим.

Хазяйку свою, тобто Матінку Ягиню, Баюн розумів чудово. Чаклунство нині «не в моді», більше того, в багатьох місцях «його не існує». І як тільки хтось з ним стикається, одразу ж тікає подалі. Так не один раз вже бувало. Ярослава не перша, хто в помічниці до Ягинішни подався. Приїжджали і травниці, і знахарі, і міські, і місцеві – всі шарлатани, або за грошима женуться. Як на підбір! Навіть журналістка одна була. Добре, що Баюн її швидко вивів на чисту воду. А то потім би такого понаписувала, що жодні чари не врятували б. Чародійство тишу любить, розважливість, а головне поміркованість.

Саме тому Ягинішна не поспішала помічницю свою «правдою» приголомшувати. І Баюну заборонила рота відкривати. Хто ж нормально поставиться до кота, що говорить, хоч і вченого? Чари – це ще куди не йшло, така собі казочка. А от розмовляючий кіт… Схоже на клініку, де три рази в день дають різнокольорові таблетки і кожна кімната з м’якими стінами. До деяких речей людей треба справді підготувати. При чому добряче.

Та й неспокійно останнім часом у Чароборі. Так би мовити, неспокійніше звичайного. Ще Варька ця – зладу з нею немає. Мабуть, успадкована відьомська сила в ній вирує, прихід самого Чорнобога чує. Добре, що бабця внучку свою ремеслу темному не навчила, а то зараз несолодко довелося б всьому Роздоріжжю.

Поки Баюн над цим усім міркував, Ярослава нагодувала рисеня, написала для Ягинішни записку і пішла геть. Кіт навіть думав було прослідкувати за нею, щоб чого ще не сталося. Та в нього на сьогоднішній вечір були свої плани. Як тільки дівчина вийшла за ворота, Баюн вибрався зі своєї лежанки на печі і помчав до великого дзеркала в Ярославиній кімнаті. У кота сьогодні планувалося свято – зустріч випускників. Така важлива подія, як у нього, не щодня буває! Та й не щороку. Університет Вчених Котів збирав своїх вихованців раз на десятиліття. Зате яке торжество з цього виходило – замуррррчисте!

Баюн довго чепурився: розчісував гребнем густу чорну шерсть, точив і без того гострі пазурі, вимивав довгі білосніжні вуса, підбирав краватку-метелик. А зараз величезний кіт спантеличено вдивлявся у високе дзеркало - залишити свою неперевершеність скромною або надіти ще й золоту медаль випускника? Через десять хвилин Баюн вирішив, що його пишна шерсть виглядатиме чудово хоч із соломою на голові, але медаль кіт, мабуть, залишить удома. Адже ще невідомо, скільки котячої м'яти він прийме на свою найсвітлішу душу.

Відмахнувшись від непосидючого кошеня арисі, що ганялося за пухнастим хвостом вихователя, Баюн таки вийшов із будинку. Ягинішна вже вдома, за Рисянкою догляне, поки Ярослави немає, а отже совість кота залишається чистою – Варвара до рисеняти не підбереться. Тим часом знахарка вже чекала його на подвір'ї. Баюн зараз і не зміг би пригадати, скільки вони знайомі з господинею. Десятки років тому молодий та «зелений» учений кіт вирушив на Лису гору пропонувати свої послуги. А у роботодавці йому трапилася не абихто, а сама Мати Ягиня. Це темні чаклуни всякі і капосники її Бабою Ягою обзивають, щоб народ добрий віднадити та собі переманити. А так вона для всіх найкраща порадниця і Хранителька Перехрестя Трисвіту. За те її в селищі та Чароборі й шанують.

Тим часом Ягинішна стояла посеред двору і нетерпляче стукала об землю мітлою. Дуже вже вона хвилювалася, щоб Ярослава зараз не повернулася і цих фокусів не побачила, а то знай втече подалі. Де потім шукати таку добру та кмітливу?

Баюн забрав мітлу і пообіцяв керувати акуратно. Під суворим поглядом знахарки йому навіть довелося пообіцяти, що на великому підпитку включить... як його? Автопілот, о! Залізши на древко мітли, кіт сказав чарівні слова і помчав на зустріч випускників. Ох і нахвалиться він там, ох і нахизується! Матері Ягині служить, з русалками дружбу водить, за дочкою самої арисі доглядає. А в лісі якому живе? У самому Чароборі! Це ж він, рахуй, дикий кіт! І щодня то чугайстер, то мавки, то жар-птиці, то нав’ї під боком. А йому з усіма порозумітися треба, Ягинішні підказати, біду відвадити.

Хоч би цього разу нічого не сталося, бо минулу зустріч через одного болотника скасували – затопив своєю драговиною, негідник, всю округу Університету, та ще й аук випустив. Ох і накоїли тоді справ, не до свята було. До речі, недогляд одного із випускників УВК. Ось він, Баюн, ніколи б такого не допустив!

Банкет із приводу зустрічі випускників УВК шумів на всю округу Лисої гори. Хазяїн шинку явно не подумав, погоджуючись надати свої послуги. Як мінімум половина меблів вже була роздерта котячими кігтями, а друга набувала хутряного покриття небувалих забарвлень. На додаток, хтось встиг дістатися до валеріани раніше за інших і з захопленням катався на підвісних люстрах, а хтось (фу, як непристойно!), вилизувався прямо на столах. Але що вже тут вдієш? Десять років зразкової служби вченими котами даються взнаки. І лише один вечір залишається, аби згадати студентські роки.

Десь поруч із полиці злетіла чергова склянка. Звичайно ж, не без допомоги пустотливої котячої лапи. Але Баюн навіть не звернув на це уваги, він безтурботно теревенив з давньою приятелькою із університету – Ниткою. Це зараз її називають «Земляна Кішка, що охороняє скарби Мідної гори», а в ті давні студентські часи відгукувалися лише на прізвиська. У Баюна теж було, але згадувати про нього кіт не любив.

- Гидкіших птахів я в житті не бачила, - гнівалася Нитка. – А в нас у Пустоші на що тільки не надивишся! Як ти з ними ладнаєш?

- Не розумію про що ти, - відмахнувся Баюн і потягнувся за апетитною сосискою.

- Та перестань, - пирхнула кішка. - У всіх царствах вже знають, що в Чароборі диво-яблуня росте. Та й чи не ти востаннє намагався збути перо Жар-птиці? У сусідній крамниці, до речі.

Співрозмовник невдоволено закотив жовтаві очі, але таки відповів:

- Так, прилітають іноді яблуками ласувати. Я на них прикрикну, вони і дають драпака. Бояться мене.

- Ой, - пискнула Нитка і засміялася: - Кого? Тебе? Ахахах… Ой, не можу! Хахах. Ми ж з тобою на всю практику разом ходили, тож не вішай мені пряжу на вуха. Ну, будь другом, допоможи.

- Вічно ти так, - пробурчав Баюн, але секретом все ж таки поділився: - Береш корито як можна довше і ширше. Сиплеш туди в рівних пропорціях овес, ячмінь, просо і пелюшку, заливаєш все це відмінною брагою і підсовуєш їм. Жар-птиці, ох, як охочі до такого. А коли захмеліють, то почнуть між собою битися. Пір'я в різні боки летить, що іскри. Залишається тільки вцілілі зібрати.

Нитка недовірливо скривилася:

- Протверезіють і повернуться.

- Та куди їм таким облізлим? - реготів Баюн. - Жар-птиці, знаєш, які гордовиті? Нізащо не з'являться в худому вигляді. Пір'я їх нешвидко росте, так що з місяць ти їх не побачиш точно. А там, коли не відлетять, то пару разів ще підсунеш частування, а потім і в теплі краї їм час. За ефективність ручаюся.

Співрозмовниця розпушила загривок і задоволено вигукнула:

- Хитрюга! Ось так допоміг, дякую!

- Працюючи на Хранительку Трьох Світів треба вміти все, - зарозуміло сказав Баюн, але тут же дістав запотиличника від подруги.

- Давай без цих своїх штучок! Думаєш, я не пам'ятаю, як ти на останньому курсі підірвав…

- Та скільки ти мені нагадуватимеш!? – пирхнув кіт. – Я ж випадково. Та й ніхто не постраждав. Майже.

- Гей, шинкарю, - вигукнула Нитка, - нам дві склянки валеріани та мисочку шкварок. Найсвіжіших! Гуляти так гуляти!

- Гуляти так гуляти! - підтримав співрозмовницю Баюн і розсміявся.

Але останні його слова майже ніхто не почув, бо вони потонули у тріскоті обірваної люстри. Що з них взяти - бешкетних котячих?