Казки Чаробору

Незабаром після зустрічі з Ярославою чугайстер обходив свої володіння у звіриній подобі. Він сподівався відшукати хоча б ще один лаз. Як на зло, жодної ознаки так і не вдалося знайти. А от, як це вдалося Ярославі? Чи може мале рисеня  вже настільки могутнє, що відчуває портали до Царства Наві? І не побоялося ж незнайомки та ще й не тутешньої. Але решту лазів конче треба було знайти, бо лукав’ї зараз намагалися в хащі лісу не потикатися, а сиділи на узліссях. Невже чули прихід чогось більш могутнього, чим вони самі? Найгірше, що тепер гостям пансіонату в разі біди нікому й допомогти буде. Орест не всесильний, всюди й одразу бути не може. Раніше лази шукалися простіше – хазяїну лісу завжди допомагала арись. Тепер вона зникла, і турбота про ліс цілком лягла на плечі Ореста. А він, між іншим, тільки вчиться всім цим премудростям. Хіба сто років достатній термін, щоб вважатися повноправним чугайстром? В тому і справа, що ні. Мабуть, через це арись і дитинча своє довірила іншій. Та все ж – чому саме Ярославі?

Орест тяжко зітхнув і прислухався до лісу. На суничній галявині ласували ведмеді. Ягода і справді рано пішла цього року. Ніби богиня Жѝва поспішає спуститися в Чаробор і особисто виростити кожен колосок та травинку. З чого б це?

Зовсім недалеко гралися олені, розганяючи полохливих зайців і мишей. А що це за балаган? А-а-а, мавки спіймали ауку і хочуть лоскотом замучити. Ну, нічого, буде наука всьому народцеві - нічого людей плутати і в драговині губити. Адже не одна мавка їхніми стараннями так в лукав’ї потрапила. Довірливі людські дівчата губилися в лісі і йшли на поклик аук, за що гірко платилися – тонули в болоті. Якщо Ягині чи Оресту вдавалося їх душі знайти першими, то відправляли до сестринства мавок. А от якщо болотник приспівав першим… Та краще вже й не думати на кого ті дівчата були перетворені!

Раптом між соковитими кронами зашелестів головний помічник Ореста – Вітровій Стрибогович. Лісовий вітерець відслужив вірну службу вже декільком поколінням чугайстрів і зараз чимдуж намагався допомогти самому молодому та недосвідченому. Вдавалося це не завжди, але чарівні створіння усіма силами намагалися налагодити співпрацю. Зараз же Вітровій приніс із собою запах диму. Ідучи за тоненькою смужкою аромату, Орест просувався углиб лісу. Мало того, що треба займатися нав’ями, то ще й від людей спокою немає. Як тільки відкривається офіційний сезон у «Причаробор'ї», одразу гостей хоч греблю гати. Гаразд би по ягоди та квіти заходили, так смітять і багаття палять. А буває гірше – на звірів полюють чи громлять все без розбору.

Орест сердито крокував у бік диму і думав, як покарати порушників. Може отак звіром і вискочити? Хай потім заїкаються та розказують, що чудовисько бачили. А головне ж - по всій межі деревостану розставив таблички, плакати розвісив, попередження написав. Та навіть опудал натикав з дзвіночками! Це вже точно мало привернути увагу отих приїжджих. Ан-ні, лізуть і лізуть, як мухи на... мед. Чоловік рішуче вийшов на галявину, але там виявилося пусто. Невелике вогнище ще тліло, довкола валялися свіжозрізані трави і навіть цілі пучки різноманітних зборів. Лісовик знав кожну рослину: звіробій, ключ-трава, беладона, шовковник, перестріл, люстерник, шлях-дорожник та ще багато інших. Але останній настільки рідкісний, що навіть Оресту не завжди вдавалося знайти його. А хтось назбирав не один пучок. Та хто… Звісно ж Варвара!

Акуратно загрібши вуглі землею, чугайстер задумливо насупив брови. Не вистачало ще, щоб до нього в ліс ось так легко відьма прослизала і афери свої воротила. Одна справа трави збирати, а інша провертати щось прямо в чугайстра під носом. І коли ж це Варвара встигла сили набратися? Скільки пам'ятав її Орест, дару особливого та не мала – на зуб дірку наслати і то не могла. Вітровій Стрибогович схвильовано зашелестів травою, але чугайстер зрозумів його і без слів – хвилюється, як би хтось відьму не навчав. Треба б з Ягинішною переговорити, бо не на добро все це.

Ще раз перевіривши вогнище, звір вирушив далі, але так і не помітив, що з-за найближчого валуна за ним спостерігала відьма - задоволена своїми успіхами дівчина, що навчилася новому заклинанню. Тепер її не так просто буде знайти в Чароборі навіть чугайстру.

***

Тієї ж ночі Варвара пробиралася скрізь густі хащі лісу і лаяла саму себе на чому світ стоїть. Мало того, що русалки зараз лазять де заманеться і сують ніс не в свої справи, так ще й дрібнота з навйого народу щохвилини кидається під ноги. Зовсім виголодалися на своїх болотах. Хоча їм треба поспівчувати, адже Орест з Ягинішною пильнують кожен клаптик цього триклятого лісу – нема кого і з’їсти! Нічого-нічого, буде і на них управа! Ще трохи почекати і…

Та роздуми відьми перервав одурілий аука. Не розібравши, хто перед ним, навій вискочив Варварі під ноги і хотів було вп’ястися дрібними отруйними зубками в гомілку. Куди там! Зло зиркнувши очима, дівчина відреагувала першою і щосили відфутболила ауку назад в кущі. Пропищавши щось про жорстокість цього світу, навій чкурнув у сторону болота, чимдуж викрикуючи:

- Душогубка йде! Ховайтеся, браття! Душогубка йде!

Варвара задоволено посміхнулась. Тут він правий. Для більшості рецептів за якими вона варила зілля, були потрібні особливі складники – хвости злиднів, луска болотянок, крильця блукаючих вогників чи хутро тих самих аук. Особисто вона не бігала по лісу і не потрошила навій народець. Переважну кількість замовлень для неї виконували нав’ї рангом вище – кікімори, лісавки, ічотики. Зазвичай. Та часами хотілося зловити якусь надто нахабну морду і розібрати на інгредієнти. Один такий, як раз вже напросився.

Лісовий чагарник різко змінився моховими прогалинами, під ногами зачвакала драговина, а поодинокі напівмертві дерева більше нагадували риб’ячий скелет. От і пристанище Мокляка! Точніше кажучи – Плюгаве болото. Так місцину прозвали ще безліч століть тому назад. Воно і зрозуміло чому. По-перше, запах. Варвара, звичайно, вже звикла та перед прогулянкою до драговини краще було не їсти. По-друге, світло. Тут ніколи не бувало сонця і місяця. Завжди сірий затінок, що лише вночі ставав більш густим. Та, по-третє, вигляд. Хвощ, змішуючись з мохом, створював невеличкі острівці, що оманливо запрошували ступити на них, а високий очерет та густа жорстка осока ховали під собою повалені стовбури напівзгнилих дерев. Ті ж, що зосталися стояти – переважно берези та верби – виглядали немов риб’ячі кістки чи закам’яніле зміїне кубло.

Але Мокляку було мало, тому, тільки-но заволодівши драговиною, він почав стягувати сюди все сміття з околиць. На гілках гірляндами колихалися прив’язані бляшанки, скрізь плавали пластикові пляшки, а автомобільні колеса утворювали плавучі клумби з журавлиною та росичкою. До остатньої Варвара не радила б наближатися ні за яких умов. Темне чаклунство Мокляка перетворило рослину на чудовисько, яке було не проти поласувати не тільки комахами.

Винирнувши з темної багнюки, болотник вишкірився своїми дрібними зубенятами та забулькотів:

- Ба які люди! А як ти так проскочила повз моїх ба сторожів?

- Передай повелительці, що і вона тепер так зможе, - зверхньо наказала Варвара. - До речі, коли?

Мокляк здивовано квакнув та засопів, а дівчина в свою чергу раділа, що при мізерному світлі ліхтарика не бачить пики навія. Чому мізерному? Просто на Плюгавому болоті будь-що тьмяніє, а то і взагалі перестає працювати.

Та радість тривала недовго. Винирнувши з багнюки на половину свого зросту, Мокляк подався до відьми і вперіщився в неї здивованим поглядом. До речі, болотник істота неприваблива та відразлива. Як і більшість навйого народу він був схожий на людину: дві руки, дві ноги, голова та здатність базікати. Але на рибу він скидався не менше: слизьке тіло, подекуди вкрите лускою, сом’ячий рот з такими ж вусами, відсутність носа і вух, а головне – широко поставлені білясті очі.

- І ти для цього ба сюди приперлася? – знову забулькотів навій. – Могла б передати кимось. Ба та тими ж злиднями своїми!

- А що таке? – скривилася у відповідь відьма.  – Вже не радий бачити мене на своєму смітнику? Пам’ятаю колись ти намагався мене сюди затягнути силоміць.

- Знаєш ба, - зам’явся болотник, - хто старе поминає, той щастя немає.

- Авжеж, - Варвара витягнула з кишені і протягнула Мокляку папірець. – Дістань мені це.

Пробігшись по списку поглядом, навій ошелешено квакнув і обурився:

- Ба та це ціле багатство! Губа не трісне від таких запитів?

- А це не для мене, - відмахнулась відьма. – Для повелительки. Так що придуши в собі жадібну жабу і збери все якомога швидше. Не забудь про те, що зі зворотного боку. То щоб стара Яга носа свого в наші справи не змогла сунути.

Раптом десь неподалік нічну тишу розрізав дівочий сміх. Створюючи галас і безладдя, хтось пробирався скрізь чагарник та намагався наздогнати… Ауку?

- Ну ти ба подивись! – обурено сплюнув Мокляк. – Як мої підопічні якогось дурного туриста спіймають, так це ба злочин. А як ці ба дівки ненормальні мені всіх аук передушать, так ба ласкаво просимо!

- Мавки? – поцікавилася Варвара.

- Ще й ба русалки з ними носяться, - знову зневажливо сплюнув болотник. – Плітки ба ходять, що далі за ічотиків візьмуться.

За цим разом відьма не відповіла нічого, але подумала, що треба б мавкам запропонувати угоду. Вони їй з нав’їх інгредієнти, а вона їм щось заплатить. Та не зараз. Бо так і під гарячу руку втрапити можна.

- Збери мені зі списку все, якомога швидше! – знов серйозно наказала дівчина. – Ці зілля не один день варяться.

Не дочекавшись відповіді, відьма юркнула в лісовий чагарник та, обійшовши здичавілих лукав’їх, попрямувала додому. Завтрашню зміну в «Причаробор’ї» ніхто не відміняв.

***

Сонячного червневого ранку Ярослава та Ягинішна чаювали у дворі. Великий дерев'яний стіл із різьбленими лавками стояв під розлогою кроною вишні. Серед гілок цвірінькали птахи, Рисянка безтурботно пустувала в клумбі, полюючи за метеликами, а господиня дворища жартівливо нарікала на кота:

- Баюна вже третій день не видно, а я так хотіла вас познайомити. Він у мене дуже вихований та розумний. Але біда: як тільки прилітають жар-птиці, так і немає йому спокою. Неначе ошалілий за пір'ям полює.

- І навіщо йому пір'я? - поцікавилася дівчина, скептично перебираючи в голові назви пернатих, яких старенька могла обізвати жар-птицями.

- Молодість дарують, зцілюють, а деякі на золото камінь можуть перетворювати або скло на перли. Є такі, що яскравіше вогню горять. Більшість здатні темні чари знімати.

Ярослава лише задумливо хмикнула. Непогано було б отримати таке пір’ячко у реальному житті. І зцілити можна, і вічно юною бути, і багатою до всього іншого теж не завадило б стати. Але всі ці думки дівчина лишила при собі. Тож у дворі знову повисла безтурботність.

- Ярославочко, - нудно зітхнула старенька, - щось тихо в нас. То народ юрмиться, а то миша не пікне. І роботи до кінця тижня нам із тобою робити не можна.

- То може в гості когось покликати? - запропонувала дівчина, намазуючи медом свіжу булочку.

- Та кого ж? Усі або в полі, або в пансіонаті, а решта своїм зайнята. Літо така пора: то танцюй, то працюй.

- Ну, хоч би бабусю мою, - знизала плечима Ярослава. - Вона давно в гості хотіла зайти, подивитися, як я влаштувалася. Та й вихідний у неї завтра.

- Ой, як добре! – радісно сплеснула руками Ягинішна. - Значить, доїдай і йди її запрошуй, а як вернешся, готуватися будемо!

Наступного дня, як і задумала Ягинішна, вони з Ярославою чекали на гостю. З дому тягнувся солодкий аромат свіжого суничного варення, а стіл під дубом прикрашав розігрітий самовар. Горобці, спокушені ранніми вишнями в кошиках, нетерпляче цвірінькали на гілках і чекали доки дівчина зайде до хати. Але вистріл з труби автомобіля змусив птахів спурхнути і, обурено цвірінькаючи, помчати в далечінь. Захоплена зненацька Ярослава, заклякла посеред двору.

Тим часом до тину під'їхав блакитний «Запорожець» діда Данила. За кермом, як завжди, сидів його онук Івар. Дівчина полегшено видихнула, коли припустила, що хлопець лише підвіз її бабусю з пансіонату. Але із заднього пасажирського сидіння з'явилася Варвара. На таких гостей ніхто не очікував. Тим часом чорнява дівчина, чемно розмовляючи з Галиною Владиславівною, допомагала нести велику тацю з пирогом і взагалі зображала суцільну доброзичливість. Підійшовши до тину, всі троє гостей завмерли в очікуванні запрошення.

Першою заговорила бабуся:

- Дітлахи такі молодці! Як побачили мене з пирогом, то одразу допомогти запропонували. А я говорю, до онучки їду, вона мені рисеня обіцяла показати. А вони, скільки тут живуть, жодного разу рись не бачили. Уявляєш? Ось і попросились подивитись.

Ярослава лише розгублено переводила погляд між трійцею біля хвіртки. Забобонною вона себе не вважала, але чомусь їй здавалося, що без запрошення Варвара не зможе увійти у двір. А якщо її впустити, то Ярослава втратить єдине місце спокою. На щастя, дівчині не довелося приймати рішення, з порога хати почувся голос Ягинішни:

- А ось і гості! - здавалося, старенька навіть рада всім новоприбулим. - Заходьте, не товпіться біля тину.

Ярослава радісно обійняла бабусю і провела всіх до столу. Але не минуло й хвилини, як Варвара почала розсипати своєю доброзичливістю: вона може то заварку з будинку принести, то чашки, а може пиріг віднести та розрізати. Ярослава лише встигала відмовлятися і махати руками - подивіться: там у Ягинішни кури, ось яблуні, а тут клумба... Але Варвару така екскурсія анітрохи не відволікла, і чорнява гостя вже прямо запитала:

- А де ж твоє славне рисеня?

Ярослава вкотре за останні півгодини завмерла в нерішучості. Як викрутитись із неприємної ситуації дівчина не уявляла, але в одному була впевнена точно – до підопічної вона цю «відьму» не підпустить. На виручку знову прийшла Ягинішна:

- Ярославочко, допоможи мені чашки принести, - кликала старенька з порога дому. - А ти, Варваро, будь так люб'язна, пиріг наріж. Ніж на столі лежить.

Невдоволено скривившись, небажана гостя почала виконувати прохання, а Ярослава поспішила до хати. Поки дівчина схвильовано нарікала на безсоромність Варвари, господиня розливала у чашки заварку.

- Ну ось чого вона до Рисянки причепилася? А може, продати хоче? Лісничий говорив...

- Ану тихо! – шикнула Ягинішна. - Не доросла вона ще, щоб зі мною в хитрості тягатись. За Рисянкою Якуб наглядить, а поки що...

- Хто такий Якуб? - перебила співрозмовницю дівчина.

- …а поки що, - наполегливо продовжила знахарка, - бери тацю і віднеси чашки. Ось цю в центрі непомітно нашій допитливій Варварі постав. Дивись, не переплутай!

Захопивши піали з варенням, Ягинішна слідом за помічницею вийшла надвір. Поки Ярослава акуратно розставляла чашки, старенька завела розмову з Галиною Владиславівною. Заінтригована диким кошеням, якого ніхто не поспішав демонструвати, бабуся сама вже просила його показати. Ягинішна заспокоїла гостей і пояснила, що рись нещодавно нагодували і та спить. Але, як тільки вони закінчать чаювати, то обов'язково подивляться на лісове диво. Отримавши таку відповідь, Варвара змушена була зображати ввічливу бесіду, а Івар відверто нудьгував. Мабуть, дівчина притягла його сюди лише для прикриття своєї надмірної цікавості.

Через півгодини Галина Владиславівна, що сиділа обличчям до будинку, здивовано пригледілася до даху. Примруживши очі, вона шукала в кишені сарафану окуляри і попутно охала:

- Матінко рідна, що це там? Чи не собака? Чи коза? Та звідки ж такий великий?

Усі присутні, як один, повернулися у вказаному напрямку. Тим часом бабуся таки вдягла окуляри і разом з усіма розглядала пухнастого чорного кота. Великий, ні – величезний кіт, вправно маневрував на ребристому схилі даху. Виляючи завидним пелехатим хвостом, він зістрибнув на перила ґанку, після чого неспішно спустився на половиці. На мить обернувшись, кіт обвів золотистим поглядом застілля і зник у відкритих дверях будинку. Не встиг ніхто й слова сказати про небачені розміри звіра, як Варвара тихо застогнала.

Чорноволоса дівчина неабияк зблідла і недобрим поглядом зиркала на Ярославу. Виразно почулося бурчання живота. Скочивши зі свого місця, гостя потягла за собою Івара. Нікому не сказавши ані слова, парочка завела автомобіль і поїхала геть. Решта вечора пройшла у тихому сімейному колі. Бабуся нарешті побачила рисеня, а Степан Степанович, що заїжджав по якесь зілля для молодого лошати, відвіз жінку назад в пансіонат.

На Чаробор вже опустилися прохолодні літні сутінки. Ярослава перемивала посуд, а Ягинішна знов перебирала трави. Як виявилося, бути знахаркою – це щоденна важка праця і купа роботи. Наприклад, завтра їй треба буде занести деякі збори до пансіонату. Це і був основний заробіток знахарки – вона постачала на кухню та невеликий кіоск «Причаробор'я» ароматні рослини. Якось Ярослава поцікавилася, чому Ягинішна не відкриє прийом для приїжджих? Травниця лише відмахнулася і сказала, що на життя вистачає. Тим більше, з селища багато хто на подяку передають гостинці: соління, яйця, молоко. А скільки їй потрібно для життя? Ярослава тоді здивувалася, адже на тлі «Причаробор'я» можна було непогано розкрутити цілительський бізнес. Але наполягати не стала.

Зараз дівчина все ніяк не могла натішитися кмітливостю своєї роботодавиці.

- Як ви спритно Варвару випроводили, - посміювалася Ярослава.

- А нічого такою нахабною бути, - хмикнула господиня. – Я тут поки що наймудріша та найсильніша. І арись вона нізащо не отримає. Я вже, як зможу постараюся.

- Хіба ми добре вчинили? - раптом засумнівалася Ярослава. Старенька здивовано на неї подивилася, і співрозмовниця пояснила: - Ну, ми ж з вами наче добрі. А з Варварою підлою хитрістю впоралися.

- Ой, ну подумаєш, - пирхнула Ягинішна. - Стрункіша буде! Якби не Галина Владиславівна, я б їй тут таке влаштувала! Знахабніла дівчина зовсім – чує, що Чорнобог у Чаробор лізе, от і фазаном ходить. Нічого-нічого, ми ось його з тобою назад у болото запхнемо і Варварочка тихіше води стане.

Не зовсім розуміючи, про що каже знахарка, Ярослава змінила тему:

- А все ж таки добре, що бабуся Рисянку побачила і подивилася, як мені тут у вас живеться. Вона тепер хвилюватись не буде. Так і сказала мені, коли йшла: «Ти тут добре влаштувалася, Ягинішна до тебе добра і робота на користь іде».

- Та буде їй! Бабуся твоя справжня чарівниця - он який пиріг спекла. Жодного шматочка не залишилося Якубу.

– А ви так і не розповіли, хто цей Якуб.

- Що мені розповідати? - усміхнулася господиня. - Захоче сам вийде, покажеться та привітається. Ти ось що, спати лягай. А я схожу тин замкну так, щоб гості наші дорогі більше носа сюди не поткнули.

Промовивши це, Ягинішна вийшла надвір, а дівчина залишилася протирати чашки. Ох і чудна ця старенька! Іноді, як послухати її – так усе інакше: лісничий – чугайстер, рисеня – казковий звір арись, а шкідлива Варвара – відьма. Ярослава хоч і не вірила в це все, але відчувала себе в Чароборі, як удома. Тут вона була здатна впоратися з будь-якою несподіванкою.

***

Ранок наступного дня почався з апетитного запаху випічки. Розтерши сонні очі, Ярослава прямо в піжамі поплелася у найбільшу кімнату, що одночасно служила і кухнею, і їдальнею, і вітальнею. Біля широкої, розписаної різнокольоровими візерунками печі, поралася Ягинішна. Надягнувши фартух на свій улюблений червоний сарафан, вона наспівувала жартівливі коломийки і діставала хлібною лопатою з печі дечко пиріжків:

Сидить сова на купині, чіпці виплітає,

А соловей в сопілочку коломийку грає.

Та ще на скрипочці, струни з прядевниці,

Як заграє при стодолі, чути до столиці.

Ще одне дечко остигало на столі. Тим часом на лежанці біля димаря заворушилася величезна купа чорного хутра. Це Баюн ліниво перевертався з одного боку на інший. З побоюванням зиркаючи на звіра, Ярослава попрямувала до столу і тишком стягла один з пиріжків. Від печі почувся незнайомий голос:

- Ні здрастуй, а одразу пироги наминати.

Дівчина від несподіванки підскочила і подивилася на Ягинішну, але та здавалася не менш розгубленою. Тієї ж хвилини погляд Ярослави привернули два золотисті вогники з печі – це Баюн уважно розглядав дівчину. На мить її голову осяяла неймовірна думка, але кіт видав чітке "Няв" і примружив очі.

- Кажу, - поспішила відгукнутися Ягинішна, - ну, здрастуй! Та одразу пироги наминай. Поки тепленькі, бо охолонуть, підсохнуть. Та й Оресту віднесеш майже всі.

Ярослава хоч і почала жувати пиріжок, але все ще намагалася зрозуміти, чому з першого разу не змогла впізнати голос старенької. А пиріжки її улюблені – з м'ясом. Тим часом Ягинішна дала вказівки по домашньому господарству, захопила кошик з травами і сказала, коли краще до чугайстра піти, а сама вирушила в пансіонат. Дівчина з недовірою зиркнула на кота і пішла перевдягатися.

Виконавши дрібні доручення по господарству, Ярослава повернулася до будинку і помітила, що деко спорожніло ще на три пиріжки. Баюн навіть не намагався зображати невинність і ретельно вмивався на лежанці. Зібравши випічку в кошик, дівчина вдягла на рисеня заздалегіть куплену шлейку. Річ припала тварині до вподоби, а Ярославі не треба було весь час носити кошеня на руках. Тільки дівчина попрямувала до задньої хвіртки, як кіт, невдоволено мурнувши, зліз із печі й пішов за Ярославою.

- А ти куди зібрався, ненажера?

Дівчина хотіла ще пожартувати, чи не зібрався Баюн проводжати, але непривітний погляд кота збентежив її. Тим більше, що це виявилося правдою – тварина вперто тупала за нею в лісову хащу. Більше того, коли Ярослава розгубилася на роздоріжжі, кіт вибрав потрібну стежку. Ще й оглядався – чи слідує за ним квола супутниця.

Посередині галявини так само стояла стара лісова сторожка. Щоправда, цього разу з невеликого віконця лилося яскраве золотисте сяйво. Підійшовши до житла, дівчина ввічливо постукала. Світло одразу ж померкло, а всередині почулося шарудіння. За хвилину двері відчинив сам лісничий. Насторожено оглянувши галявину, чоловік сказав:

- Ти ба, куди тебе занесло. Зараз краще лісом не блукати. Тим паче одній.

– А я й не одна. Зі мною кіт, - дівчина засміялася.

Зазирнувши дівчині за спину, лісничий промовив:

- Здоров був, Баюне.

Кіт у відповідь нявкнув, а Ярослава ледве не закотила очі. Він би йому ще лапу потиснув і по плечі постукав. Та в голос сказала:

– Мене Ягинішна прислала пиріжків принести.

- А, ну це справа варта того, - весело хмикнув Орест і жестом запросив усередину. – Однак ти більше лісом до свята багаття не гуляй.

У сторожці, як завжди, було темно. Але цього разу з-за скромної подоби печі виглядало золотисте сяйво. Таке ж дівчина бачила хвилиною раніше з вікна.

Тим часом лісничий запалив пару свічок і в приміщенні стало світліше, проте золотисте сяйво все одно привертало погляд гості. Помітивши це, Орест поцікавився:

- Невже Баюн ще не похвалився тобі своєю здобиччю?

- Це ви про що? - Ярослава поставила кошик на стіл і почала перекладати пиріжки у велику глиняну миску.

- Ну, як же? Йому вдалося здобути перо жар-птиці, - відповів лісничий, але все ж таки не втримався і посміхнувся: - Врешті-решт.

Баюн невдоволено пирхнув і розпушив хутро. Ображено притиснувши вуха, він подався до печі. Швидше, ніж Орест встиг щось заперечити, звір витяг звідти перо і Ярослава ахнула. Невелике, розміром майже з совине, перо яскраво виблискувало в напівтемряві сторожки. Гордо пройшовши до столу, Баюн застрибнув на стільницю і кинув трофей на загальний огляд.

- Таки похвалився, - похитав головою лісничий. - Ти обережніше, не помни мені його. Перо ще свою службу не послужило.

Доки чоловік журив кота, Ярослава ошелешено розглядала дивину. Рисянка, що весь цей час спала на лавці біля столу, на мить висунула мордочку. Сяйво пера її абсолютно не зацікавило. Тому вона знову сховалася за стіл і мирно засопіла. На вигляд перо могло зійти за звичайне, але таке дивне свічення надавало йому явної цінності. Дівчина навіть боялася торкнутися, тому наважилася лише на розпитування:

- Це якої птахи?

- Кажу ж - жар-птиці, - відповів лісничий.

- Я не знаю, кого ви тут так називаєте, - намагалася пояснити Ярослава. – Може, пам'ятаєте її більш наукову назву?

- Хах, - розсміявся Орест, - я й забув, що ти міська.

Дівчину починала дратувати ця фраза. Щойно справа доходила до чогось незвичайного і казкового, то кожен казав: «А, ти ж міська»! Понавигадували собі всяких легенд, а як попросиш щось пояснити, то відразу посилаються, що вона не місцева. Начебто для того, щоб зрозуміти назву птаха або побачити трухле дерево, їй треба було народитися в Роздоріжжі.

Тяжко зітхнувши, Ярослава спробувала вгамувати роздратування і змінила тему:

- А навіщо воно вам? Хочете продати?

- Ні, звичайно, - лісничий акуратно загорнув перо в хустку і знову сховав за грубкою. - Воно допоможе мені шукати таємні проходи нав’їх. Ти, може, чула, що щоліта Чорнобог намагається сонце вкрасти. Цього року також з'явиться. Або він, або його поплічники - чаклуни. А приходять вони крізь лази. Ти один такий на березі зруйнувала.

- Це було лише трухле дерево, - заперечила дівчина.

- Тільки на вигляд, - відмахнувся лісничий. – А насправді це була діра між світами. Нею й користувалися поплічники Чорнобога, щоб до нас пробиратися і всякі безчинства творити. Ти прохід зачинила. Тобі, так би мовити, арись дала силу від свого імені. Повір, це дуже добре, менше всякого нав’я шастати буде.

- Пане лісничий, ви дійсно вважаєте, що я прийму всерйоз ці вигадки? Я не маленька дівчинка.

Але, здавалося, для чоловіка ця розмова була цілком повсякденною. Як ні в чому не бувало, він ставив чайник на конфорку печі і продовжував:

– Я не пан. І не лісничий. Це у вас там такі посади дають, а в Чароборі мене чугайстром звуть. Чугайстер Орест. Розумієш?

- Ну звичайно… - скривилася Ярослава. - Чугайстер, жар-птиця, Чорнобог, лази між світами. Те, що я казки люблю і записую їх, ще не означає, що можна ось так з мене кепкувати!

- Нічого я не кепкую, - розвів руками Орест. - Ти ж сама все бачила, та й з русалками потоваришувала, про арись дбаєш, відьму у вороги собі нажила. А наукову назву жар-птиці я й справді не знаю. Це тобі до вченого треба. Он краще у Баюна спитай. Він золотий випускник Університету вчених котів.

- Все! – Ярослава роздратовано тупнула ногою. - З мене досить! Взагалі мене за дитину дурну тримаєте.

Дівчина вискочила на галявину і навіть не захопила з собою кошик, лише рисеня, одразу знову заснуло в неї за пазухою. Наче гнівний вихор, Ярослава поспішила додому. Спочатку їй дуже подобалося в Чароборі. Люди навколо постійно розповідали якісь легенди, справляли гарні свята, а Ягинішна сильно не навантажувала помічницю завданнями. Зате давала їй дах, цікаві історії та смачні рецепти. Не літо, а справжній курорт. Ось тільки аж надто зверхньо деякі ставилися до неї. Такі жарти не смішні! Виставляють її дурною всі, кому не ліньки.

Та раптом дівчина зрозуміла, що загубилася. Розвилка здалася їй незнайомою, а ліс навкруги занадто густим та диким.

- Добігалася таки! – з розпачем вигукнула вона. – І що тепер робити? Кликати лісову фею на допомогу?

- В нас такі не водяться, - пролунав раптом за спиною ніжний дівочий голос.