Казки Чаробору

Наступного дня Ярослава заспала. Поспіхом одягнувшись, вона захопила рогалик з кухні і помчала на вихід з готелю. Як чудово, що Дмитро Костянтинович дозволив їй жити з бабусею! Управителя в пансіонаті всі дуже любили за справедливість та турботу. Тим більше він виріс у Роздоріжжі, як його батько і дід, тому знав усіх тутешніх.

Похапцем спустившись зі сходів, Ярослава в прямому сенсі слова зіткнулася з Варварою. Від такої зустрічі дівчині захотілося тричі поплювати за ліве плече, але вона стрималася. Боязко привітавшись та вибачившись, Ярослава спіймала пильний недружній погляд, від чого ще швидше чкурнула на вулицю. Підійшовши до велостоянки, дівчина розчаровано ахнула – шини її велосипеда наче на вогнищі смажили. Сяк-так відколупавши гілкою з дерева розплавлену гуму від асфальту, Ярослава покотила велосипед до Ягинішни.

Старенька вже давно чекала на неї, тому зустріла на ґанку, але побачивши зіпсований транспорт, передумала бурчати.

- Ой лишенько! Ну заходь, моя хороша, попий кваску. А потім у Роздоріжжя підеш, там тобі Матвій допоможе, - клопотала Ягинішна.

- Це хто? - щоб спитати, Ярослава відірвалася від прохолодного напою. Квас і справді був дуже смачний, з густим насиченим смаком, але достатньо солодкий. Одразу відчувається, що домашній.

- Та ви вже знайомі, - махнула рукою старенька. - Брат Варвари він, гостинець привозив. Працює Матвій в майстерні, де оці їхні залізні гуркотілки ремонтують. Вулиця Вишнева, 22.

Ярослава спочатку допомогла Ягинішні з різними дрібними справами, як то перевісити пучки трав чи перебрати каміння для амулетів. Ближче полудня  дівчина нарешті забрала велосипед і поспішила до селища. Незважаючи на те, що літо щедро припікало все навкруги, Ярослава насолоджувалася пішою прогулянкою. Скрізь літали метелики, дзижчали бджоли, перегукувалися птахи чи то навіть стрибали зайці. Ціла сім’я таких сполохано перебігла дівчині дорогу і поспішила убік лісу. Це вам не міські краєвиди з багатоповерхівок та різнокольорових авто. Хоча після наполегливих прохань волонтерів, влада нарешті виділила кошти і в місті почали будівництво одразу трьох парків. Ярослава не раз ходила туди на добровільних засадах саджати дерева чи прибирати сміття. За весну вони з однокласниками висадили більше двохсот дерев та кущів. А ще змайстрували шпаківні та дві лавки. Також міська влада пообіцяла зробити безліч ігрових та спортивних майданчиків, тому майже весь мікрорайон був об’єднаний мрією з наступного літа проводити тут весь свій вільний час. Ярослава теж так думала. Проте потрапивши до Чаробору, вона вже не була так впевнена у своїх бажаннях. Мабуть, було б краще приїжджати сюди. Чи взагалі не їхати звідси? Цікаво, а школа далеко?

Відігнавши дивні думки, дівчина знову почала роздивлятися пейзажі.

Через годину, коли Ярослава вже майже дійшла до хвіртки потрібної адреси, з сусідніх воріт виїхав знайомий блакитний легковик. Проїжджаючи повз дівчину, «Запорожець» ніби спеціально не об'їхав калюжу і обкотив гостю брудною водою. Ярослава лише встигла побачити за кермом Івара. Розчаровано рикнувши, вона глянула на зіпсовану білу футболку і попленталася у двір Вишневої, 22.

З відкритого настіж гаражу лунав металевий стукіт, тому гостя попрямувала прямо туди. Звук лунав від невеличкого жовтого трактора. Саме під ним і порався Матвій. Почувши несміливе «Привіт», хлопець виліз з-під днища і посміхнувся замість вітання. Якщо при першій зустрічі він виглядав досить гарно в модних джинсах та шкіряній мотокурці, то зараз більше нагадував вимазаного мазутою чортеня: старі розтягнуті спортивки, колись яскрава майка і скуйовджене чорняве волосся. Впізнавши Ярославу, хлопець відклав інструмент та оцінювально подивився на велосипед.

- Як ти так зловчилась?

- Вранці виявила таким на велостоянці, - з досадою скривилася Ярослава. - Відремонтувати зможеш?

Матвій підійшов і ближче оглянув колеса, спробував віддерти плавлену гуму, помацав зіпсований `обід.

– Так, але це буде не швидко. З тиждень точно треба почекати, поки підберу обід, зроблю замовлення, а потім ще поки все привезуть... Велосипед-то в тебе не простий, а марковий. Бачиш, як колеса відрізняються від того, що стоїть у кутку? - Матвій вказав на синій, трохи іржавий транспортний засіб і спантеличено почухав потилицю. – Але це однозначно дешевше за новий. Та й сам велосипед добротний, такий ще пошукати.

Не бачачи іншого виходу, Ярослава погодилася. Домовившись про ціну, дівчина вже збиралася йти, як Матвій запропонував:

- Якщо хочеш, я можу тебе підвезти. Надворі страшна спека, а тобі далеко йти пішки. Тим паче мама Ягинішні сиру натопила. Відвезти все одно треба.

- Так, звичайно. Дякую, - радісно закивала дівчина, пішки вона вже досить сьогодні находилася.

Поки хлопець мив руки, звернув увагу на футболку:

- Це тебе з калюжі так обкотило?

- Так, - зітхнула Ярослава. – Легковик поряд проїхав.

- А… Івар, мабуть?

- Якось у нас не склалося з ним дружити, - знизала плечима дівчина. - І звідки взагалі в таку спеку калюжа взялася?

- Він знайшов би інший спосіб, - неприємно скривився Матвій. - Івар чудовий хлопець, не подумай, але часом той ще грубіян. І сестру мою дурній вдачі навчив.

- Та гаразд, - не подумавши заперечила Ярослава. - Твоя сестра нічим не краща. Її й учити не треба.

Матвій завмер з рушником у руках. Його недобрий погляд буквально свердлив гостю. Тільки зараз дівчина зрозуміла, що сказала зайвого. Адже це в неї стосунки з Варварою не склалися, а брат може бачити все з іншого боку.

- Знаєш, - натягнуто заговорив хлопець, – мотоцикл зламався.

Відчинивши дверцята невеликого холодильника, Матвій дістав звідти пакет і вручив гості.

- До побачення, - буркнув хлопець та повернувся до ремонту трактора.

Розгублено попрощавшись, Ярослава знову вирушила до Ягинішни. Недарма їй бабуся весь час повторювала: мовчання – золото. Та що тепер користі?

Через годину дівчина сиділа в хаті знахарки і засмучено колупалася в супі. Господиня перестала дрібнити трави до якогось відвару і сіла поруч.

- Ну, а чого ти хотіла? - запитала Ягинішна. - Він свою сестру любить, тільки хороше в ній бачить. Чи ти думаєш, вона йому зізналася, що відьма?

- Та що ви з цією «Відьма! Відьма!», - відмахнулась Ярослава. - Чим я краще за неї, якщо гидоти за спиною кажу?

- Наче ти їй гидоти в обличчя зможеш сказати? – хихикнула Ягинішна. - Я тобі ось що пораджу: будь з Варварою обережна. Скоро Ватра, а це означає, що русалки підуть у воду. Поки вони тут, то й ця вертихвістка тебе не чіпатиме. Ви ж з ними подружки. А ось з берега зійдуть - тут і нав'їв на тебе Варвара нашле. Як відбиватимешся, якщо в розповіді наші не віриш?

- І що ви хочете сказати? Що чари існують? Що казкові створіння реальні? Може ще скажете, що я чаклунка, яка потрапила в Чаробор по велінню долі?

- За тебе не знаю, - досить просто відповіла знахарка. – А все інше скоро сама побачиш. Та чи вистачить тобі здорового глузду повірити очам?

Ярослава здивовано хмикнула. Вона справді зі свята не бачила Аїру, Осоку та Лілію. Дівчата ще тоді здалися їй тими самими русалками з казок. Чудеса, та й годі! Вірити чи не вірити Ярослава не знала, але вже зараз точно була впевнена, про що запитає нових подружок під час зустрічі.

***

Наступний ранок, як завжди почався з чужого будильника. І, збираючи речі, Ярослава навіть була щаслива, що деякий час зможе забути про ранній підйом.

Враховуючи сумну пригоду з велосипедом, вона залишилася без транспортного засобу. У кращому разі Матвій полагодить колеса за тиждень. Але дівчина з дурості невтішно відгукнулася про його сестру, і зараз підозрювала, що ремонт її велосипеда затягнеться. Якщо взагалі почнеться…

Вчора Ягинішна була настільки добра, що запропонувала помічниці наразі пожити в неї. Чи жарт – щодня ходити пішки з пансіонату і назад?! Галина Владиславівна підтримала ідею. Тим більше, що знахарка їй дуже подобалася, та й давня подруга Тетяна відгукувалася про неї приємно. І як би сильно Галина Владиславівна не любила свою онучку, але щоранку спотикатися через розкладачку було малоприємним. Простіше кажучи – все кричало «за» переїзд Ярослави в домівку знахарки.

І ось зараз Ярослава, зібравши деякі свої речі, крокувала на тимчасове проживання до садиби Ягинішни. Залишалася половина дороги, як з повороту на Роздоріжжя виїхала підвода. Вгодованою сірою кобилою правив Степан Степанович – місцевий коняр. Не те щоб він мав великий табун, але в сумі з лошатами і поні налічувалося з десять голів. Щуплий дід з довгою сивою бородою більше нагадував доброго казкаря. Побачивши Ярославу на узбіччі, Степан Степанович зупинився поряд.

- Здоровенька була, зіронько, - посміхнувся старий. – Плигай підвезу, якраз до Ягинішни їдем.

- Дякую, - дівчина посміхнулася у відповідь і залізла на сидіння.

Всю дорогу Степан Степанович розповідав попутниці про місцеві красоти – озеро Берегиня, альтанки на Ведмежому Горбі, невелику діброву за пансіонатом та про Узбережжя Журби. В останнє місце старий радив обов'язково сходити до Ватри. Причиною цього є русалки. Вони поки вільні по землі ходити і, щоб гарніше виглядати, з радістю приймають строкаті подарунки.

- Ну, а подаруночки, - підморгнув Степан Степанович, - у них на що завгодно виміняти можна.

- Це я вже чула, - посміхнулася Ярослава. – Так, а чого Узбережжя Журби? Там же поле, де всі свята проходять. Ярмарки завжди, купа молоді.

- Насправді те місце знаходиться правіше, практично на межі з лісом. Від одинокої верби і до очерету. А може й ще далі, просто людям там ходу немає. Верба та, то не дерево, а відьмою зачарована русалка.

- Як цікаво, - стрепенулася співрозмовниця. – А можна докладніше?

- То ти в Ягинішни спитай або Ореста. Хоча… - Степан Степанович на мить замислився, - у Ореста про русалок краще нічого не питай. Ох, дивися, хто тебе зустрічає.

Підвода майже під'їхала до двору, як з ґанку стрімголов скотилося рисеня і кинулося назустріч.

- Ти свою арись бережи, як зіницю ока! – уже серйозно пригрозив покрученим пальцем Степан Степанович. - Є тут деякі, хто прибрати її до рук схоче.

- Чим же ж вона така особлива? - поцікавилася Ярослава, спускаючись на землю.

– Як чим? – здивувався старий. – Арисі, що шукачі: лази нав'ї винюхують і нівечать.

– Лази? - здивовано підняла брови дівчина.

- Ех, - сумно зітхнув Степан Степанович, - я й забув, що ти не знаєш усіх чароборських таємниць. Це такі проходи з Царства Наві у наш світ. Лазає всяка нечисть та лиха творить – то хвороби, то пожежі, буває і чогось гіршого…

Тим часом до гостей вже поспішала Ягинішна. Відчинивши ворота з низького тину, господиня запрошувала жестом у двір. Доки Ярослава залишала свої речі в запропонованій кімнаті, почула уривки розмови:

- Слухай, а гарну ми тобі глиночурку построїли, - задоволено говорив Степан Степанович з порогу. – Вже стільки років пройшло, а ні тобі плісняви, а ні тріщин. Та й поліна доси, як новенькі. А комах немає?

- Ти що, - почувся у відповідь голос знахарки, - Якуб слідкує. Недавно стіни побілив, кур’ї стовпи змастив бій-травою.

- Та й не згорить тепер, - якось загадково хихикнув коняр.

На що Ягинішна голосно ойкнула, вочевидь щось пригадавши.

- Я Гориничу після того сказала, що якщо спалить мені ще одну хату, то на ньому колоди возити будемо! І мене не цікавить, що він цар ящурів чи…

Раптом погляд старенької впав на Ярославу, що зацікавлена химерною розмовою, вийшла з кімнати та завмерла на порозі.

- Люба моя, у нас зі Степановичем справа є непроста, довга та нудна. Ти до своїх подружок зазирни. Вони нудьгують на бережку, до Ватри-то далеко ще, а приїжджі туди не ходять.

Ярослава чудово розуміла про кого говорила знахарка – про тих трьох дівчат, яких вона на святі прийняла за русалок. Ніхто з мешканців не знав цієї трійці, тільки Ягинішна все твердила, що вони мешканки води і з такими знайомими треба дружбу водити.

Отримавши додаткове завдання – нарізати на березі трохи молодого очерету, Ярослава забрала Рисянку, вдягла панаму та вирушила за Лукав'є поле. Зустріти Варвару дівчина не боялася, та сьогодні з самого ранку на роботі, а от блакитний легковик таки періодично виглядала на дорозі. Ярослава ще не забула, як Івар, будучи за кермом, не об'їхав калюжу і з ніг до голови обкотив дівчину брудом. Випадково, ага. Перевіряти, що він може вигадати цього разу, Ярославі не хотілось.

Так нікого й не зустрівши по дорозі, дівчина дісталася берега. З розповіді Степана Степановича вона дізналася, що русалки облюбували піщаний бережок, починаючи від одинокої верби. Тут і гадати не було чого – потрібне місце виднілося ще здалеку. Розлога верба, що сумно схилилася над водою і справді нагадувала дівочий стан з простягнутими руками. Якщо вже зовсім дозволити собі пофантазувати, то навіть можна було розгледіти на корі лице, повне смутку.

Збираючи речі до знахарки, Ярослава потай захопила три невеликі намиста зі стрічок та бусин – подарунки для русалок. Чому потай? Тому що не хотіла виглядати безглуздо. Ну хто в її віці вірить у казки? Ось уже котрий день дівчина запевняла себе в тому, що дивні події у Чароборі лише збіги і фантазія, яка розігралася від тутешніх оповідок. До речі, треба було б про все це написати Марині. Хто-хто, а вона вміла вправляти мізки і повертати здоровий глузд. Та, мабуть, мозкоправ був потрібен всьому Роздоріжжю, а не тільки Ярославі. Кожного дня до знахарки приходили люди з селища і брали якісь відвари чи то трави, питали, як домовика задобрити або ж відігнати нав’їв. Перші декілька разів дівчина навіть думала, що недочула. Потім вирішила, що пенсіонерам просто нічим зайнятися, от і вірять у всяку містику. Але ж ні! Приходила навіть молодь. Дивина та й годі!

Поки Рисянка гралася з черепашками на теплому піску, Ярослава розглядала околиці. Вдалині, на узліссі, проскочила пара оленів, за ними сполошилося кілька птахів, але знову осіли у високій траві – можливо видивилися ранню суницю. Дівчина мимоволі залюбувалася природою. Єдине, що виділялося на тлі місцевої краси, так це сухе дерево. Росло воно віддалік, над самою водою, ніби хтось неохайно застромив його в крутий берег і забув. Криве, обвішане лахміттям сухої трави, дерево відштовхувало від себе погляд. Але не встигла Ярослава зробити й кроку в той бік, як Рисянка прошмигнула повз і буквально накинулася на корч. Вона шипіла, гарчала, намагалася спуститися по крутому схилу.

Підійшовши, дівчина підняла рисеня на руки, але те не зводило грізного погляду з дерева і все намагалося продовжити боротьбу. Цікавий здогад осяяв Ярославу. А що, як Степан Степанович правду говорив і Рисянка вчула лаз? Точніше видивилася. Чи правильніше сказати – знайшла?

Ярослава на мить замислилася, але майже одразу ж зрозуміла, всю безглуздість ситуації. Здається, їй справді треба подзвонити Марині. Хоча, з чого тоді кошеняті так кидатися на корч? Та й виглядало дерево тут недоречно. Зловісно чи що?

- Ох, не вертися ти, - звернулася дівчина до Рисянки. - Дивись, який берег крутий. Спробуємо дерево звалити, чого доброго, обидві у воду впадемо. Підемо міцну гілку знайдемо і спихнемо його, якщо воно тобі вже так заважає.

Ярослава, не спускаючи з рук рисеня, вирушила до узлісся, але нічого придатного не траплялося: то все трухле, то тонке, а то й взагалі шишки одні.

- Знаєш, Рисянко, - знову заговорила дівчина до вихованки, - нам би краще лісничому це доручити. Як його там звати? Пану Оресту.

- Е, як офіційно, - пролунав голос із-за дерев. – То для приїжджих. Для помічниці Ягині просто Орест.

Від несподіваної зустрічі Ярослава злякано зойкнула. Між молодих сосенок справді стояв лісничий. Все той самий високий міцний чоловік із густою бородою та по-юнацькому яскравими зеленими очима. Сіра сорочка була підперезана широким поясом з тканини, а от нижче Орест носив мішкуваті штани та звичайнісінькі кросівки.

- Ну, чого кликала? - знову заговорив він своїм гулким басом.

– Я? - ледве змогла вимовити Ярослава, але таки зібралася з духом і відповіла: - Та там дерево сухе.

- Ну, дерево, - відповів чоловік.

- Гм… може звалити його? - несміливо продовжила дівчина. - Рисянка так шипіла на нього. От я й подумала, що треба…

- Треба так треба, - знизав плечима Орест. – Показуй.

Полегшено видихнувши, Ярослава поспішила назад до річки. Дерево так само смирно стояло на крутому березі. Як тільки вони підійшли ближче, Рисянка знову зашипіла. Зацікавлено глянувши на тварину, лісник придивився до дерева, а потім запитав:

– Я його й не помічав раніше… А що за дерево знаєш?

- Верба? А може, береза. Я не знаю. Воно вже надто сухе, щоб розпізнати.

- Ну, коли ти знайшла, тобі й рубати, - сказав Орест, витягнувши з-за нерозшитого поясу сокиру.

- Чому це мені? - округлила очі дівчина.

- Я ж чугайстер. Мені у лісі порядки водити. А тут берег, значить у тебе сила.

Ярослава озирнулася на крутий спуск, де росло коряве дерево – один необережний крок міг обернутися невдалим польотом у воду.

- Але ж тут можна впасти!

- А ти не падай, - спокійно відповів лісничий і простягнув сокиру.

Невдоволено обмінявши рисеня на сокиру, Ярослава повернулася до дерева. Сяк-так спустившись до кореня, дівчина спочатку спробувала штовхнути стовбур. А раптом дерево зовсім трухле і саме звалиться у воду? Але ні. Стояло, зараза, як вкопане. Тяжко зітхнувши, Ярослава зручніше примостилася і занесла над головою сокиру. Та не встигло лезо торкнутися кори, як стовбур вибухнув трухою. Розлетівшись на всі боки, тріски підняли купу пилу, а Ярослава, не втримавшись на ногах, почала сковзати по схилу вниз. На щастя, лісник встиг схопити її за руку і допоміг вибратися нагору.

Обтрушуючи тріски з одягу та волосся, дівчина подякувала Оресту і знову обмінялася з ним цього разу забравши рисеня. Звір в свою чергу мирно мурчав на руках, ніби забувши про ворожнечу з деревом. Лісничий допоміг Ярославі нарізати молодого очерету, а потім запропонував провести до Ягинішни. Зважаючи на те, що очерету вийшло досить багато, дівчина одразу погодилася.

– А чому ми лісом йдемо? Так набагато довше буде, - дивувалася вона, петляючи звіриною тропою між соснами.

- Тобі довше буде, а я в лісі всі стежки знаю, - загадково посміхнувся чоловік у відповідь.

Ярославі знов здалося, що у лісничого блиснули ікла.

— Це, звісно, добре, — насупилась Ярослава, — але навіть я розумію, що Чаробор огинає Роздоріжжя, пансіонат і тільки потім садибу Ягинішни.

Лісничий нічого не відповів. Натомість він плечем відсунув пухнасту ялинову лапу і вказав уперед. За кілька десятків метрів виднівся будинок знахарки.

- Неймовірно! - вигукнула дівчина і повернулася до лісничого, але того вже не виявилося поруч. Лише гілка ялини, що колихалася, видавала недавню присутність Ореста та купа свіжозрізаного очерету на землі.

***

У будинках Роздоріжжя давно згасли вогні, проте Ягинішні це нітрохи не заважало. Навіть навпаки, що менше людей бачить її роботу, то простіше з нею впоратися.

Біля старої криниці на околиці селища Ягинішна знайшла потрібний ясен і обережно відрізала найнижчу гілку, що низенько росла наче спеціально для старенької. На місце зрубу знахарка насипала дрібку цілющих трав і подякувала рослині. Вийшовши на відкриту місцевість, Ягинішна обв'язала гілку строкатими стрічками, що напередодні списала заговореними символами. Змахуючи гілкою, мов мітлою, стара затягла тиху заговірну пісню:

Ніченько темна, ніченько тишна,

Сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному!

Замикаєш ти комори, двірці і хлівці, палаци і храми!

Замкни моїм вороженькам сили їх темні, сили злющі.

А мені очі розплющи на джерела живучі, на води цілющі.

Захисти ніченько темна, ніченько тишна,

Людей Роздоріжжя, тварин Роздоріжжя

Та все довколишнє збіжжя.

Най відьомська сила  між домами гасне,

Між людьми гибіє, в корінню слабіє.

Най від роси-росиці щодень ржавіє.

Послужи ніченько темна, ніченько тишна,

Старій знахарці на підмогу, люду доброму на допомогу.

Злі діяння, помисли, пристріти вимети гілкою,

Заший границі-межі, наче сорочку голкою.

Слово моє кріпке, слово моє липке,

На сто вузликів зав’язане, чарами зв’язане.

Обійшовши навколо Роздоріжжя, Ягинішна зупинилася і подивилася на результат своєї праці – там, де пройшлася гілка ясеня, переливалася сріблом тоненька нитка. З кожним днем вона зростатиме, товстішатиме, поки не перетвориться на міцний канат, що зможе відігнати від селища будь-яку біду з довгих зимових ночей. І якщо жодна дурна молода відьма не вирішить показати свій гонор, то мешканці Роздоріжжя будуть захищені до наступної весни.

Поклавши біля колодязя гілку, що зіслужила свою службу, знахарка попрямувала додому. Попереду їй випадало клопітке літо, а це означає, що жодну справу не можна відкладати на потім.