На перехресті долі

Творчий спадок цього митця став здобутком не лише українців – великі колекції його картин зберігаються в американських та канадських родинах і установах, у приватних колекціях. Але найголовнішим для нього було залишитися українцем і він завжди хотів, щоб його роботи були в Україні. Він один із небагатьох українських митців, які жили й творили на чужині, чиє бажання здійснилося…

Олекса Булавицький народився 8 жовтня 1916 року в Умані (нині – Черкаська область) в родині судді. Сім’я за мірками того часу вважалася заможною, тому діти в ній мали й хліб, і до хліба. Дитячі роки Олекси минали в оточенні красивої природи – неподалік від домівки розкинувся славнозвісний парк Софіївка, трохи далі – сезонна краса гаїв. Родинна атмосфера сприяла розвиткові мистецьких зацікавлень… Але невдовзі все змінилося.

Батькова професія та його становище при попередньому режимі з приходом радянської влади перекрили хлопчині шлях до освіти. Через своє «соціальне походження» Олекса та його сестри не мали права на вступ до високих шкіл. Тому й довелося вступати в доросле життя робітничою професією – працювати столярем на меблевій фабриці, попередньо закінчивши ремісниче училище. Це був певний крах юнацьких ілюзій, оскільки з дитинства Олекса відчував потяг до мистецтва. Батько, зазнавши утисків від нової влади, у всьому підтримував сина, але любові до мистецтва не поділяв. «Як будеш художником, то бідуватимеш», – попереджав сина. Олекса не відступив. Попрацювавши токарем і макетником на Київській кіностудії, не позбувся мрії стати художником.

Мистецьку освіту почав здобувати у приватній школі професора М. Ярового в Києві. Згодом навчався в Одеській художній школі (1935-1938), в Ленінградській академії мистецтв (1938-1939) та в Київському художньому інституті (1939-1941). На київський період навчання припадає початок його самостійної праці в мистецтві – виконує роботи декоратора театру та кіно та макетувальника на київській кінофабриці.

З початком війни Німеччини проти СРСР вирушає на фронт, але швидко потрапляє в оточення, а далі до німецького полону. Він робить декілька спроб утекти з німецьких концтаборів, але всі вони завершуються невдачами. Проте не опускає рук і не занепадає духом, за що доля таки дарує йому можливість втекти з табору для військовополонених і дістатися до Києва, який уже зайняли німецькі війська. Там, не зважаючи на воєнні лихоліття і невпевненість у завтрашньому дні, одружується з киянкою Ніною Орловою, яка стає його вірною супутницею на все життя і з котрою зростив та виховав двох синів. «Мені в житті пощастило, – поділиться успіхом сімейного життя через кількадесят років, – моя дружина Ніна завжди сприяла мені в моєму мистецтві. Ніколи не чув від неї нарікань на те, що я присвятив своє життя малярству».

З Києва почався для митця й шлях на Захід – спочатку до Львова, де в 1943 році відбулася персональна виставка його картин, далі – до Братіслави, де на короткий час Олексі вдалося влаштуватися декоратором у театрально-декораційну майстерню. Але й на цьому його шлях на Захід не закінчився – послідував табір для переміщених осіб на території Німеччини. Хоч якими непривітними були табірні умови проживання, але вони сприяли вільному розвиткові мистецтва краще, аніж добре знана Булавицькому «радянська опіка» над митцями. Навіть у таборових умовах художник заявив про свій непересічний талант і почав виставляти свої твори. Спочатку у збірних виставках українських художників, а згодом і індивідуально. Працюючи над створенням картин у таборах і не маючи тих матеріальних і духовних переваг, що мали їх європейські колеги, художник бере активну участь у повоєнних виставках в країнах Західної Європи. На кінець 40-х років про нього знали й говорили в салонах та виставкових галереях у Парижі, Амстердамі, Мюнхені. Свої роботи митець виконував переважно в реалістичному стилі, хоча, як стверджують мистецтвознавці, в деяких із них присутній вплив імпресіонізму. Темою його творів були портрети, краєвиди, натюрморти квіти. Поряд із краєвидами Олекса Булавицький фіксував і бурхливий історичний час, у якому йому довелося жити. Так для картини «Бандрурист» (нині її вважають втраченою) в одному з таборів на території Німеччини у 1946 році йому позував генерал армії УНР Палій Неїло.

З 1950 року шлях родини Булавицьких постелився за океан і проліг до США, а точніше до Міннеаполіса, який родина обрала місцем проживання. Як один із представників третьої хвилі українських емігрантів, серед яких було чимало діячів культури, науки, мистецтва і кожен з яких мав вищу освіту, Булавицький змушений був опановувати ще якусь професію, аби заробляти на прожиття для сім’ї. Відтак художнику довелося перекваліфіковуватися і певний час працювати креслярем і дизайнером для однієї з архітектурних фірм. Для творчості залишався лише вільний від роботи час. За словами дружини митця Ніни Булавицької, Олексі Булавицькому іміграція завадила повністю розкрити свій мистецький талант, адже треба було вкорінитися в чужий грунт і якось заробляти на життя. Чимало води сплило доти, поки картини та виклади в художній школі стали стабільним джерелом прибутку. Але саме завдяки підтримці в сімейному колі Олекса Булавицький не пошкодував про обраний шлях, про що відгукувався такими словами: «Мені в сім’ї пощастило. Моя дружина Ніна завжди сприяла мені в моєму мистецтві. Ніколи не чув від неї нарікань на те, що я присвятив своє життя малярству». Поступово, рік за роком, Міннеаполіс для Булавицьких став рідним містом. Тамтешня природа своїми рельєфами нагадувала рідну Наддніпрянщину, і вихідні, якщо такі випадали, родина Булавицьких намагалася провести на лоні природи десь біля берегів Міссісіпі чи на одному з американських озер.

А ще родина намагалася бути в епіцентрі життя української громади. Олекса та ніна щиро вболівали за те, щоб їхні сини добре володіли українською мовою. Щоденний побут же у них забезпечувався таким чином, щоб в Олекси була постійна можливість творити. Якщо митець мав успішні виставки в Міннеаполісі, в Нью-Йорку, в Філадельфії, в Вінніпегу, чи в Торонто, то, за словами Нині Булавицької, «що продалося – це йшло на те, щоб придбати фарби, придбати полотно».

Проте був в американському періоді один прикрий епізод, який назавжди міг зруйнувати таку родинну ідилію. У 1953 році сім’я Булавицьких була на волосині від смерті. Наприкінці серпня митець із дружиною та двома синами виїхав на відпочинок за місто за кермом авто. Обганяючи вантажівку, Олекса зачепив колесами машини придорожнє дерево, розбив авто і воно разом із пасажирами злетіло в провалля… Лише старший син Василько при цьому падінні не зазнав ушкоджень, не розгубився і допоміг викликати швидку. Олекса та Ніна опинилися в шпиталі з численними переломами та забоями, але допомога була надана швидко і їхньому життю нічого не загражовувало.

Після одужання довелося ще з більшим запалом поринути у роботу. Тим не менше, праця до повного виснаження не минула даремно – наприкінці 50-х років в Олекси Булавицького з’явилися свої мистецька студія та приватна школа, в якій навчав дітей і дорослих малювання. Розпочавши викладати у приватній школі рисунок і малярство, згодом був залучений до викладів в інших школах. Власне, на цей період припадає найпродуктивніший період творчості. Обравши для себе напрям імпресіонізму, Олекса Булавицький залучає в свої полотна краєвиди, фігурні композиції, квіти, морські сюжети. Для змалювання морських сюжетів вибирав північно-східне узбережжя Америки і там створював шедеври, на яких постають океан, рибальські селища, викинуті на берег човни, світильники-маяки. При цьому митець зазначав: «У мене нема улюблених тем, жанрів або сюжетів. Улюблене для мене все, що збуджує цікавість. Малюю море, степ, поля, гори, річки. З неменшим інтересом малюю міські краєвиди, квіти, натюрморти, а також портрети і фігурні композиції». Він був як темпераментним, так і вимогливим митцем. Постійно наголошував, що до фарб треба підходити з почуттями, а не просто так: «Я не вірю в сліпий випадок і вважаю, що мистець має бути відповідальним за кожний сантиметр свого полотна, як письменник – за кожне слово свого твору». Відтак у пейзажі намагався вкласти не лише художню майстерність, а й частинку своєї душі, того настрою, який його охоплював на момент написання картини.

Десь у цей період митець вирішив провідати своїх давніх знайомих, що замешкали у Канаді. Автівкою вирішив подолати чималу відстань. Оскільки живописець цікавився історією української еміграції, то вирішив поглянути на ті місця, де селилися перші українські скитальці. Митець не надто вірив, що їхні сліди ще залишилися недоторканими і зберегли свій первозданний вигляд. Яким же було його здивування, коли на англомовній карті виявив містечка з такими незвичними для англосаксонського світу назвами, як Хутір Сірка, Хутір Ольга, Нью-Київ, українські колонії Олеськів, Ярослав, Шевченко… Ще більший подив викликали в художника краєвиди тих населених пунктів – білі хатки під почорнілими солом’яними стріхами. Олекса Булавицький спочатку подумав, що це спеціально сконструйовані для кінозйомок декорації. Однак з’ясувалося, що в таких помешканнях і надалі живуть українські поселенці. Здебільшого це були люди старшого віку. Їхні діти перебралися у великі міста, а діди та бабусі продовжували залишатися у маленькій Україні, яку створили в Канаді своїми руками і в якій радо зустрічали дітей та онуків. Зрідка на літо сюди навідувалися ті, хто народився в цих місцях, але своє подальше життя пов’язав із великими містами.

«Коли я побачив поселення Сірко, я не міг стримати своїх почуттів: тут, у центрі американського континенту, в мої очі просто дивилася Україна. Своїми хатами і стодолами, ворітьми і тинами, своїми церквами і дзвіницями», – ділився враженнями митецьЗахопившись, як то кажуть, натурою, Булавицький створив цілу серію картин, переніс на полотно кілька десятків не окремих об’єктів, а фактичних етнографічних пам’яток: старі, ушкоджені часом і природою церкви, перші хати-землянки, цвинтарі… Відтоді митець, як тільки випадала вільна днина, вирушав до Канади, прихопивши все необхідне для малювання. Вислідом цих поїздок стало понад п’ять десятків картин та етюдів, серед яких «Хата в околиці Сірко», «Старе обійстя», «Занедбана хата». Змальовуючи українські хати, церкви та цвинтарі, Олекса Булавицький намагався виписувати кожну деталь, розуміючи, що виконує не просто мистецьку, але й документальну роботу. Але нікуди не зникла й мистецька жилка, передаючи настрій і самотність цих покинутих людьми місць.

Картини про українських піонерів Канади – це живе свідчення того, яким важким було становлення українства на чужині, як свідомо українські поселенці ставилися до збереження національних традицій та звичаїв не лише в мові і релігії, але й у повсякденному побуті. Як зазначає мистецтвознавець Марина Марченко, «етнографічні пейзажі Олекси Булавицького – це пронесена через відстані та десятиліття любов до української культури, до кожної подробиці народного побуту, що зникає з плином часу, але збереженої на далекій канадській землі».

Після виставки картин, присвячених українським піонерам у Канаді, яка відбулася в Торонто, всі змальовані і вцілілі об’єкти були взяті під охорону державою. Так Канада отримала чи не найбільші у світі українські етнографічні музеї.

Повністю віддавшись створеню мистецьких полотен, митець отримав належне визнання – виставляв свої картини в українських, американських, канадських виставках і конкурсах, часто отримував за них нагороди й відзнаки, схвальні відгуки критики, прихильність публіки. Зокрема Оксана Лятуринська так відгукувалася про творчість Булавицького: «В його картинах є «мова серця», почуття, щирість і велика сентиментальність художника. У своїх портретних працях Булавицький, окрім оптичних проблем світлотіні, барви, колориту, – шукає характерності душі суб’єкта. У його пейзажах – настроєвість, у мертвій природі – інтимність. Майже всюди – ліризм, поетичність, відбиток м’якої вдачі». Його мистецькі доробки поставали перед глядачами в Торонто, Вінніпезі, Монреалі, Міннеаполісі, Сейнт-Полі, Детройті, Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго.

Визнання дозволило Олексі Булавицькому стати членом відомого американського мистецького об’єднання Artists Equists Assn. Ink. Але художник завжди підкреслював свою приналежність до української нації. Від початку свого перебування у США був активним членом української громади, зокрема членом Товариства прихильників УНР, членом УРДП, активістом фундації імені Івана Багряного.

Олекса Булавицький з радістю прийняв звістку про проголошення незалежності України, в 1992 році відвідав рідні місця, прогулявся улюбленим Андрієвським узвозом, поглянув на Дніпро, який багаторазово фігурував на його картинах.

У 1994 році сім’я Булавицьких через посольство України у Вашингтоні подарувала для української держави 40 картин. Відповідаючи на запитання, що спонукало його передати частину свого доробку в Україну, Олекса булавицький наголосив: «Я – українець і дарую свої картини своїй батьківщині. А батьківщина, як мати, може бути тільки одна. Де я народився, там і повинні жити мої твори».

В останні роки свого життя, занедужавши (художника дуже турбувало серце) і відчувши, що вже нема сил розтирати фарби, митець впав у затяжну депресію, адже написання картин було його єдиним стимулом для існування в цьому світі. Він не хотів залежати від інших і важко переживав, що більш не може творити.

Олекса Булавицький відійшов у засвіти 28 липня 2001 року після важких хвороб, з якими мужньо боровся впродовж останніх кількох років. А його колекція, виконана в 70-90-х роках у США і подарована Україні, є частиною експозиції Музею культурної спадщини у столиці України. Так митець назавжди залишився в Україні, про яку не забував навіть за океаном.