На перехресті долі

Західному світові він відомий не лише своїми працями, а й тим, що йому позували Дуайт Айзенхауер і Папа Римський Іван-Павло ІІ; уряд Канади нагородив його найвищою державною ознакою, а в Вінніпезі донині окрасою міста є «Парк скульптур Лео Мола». Однак для українців він важливий не тим. «Всмоктавши глину» разом із молоком матері, для популяризації української культури в світі Леонід Молодожани зробив більше, аніж деякі випускники дипломатичних академій та окремі українські посли. Понад шість десятків років він вказував західному світові на місце України в світовій культурі. А Україна так мало знає про цього свого репрезентанта…

Леонід Молодожанин народився 15 січня 1915 року в містечку Полонне на Волині в небагатій українській родині. Батько Григорій Молодоженя (то вже пізніше більшовики переробили його прізвище на свій манер, зробивши Молодожанином) був гончарем, але його заробітку не вистачало, щоб прогодувати сім’ю, в якій, окрім Леоніда, був ще син Віктор та дочка Ніна. У пошуках кращої долі батько підняв сім’ю з насидженого місця і поїхав на заробітки в Сибір. До того ж, тікали від війни, яка клекотала в цій частині світу. Поселилися аж у Красноярську, де глава сім’ї знайшов роботу на фабриці із виготовлення кераміки.

Леонід змалечку мав хист до малювання, а батько навчив його справлятися з гончарським кругом та з глиною. Проте хлопцеві нецікаво було ліпити посуд, у вільний час він залюбки створював фігури людей та тварин,ліпив іграшки з глини, вишиковував їх у чудернацькі композиції, які підказували дитяча уява та фантазія. Батько не схвалював такого марнотратства часу та матеріалу, але не тиснув на сина, аби зовсім не відбити в того бажання займатися гончарством. На щастя, у початковій школі Леоніду трапився справжній учитель з малювання, який підтримав здібного учня у його починаннях, а найбільш вдалі праці (були то малюнки олівцем) віддав на виставку місцевих молодих талантів.

На початку 1930-х років радянська влада всерйоз зайнялася створенням курортів та здравниць на теренах Кавказу. З Нальчика більшовики хотіли зробити популярний курорт, тож роботи там вистачало для всіх. З сибірських морозів до теплого південного міста перебралися й Молодожанини. Батько був на підхваті в майстрів, а Леонід став автором кількох скульптур, якими прикрасили міський парк та приміщення кількох санаторіїв. Після закінчення середньої школи влаштувався художником-декоратором в одному з палаців культури. Попри те, що більшовицькі мистецькі комісії захоплювалися його творчістю, сам юнак відчував брак фахової освіти – до всього у своїх ранніх творах він підходив інтуїтивно. Заробивши своїми скульптурами стільки грошей, що вистачило на придбання будинку в Нальчику, заявив батькам, що не хоче бути ремісником, а піде вчитися далі. Родичі не перечили.

У 1936 році Леонід вступив до ленінградської Академії мистецтв, чому посприяло його селянсько-пролетарське походження, але й талантами юнака Бог не обділив. До міста на Неві їхав із світлинами своїх робіт, які прикрасили південне місто. Приймальна комісія була збентежена таким доробком, тож Молодожанина прийняли без проблем. До того ж, вступу передувало й навчання у підготовчій школі академії.

В навчальному закладі вчився на курсі професора Матвія Манізера, який був автором пам’ятників Т. Шевченку в Харкові, в Києві та в Каневі. Леонід допомагав наставнику у створенні канівського монумента, але вже тоді сперечався з відомим майстром, наполягаючи на тому, що українського генія треба відтворювати молодим юнаком, а не старим дідом. Манізер, зашорений догмами радянської ідеології, дотримувався протилежної думки.

У студентські часи Молодожанин створив погруддя композиторів П. Чайковського та О. Бородіна для ленінградської консерваторії, які й донині прикрашають її приміщення. Його дипломний проект – композицію «Вічарі» мали відлити в бронзі й встановити в Нальчику, але німецько-радянська війна зашкодила цим задумам.

З розв’язанням війни Леонід Молодожанин покидає Північну Пальміру, до якої рвалися німецькі війська, затиснувши в кільце блокади, і опиняється в південному Нальчику. Проте за деякий час за нез’ясованих обставин опиняється на окупованій німцями території. У пошуках робочої сили німці не дуже зважали на попердній фах працездатних осіб, запроторивши Леоніда до валки інших остарбайтерів, яких вивезли на примусові роботи. Так Молодожанин опинився в Австрії, навіть не підозрюючи, що з рідним краєм розпрощався на довгих піввіку.

Офіцер, який розприділяв новоприбулих «заробітчан» по робтах, виявився чудовим знавцем мистецтва. Він і посприяв тому, щоб українця не забрали на підприємство, в шахту чи в сільське господарство, скерувавши Молодожанина до однієї з скульптурних майстерень на території Австрії. Німці гинули на Східному та Західному фронтах, вмирали від хвороб та від старості, тож над могилами тих, кого привозили на поховання додому з фронту та хто упокоївся в себе вдома, треба було споруджувати надгробки.

Молодий українець від роботи не віднікувався, демонстрував високий рівень майстерності, до того ж, за короткий час досконало вивчив німецьку мову, що допомогло професійному зростанню. Невдовзі Леонід отримав дозвіл на самостійну працю та скерування до Берлінської академії мистецтв на подальші студії. До того ж, німці, відібравши в українського митця батьківщину та родину, мимоволі спричинилися до того, що на чужині Молодожанин зустрів голландку Маргарет Шолтес, яка стала його дружиною і з якою розділив всі важкі дороги молодості, славу й останні роки життя.

Після закінчення війни, наслухавшись про те, що більшовики чинять із тими, хто «співпрацював» з німцями, Леонід Молодожанин ухвалює рішення не повертатися додому, а разом із дружиною переїхав до Голландії. Там відкрив свою майстерню з виробництва кераміки та закінчив навчання в мистецькій школі Гааги. Батькові уроки з виготовлення глиняного посуду стали в пригоді – така продукція мала попит, дозволила і на прожиття заробляти, і для мистецтва трудитися. У 1947 році українець продемонстрував своє уміння на першій персональній виставці, взявши собі псевдо Лео Мол. Таке ім’я вибрав з двох причин: по-перше, англосасонцям важко було вимовляти його повне ім’я та прізвище, по-друге, намагався затерти усі шляхи в минуле, аби батьки та родичі не зазнали переслідувань через нього.

У 1948 році Леонід випадково зустрівся з одним із членів уряду гетьмана України Павла Скоропадського, який порадив молодому скульптору тікати з Європи якнайдалі від більшовиків, аби мати можливість вільно творити. Зваживши всі «за» і «проти», подружжя ухвалює рішення перебратися до Канади. Переїзду передував запит до канадського уряду, в якому Молодожанин представився митцем-скульптором. Відповідь, яку отримав, була не зовсім втішною: «Канада не відчуває потреби в митцях, але якщо ви перебуваєте в хорошій фізичній формі і погоджуєтеся на працю в фермерському господарстві – то можете приїжджати».

Часу на роздуми не було – кожного дня більшовики відправляли на «родіну» кількадесят втікачів з радянського «раю». Зібравши свої нехитрі пожитки, Леонід і Маргарет вирушили за океан. Взимку 1949 року прибули до Північної Америки. На фермі, на яку скерували нових поселенців ідо якої з порту ті добиралися потягом три доби, до весни не було жодної роботи. Найближчим містом був Вінніпег. У пошуках хоч якогось заробітку Леонід подався туди. Вештаючись вулицями і не маючи змоги порозумітися з мешканцями (англійської не знав), натрапив на крамницю церковних товарів і зайшов туди поцікавитися, чи не потребують фігур із гіпсу. Власник крамниці виявився українцем і, дізнавшись, що перед ним фаховий митець, розповів, що тутешня українська громада шукає майстра, який розмалював би нову церкву. Так Молодожанин отримав працю, на яку й не сподівався.

Слава про добротного митця швидко набула розголосу, знайшлися знайомі з минулих літ, які десь та й перетиналися з Молодожанином на життєвих перехрестях, але Леонід (чи то пак – Лео Мол) заперечував, що має до них хоч якийсь стосунок. Вболіваючи за долю родичів в СРСР і боячись їм нашкодити, він поширював про себе всілякі вигадки, аби перекреслити минуле. Оповідав, що в юнацькому віці батько відрядив його до Відня навчатися скульптурному ремеслу, заплутував сліди своєї біографії.

З 1952 року родина мала своє помешкання в Вінніпезі, де в гаражі поблизу дому Леонід облаштував собі творчу майстерню. Там виконував замовлення для церков та виготовляв скульптури для фірми «Біркс», які та успішно реалізовувала. До будинку прилягав невеличкий сад, який скульптор рік за роком поступово перетворював на домашній музей під відкритим небом.

Наприкінці 50-х років мистець взяв у часть у конкурсі проектів пам’ятника Т. Шевченку в Вінніпезі, але перемогу здобула робота А. Дарагана. Молодожанина це не засмутило – його зоряний час був попереду. Успішні виставки і відгуки мистецтвознавців у Вінніпезі, в Монреалі, в Торонто переконували, що йде правильним шляхом.

Переломним моментом в житті Лео Мола став 1962 рік, коли його проект переміг на конкурсі пам’ятників Т. Шевченку в Вашигтоні. На цей конкурс свої праці надіслали 17 авторів, але комісія надала перевагу саме роботі Леоніда Молодожанина. Аби досконало довершити пам’ятник українському генію, скульптор на два роки покинув обжитий Вінніпег і перебрався до Нью-Йорка. На відкриття пам’ятника в 1964 році прийшло понад 100 000 зацікавлених осіб, і ця подія мала величезний відгомін у Північній Америці. Після святкових промов і поздоровлень митець тихо і спокійно повернувся до своєї канадської домівки.

Вінніпег у той час жартома називали «столицею української діаспори», тож не дивно, що з Канадою і цим містом Молодожанин пов’язав усе своє життя. У цьому місті він досконало вивчив українську мову, якої, перебуваючи в Європі, добре не знав; тут він став відомим скульптором, спроектувавши та створивши чимало пам’ятників – королеві Єлизаветі ІІ в Торонто, президенту США Д. Айзенхауеру, митрополиту А. Шептицькому, патріарху Й. Сліпому, князю Володимиру Великому. Його авторству належить надгробний пам’ятник Івану Багряному в Новому Ульмі. Працював натхненно й плідно – з-під його рук виходили портрети політиків та релігійних діячів, красуні-жінки й мужні чоловіки. При цьому у портретних зображеннях передавав не тільки зовнішність, але й характер тієї особистості, яку відображав. Як писала газета «Свобода»: «Він своїм мистецтвом приносить славу всій українській спільноті і поширює добре ім’я українця у світі».

Але найбільшою його гордістю стали пам’ятники Т. Шевченку – до вашингтонського монумента додалися пам’ятники в аргентинському Буенос-Айресі, бразилійських Прудентополісі й Порту Алегрі, парагвайському Енкарнасьйоні, канадській Оттаві, італійському Римі, російському Санкт-Петербурзі. У Санкт-Петербурзі пам’ятник спорудили в 1992 році – до міста над Невою повернувся молодий юнак, такий, як у часи навчання в тамтешній академії. Разом із Шевченком молодим почувався й автор монумента, хоча роки невблаганно летіли до кінця…

Навіть досягнувши величі митця світової слави, Леонід Молодожанин ніколи не забував землі, яка його породила. Працюючи в Ватикані над погруддям Папи Римського Івана-Павла ІІ, розповідав Понтифіку про своє Полонне і був зворушений тим, що Папа намагався відшукати це містечко на карті світу. Шукав зв’язків з родиною, писав листи до СРСР, але тільки на схилі літ дізнався, що батька в 1946 році замордували в тюрмі енкаведисти, мати Ольга померла на засланні, а слід брата загубився десь у сибірських таборах. У 1989 році Леоніду вдалося зв’язатися з сестрою Надією, єдиною, хто в їхній сім’ї вцілів від сталінських посіпак.

У 1989 році уряд Канади нагородив скульптора орденом Канади – найвищою державною відзнакою. А трьома роками пізніше міська влада Вінніпега відкрила «Парк скульптур Лео Мола», виставивши під відкритим небом понад три сотні робіт українського скульптора. За приблизнами підрахунками, вартість виставлених для загального огляду скульптур сягає 4 мільйонів доларів. Прикметно, що спочатку в міських урядників були сумніви, чи варто будувати такий парк поблизу річки Ассінобайн, але коли такою ж ідеєю загорілися Оттава й Торонто, міська влада Вінніпегу наполягла, що має ексклюзивне право на втілення такого задуму, оскільки Лео Мол чотири десятки років мешкає саме в їхньому місті.

Окрасою парку став великий фонтан із двома бронзовими скульптурами, а ще на його території знайшлося місце як для полярних ведмедів, ескімосів, індіанців, канадських лісорубів, так і для гуцула з трембітою, для сівача, для мавки, для гайдамаків, для Мойсея й для Т. Шевченка. Для деяких скульптур звели окремий павільйон, щоб праці меншої форми зацікавлена публіка могла оглядати цілорічно й за будь-якої погоди. Щорічно «Парк скульптур Лео Мола» відвідують понад 250 тисяч мандрівників. Обдумуючи нові праці чи просто в час перепочинку, Лео Мол теж полюбляв приходити в цей парк. Сідав на лаві десь у закутку сонячної днини чи на сонечку в холодну пору року й спостерігав, як люди сприймають його праці, в кожну з яких він вклав частинку своєї душі.

Окрім того, Леоніда Молодожанина обрали академіком канадської Королівської академії мистецтв. Був він почесним доктором трьох престижних університетів – у Вінніпезі, в Манітобі та в Альберті. І це не було простою формальністю – Молодожанин мав удома таку величезну бібліотеку, якій могли заздрити навіть окремі наукові установи. До того ж, його знання про мистецтво й митців були на енциклопедичному рівні. Можна тільки здогадуватися, якою була би його слава, якби поселився в якомусь із центрів світового мистецтва, але він залишався мешкати у Вінніпезі і на відсутність уваги до своєї персони не нарікав.

Замовлення на праці наздоганяли його навіть під час відпочинку та подорожей, тож скульптору не треба було безвилазно сидіти в своїй майстерні, аби отримати роботу. Як людина проста й невибаглива, він ніколи не ганявся за рекламою, маючи тверде переконання, що за доброго майстра його праці саме все скажуть. Мандруючи з дружиною різними країнами світу, зупинявся в недорогих готелях і дуже мало переймався побутовим комфортом. Натомість зі своїми замовниками чітко обговорював ті умови, в яких працюватиме над тими чи іншими скульптурами. Вони мали бути якнайкращими.

На своїй історичній батьківщині скульптор побував у 1992 році – через піввіку після того, як змушений був її покинути. Приїхав не з порожніми руками – київському Національному музею Тараса Шевченка подарував модель вашингтонського пам’ятника Кобзареві, скульптуру «Марія» та горельєф «Гайдамаки». Коли Президент України Леонід Кравчук вручав своєму тезці орден «За заслуги», на очах у митця були сльози – дожив, дочекався таки того дня, коли його Україна знову стала незалежною…

Навіть розмінявши восьмий десяток літ, Леонід Молодожанин фонтанував ідеями та задумами, його працездатність була подиву гідною.

У 2007 році разом із дружиною передав в Україну деякі свої праці, документи, світлини й моделі тих пам’ятників, якими звеличив рідну землю та її синів по всьому світу. Ще через рік подарував громаді Івано-Франківська скульптуру Тараса Шевченка, відлиту в бронзі, але так і не дочекався приходу Кобзаря в це місто (пам’ятник відкрили аж в 2011 році).

Помер Леонід Молодожанин 4 липня 2009 року у Вінніпезі.

Підсумовуючи житєєвий і творчий шлях українського митця, Євген Чолій зазначив: «Сьогодні його творами пишаються музеї Канади, Америки, Ватикану, Англії, Італії, Німеччини та України. Він представив світові красу української культури та вказував на роль України у світовій цивілізації».