На перехресті долі

Постать Івана Багряного – одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини ХХ століття. Його біографія нагадує багатотомний роман, у якому перемішані всі жанри й стилі: тут є місце і романтиці, і ліриці, і авантюрі, і високій трагедії. Його ім’я донедавна було майже невідоме, бо більшовицька тоталітарна система робила все, щоб голос патріота не був почутий на Україні.

Переслідуваний і караний на батьківщині, в радянській Україні, він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі – його політична позиція ставала предметом не лише заперечень, а й злостивих перекручень та наклепів, а серед політичних супротивників знаходилися й такі, що погрожували йому розправою і вдавалися до засобів кримінальних. Але письменник, публіцист і громадський діяч усе це з честю витерпів. Заляканий і пристосований до режиму радянський письменник Юрій Смолич у своїх спогадах дивувався Багряному, його напористості, рішучості і, як зараз кажуть, харизмі. І хто зараз згадує Смолича? А Багряного не тільки згадують, ним захоплюються! І це попри те, що замовчуваний в Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом стає відомим для читачів на батьківщині. Здавалось би, яка причина такої «запізнілої» пошани? Вона проста: Багряний вірив в свій народ. За словами Г. Костюка, він «був постійно і тривожно задивлений у сучасне і майбутнє своєї батьківщини і свого народу. Відданий йому до кінця. Сповнений віри в непоборність і вічність буття свого народу. З цією невгасимою вірою він, у розквіті своєї молодості, пішов у тюрми і концтабори, з нею він перетерпів надлюдські муки і знущання в катівнях НКВС, з нею пішов у підпілля проти нового завойовника, з нею помандрував у вічне вигнання з рідного краю». Через те він не падав духом і до смерті залишався справжнім козаком.

Іван Павлович Лозов’ягін (Багряний) народився 19 вересня (за старим стилем) 1906 року в місті Охтирка в сім’ї муляра Павла Петровича Лозов’яги. Мати майбутнього письменника й публіциста – Євдокія Іванівна Кривіша походила із заможного селянського роду.

Шестирічним хлопцем Іван розпочав навчання у церковнопарафіяльній школі, згодом закінчив в Охтирці вищу початкову школу. У 1920 році вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім – до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

З 1922 року розпочав трудове і громадсько-політичне життя: працював завідувачем політичного відділу на цукроварні, окружним політ інспектором в Охтирській міліції, вчителем малювання в колонії для безпритульних сиріт. У 1925 році побував на Донбасі, в Криму, на Кубані. Цього ж року працював у Кам’янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», де й надрукував свої перші вірші. Того ж 1925 молодий літератор під псевдонімом І. Полярний видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань».

1926 року Іван Багряний вступив до Київського художнього інституту, який через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва, закінчити йому не вдалося. Під час навчання в інституті вступає до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зближується з Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антонечком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими. Пізніше всіх їх було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики і всіляко переслідувано. В цей період Іван Багряний активно працюав і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.

16 квітня 1932 року Багряного заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації», яку комуністична репресивна система побачила у таких його літературних творах, як історичний роман «Скелька», поеми «Ave Maria», «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг». Письменник 11 місяців пробув у камері одиночного ув’язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. Після проведення слідства його звільнили з-під варти і на три роки відправили у спец поселення на Далекий Схід. Про цей період перебування Багряного поза межами України відомо небагато, але значна частина далекосхідньої біографії автора присутня в романі «Звіролови».

Нема точних даних і про повернення письменника із заслання, але 16 червня 1938 року його повторно арештували і посадили у Харківську в’язницю УГБ-НКВС на Холодній Горі. Багряному пред’являють нове звинувачення, тепер уже як учаснику, чи навіть керівникові, націоналістичної контрреволюційної організації. Потяглись довгі дні знущань та допитів. Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. А його заочно засудили до смерті, і 83 дні він просидів у камері смертників. Але вирок не затвердили. Мало того, 1 квітня 1940 року було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність відносяться до 1928 — 1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, але нескорений Іван Багряний повертається в Охтирку. Автобіографічні подробиці про ці п’ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батькіщину — письменник використав у романі «Сад Гетсиманський».

Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Непридатний за станом здоров’я до військової служби, після початку війни він перебував на фронті як «народний ополченець» і залишився в німецькому запіллі у рідній Охтирці. Місто швидко опинилося під німецькою окупацією, а Багряний в нових умовах намагається займатися національно-культурною роботою. За німців працював редактором української газети «Голос Охтирщини». Як постраждалий від сталінських репресій, Багряний міг би здобути в нової окупаційної влади особисто для себе якісь привілеї, але він швидко переконався в україноненависницькому характері німецького «визволення». У 1942 році мав бути розстріляний згідно з німецьким курсом щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався.

Національно-культурна робота на цьому для нього у Великій Україні закінчилася, не бачачи умов для цього і пересвідчившись у геноцидному для українського народу характері фашистського «визволення», знаходить шлях до українського підпілля. Цей шлях проліг аж у Галичину, де Багряний працює в реферантурі пропаганди українського визвольного руху, пише пісні, статті, малює карикатури та плакати агітаційного призначення. Багато його агітаційних листівок, коломийок, пісень і жартів, що він їх написав для українського підпілля, для українських повстанських загонів, ніколи так і не було зібрано, занотовано та досліджено… Окрім того, письменник бере участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та у виробленні програмових документів, зорієнтованих на об’єднання всіх незалежницьких сил та подолання впливу тоталітарних і авторитарних ідеологій, на повернення до демократичної політичної концепції. Попри таку завантаженість, Іван Багряний не покинув літературу працю. 1944 року він написав один із своїх найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).

1945 року Багряний емігрував за межі України. Живучи переважно в Німеччині, він виявив велику творчу енергію в широкому інтелектуальному і громадянському діапазоні – як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя.

Восени 1945 року з кількома ентузіастами-літераторами він стає одним із засновників Мистецького українського руху (МУР), що пожвавив літературний процес в еміграції і дав цілий ряд мистецьких фактів, які не може залишити осторонь жоден об’єктивний історик української літератури повоєнної доби.

З першого і до останнього дня свого перебування в еміграції Іван Багряний був вимушений займатися політичною діяльністю. Сотні тисяч вимушених емігрантів скупчилися у тимчасових таборах в Західній Європі без засобів до існування, без упевненості у завтрашньому дні. Увесь цей український емігрантський потік, до того ж, був поділений «на східняків» і «західняків», які хоч і належали до однієї нації, але мали різне бачення її майбутнього.

За розповідями сучасників письменника, громадського діяча й публіциста, Багряний деякий час належав до ОУН(б) і що, начебто, сам Степан Бандера відпустив його з лав своєї партії для створення партії з емігрантів зі Східної України, визнаючи нібито, що ОУН із таким завданням самостійно не впорається. Якщо це правда, то така позиція лідера українського визвольного руху була справді слушною – ні в які готові політичні структури не можна було вмістити чвертьстолітній досвід України у складі Росії з двома світовими війнами й двома тоталітаризмами. Ні форми ОУН (бандерівці, мельниківці, «двійкарі»), ні форми українського соціалізму чи ундизму не могли вмістити й оформити того, нового, ще не визнаного в історії політичного досвіду України. Тут мусіли сказати своє слово ті, в кого той досвід був вписаний і на сердці, і на шкурі. Багряний, щедро обдарований імпульсом чи інстинктом ініціятиви, першим сказав це слово – у 1948 році заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), перед тим – газету «Українські вісті», яку редагував до своєї смерті. Довкола газети невдовзі виникли журнал «Наші позиції», видавництва «Україна», «Прометей», «На горі», імені М. Хвильового.

За другою версією, створити нову партію Багряного спонукало розчарування в політиці й практиці ОУН(б) – саме так виникла УРДП. Згiдно з першим проектом програми i першим її манiфестом «Нашi позицiї», що їх написав Iван Багряний, назва нової партії означала, що «це є партiя боротьби за самостiйну соборну державу у формi Української Демократичної Республiки, прототипом якої для нас була тодi й лишилася потiм та є також i сьогоднi демократична Українська Народна Республiка (УНР) 1918-1919 рр.»

УРДП ставила собі за мету боротьбу за незалежну демократичну Україну, орієнтуючись на всі трудові та національно-свідомі елементи в самій УРСР – і це була принципова позиція, що вимагала змін в ідеології українського визвольного руху. Партія Багряного багато зробила для еволюції політичної думки української еміграції в бік європейськи зрозумілого демократизму. Іван Багряний та його однодумці у своїй політичній платформі поєднували ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості. Основною силою визвольного руху в Україні УРДП вважала робітників, селян, трудову інтелігенцію.

З одного боку, така позиція суперечила поглядам більшості українських націоналістичних партій в еміграції, з іншого – доводила середовищам українських емігрантів (переважно з Західної України), що й українець з радянської України має багато переваг та плюсів. Але попри ці переваги висвітлюється й суттєвий недолік: відсутність школи політичної самоорганізації і самостійної діяльності. І це не через нестачу лідерських амбіцій чи природжених якостей, а тому, що підрадянська Україна взагалі не мала й п’яти років елементарної свободи для практичної громадсько-політичної ініціативи й самоорганізації. Застарілі догматичні суперечки про суть соціалізму, впливи тогочасної моди творити партію за принципом провідництва та ідеології, а не практично-політичним принципом, перешкодили належному зосередженню наявних сил довкола середовища УРДП та редакції «Українських вістей». Ці перешкоди стали й на заваді того, щоб цей осередок став школою політичної самоосвіти з одного боку, а з другого – оперативною базою для виконання найнеобхідніших практичних завдань, що їх покладала на еміграцію поневолена Україна.

Все ж нехай і в ослабленому, в порівнянні з задуманим, вигляді, але Багряний таки зумів 17 років, до самої смерті, провадити незалежне видавництво і партію, а при тому ще й зробити вклад у заснування і діяльність Української Національної Ради (УНР). Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

Незважаючи на гучнi титули i посади, жилося йому важко i скрутно. Навiть у матерiальному планi: у нього вже була нова родина, з’явилися дiти, а це вимагало витрат. Про аспект моральний годi й говорити: як i в Радянському Союзi, так i на емiграцiї Iван Багряний багатьом заважав, багатьох не влаштовував, «не вписувався» в загальний пейзаж. В еміграції, правда, його не посадили до в’язниці, не катували, але били йому вікна, проколювали шини автомобiля (коли той з'явився), тероризували наклепами, тримали в постiйному психологiчному напруженнi погрозами. А вiдмiннiсть полягала лише в тому, що на Українi його таврували як нацiоналiста й антирадянщика, а у «вiльному свiтi» називали агентом НКВД, прислужником Москви, «радували» повiдомленнямн на кшталт «Iван Багряний є свiдомий комунiст i провокатор», і т. д., i т. п. Надто несхожа на iнших, надто яскрава й своєрiдна то була особистiсть. Надто незвичнi думки виголошував він i вiдстоював їх. Надто неймовiрної тактики дотримувався.

Тим не менше, Багряний був єдиний із політичних лідерів еміграції, хто зумів знайти групу російських політичних діячів, які пішли на співпрацю з українцями на базі безумовного визнання державної самостійности України. Це насамперед Алексінський — знана постать у політичній історії Росії минулого століття. Алексінський не тільки переклав на французьку мову роман Багряного «Сад Гетсиманський», але й видавав у видавництві «Українські вісті» свій друкований орган «Освобождение».

Безумовно, партія і політика забирали у Багряного, мабуть, основну енергію і час, а головне — забирали його здоров'я, бо творили йому численних ворогів, які не давали спокою новому супротивнику. Безумовно, Москва не шкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП, ба, навіть тиснути й на родину письменника та громадського діяча. У 1956 році радянська влада підготувала «несподіванку» своєму непримиренному супротивнику. Спецрейсом до Москви доставили його сина, солдата строкової служби Бориса Зосимова (він свідомо обрав прізвище матері). Після кількох репетицій перед мікрофоном, комсомолець, відмінник бойової і політичної підготовки, на цілий світ по радіо виголосив вирок батькові-ворогові радянського народу, шельмуючи всі його творчі та політичні потуги. До честі Багряного, він стійко витримав цей удар, хоча він і відбився на його здоров’ї, а до вчинку сина поставився по філософськи, використавши батьківський досвід гоголівського Тараса Бульби: «Якщо ти Остап, то ми завжди знайдемо з тобою спільну мову, якщо ж ти Андрій – то й говорити нічого». Їм так і не судилося зустрітися, щоб з’ясувати, хто кого зрадив у цьому житті.

Поза дошкульними ударами з боку Москви, громадсько-політична праця тривала. Організований Багряним гурт ентузіястів УРДП допоміг йому видавати й поширювати його твори, зокрема забезпечити доволі важку й копітку справу видання його «Тигроловів» і «Саду Гетсиманського» іноземними. Таке поєднання письменника з його партією не була випадковою. У своїх поезіях (книжка «Золотий Бумеранг», 1946), драмах («Генерал» — 1948, «Морітурі» — 1948, «Розгром» — 1948), а також у повістях «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Маруся Богуславка» (1957), як і в своїх публіцистичних памфлетах, Іван Багряний стверджував одну дуже дорогу для емігранта з УРСР істину. А саме: всупереч замахам та геноцидам — українська людина жива, Україна жива! Ніякого вакууму під диктаторським режимом, лише стиснена до неймовірності, але тим сильніша жива енергія, жива душа — жива нація.

Іван Багряний і як людина, і як політичний діяч, і як письменник був обдарований щедро силою і талантом. Ішла ця сила з глибокого коріння його в українському житті сучасному і минулому. Він мав чудове відчуття ритму сучасності і ритму минулих віків. І все це поєднувалося з доброю усмішкою людини, яка така сильна, така любляча, що при всій своїй шаленості може обійтись і без помсти за всі незчисленні образи і кривди, завдані їй своїми і чужими…

Гора наклепів на Багряного вивершилася в 1963 році, перед смертю письменника й громадського діяча, брудною книжкою «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного». Підписана псевдонімом, видана у Німецькій Демократичній Республіці за сприяння більшовицької імперії, ця книжка мала прямий логічний і змістовий зв'язок з радянськими нападами на Багряного. Вона свідчить тільки про його вагу як письменника і діяча. Поява цієї брошури, як і остаточно підірване здоров’я, пришвидшили відхід талановитого українця у засвіти фактично в розквіті творчих сил. В останні роки, змагаючись у «нетрях» української еміграційної політики, вже відчуваючи втрату сил, Іван Багряний найбільше шкодував, що підірване здоров’я не дозволить йому до кінця виконати основне життєве покликання письменника-митця: «Скільки задумів лежить нездійсненних, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем, з дірявими легенями і з такою немамовитою втомою, що хочеться просто стати каменем і не рухатися вічність». Чимало із задуманого письменник завершити не встиг.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року у санаторії Ст. Блазієн у Шварцвальді (Німеччина) після довгої й тяжкої недуги. Закінчила земний шлях Людина, про яку друг та одно партієць Григорій Костюк висловився так: «Нещадний до всіх поневолювачів і катів. Ворог усякої брехні, підступництва, облуди. Ворог рабської психології і покори. Ворог продажних і ницих, юд і фарисеїв, зрадників, перевертнів і донощиків. І водночас – возвеличник відважних і сильних, чесних і незрадливих, бентежних і гордих людей – носіїв української і вселюдської правди».

Було йому лише 56 років. В його особі Україна втратила насамперед оригінального, проникливого письменника й публіциста, поета великої уяви, схвильованої суспільної і душевної напруги, поета самобутнього з образно-мистецьким баченням світу. Політика, якій він віддавав чимало часу та здоров’я в останньому періоді свого життя, була лише часткою його душі. Заняття нею було вимушене обставинами трагічного часу і усвідомленням обов’язку служіння українському народові.

Похований у місті Новий Ульм (Німеччина). Згідно з його заповітом на надгробній плиті викарбувані слова із «Золотого бумеранґа»: «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами».

З усієї післявоєнної української еміграції, чисельної і не позбавленої талантів, Іван Багряний найбільш відомий письменник: його твори виходили кількома іноземними мовами, і Західний світ знає його як автора бестселерів «Тигролови» та «Сад Гетсиманський». Українська діаспора готувалася висунути творчість письменника на здобуття Нобелівської премії, але щось не склалося. Не в останню чергу й через те, що все написане Іваном Багряним звернене до всього українського народу, а не до його малої частини, репрезентованої еміграцією, до того ж поділеною на численні групи й партії, що взаємно поборювали одна одну.