На перехресті долі

«Він один із тих митців, який включився у великий комплекс світових мистецьких рухів, які шукали пластичного і філософського з’ясування нашої доби» (Богдан Титла).

Він змалечку мріяв стати художником і ніщо інше з дитячих розваг його не цікавило, але для втілення мрії в життя йому довелося іти довгими і закрученими шляхами, кожен із яких на деякий час віддаляв його від мети… На його картинах завжди світить сонце – весняне чи літнє. Як зізнавався митець: «Мені не дуже подобається малювати сніг чи зимові сцени». Його стихія – це гра кольору й світла, а ще неймовірної радості, з якою підходив до створення своїх картин.

Любослав Гуцалюк народився в 1923 році у Львові. Навчався в гімназіях Перемишля і Львова і мріяв вивчитися на художника, однак обставини складалися так, що дитяча і юнацька мрія довший час була недосяжною. У воєнні роки був учасником дивізії «Галичина». Наприкінці війни опинився в таборі праці на території Німеччини, де й пробув до капітуляції нацистського режиму. Але не можна сказати, що воєнне лихоліття зі своїми стражданнями та болями оминуло його. Перебуваючи в таборі праці, юний Гуцалюк зазнав усієї гіркоти тогочасного життя. Дні за днями минали у важкій фізичній праці при відновленні німецьких залізниць, пошкоджених авіанальотами. Та й у самому таборі було несолодко – якщо в’язень занедужав і не міг вийти на роботу – він залишався без харчів (їжу слід було заробити), а це прямий шлях до ослаблення організму і… смерті. Нацистам потрібні були лише здорові в’язні, кволих та немічних вони безжалісно знищували.

Під час одного з авіанальотів літаків союзників Любослава було важко поранено в ногу. Завдяки зусиллям друзям, які швидко винесли його з зони обстрілу, цей факт вдалося приховати перед таборовою адміністрацією, бо викриття пораненого означало б його смерть. Один із ув’язнених, лікар за професією, підручними засобами і без жодної анастезії провів на нозі Гуцалюка непросту хірургічну операцію. Заціпивши зуби, Любослав не проронив ані звуку – це й урятувало йому життя.

Ця подія назавжди закарбувалася в його пам’яті. Найбільше вразила його мовчанка усіх в’язнів, які, наражаючись на небезпеку, не видали його. А серед полонених були представники різних народів, а «співпраця» з адміністрацією винагороджувалася…

Любослав Гуцалюк на власному досвіді пізнав, що, переживши найгірше: злидні, голод, небезпеку, людині вже нічого боятися. Відтак, здобувши перемогу над поневіряннями і стражданнями, спричиненими війною, він вирішив стати художником, чиї картини завжди будуть наповнені радістю та красою. Але для сповненння таких мрій час іще не настав.

Коли війна закінчилася, Гуцалюка з табору праці перевели у табір для переміщених осіб у німецьке місто Берхтесгаден, де спраглий знань Любослав учився мистецтва в Едварда Козака, перші кроки в мистецтві зробив під його опікою і саме йому в подальшому завдячував за свій мистецький розвиток. «то не була така стисла наука, але Еко мав на мене дуже великий вплив… Його підхід до мистецтва не був такий заскорузлий, як у багатьох тодішніх малярів. Він дав мені дуже добру підготовку до того, що я пізніше вчився в Купер Юніон»,– згадував про ці роки Любослав. Наука в Ека була дуже незвичною – якщо в більшості малярських шкіл учні розмішували фарби для наставника, то, за словами Гуцалюка, йому розмішував фарби і підготовляв робочий інструмент сам Еко. Не дивно, що під опікою такого наставника першими пробами Гуцалюка в мистецтві були карикатури, які Козак радо приймав до свого журналу «Лис Микита».

У 1949 році Гуцалюк опинився на волі, але один і без грошей. Повернутися додому не було змоги (та й не хотів він на радянську Україну), а тому виїхав з Німеччини до США й замешкав у Нью-Йорку. Згодом прийняв громадянство США. Укорінення в новий грунт давалося досить важко, перед тим, як сповна віддатися творчості, Гуцалюкові довелося пережити декілька важких років Забезпечивши собі такі-сякі умови для прожиття, він чіпляється за свою давню мрію стати художником. Він понад усе прагнув стати скульптором, але любов до барв і бачення світу в гармонії кольорів взяли гору над монументальністю, і він віддався живопису. Його одночасно цікавили і графіка, і малярство, але згодом графіка відійшла на другий план. Хоч зрідка Гуцалюк міг і книжку добротно оформити, і створити небуденне графічне зображення, але чисте малярство вабило його дужче. Щоб мати змогу закінчити мистецькі студії, він важко працює фізично цілими днями, спочатку в ливарному цеху на виплавці сталі, а згодом у пекарні, а вечорами відвідує художню школу Купер Юніон, яку з відзнакою закінчив у 1954 році. Під час навчання у мистецькій школі величезний вплив на формування світогляду й техніки виконання Гуцалюка мав Моріс Кантор; а ще він любувався працями Анрі Матісса та П’єра Боннара, проте ніколи не наслідував цих майстрів, а шукав своє «я» у мистецтві. На щастя, американські професори не прагнули втиснути Гуцалюка в рамки якогось конкретного стилю, а дали можливість вільно розвиватися.

Ставши дипломованим художником, Гуцалюку щастить знайти роботу за фахом – працює художником-мультиплікатором на телебаченні. Робота йому не дуже подобається, митцеві хочеться малювати для себе не у вільний від роботи час, а перетворити малювання в високооплачувану роботу; але треба ж якось заробляти на прожиття. Паралельно з основною роботою виконує ілюстрації для дитячих видань. Робочу майстерню облаштовує собі в одній з пивниць, де й малює кожну вільну хвилину, незважаючи на задушливу спеку й цілковиту відсутність денного світла. «Я мучився, мучився, і нічого з того не виходило», – пригадує ті часи художник. Зрештою, зваживши всі всі «за» та «проти» та отримавши повне сприяння своїх дій від дружини, покидає роботу на телестудії і повністю віддається своїй улюбленій справі.

До 1956 року йому вдається заощадити певну суму грошей, якої достатньо для того, щоб відвідати Францію. Ця мандрівка стала буквально ковтком чистого повітря після задушливої атмосфери Нью-Йорка. Однак Гуцалюка все ще розпинають сумніви, чи той, що треба, шлях він обрав у мистецтві? На європейському континенті до нього приходить відчуття, що отримана школа, набутий досвід і творчі задуми дають йому змогу розвиватися далі.

Домінантним напрямом американської школи був посткубізм, і саме в цьому напрямі почав малювати Любослав Гуцалюк. Проте, незважаючи на свою «модерність», посткубізм не знайшов відгуку у душі митця. Не знайшов попри те, що вже перша виставка митця, яка відбулася в 1956 році в Парижі в галереї Вольмар, викликала захоплення у поціновувачів мистецтва та критиків. Щоправда, українці, які прийшли на його першу паризьку виставку, розчаровано покидали галерею. Вони не побачили нічого українського, традиційного і впізнаваного. За словами очевидця, «всі ходили мовчки, переглядалися між собою, але ніхто не мав відваги сказати щось конкретне, висловити свою думку» Митець також почувався збентеженим – він очікував почути критичні зауваги або схвальні відгуки, але публіка, познайомившись із автором, сердечно його вітала і йшла геть. А французькі мистецтвознавці визнали, що молодий автор є надто абстрактним, надто новим і незвичайним для Парижа, який, здавалося, годі чимось здивувати. Деяким критикам праці молодого українця були схожими на образи мандрівника, котрий тільки на хвильку присів перепочити, розклавши біля себе свої здобутки, але який все ще думає про кінечний пункт своєї подорожі.

Своєю скромністю, своєю поставою і теплою усмішкою Гуцалюк причарував українську громаду більше, аніж своїм малярством. Як людина, він заімпонував усім, як митець… що тут казати, коли людина хороша. Але, переглядаючи французькі мистецькі журнали, українці читали схвальні відгуки про творчість свого земляка і доходили до думки, що його талант пішов значно далі їхніх уявлень про українське мистецтво.

Після цього одна за одною впродовж десяти років такі успішні виставки, як перша, відбуваються в галереях Нью-Йорку, Мілану, Парижа, Торонто. Гуцалюк пишається тим, що справи йдуть на лад і в нього є два помешкання – одне у США, а друге в столиці Франції. Його сучасники стверджували, що Гуцалюк закохався в Париж і завоював його, як мистецьку столицю.

Навіть натхнення для творчості митець набирався під час прогулянок Парижом – любив блукати його тісними вуличками та закутками, відвідати «Блошиний ринок», де серед різноманіття вживаних речей можна було натрапити на вартісні меблі чи інші предмети мистецького спрямування. Такі скарби Любослав купував, приносив у помешкання і повертав до первозданного вигляду.

Гуцалюки в свої приїзди до Парижа радо відгукувалися на всі запрошення, ходили в гості до української інтелігенції. Під час таких відвідин малий Ярема Гуцалюк (син митця) неодмінно щось перевертав, розбивав, але завжди мав такі оправдання своїх учинків, що всі його любили. За словами очевидця, «хлопець завсіди видумає або устроїть таке, за що не знати, чи на нього сварити, чи сміятися до загину». Таким безпосереднім і щирим був і батько Яреми.

Пригадуючи Гуцалюка тих часів, українська журналістка С. Наумович описує його зовнішність і внутрішній стан такими словами: «Цей великий хлопчисько, несміливий, трохи дивний, з відкритим обличчям, просвітленими карими ніжними очима, з одвертим поглядом, має яскраво позначену волю, він оптиміст і щастя повинно йому всміхатися».

За визнанням прийшов і матеріальний успіх – на виставці в Парижі 1959 року митець виставив 25 картин зі свого доробку, але що до її відкриття італійський поціновувач творчості українського митця (а заодно й власник галереї в Бергамо) купив 23 з них для своєї колекції.

Слава не затьмарила розум, не зробила самовпевненим, як декого із колег по професії. Навпаки, після схвальних відгуків у пресі він докорінно змінює свій авторський стиль і за композицією, і за кольором, і за технікою виконання, щоб не бути одноманітним. В одному з листів до доктора Миколи Кузьмовича Гуцалюк написав: «Часом людина питає себе, чи продажа образів взагалі була дійсним успіхом, чи радше я просто намалював під смак публіки…»

Відомий в українській діаспорі архітектор Іван Заяць, який спостерігав за зростанням майстерності митця з моменту його приходу в мистецтво, так відгукувався про творчість художника: «Якщо Гуцалюк був би зупинився в своєму мистецькому рості на тому рівні, який продемонстрував на своїх перших виставках, місце його було б запевнене в історії українського мистецтва, але Гуцалюк не зупинився».

Переломним моментом у творчості митця, який він сам визнав, став «Натюрморт з вареником», написаний у 1958 році, коли митець порвав із чужими впливами та прийшов до свого стилю в мистецтві. Після цього натюрморту в його творчості розпочався так званий «сірий» період, коли автор суттєво перебудував свої душевні почуття, кольори, композицію… І тільки Бог знає, скільки нервових потрясінь коштували Гуцалюку ці зміни стилю. «В малярстві цілий час іде боротьба з самим собою, боротьба з навиками, боротьба з прийомами, які легко приходять. Здавалося б, що чим довше чоловік малює, тим легше повинно б іти, а воно все важче», – щиро зізнавався він.

Гуцалюк вважав, що художник має змінюватися сам і змінювати свій підхід – думати про нові способи робити одне й те ж, але так, щоб зберегти свою роботу живою і свіжою. Це давалося нелегко. Як зауважував сам митець: «Я важче малюю картину, аніж десять років тому. Досвід тисне на мене і я віддаю собі звіт у небезпеці повторення. Проте я оптиміст, гадаю, що зможу знайти нові і більш ефективні способи виразити себе».

Він, справді, ніколи не стояв на місці, не задовольнявся здобутими успіхами, а постійно шукав чогось нового: шляхів, підходів… І ці його зміни, неочікувані ходи притягували увагу прихильників мистецтва. Він умів відшукувати щось нове й оригінальне. Його праці відзначаються гострим відчуттям барв, ліричністю, радістю, оптимізмом. «Я люблю малювати і моєю одинокою метою є принести глядачеві приємний та щасливо-цікавий настрій. Я бачив у моєму житті доволі поганого й жахливого, одначе я є оптимістом і хочу переконати людей, що світ, все ж таки, повний краси і що людина має здібність творити – не тільки нищити… Мої картини радісні, веселі. Можливо, в них відбивається моє ставлення до життя», – зазначав митець.

У своїх картинах митець прагнув передати глядачам свої почуття і мрії, які виринали з пам’яті пережитого і надавали творчості живучості. Він ніколи не робив попередніх замальовок чи ескізів. Твердо довіряючи своїй зоровій пам’яті, не вважав за потрібне робити попередні зарисовки предметів і кольору з місць, які згодом збирався відтворювати: «Я не люблю працювати безпосередньо з темою, фотографією або поперднім ескізом, що б я не писав – портрет, пейзаж чи натюрморт. Якщо я побував на місці і воно вразило мене – воно залишається у моєму розумі. Коли я повертаюся додому і беру полотно, то пишу зі своїх думок. Я відтворюю сцену так, як бачу її я, це не фотографічне відтворення. Це реальність, але це не строге копіювання факту – дерево, будинок можуть бути переміщені або змінені задля кращої композиції». І хоча митець поділяв думку про те, що рисунок є основним для кожного художника, проте не хотів, щоб рисунок перетворювався на «шоу» в його картинах. «Для хорошого рисунку треба застосовувати другу натуру художника», – полюбляв жартувати.

Навіть при написанні портретів він не намагався відтворювати кожну деталь, прикметну лише цій, а не іншій особистості, нехтуючи фотографічними зображеннями. «Коли я пишу портрет, я не вимагаю довгого і непорушного сидіння. Мені довподоби декілька коротких сесій, коли я роблю швидкі замальовки. Коли надходить час писати сам портрет – я пишу зі своєї пам’яті. Іноді люди незадоволені, вони у дзеркалі бачать себе інакше, аніж їх зобразив я». Але незадоволених було не так уже й багато.

На його картинах не зустрінеш буденності життя з його брудом, стражданням і людськими страхами. Гуцалюк, за словами мистецтвознавця Б. Титли, передусім естет, оптиміст і мрійник, для якого існує лише краса, яку він постійно оспівує.

До 1961 року він розпинається між заробітком і малярством для душі. Він доволі довгий період ілюстрував дитячий журнал «Веселка», працював для реклами на телебаченні і при створенні мультфільмів… І лише після світового визнання своєї творчості покидає комерційну роботу, аби зайнятися виключно мистецтвом. Відтоді періодично виставляв свої твори для показу в Нью-Йорку, Парижі, Торонто, Мілані, Бостоні.

Дружина Рената пильно стежила за тим, аби ніхто і ніщо не відволікало чоловіка від роботи, забезпечувала його побут і комфорт. Недарма сам митець з теплотою в голосі промовляв: «Коли б не жінка, не зміг би стільки намалювати»…

Початок 1970-х років ознаменував прихід «дикого» періоду – Гуцалюк намагається поєднати імпресіонізм з експресіонізмом, але з того мало що виходить. Втомившись експериментувати, повертається до себе самого й розпочинає «сивий» період. Малює лише з пам’яті, не прив’язуючись ні до натури, ні до певного місця та передаючи картинам свої настроєві почуття: радість, смуток, тугу, відчай, душевний біль і внутрішнє щастя.

За словами С. Гординського, всі зміни стилю у творчості Гуцалюка спричинені однією метою – все ближче й глибше підійти до основного ідеалу малярства: уміння перетворювати очевидну реальність на нову й самостійну реальність ліній, площин і барв, поєднаних ритмом і гармонією.

Гуцалюка називають урбаністом, митцем, що романтизує місто. Причиною цього – майже цілковита відсутність на його картинах живої природи і засилля архітектурних форм. Характеризуючи світ Гуцалюка-митця, Микола Шлемкевич наголошував, що це новий світ українського духу: світ міської цивілізації, яка має своє диявольське обличчя, але поруч із ним і світанкову ясність. При цьому ці картини з зображенням міста, як правило, позбавлені людської присутності, але якщо уважно придивлятися до його міст, то відчутно, як вони просто вирують життям. З натури він робив лише акварелі, фіксуючи в них загальний настрій… При цьому свій мистецький стиль Любослав Гуцалюк витлумачував такими факторами: «Колись люди мали багато часу і спокою. Вони могли стояти довгими годинами і споглядати на краєвид, на мертву природу чи будь що інше. Сьогоднішнє темпо життя та засобів комунікації позволяють нам ледве вловити якийсь момент, якусь частинку краєвиду, щоб у наступній хвилині додати до цього знову частинку зовсім іншого місця, предмету, кольору, форми».

Його твори швидко розходилися по українських і світових колекціях. Його ім’я неодноразово фігурувало у фаховій періодиці та в американських і французьких довідниках з мистецтва (у французьких тому, що Гуцалюк полюбляв навідуватися до Франції, де подорожував, багато малював і влаштовував індивідуальні виставки в Парижі та брав участь у виставках «Салону Незалежних»).

Критики називали його космополітом у творчості за те, що на його картинах майже відсутня українська атрибутика, притаманна іншим нашим митцям. Але коли на одній із виставок його представили американцем українського походження, Гуцалюк зірвався з місця і на увесь зал заявив, що він – українець. Відтак редагуючи довідник «Хто є хто в Америці», його видавці зазначили, що популярний у США художник українець за національністю.

Гуцалюкову творчість, назагал, мистецька критика оцінювала доволі позитивно. Особливо прихильною до нього була французька мистецька богема. Ще з першого приїзду митця до столиці Франції у нього склалися приязні стосунки з публікою та критиками. Парижани відчули любов митця до їхнього міста та сприйняли його як свого. Якщо зробити короткі витяги з прихильних відгуків про Гуцалюкову творчість тих часів, то це майже суцільні дифірамби. Критик Франсуа Плюшарт акцентував, що «світло ніколи не забувається у цій гармонії кольорів, воно присутнє всюди. Воно зм’якшує колір і матерію, воно дає великі акценти полям і рівнинам, що є віддзеркаленням почувань митця. І так із щоденного – Гуцалюк вибрав радість». Інший мистецтвознавець, Андре Вебер констатував: «він є митцем світу на висоті людини. Він уклав пакт з красою, ритмом, поетичними оркестраціями і благословенням. Ми любимо його твори, позначені оригінальністю, внутрішнім напруженням, вітальністю і особливим промінюванням». Але чи не найлаконічніше і не найточніше про митця сказав його старший колега Едвард Козак: «Про Гуцалюка можна б сказати: коли інші митці малюють, то Гуцалюк не малює – він горить».

Майже кожна його індивідуальна виставка (чи то в США, чи в Канаді, чи у Франції, чи в Італії) – це окремий етап його творчого життя. За словами журналістки Л. Коленської, на кожній із таких виставок «люди зупинялися перед Гуцалюковими картинами і в їхніх душах ворушилося щось гарне і добре, начебто прагнення зглибити і зрозуміти Гуцалюковий світ, а з цим і зглибити свій власний». До того ж, як стверджують сучасники, при спілкуванні з митцем у публіки ніколи не виникало відчуття ніяковості та нерозуміння – навіть не розпочавши розмови, відвідувачі виставок з одних лише картин могли довідатися, де митець бував і що бачив… Можливо, відвідувачі виставок творів Гуцалюка відчували те саме, що й український мистецтвознавець Ю. Соловій, який так передавав свої рефлексії від творчості митця: «Його мистецтво, безсумнівно, ліричне. Воно відображає світ у ліричній атмосфері; його образи свого роду аспірина для стурбованої душі. У його світі немає гроз, небезпеки або болю. Його ландшафти, квіти і натюрморти мають вигідну температуру, привітний клімат і приємні для ока».

Як активного і популярного митця його обрали почесним членом римської академії «Кампанелла», від якої, до того ж, отримав відзнаку за здобутки в малярстві. Публікації про митця та його творчість продовжували з’являтися в провідних виданнях світового рівня, виставки мали схвальні відгуки, а картини швидко розходилися по престижних галереях та приватних колекціях… Поруч із світовим визнанням Любослав Гуцалюк користався великою популярністю і повагою в українській громаді. Українські шанувальники мистецтва щиро любили свого митця і охоче купували його картини. В емігрантсьакому житті вони були тим променем, який скрашував рутину буття, бо, як зазначав американський критик Джон Гесс Майкелс, «сонце завжди світить у картинах Гуцалюка, звичайно це весна або літо»…

При цьому сам Гуцалюк залишався напрочуд скромною людиною. Здавалося, він сам дивувався з того, що він відомий і успішний художник, а свій успіх називав сном, який швидко може закінчитися. Аби сон не закінчувався – слід було працювати далі.

Художник вважав, що картини мають впливати на глядача своїми кольорами. Намагався передати у них той настрій, який був у нього в момент творення. Митець сподівався, шо якщо люди знатимуть, що його твори були створені в щасті, то й реагуватимуть на них відповідно. Він прагнув відтворити настрій і поділитися на увесь світ своїми почуттями: «У моєму малюванні немає ніякого таємничого післання, ані я не зацікавлений у цьому, щоб мої картини служили знаряддям соціальних реформ; моя ціль – принести людям радість і приємність, у мене бажання розказати людям, що на світі існує ще краса».

Не все так сонячно і оптимістично, як на картинах, складалося в особистому житті. Двічі Любослав Гуцалюк пережив крововилив у мозок, що супроводжувалося частковим паралічем – тоді здавалося, що кине усе і перестане розтирати фарби, задумавши новий сонячний твір. Але він не покидав малярства, а, переборюючи себе самого, намагався працювати далі… Втративши здатність володіти однією половиною тіла, митець змушений був відмовитися від звичного укладу життя і запровадити новий.

Під час таких життєвих потрясінь люди часто втрачають жагу до життя й оптимізм, падаючи у безодню відчаю. Гуцалюк таким не став… Недуга заатакувала його в Нью-Йорку. Цей мегаполіс ніколи не бентежив уяви митця, але повністю вхопив у свої обійми. Прикутий хворобою до ліжка у своїй кімнаті, митець в одночассі став прив’язаним психологічно до цього міста… Не маючи змоги добирати краєвиди, Гуцалюк бачить світ крізь нішу вікна і малює Нью-Йорк своєї пам’яті, так підступно розхитаної крововиливами… Поставновив собі малювати кожного дня, хоч би як цьому не противилося оніміле тіло. Спочатку постійно знищував те, що зобразив упродовж дня, але з часом координація і вправність відновилися.

З-під його пензля в останні роки життя хоч і не вийшло нічого такого, що нагадало б Гуцалюка періоду злету, але й падінням митця його пізня творчість також не стала. На запитання друзів, чому рука вже не та, філософськи відповідав, що справа не в руках, а в розумі – останній не потрапить зреалізувати бажання і думки, які сам же й продукує… Прикметно, що в його майстерні ніколи не було «творчого безладу», притаманного більшості творців – усе гармоніювало і мало своє місце на квадратному метрі площі.

У 1999 році Український інститут Америки організував Гуцалюку останню прижиттєву виставку, до якої було видрукувано кольоровий каталог з репродукціями його картин. Після цієї виставки митець важко захворів; хворобу підсилили передчасні смерті дружини Ренати та сина Яреми.

Митець залишився наодинці з хворобами, думками і зовнішнім світом у будинку престарілих. У цому будинку 16 грудня 2003 року він тихо й непомітно відійшов у засвіти; і нікому було його оплакати… Мистецька слава така мінлива, і на зміну старим кумирам прийшли нові. Поховали Любослава Гуцалюка на українському цвинтарі в Баунд-Брук.

За пристрасть і вміння добирати кольори Л. Гуцалюка ставлять поруч з О. Грищенком та В. Хмелюком. За твердженням мистецтвознавця Омеляна Мазурика, «в українському мистецтві Любослав Гуцалюк посідає особливе місце не лише школою, яку репрезентує, а й тим, що він промостив шлях для молодих митців і сприяв виробленню зацікавлення до новаторства у глядачів».

Одні люди, зазнавши страждань та незгод, можуть назавжди залишитися жертвами смутку, озлобленими на такий несправедливий світ, а інші, такі як Любослав Гуцалюк, знайти віру в себе і перетворити усі нещастя світу в особистий тріумф. Ось так із страждань до художника прийшов дар створювати красу. Юнацький талант увінчався успіхом зрілості. Своїми картинами митець переконував нас і продовжує переконувати, що людина здатна не лише на каліцтва, але й на красу, не тільки на горе, а й на радості. І його картини стали свідченням цієї істини.