На перехресті долі

«Як митець вона була ним вже «від народження», подібно як бувають поети від народження, адже вона не вивчилася на малярку, а вродилася нею і тому, поза мистецтвом, ніщо інше її в житті не цікавило, ніщо їй не справляло приємності, крім мистецької творчості, і тільки для неї вона існувала» (В. Попович).

Біографію цієї мисткині можна розпочати, як казку: «У малій закутині під Парижем, у будиночку з вибитими вуличним гайворонням вікнами і тому забитими дошками, жила й творила одна з найвизначніших українських художниць». Але казки закінчуються щасливо, а її доля – ні. Доля надто контрастує з гамою її полотен. Сила її картин насамперед у кольорі і вони дуже програють у чорно-білих репродукціях. Її мистецький світ – це внутрішній світ і переживання людини. Їй чудово вдавалися почуття та душевні стани. Мистецтво цієї художниці позачасове і не підпадає під жоден «-ізм», хоч деякі мистецтвознавці зараховують її до манеристів.

Софія Зарицька народилася 21 серпня 1903 року в Перемишлі в родині гімназійного вчителя, відомого діяча «Просвіти» Северина Зарицького. Софія була четвертою дитиною в сім’ї, а її мати Марія померла після народження п’ятого дитяти. На руках у батька, окрім двохрічної Софії, зосталися дочки Елеонора і Марія та сини Євген і Вітовт (хлопчики померли, не досягнувши підліткового віку, від дифтерії). Северин Зарицький, який вмів справлятися з цілими гімназійними класами (за словами учнів, оповідав так цікаво, що було чути політ мухи у великому залі), виявився непристосованим до обов’язків багатодітного вдівця. Але вихід із скрутного становища, який пішов би на користь дітям, знайшов – розмістив дітей поміж своєї рідні. Софійку «відквартирували» в село Липиці поблизу Рогатина до 90-річної прабабці Елеонори Лотоцької. Там дівчинка страшенно «зачарувалася природою, комашками та пташками», там вона стала проявляти свій самостійний характер і більшість часу проводити на самоті. Але старенькій опікунці Господь відміряв вік…

Після смерті прабабці Софія перебирається до тітки – батькової рідної сестри Марії Розлуцької. Разом із братом Вітовтом та двоюрідним братом уже мала товариство. «У моєї тітки пережила я найкращі літа мого раннього дитинства. Бавилася з братом і кузином і через товариство хлопців розвинулася у мене самостійна вдача. Не любила нічим бути в’язана. Коли мені поручали щось робити проти моєї волі, в моїй душі підносився бунт. Маючи у тітки прекрасний сад з великими алеями і чудовими квітниками та пахучими овочами, я почувалася як у раю». Коли Софія підросла, з цього раю повернулася під опіку батька в Перемишль, якому допомагала теща. У місті не було того простору й розмаху, що в селі, але були свої принади. Там Софія пішла народної школи, згодом навчалася в українському дівочому ліцеї, який на той час давав високий рівень гуманітарної освіти, але закінчити його не судилося. Натомість ще ширшим стало коло мандрів – батька відрядили аж до Загреба, куди він поїхав з дітьми. На Балканах молода панночка Софія, вразлива до всього, що її оточує, захопилася мистецтвом, цікавилася історією Греції та Єгипту. Проте сімейна ідилія тривала недовго – доля завдала ще одного підступного удару – забрала з життя батька. У 17 років Софія залишилася круглою сиротою. Однак шлях у доросле життя був визначений ще раніше.

Ще в підлітковому віці дівчина полюбляла малювати краєвиди Перемишля. Як видавався гарний день – ішла на річку чи в інше місце, щоб люди не перешкоджали, і змальовувала захід сонця в різні пори доби. Якщо ж погода не дозволяла вийти з помешкання, то малювала вдома. Усе для того, щоб було що представити на розгляд маестро Олекси Новаківського, в школі якого дуже хотіла навчатися. Окрім малювання Софію захоплювали музика (вона цілком пристойно грала на фортеп’яно) та читання книжок. Але перед початком студій обидва ці захоплення відйшли на другий план. «Хоч як люблю грати і хоч як пропадаю за книжками, не дивлюсь тепер навіть ані на одно, ані на друге, бо жаль мені кожної хвилини зуживати на щось іншого, аніж малювання», – писала Зарицька в одному з листів до Новаківського.

Сирітські мрії збулися – мистецькі студії молода Зарицька розпочала в Школі Олекси Новаківського, була однією з його перших учениць, спеціалізувалася на створенні фресок. Навчаючись у школі Новаківського, Зарицька не тільки вбирала в себе необхідні знання, але й реалізовувала їх на папері та на полотнах, демонструючи непересічні здібності та вроджений талант. Мешкала в старшої сестри Елеонори, яка забезпечувала побут як своїй сім’ї, так і молодшій сестрі. На ученицю звернув увагу митрополит Андрей Шептицький, який не тільки знався на мистецтві, а й опікувався талановитими художниками та скульпторами. Із очільником Греко-католицької церкви вона навіть особисто познайомилася. Шептицький, вражений сильним і гарним голосом дівчини (по неділях Софія ходила до церкви святого Юра і співала на хорах), затримався після відправи, щоб розгледіти це диво. Митрополит схвально відгукувався про творчість юної мисткині, підтримував її як морально, так і фінансово, стежив за зростанням її майстерності.

Талант і працьовитість молодої художниці не залишилася поза увагою фахівців та знавців малярства – в 1921 році дирекція Національного музею у Львові закупила в початкуючої художниці чотири твори для колекції. У школі О. Новаківського Софія навчалася впродовж 1920-23 років, а згодом продовжила в Академії мистецтв у Празі. У цей період навчалася і товаришувала з В. Касіяном, В. Цимбалом, В. Хмелюком, М. Кричевським та іншими. Однак навчання у Празі, як переконалася мисткиня, не було на вищому рівні, аніж школа О. Новаківського. Як стверджувала сама Софія: «Можна тут навчитися поправно рисувати і можна навчитися малювати, але про правдиву штуку тут ніхто не має поняття. Принаймні, академія і професори тої академії – дуже далеко від правдивої штуки». Але цілковитого розчарування не було, і Зарицька не шкодувала, що опинилася в Празі. У столиці Чехословаччини її огортав спокій, якого важко було досягнути на рідних землях. Задля цього спокою, який дозволяв безперервно творити, багато чим можна було знехтувати і багато чим пожертвувати, в тому числі й матеріальним становищем, яке було вкрай нестерпним. У Празі Софія насправді бідувала… Але все це можна було перетерпіти заради мистецтва, або «штуки», як називала своє заняття сама мисткиня. Відтак малювала цілими днями…

По приїзді до Чехословаччини зарекомендувала себе сумлінною та старанною студенткою, тож, зваживши на її сирітство та хитке матеріальне становище, адміністрація навчального закладу виклопотала для Зарицької державну стипендію на всі 5 років навчання. Ця винагорода хоч і не могла забезпечити і житло, і побут, і витрати на малярський реманент, але дала Софії твердий грунт під ногами. Мала свою кімнату в гуртожитку, де могла спокійно творити й зберігати свої праці. Професор Кратнер, який нею опікувався, обіцяв виклопотати їй відрядження до Італії, аби познайомилася з тамтешніми фресками. Але наставник помер, і обіцянка залишилася маревом. Молода українка не впадає у відчай, продовжує малювати, цілком віддаючись улюбленому заняттю. Професори та мистецькі критики вбачають у ній прихований талант і пророкують велике майбутнє.

В 1926 році Софія Зарицька вийшла заміж за художника Петра Омельченка, що був родом з Полтавщини, але освіту здобував у Празі. Через два роки, коли подружжя закінчило студії, дорого їхнього життя постелилася до Парижа. У двадцятих роках минулого століття мистецьким раєм на землі був його квартал Монпарнас. То вже пізніше частку його слави прагнули урвати собі Нью-Йорк, Лондон та Стокгольм. Петро та Софія до цього мистецького Вавилону пригладалися здалеку.

На початках молода пара замешкала в кварталі Алезія і спрагло накинулася на музеї, салони та виставки – багато що з тогочасного мистецтва було для них незвичним і незнайомим. У столиці Франції і свтового мистецтва Петро й Софія переймали нові ідеї, там у них визрівали творчі плани, а матеріальні труднощі вирішували нашвидкоруч – бралися за фарбування тканин, текстильний декор, художні роботи. Згодом Петро Омельченко влаштувався гравером на одне з підприємств, а Софія творила вдома. Як чимало творчих людей, Софія була зосереджена на своєму мистецькому світі і майже не приділяла уваги веденню домашнього господартсва. Берегинею домашнього вогнища вона ніколи не була у традиційному розумінні цього заняття, благо, Петро Омельченко взяв цю ношу на себе і встигав усюди. Як зазначав мистецтвознавець В. Попович, для Зарицької «жити – це малювати. Все решта – це речі друго чи третьорядні». Окрім мистецтва, Софія дуже любить музику і спів. До кінця життя кожної неділі і в великі свята відвідує костели, де співає разом із хором.

Спільними зусиллями вдалося заробити грошей і придбати невелику хатину в Шенев’єрі – передмісті Парижа. За порядком в новій оселі і далі пильнував Петро, створивши дружині всі належні умови для творчості і оберігаючи її від побутової рутини. Але й він не у всіх справах був практичнішим за дружину. Зокрема, з подружжя митців досить часто користалися різноманітні спекулянти та шахраї, які брали в Омельченка та Зарицької картини начебто на продаж, а потім зникали назавжди, не заплативши ані франка.

Облаштувавши побут, у вільний від праці і малярства час подружжя відвідувало музеї й галереї, знайомлячись з давнім та модерним мистецтвом. Відвідування виставок мало ще один позитив – Софія переконалася, що її творчість нічим не гірша за творчість французьких колег. Відтак також розпочала відвідини великих і малих галерей, пропонуючи їхнім власникам свій доробок. Невдовзі картини Софії Зарицької зайняли належне місце в мистецькому сваіті столиці Франції, а критика доволі тепло та прихильно їх сприйняла. Так уже в 1929 році в мистецьких виданнях з’явилися рецензії, які відзначали, що «композиції Зарицької виконані з величезним темпераментом. Її речей не можна забути, оглянувши навіть тисячу інших». Український письменник і мистецтвознавець Л. Полтава, який у ті роки також мешкав в Парижі, підкреслює, що такі слова були невипадковими – він на власні очі бачив тріумф землячки і зазначав, що Софія Зарицька привертала увагу дивним магнетизмом своїх полотен, від яких годі було очей відвести.

У столиці Франції Зарицьку вабила монументальна творчість, але для неї не знаходилося роботи в цій царині. Щорічно виставляла свої твори в Салоні Незалежних. Але це не було захмарною вершиною – в цій галереї міг виставлятися кожен, хто заплатив за оренду місця. Відтак вартісні речі стояли поруч із мазнею та халтурою – невдалими копіями відомих творів, портретами коханих, знайомих лише авторам. Та й публіка там збиралася різношерстна й дивакувата. Інколи не обходилося й без поліції, яка вгамовувала найбуйніших. Попри це біля творів Софії відвідувачі виставки зупинялися. Теми материнства, дитинства, юності, родинної ніжності, любові та посвяти були наріжними каменями її творчості в той час. «Її речей не можна забути, навіть оглянувши тисячу інших», – писала паризька преса.

У міжвоєнний період брала участь у збірних українських виставках у Львові, які організовувала АНУМ, у Празі, в Берліні. У її ранішній творчості було багато світлих тонів, радісних кольорів з гармонійними і лагідними лініями. Поступово кольори ставали темнішими, а лінії більш нервовими.

З моменту переїзду до Парижу і до вибуху Другої світової війни разом із чоловіком у своєму помешканні радо приймала В. Хмелюка, М. Кричевського, В. Перебийноса, С. Гординського. Після війни ці контакти з різних причин обірвалися. З приходом німців до Франції Петра Омельченка залучили до примусових робіт, малювати міг хіба в хвилини відпочинку, та й то після того, як залагодив усі домашні справи. Нужда та злидні поселилися в помешканні поблизу залізниці, де день і ніч гуркотіли потяги, везучи людей та озброєння на фронт і поранених з фронту.

Повоєнний час у Франції з матеріального погляду був тоакож дуже важким для митців, а тим більше – чужинців. Французька публіка загалом у чужинців (не розрекламованих місцевими купцями, як, скажімо, В. Хмелюк) творів мистецтва не купували. Колекціонери ж більше ставили на вигоду – спроби зібрати такі твори, які з роками виростуть у ціні і можуть принести солідні відсотки при перепродажі. Зрозуміло, що французькі мистецькі видання і галереї популяризували насамперед своїх майстрів. Українці, які мешкали у Франції в повоєнні роки, в розкошах не купалися, і мало чим могли спомогти своїх побратимів-художників. А коли хтось і надумував долучитися до пошанування прекрасного, то мало що знав про життя і творчість українських митців, а якщо й чув, то не знав мистецької вартості їхніх творів. Гроші в той час рахували і багаті, і бідні, а українська еміграційна преса того періоду більше писала про політику та визвольну боротьбу, аніж про мистецтво. Мало хто з українців і французів оцінював творчість Зарицької. Лише зрідка у французькій пресі з’являлися прихильні відгуки. Загалом про неї мало говорили, а ще менше намагалися з нею сконтактувати. У такому ставленні до своєї особи частково винна й сама мисткиня…

Зарицька з Омельченком тішилися тим, що мали власне помешкання і не залежали від волі та примх власників квартир. Плани Петра побудувати просторий будинок з двома майстернями (для себе і дружини) залишилися незреалізованими. Важка хвороба змусила Петра Омельченка припинити будівництво на початковій стадії, а недокінчені стіни ще довго нагадували Софії про райдужні мрії сімейної ідилії. Після передчасної смерті чоловіка (Петро Омельченко помер у лютому 1952 року) мисткиня усамітнилася і перестала підтримувати будь-які контакти зі світом. Хвороба Петра настільки підкосила фінансові заощадження подружжя, що не було грошей навіть на труну – 5 днів Софія металася поміж знайомих, аби знайти кошти на похорон чоловіка.

З утратою найближчої людини Софія зазнає ще одного потрясіння – їй доводиться зіткнутися зі справжніми реаліями життя та пізнати уроки виживання, до яких вона була зовсім непристосованою. І хоча більшість часу мисткиня й далі присвячує творчості, з продажем картин стає все гірше й гірше. Гостей, відвідувачів та потенційних покупців у своє помешкання та в майстерню Зарицька впускала неохоче, частіше приймала їх у занедбаному садку поблизу будинку, де на дерев’яному столі розкладала свої роботи і без будь-яких пояснень забирала назад у помешкання. Дуже не любила, коли гості та покупці з’являлися несподівано, не попередивши заздалегідь – це відривало від роботи і дратувало мисткиню. Працювала виключно у замкнутому просторі – зачинялася в майстерні і нікого не впускала. Ніхто ніколи не бачив її з мольбертом та палітрою десь на лоні природи…

«Моя самітність з людської точки погляду є сумна, однак сприяюча свобідній думці мистця», – пояснювала свою поведінку Зарицька. Самотність, щоправда, мистецькому життю не перешкоджала – мисткиня продовжувала малювати, але накладала відбиток на її психіку, що, очевидно, впливало й на творчість. З віком художниця ставала дедалі мовчазнішою, замкнутішою у собі, ізолювалася від людей і світу. За відсутністю живого спілкування її буття стало щоденним відходом у саму себе… Розмовляла мисткиня також із собою. Така поведінка викликала серед знайомих неприємні відгуки, а сусіди-французи трималися осторонь від неї, хоч особливих прикрощів ні Зарицька їм, ні вони їй не завдавали. Натомість місцеві хулігани обрали собі старшу самотню жінку для своїх щоденних розваг – розбивали вікна в її оселі, обмазували стіни, відбирали останні гроші… Тих бешкетників, які били їй вікна і всіляко ображали, вона по-своєму любила і зображала на своїх полотнах.

Усамітнення Зарицької зростало з кожним роком. Вона рідко виїжджала з Шеневєра навіть до Парижу, а поза Париж ніколи не вибирался, хоч усе життя мріяла бодай раз відвідати Італію. До неї мало хто навідувався. Не забували про мисткиню хіба що українські сестри-монахині з Парижу, які, попри матеріальну скруту, намагалися підтримати її фінансово та розважити нетривалими відвідинами. Іноді її провідували двоюрідна сестра Євгенія Зарицька, співачка світової слави, та поетка Марта Калитовська. Матеріальна скрута дедалі більше опановує її оселю, не вистачає коштів не тільки на мистецьке приладдя, але й на їжу. Мисткиню підгодовували далекі від мистецтва сусіди-французи, але це ще більше її бентежило, бо не відчувала себе немічною чи калікою. Вийти у світ також соромилася – її одяг латаний-перелатаний, і навіть «найкращий» парадний одяг нагадує їй жебрацьке вбрання. Подачок від знайомих та родичів не приймала – вона ж не якась там безталанна жебрачка.

У стані відчаю в 1958 році Зарицька пише листа до української громади, якого публікує на своїх шпальтах газета «Українець-час». Ось маленьких витяг із цього крику душі: «По смерті мого чоловіка я продовжую творити для української суспільності. Продовжую у великих злиднях без світла взимі, без опалення маленького ательє, зле відживляючись…» І просить не матеріальної допомоги, а оплачуваних замовлень на малюнки та образи. Зима для мисткині – дуже суворе випробування. Як тільки температура надворі опускається нижче нуля – вода у помешканні та майстерні замерзала. Господиня грілася біля залізної печі, в якій палила тирсу (диму було більше, ніж тепла), але й за цим невибагливим паливом доводилося штовхати тачку через усе місто туди й назад (до столярних майстерень і додому). І це при тому, що в садку біля її хатини чимало повалених бурями старих дерев. Але на своєму подвір’ї вона й галузки не підбере, аби віддати її напоталу вогню. Коли ж дерева чи гілки падали на стежину, яка вела з хатини на вулицю, просто обходила їх. Так вони порохнавіли й розсипалися самі по собі. А ще взимку Зарицька майже не малює, бо в майстерні не тільки холодно, але й темно. Аби зігрітися, двічі на день робить піші прогулянки (коли не треба возити тирсу). Поки мисткиня прогулювалася вуличками містечка, оселю стеріг вірний пес, котрий слухався тільки своєї господині. Так удвох вони й коротали дні та ночі.

А ще її великим бажанням було показати свої твори українській громаді в Парижі та в інших країнах поселення. Проте довший час не вистачало грошей ані на оренду галерей, ані на купівлю рамок для полотен. З її творами можна було познайомитися хіба що в майстерні художниці та на виставках Салону Незалежних, у яких вона незмінно брала участь з моменту приїзду до Франції. Зрідка мисткиня виставляла свої твори й в інших паризьких галереях. На цих виставках картини Зарицької приковували увагу глядачів своїм незвичним драматичним експресіонізмом. Їх неможливо було забути. Відчувалося, що авторка зафіксувала на полотні глибоке душевне переживання, яке передавалося й відвідувачам. При цьому її «дивакуватість» і тут давалася взнаки – коли один англійський поціновувач мистецтва, вподобавши собі її картину, захотів придати більше її творів, виявилося, що художниця не лише не залишила своєї адреси, а й не встановила ціни на виставлену картину, через що придбати її було неможливо. До картин ставилася, як до дітей, тому й не хотіла їх продавати.

Зовні її дивацтво було малопомітним. В.Попович, який часто відвідував Зарицьку у її оселі, так характеризував мисткиню: «Середнього зросту, радше худа і дрібної будови, але міцного здоров’я і витривала на негаразди життя. Хід у неї легкий і гармонійний. Голос приємний і ніжний. Обличчя спокійне, лагідне, задумане. Очі сірі, які дивляться кудись далеко понад людські голови. Волосся темне з відтінем темних каштанів і густе, краска лиця темнувата. Зарицька одягається скромно, але зі смаком». Їй важливо мати добру опінію серед людей, тому відповідала на всі листи, які отримувала, а замовлення виконувала до чітко визначеної дати.

Українська громада, щоправда, не забула про неї – допомогла відправити окремі твори в США, де Зарицька виставляла свої картини від 1956 року. У 1964 році разом із Оленою Кульчицькою мала збірну виставку в УВАН у Нью-Йорку, представивши для огляду 21 картину. В 1967 році праці мисткині виставили для огляду в рамках збірної виставки українських малярок. У 1969 році Союз українок Америки влаштував їй індивідуальну виставку в Нью-Йорку, після якої значну частину експозиції розкупили, а самі експонати сфотографували. Про творчість своєї колеги схвально відгукувалися Петро Холодний-молодший та Михайло Черешньовський. Теодоро Терен-Юськів, який відвідав цю виставку, писав на шпальтах газети американських українців «Свобода», що «малюнки Зарицької – це безгомінка ніжність; безгомінка, не тільки не криклива, але глибоко зворушлива і заторкаюча саму душу». А ще через рік репродукції її творів на своїх шпальтах видрукував часопис українців у Бельгії «Авангард». Але навіть і таке запізніле визнання мало чим позначилося на її щоденному житті.

В останні роки її мало цікавило, що діється в Парижі і в інших частинах світу, які новини в українській громаді… Мистецької творчості їй цілком вистачало для заповнення щоденного життя. Вона ніколи не нарікала на свою важку долю, не скаржилася і до нікого не мала претензій.

Через матеріальну скруту вона ніколи не мала моделей, через що їй дорікають недосконалістю рисунку в галузі анатомії. Проте, за словами В. Поповича, в її творчості «є щось спільного з настроєм останніх картин Ван Гога – трагічний неспокій, нервовий поспіх, швидкий, невикінчений рисунок, якась тривога промовляє з них до глядача».

Передчуття тривоги було, мабуть, недаремним – у 1972 році з невідомої причини загорівся її дерев’яний будинок. Софія Зарицька згоріла живцем разом з будинком та десятками праць (своїх і Петра Омельченка). Так трагічно закінчилося важке життя цієї талановитої української мисткині. Слідство в справі пожежі не дало ніякого вияснення обставин трагедії. Сусіди стверджували, що в ту ніч пси голосно і довго гавкали, немов хтось пробирався у помешкання. Близько опівночі хата швидко згоріла у величезному полум’ї, яке було видно на декілька кілометрів. Чи це був злочинний підпал, чи нещасний вибух побутового газу – невідомо. Але знайомі Зарицької категорично відкидають версію слідчих про те, що художниця таким чином могла вкоротити собі вік. Вона була віруючою християнкою, мала ще стільки планів на майбутнє, не скаржилася на здоров’я, а до свого способу життя так звикла, що навіть матеріальна скрута не вивела б її з рівноваги…

Її життя проминуло на віддалі від шанувальників мистецтва і мистецьких угрупувань, мисткиня ніколи не слідувала за модними тенденціями в малярстві, а жила усвоєму ілюзійному мистецькому світі, який загинув разом із нею.

На маленькому цвинтарі поблизу церкви в Шеневєр останки Софії Зарицької поховали поруч із могилою її чоловіка Петра Омельченка. Нині навіть самих могил уже немає.

За півстоліття мистецької творчості Софія Зарицька створила близько тисячі картин. Не всі з них згоріли під час пожежі, а тому й сьогодні перебувають у приватних колекціях по всьому світу.