На перехресті долі

«Вступивши на шлях мистецької кар’єри тоді, коли панували знуджені теорії й досвіди, я залишаю за собою спробу з молитвою на вустах слухати знову голос чарівної Природи» (Василь Хмелюк).

Як учасник визвольних змагань за українську державність 1918-1920 років, після падіння Української держави він усе подальше життя змушений був провести поза кордонами України. Відкинувши зброю, взяв у руки пензель і досягнув вершин майстерності – умів видобувати з палітри неймовірні стихії барв. Його творчість високо цінував митрополит А. Шептицький, а для радянських мистецтвознавців він фігурував у чорних списках «буржуазних художників». Кількість створених ним картин важко порахувати, оскільки вони швидко розходилися по світу одразу з виставок. Один із найпопулярніших митців українського походження, який кинув собі до ніг увесь Париж, сьогодні майже невідомий своїм землякам…

Василь Хмелюк народився 3 липня 1903 в селі Березівка на Вінничині в заможній, освіченій і інтелігентній родині з міцним козацьким корінням. У сім’ї, окрім нього, було ще четверо дітей, але більшістю життєвих шляхів він пройшов поруч із старшим братом Ільком. Василь закінчив Жмеринську початкову школу та розпочав навчання у тамтешній гімназії. У цей період активно малював, адже малярський хист проявився в ньому ще з дитинства, але сувора дійсність не дозволила ані гімназію закінчити, ані ази мистецтва осягнути. І це при тому, що на серйозному рівні займатись малярством Василь почав у дев’ятирічному віці, коли батько, на той час доволі заможний інженер, схвалив перші проби сина, найняв йому авторитетних учителів і обладнав таку майстерню, якої Хмелюк-художник більш ніколи не матиме в своєму життя…

У п’ятнадцятирічному віці разом із братом Ільком, який вихопив його зі Жмеринки перед самим приходом більшовиків, Василь опиняється в діючій армії Симона Петлюри. Спочатку доля оберігала його від участі в людській масакрі (на деякий час прихистила у юнацькій старшинській школі, далі – у роботі штабу, де він познайомився з Євгеном Маланюком і захопився поезією), але згодом дала відчути усі негаразди війни – бої, поразки і, як наслідок, розлуку з Україною після перемоги більшовиків. Рідна земля залишилися хіба у снах та спогадах, а сувора дійсність малювала реалії перебування в таборах для інтернованих осіб на території Польщі, які юнак переносив олівцем на папір… Він болісно переживав національну поразку і певний час без віри дивився у майбутнє, але час вніс свої корективи. Там, серед політичного, військового і цивільного люду його захопила жага до навчання. Благо, повчитися було в кого…

На початку 20-х років Василь Хмелюк стає студентом краківської Академії мистецтв, де більше року навчається у класі професора В. Яроцького. Про цей період свого життя він залишив не так уже й багато згадок. Свідченням тих років є хіба що листи до брата Ілька, з яких дізнаємося, що навчання дається йому легко і невимушено: без надмірних зусиль справляється з завданням професорів, проблем не виникало ні з композицією, ні з малюнком, ні з колоритом. В одному з листів до брата, який на той час перебрався до Праги та відкрив там невелику майстерню з виготовлення кольорових хусток та шарфів, Василь пише: «Вчитися малювати нелегко, але науку скрашує любов до ремесла…Дуже приємна робота щодня по 8 годин рисую вдень, ввечері, різьблю також і ходжу на виклади анатомії, котра мене дуже цікавить». Не легко було з огляду на матеріальну скруту, по кілька днів молодий художник жив впроголодь, перебиваючись час від часу випадковими харчами. На харч і проживання заробляв репетиторством, оскільки продаж малюнків сталого прибутку не давав.

Сучасники Василя, які вчилися разом з ним в Академії мистецтв, згадували, що він відзначався буйним характером, його постійно тягнуло на «подвиги». Василь Перебийніс навіть написав листа до Ілька Хмелюка, який на той час перебував у Чехословаччині, аби той приїхав і вгамував молодшого брата.

Старший брат не тільки відгукнувся на листи, а й допоміг молодшому перебратися в 1921 році до Праги. Невдовзі Василь записався до Карлового університету, де вивчав філологію, та до Української Студії Пластичного Мистецтва, де вже навчалося чимало українських митців. У столиці Чехії жилося набагато краще – трохи допомагав брат, трохи сам Василь підпрацьовував у його майстерні, до того ж, студентський квиток давав право на безкоштовний проїзд у міському транспорті. А відстані доводилося долати чималі, адже на той час у Празі було чимало українців, вирувало наукове, громадське і культурне життя. Хмелюк усюди намагався встигнути.

На заняттях у Студії Пластичного мистецтва поводив себе досить розкуто. Міг підійти до натурниці з вимогою поправити позу, змінити положення тіла. При цьому його очі випромінювали якийсь неймовірний магнетизм, десь так полоз дивитсья на ховрашка перед тим, як його заковтнути. Одна з моделей, яка розкуто почувала в себе перед великою аудиторією студентів, тремтіла перед одним Хмелюком, стверджуючи, що в нього «цинічний погляд». Як тільки Василь з’являвся в студії, вона демонстративно покидала приміщення, навіть не допоминаючись обіцяного гонорару…

На перших порах Василь Хмелюк роздвоювався між мистецтвом та поезією. У празький період побачили світ три збірки його поезій: «Гін» (1926), «Осіннє сонце» і «Поезії 1923-26 і 1928» (1928) з домінуванням екзистенціалізму. Ці вірші були переважно автобіографічними і мали конкретних адресатів – друзів митця краківського періоду. Сам Василь не вважав себе поетом у професійному тлумаченні цього слова, називав свої літературні вправи забавою, але десь у глибині душі хотів, щоб його творчість зауважили. Проте навіть три збірки віршів до сонму провідних українських поетів міжвоєнного періоду його не зарахували. Згодом переміг потяг до мистецтва, але й поезією не переставав цікавитися, щоправда, писав лише для себе та близьких. Тим не менше, через чотири десятки літ, в 1966 році в приміщенні української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі Василь Хмелюк організував і провів свій творчий вечір. Однак пристасть до малювання перемогла захоплення складати слова у рифми. Як зазначав згодом сам митець: «Барви… завжди були моєю пристрастю. Закінчивши університетські студії, я посвятився мистецькій діяльності».

У 1928 році митець покидає гостинну Прагу і разом із братом переїжджає до Парижу. Опинившись у тогочасній столиці світового мистецтва, на перших порах можна було розгубитися – так багато художників шукали там визнання і слави. І далеко не всім із них пощастило скупатися у хвилях прихильної критики та зігрітися під сонцем підкореної паризької публіки. Про свої перші місяці перебування в Мецці того часного мистецтва Василь так писав в листі до рідних: «Я малюю картини і не припиняю це робити… На паризьких виставках мої образи мають великий успіх серед знавців мистецтва». І попри перші проміння слави, опинитися під якими в Парижі дано було далеко не кожному, овиди чаїли немало небезпек, але митець не втрачав оптимізму: «живу як самий бідний з бідних на даху. Пече та припікає сонце, але все одно працюю по 10 годин денно. Не кожного дня і їсти доводиться як слід, бо якщо кілька франків заведеться, то купую фарби. Хай живе малярство та родина Хмелюків, котру постараємося возвеличити!».

На щастя, Хмелюк не став самотнім мандрівцем – руку допомоги подала українська діаспора, яка на той час уже міцно вкорінилася у Парижі від початків ХХ століття і здобула визнання в міжвоєнні роки. Так Хмелюк не тільки долучається до української групи митців і виставляє свої роботи разом із ними, а й стає одним із провідних фігурантів європейського мистецького світу. Слід зауважити, що Париж його з перших днів причарував. «Я люблю бульвари, залляті світлом, зі зграбними парижанками, що не мають інших турбот, як показувати своє тіло в найкращий спосіб. Я люблю паризькі мансарди, заселені богемою малярів, поетів, музик та балерин», – писав він невдовзі після переїзду у столицю Франції. І це попри те, що жити доводилося у дуже скрутних умовах – у мансарді на одному з паризьких будинків, де сонце не лише припікало, але немилосердно пекло. Зароблених малярством грошей вистачало на те, щоб купити нові фарби та полотно, тому їсти доводилося раз у кілька днів. Але художник не скаржиться і не нарікає, бо «сам собі з волі господа таку путь вибрав». У листах до батьків, з якими не втрачав контактів аж до 1943 року, підбадьорує їх і себе: «Я малюю картини і не припиняю це робити. Продавати не доводиться, бо час такий, але слава поволі наростає, то може за пару літ і тисячі будуть». Родину в Україні Василь та Ілько підтримували не лише морально. Коли на наших землях лютував голод, брати висилали батькам продовольчі набори через «Торгсин». Невідомо, яка частина з цих посилок доходила до адресата, але Хмелюки у Жмеринці голодні роки пережили.

Віра у власні сили не тільки каміння крошить, а й у іншому допомагає. Одна з парижанок, про яких так захоплено писав митець, відіграла в його житті важливу роль – переїхавши з Праги до Парижу, Василь Хмелюк не довго парубкував і одружився з багатою і впливовою жінкою, Марією-Антуанеттою Шаперон, донькою гравера, яка також робила перші кроки в мистецтві. Здобувши таку підтримку, Хмелюк знає, як здивувати вибагливу паризьку публіку. Так у 1932 році в розпал мистецького сезону, коли свої твори на показ привезли метри світового мистецтва і коли чи не в кожній галереї своя виставка, Василь та Марія-Антуанетта винайняли баржу, на якій облаштували показ своїх праць. Баржа плавала Сеною, причалюючи в різних куточках міста, і глядачі відвідували це дійство. Кожної п’ятниці виставка закінчувалася концертом, у якому брали участь популярні музиканти та співаки. Один із таких концертів Хмелюк зробив в українському стилі: український хор у національних костюмах, бандурист, українські пісні – все це було незвичним і оригінальним. Мистецька критика писала про цю виставку, як про велику сенсацію. Не знати, що б іще придумав мистецький та сімейний союз Хмелюк-Шаперон, якби доля не втрутилася в нього своєю незворотністю. У молодого подружжя невдовзі народився син, який, щоправда, через тиждень після появи на світ помер з вини лікарів. Для Василя смерть первістка стала важким ударом, від якого він не міг оговтатися. До всього додалися й сімейні негаразди – молоде подружжя із втратою сина згубило й спільну мову. Відтак цей шлюб протривав недовго, саме завдяки зв’язкам та знайомствам першої дружини перед українським митцем відчинилися двері великих галерей та престижних салонів.

Французький критик і професор-мистецтвознавець Ш. Кюнстлер так відгукувався про Хмелюка: «Його ім’я відоме найбільшим колекціонерам світу і вони пишаються придбаними у Хмелюка полотнами. Його праці представлені в музеях Люцерна, Лондона і Стокгольма».

У перші роки побуту у Франції Василь Хмелюк підтримував приятельські стосунки з іншими українськими художниками, відвідував їхні майстерні, брав участь у спільних виставках. На прохання С. Гординського надіслав до львівських часописів декілька статей на мистецькі теми, які у 1931-32 роках були надруковані. Так він, окрім листування з рідними, підтримував зв’язки з Україною. Але коли до нього прийшов перший великий успіх, коли його люб’язно стали запрошувати найпрестижніші галереї, задер носа. Коли французи організували йому індивідуальну виставку, Василь Хмелюк, всупереч правил, не запросив нікого з земляків. Це було порушенням усіх традицій, тому відтоді українські митці тримали в душі образу на нього, його виставки оминали і супроводжували мовчанкою, а до свого гурту більш не запрошували…

Та й сам митець ніким і нічим не цікавився, жив виключно для мистецтва і для себе, будучи матеріально забезпеченим. Його не цікавила ні Україна, ні її митці, ні друзі юності, навіть рідний брат Ілько, який стільки зробив для його становлення як митця. Доробившись до до власного помешкання, майстерні і значного матеріального статку, він на все дивився звисока і навіть не пробував налагодити контакти з українською громадою. Мало того, навіть долею рідного брата, який стільки зробив для становлення та зростання малярських задатків Василя, не переймався. А той з початком Другої світової війни вступив до Іноземного легіону у французькій армії, воював проти німців за свободу своєї нової батьківщини. Після війни відкрив невеличку книгарню в Парижі, де можна було придбати чимало раритетів українського походження, і відтоді лише збоку спостерігав за успіхами молодшого брата.

Тим не менше, без імені Василя Хмелюка неможливо уявити присутності українського мистецтва в Франції. Завдяки своєму таланту і напогливості він зміг виставляти свої картини у найвідоміших паризьких галереях. Його творчістю цікавилися визначні колекціонери ХХ-го століття: А. Воллар, С. Щукін, Ф. Замаран, В. Мініх та інші, які спрощували йому доступ як до французьких галерей, так і до мистецьких виставок у Швейцарії, Італії, Англії, США. Попри численні пропозиції і протекцію з боку багатих поціновувачів мистецтва, український митець так і не прийняв французького громадянства, до кінця життя зберігаючи «нансенівський паспорт» біженця.

На початок 40-х років минулого століття творчість Василя Хмелюка набула найбільшої популярності. Це сталося після того, як знана у Франції галерея Дюран-Рюель підписала з митцем угоду про тривалу співпрацю. Угода передбачала не лише продаж полотен, а й їхні експозиції на постійних виставках у Парижі та в Нью-Йорку (у США галерея мала своє відділення, і в березні 1948 року презентувала американській публіці картини українського митця). Виставлятися в цій галереї було мрією не одного і не сотень митців, адже вона була однією з найкращих і найдорожчих не лише в Парижі, а й у всій Європі. З цією галереєю мали за честь співпрацювати навіть такі майстри, як Гоген і Пікассо. Проте потрапити до неї щастило далеко не всім талановитим митцям. Окрилений успіхом, художник створює досконалі полотна, які швидко знаходили свого покупця і на виставках не залежувалися. Контракт з галереєю Дюран-Рюель був для Василя Хмелюка дуже вигідним, оскільки відволікав від турбот про щоденний заробіток і дозволяв зосередитися виключно на малярстві. Ця співпраця тривала не одне десятиліття, а разом із нею ширилася географія міст, які хотіли бачити творчість Хмелюка. Самого ж митця задовільняв ще й той факт, що галерея брала відповідальність на себе за організацію експозицій, продаж картин і популяризацію імені автора.

Французьке суспільство і поціновувачі мистецтва високо цінували творчість українського художника. Твори з-під його пензля мали незмінний успіх, ставали раритетами і прикрасою багатьох приватних колекцій. Навіть у післявоєнний період, не зважаючи на фінансову скруту, його картини користувалися підвищеним попитом у колекціонерів, до того ж, французький уряд зробив йому солідну рекламу, придбавши в 1945 році композицію «Червона шапочка». Усе це було свідченням того, що авторитет українського митця у Франції був надто високим, аби просто оминути його творчість.

Після значного успіху у житті митця був і суттєвий спад популярності. Брат митця Ілько вбачає, що його спричинило друге одруження Василя. У 1959 році митець одружився зі своєю багаторічною натурницею Марією, іспанкою за походженням. Між ними була велика різниця в віці, але натурниця його щиро й вірно кохала, готова була народжувати йому дітей. За словами Ілька Хмелюка, ця жінка, хоч і малокультурна та неосвічена, швидко зробила чоловіка «підкаблучником» і спричинилась до того, що митця перестали допускати до найвищих мистецьких кіл. Усі створені чоловіком картини, які подобалися Марії, потрапляли вже не в галерею Дюран-Рюель, а перекочовували в помешкання її батьків, і вже сім’я Марії вершила їхню подальшу долю. Як правило – ховали їх на горищі, чекаючи сприятливіших часів і більшого попиту.

Після другого одруження Василь Хмелюк почав ще дужче сторонитися українського середовища, зачинявся у своєму помешканні і не йшов на жодні контакти (телефонну слухавку у його помешканні завжди знімала дружина і всім охочим почути голос митця повідомляла, що той зайнятий і підійти не може), або ж перебирався у заміський будинок, де цікавих побачити великого майстра було ще менше. Від 1966 року з українським середовищем Василя Хмелюка вже майже нічого не пов’язувало. Знайомі празького періоду закидали митцеві той цинізм, який побачила в ньому ще натурниця у Студії Пластичного Мистецтва, але Оксана Лятуринська, яка знала Василя ще з Праги, заперечувала: «Мистець не може бути циніком, інакше сам себе б заперечив, не може бути й не українським мистцем, бо це незгідне з його духовістю».

Проте на самій творчості Хмелюка такі події й відголоски мали слабий відбиток. Від початку занать мистецтвом йому гарно вдавалися портрети людей, їхній душевний стан – і митець до кінця залишався вірним цьому напряму. За словами О. Федорука, Хмелюк – «великий майстер психології, він великий у композиції, у барвах, у кожній деталі внутрішні мотивації образності сягають кульмінації». Проте його пейзажі й натюрморти були не менш емоційними й чуттєвими. Він зумів знайти точні еквіваленти почуття – завдяки кольорам створював неймовірні стихії. Як стверджує О. Федорук, «його картини виповнені життям. Вони сповнені такого чуття любові до земного сутнього, такої радості світіння, яке відкриває кожному істина Краси, істина вищої правди».

Не відчуваючи матеріальної скрути (категорично заявляв: «я ніколи не шукав популярності й розголосу»), він без спротиву дивився на витівки дружини, яка повністю обійняла опіку над ним і його творчістю, і розповідав мистецтвознавцям про те, що його надихає на творчість: «Мої сюжети, ідеї?... скажу, що радо малюю мертву природу; грушки в золотистих тонах; сріблисті дині; горіхи… сумний шепіт ліса самого…Чарують мене також краєвиди, повні дерев та темного птаства, з безмежним фіолетом вдалині… Я не погорджую наготою тіла жіночого з делікатністю його тонів… Та, врешті, я так люблю квіти!»

Помер художник 2 листопада 1986 року в Парижі. Дружина митця нічого не повідомила про цю подію знайомих українців, тому згадок про відхід митця у засвіти в україномовній пресі майже не було. Мало того, Марія закрилася з тілом покійного у спальні і кілька днів нікого туди не впускала. Похований Василь Хмелюк у своєму улюбленому Парижі на цвинтарі Монпарнас.

Нині твори митця (натюрморти, краєвиди, квіти, портрети в яскравих контрастних кольорах) зберігаються в музеях Львова, Лондона, Парижа, Мюнхена, Стокгольма, Люцерни, Нью-Йорка, Філадельфії, Торонто; в галереї Оксфордського університету і в приватних колекціонерів. Проте переважна більшість картин Хмелюка зосереджена в приватних колекціях, а тому відстежити їхню подальшу долю неможливо, як і назвати їхню кількість. За життя художник не переймався «каталогізацією» своєї творчості, його більше цікавив процес творення, аніж результат. Ось чому повного списку творів Василя Хмелюка скласти сьогодні неможливо, як неможливо навіть припустити приблизну кількість його картин. Як стверджує О. Федорук, «розгляд його малярської спадщини ускладнюється через об’єктивні причини: а саме: в зв’язку з відсутністю цілісної, систематизованої колекції його творів, і через розпорошення картин по численних приватних збірках Європи і Америки грунтовне пізнання спадщини художника практично неможливе».

Велика частина архівів з матеріалами про творчість українського митця, яких за роки його співпраці з галереєю Дюран-Рюель назбиралося чимало, після закриття галереї опинилася в Швейцарії, де замешкали спадкоємці власника мистецького закладу. Опинилися вони в руках людей, далеких від історії мистецтвознавства; і як вони розпорядилися з папками газетних та журнальних вирізок про творчість українського митця, отриманих у спадок, – невідомо. Особистий архів Хмелюка, який він старанно упорядковував упродовж кількох десятків років, дружина Марія заховала. Після її смерті схованку знайшли родичі і деякі матеріали продали на аукціоні.

Лиш одне можна стверджувати напевно – у творчості Василя Хмелюка не було картин, які б не претендували на високий мистецький рівень, поміж ними нема відверто слабких речей. Зображені ним квіти мистецтвознавці ставлять на рівні Ваг Гога і Мане.

Попри значну популярність у колекціонерів, Хмелюк не здобув широкого визнання в мистецькому світі насамперед тому, що його творчість не гналася за популярними напрямами. Він не шукав нових шляхів, нових висловів, нових матеріалів, але завдяки своїй майстерності перебував на хвилі моди. А остання, як відомо, незбагненна… До того ж, спадкоємці Марії були недалекоглядними людьми – отримавши в свої руки такий великий скарб – кілька десятків картин, вони вирішили продати всі нараз. Як наслідок, мистецький ринок перенаситився роботами українця, і ціни на них полетіли донизу. Але ті, хто розуміється на мистецтві, знають, що картини цього автора – це інвестиція, якій не страшні кризи та катаклізми. За словами О. Федорука, «кожен, хто оглядає малярство Хмелюка, бере його з собою, ніби чудодійний бальзам, що зцілює душу».

Тому в історії українського мистецтва, попри своє своєрідне зазнайство і відхід від українського середовища, Василь Хмелюк займає почесне місце між найсильнішими кольористами. Його стиль відносять до експресіоністів, хоча з останніми митець ніколи себе не утотожнював, бо не поділяв їхньої ідеології. За словами В. Поповича: «Хмелюк не шукав філософічних проблем у малярстві. Він шукав краси та поезії, які знаходив у вишуканій, ідеальній гармонії шляхетних, прекрасних кольорів, і під цим оглядом він в українському малярстві безконкуренційний».