На перехресті долі

«Володимир Баляс – це людина, для якої культ минувшини та сучасності нашого народу є однією із рушійних сил» (М. Хроновят).

Він – різноплановий український митець, який вдало поєднував у своїй творчості графіку й живопис, книжкову ілюстрацію і плакат, дереворит і лінорит, мозаїки, іконопис і навіть скульптурні композиції. Та навіть попри таку різноплановість, про його творчість в Україні відомо ще дуже мало – в роки більшовицького тоталітаризму на ньому лежало клеймо «буржуазного націоналіста», через що прізвище митця не згадувалося у жодних мистецьких та мистецтвознавчих виданнях. Його робіт також не було в музеях на території України. Настав час відновити справедливість…

Володимир Баляс народився 29 серпня 1906 року в місті Рогатині у сім’ї Олекси Баляса та Анастасії Круглої. Окрім Володимира в родині було ще троє дітей – дві дочки (Софія та Михайлина) і син Антін. Проте природними задатками до малювання виділявся саме Володимир. Глава сім’ї – Олексій Баляс – був кравцем, але заохочував сина до малювання, зауваживши, що дитина має до того талант від Бога. Мати більше уповала на Бога і хотіла, щоб син став священиком… Потяг до мистецтва виявився сильнішим. І батько, не бажаючи змарнувати синового таланту і розуміючи важливість освіти, з останніх сил прагне допомогти дитині.

Освіту майбутній митець почав здобувати спочатку в початковій «Рідній школі», а згодом у Рогатинській гімназії імені Володимира Великого. Гімназія в Рогатині мала славу доброго освітнього закладу по всій Галичині, адже до її розвитку були причетні такі знакові постаті української науки та літератури, як М. Галущанський, О. Турянський, А. Лотоцький, А. Крушельницький, Д. Лукіянович. Уже в молодших класах малий Володимир проявляв далеко не дитячі здібності до малювання, дивуючи вчителів своїм потягом до краси та любов’ю до природи. У сонячні дні хлопця годі було застати вдома – він вирушав за місто, блукав довколишніми полями та гаями, спостерігав за природою. Додому ж ніколи не повертався з порожніми руками – то дбайливо підібраний букет диких квітів принесе, то химерно переплетене коріння дерева, то покручене в чудернацькі форми гілля, то неймовірних розмірів гриби. А ще під час таких мандрівок полюбляв замальовувати чудові краєвиди та людей на їхньому фоні, найбільше малював своїх однолітків – сільських пастушків, яким долею не судилося розгризати гранітні скрижалі науки. У негоду також знаходив собі заняття – вивчав звичаї і традиції українського народу, що в майбутньому послужило основою для його творчості. Рогатин за тогочасними мірками був невеликим містечком, тому невдовзі майже всі його мешканці сприймали юного Баляса за такого собі дивака, що вирізнявся серед загалу своїм мистецьким талантом.

На щастя, цей талант учителі не оминули увагою. Першим вчителем малярства у хлопця був відомий на той час у Галичині митець Юліан Панькевич, який у роки навчання малолітнього Баляса мешкав у Рогатині і вів курс малярства у гімназії. Від нього хлопець і почерпнув ази теорії мистецтва. Учитель не дозволяв іншим учням насміхатися над уподобаннями хлопця і вірив, що з нього виросте непересічна особистість. В юнацькі роки він був активним пластуном, належав до куреня «Дубова кора» і мав пластове псевдо «Пензель».

Після закінчення гімназії Баляс переїздить до Львова і записується у студенти на загальний відділ Львівської політехніки, де викладали архітектуру, малярство і графіку. Архітектура не була вершиною його марень – талановитого і переповненого творчими планами юнака більше цікавило мистецтво. А тому коли через три роки (у 1932) польське міністерство освіти лікваідувало цей відділ, Баляс без крихти вагань перевівся до Варшавської Академії мистецтв, хоч була можливість залишитись у тій же Політехніці, перевівшись на інший відділ. Однак на кожному з них була ненависна Балясу математика. Щоб позбутися її назавжди, переїхав аж до Варшави, де вивчав малярство у професора М. Котарбінського, а ужиткову та артистичну графіку студіював у професора Е. Бартоломейчика, рисунок – у професора Т. Кулісевича. Практику проходив у Кракові. Мілош Котарбінський був строгим і вимогливим професором, своїм учням він постійно наголошував, що мистецтво ніколи не обіцяло своїм прихильникам легкого хліба і що навчитися мистецтва неможливо: «Вчитися мистецтва? Хто вам сказав, що в Академії можна вчитися мистецтва? Або мистецтво є в вас, або його нема. Коли воно є, я можу допомогти його зрозуміти і розвинути, коли ж його немає, найкращі професори світу, найславніші академії – нічого вам не поможуть. Запам’ятайте, що мистецтва ще ніхто ніколи нікого не навчив!»

Навчання давалося нелегко – і якщо з засвоєнням матеріалу проблем не виникало, то скрутне матеріальне становище давалося взнаки. Не отримуючи жодної фінансової підтримки з дому (батьки самі заледве зводили кінці з кінцями), не маючи стипендії, студент Баляс брався за виконання графічних праць та рекламних проспектів, аби хоч якось заробити на прожиття. Хоча ці заробітки й обмежувалися ілюстраціями обкладинок, екслібрисами та рекламою, але таку-сяку копійчину приносили.

Іван Кейван, який навчався у Варшаві в той самий час, що й Баляс, так згадував ті роки: «велетенська кімната заложена образами, шкіцами, проектами, рулонами паперу, книжками й часописами. А над широченним столом завжди сидів похилий над роботою Баляс, бо всякі замовлення виконував вечорами. Але завжди він вмів виконати свою роботу впору». Покінчивши із замовленнями, юний митець не цурався товариських вечірок, ба, досить часто однолітки – митці, письменники й музиканти – збиралися саме в його помешканні, співали українські пісні, дискутували. Коли ж товариство вибиралося кудись у місто, Володимир Баляс мав вигляд найелегантнішого парубка – уже тоді він полюбляв гарний одяг і вмів його носити.

У 1936 році, ще навчаючись в Академії, Баляс відвідав Болгарію і привіз звідтам чимало цікавих рисунків, з яких згодом виконав цикл дереворізів найвищого мистецького гатунку. Здійснивши подорож країнами Західної Європи, ближче запізнався з європейською школою мистецтва та архітектури, оглянув у відомих музеях оригінали мистецької класики.

Уперше свої твори на суд глядацької аудиторії митець виставив у Львові, долучившись до експозиції «Митці – митрополитові Андреєві». Згодом мав персональні виставки у Болгарії та в Фінляндії.

Закінчивши навчання в академії і відчувши, що Варшава більш не спроможна дати йому нових мистецьких знань, Володимир Баляс у 1938 році повертається до Львова, де швидко відновлює контакти з друзями та знайомими ще по навчанню в Політехніці, і поринає у творче життя Льовова. Фактично одразу після повернення за ним закріплюється слава незрівнянного майстра плакату. Його твори постійно на виду: на виставках, у галицьких часописах, у книжках, їх часто описують критики і обговорюють друзі-митці.

У передвоєнний період Баляс здобуває перші премії за плакат на туристичну тему в Любліні і за плакат з нагоди 70-річчя «Просвіти». Поруч із П. Ковжуном, Р. Лісовським та М. Бутовичем він стає одним із наймайстерніших українських графіків. «Баляс як видатний графік, незрівнянний декоратор іде своїм мистецьким шляхом і посідає поважне місце в історії українського мистецтва», – відгукується про його творчість П. Ковжун і додає: «нагинати творчість Баляса до якогось стилю чи напрямку тепер зайве. Баляс – це сучасність. Баляс – це вже стиль». Після смерті П. Ковжуна мистецтвознавець М. Голубець вважає, що «Булаву української графіки, яку держав Павло Ковжун, гідно перебрав Володимир Баляс».

«Поява Баляса викликала велике захоплення і зразу він знайшовся в авангарді графічного мистецтва. Хоч графічні твори обмежувалися до ілюстрації обкладинок, екслібрисів і до рекламних рисунків промисловго життя Галичини, то в більшості ставали основним заробітком. Баляс виявився блискучим майстром», – згадував передвоєнні роки М. Левицький. А Баляс тим часом здобуває схвальні відгуки на виставках у Львові, Варшаві, Софії, Києві, Римі.

Прихід перших більшовиків нічим особливим не вплинув на творчість митця, якщо не вважати постійної нервової напруги. Справа в тому, що радянська влада зарахувала творчий стиль В. Баляса до формалізму, а це для тогочасного митця було рівносильно звинувачувальному вироку. Проте ворогом народу, як тисячі інших галичан, В. Баляс для прихильників і пропагандистів соцреалізму не встиг стати – зрадивши свою музу, він таки пристав на вимоги радянської ідеології. Таке «перевиховання» більшовицька влада сприйняла дуже радо, але що творилося в душі талановитого митця – то тільки йому відомо…

З приходом німців вільніше дихати не стало – у вересні 1941 року художник опинився серед першої хвилі українських арештантів, пізнавши важкі тюремні будні на вулиці Лонцького. Але жорстока репресивна машина оминула його ще раз – невдовзі В. Баляса випустили з-під варти.

У воєнне лихоліття не закинув творчість, а став до праці в «Українському видавництві», де оформив «Буквар», книжечку Р. Завадовича «Льодова царівна», обкладинки до збірок поезій Б. Нижанківського «Терпке вино» і І. Коваліва «Прелюдії». Мистецьку працю поєднував із педагогічною – викладав в Українській Мистецько-Промисловій Школі у Львові.

Із наближенням радянських військ у 1944 році, як і тисячі інших українців, змушений був покинути Україну і вирушив до Німеччини, де невдовзі опинився в таборі імені М. Лисенка для переміщених осіб в англійській зоні окупації у Ганновері. Там не тільки продовжив мистецьку працю, а й разом із І. Кубарським організував і провадив мистецьку студію. Увійшов до УСОМ і виставляв свої картини на її виставках, привертаючи увагу глядачів своєбю графікою, якій були притаманні глибина й драматичність, а також досконала техніка. Поза тим не забував і пластунських традицій, ініціювавши відновлення куреня «Дубова кора» та долучившись до виховання молодої зміни.

У 1947 році вирушив за океан і замешкав спочатку в Канаді (на початках у Торонто, згодом у Вінніпезі). Щоб стати на ноги в побутовому і в фінансовому аспектах, пішов працювати лісорубом. Згодом цю важку фізичну працю, яка відбирала не лише час, але й здоров’я, митець згадуватиме з ностальгією, вважаючи її одним із найкращих періодів у своєму житті. Бо завдяки їй отримав змогу ближче познайомитися з лісовими звірятами, вивчити їхні звички та уподобання. Не кожен зоолог міг дати відповідь на запитання, що найбільше смакують звірі, а В. Баляс знав, що «всі без різниці звірі найбільше смакують м’ясо, потім яйця і хліб, а солодке в них на останньому місці»…

Коли назбиралося досить коштів, щоб придбати власну оселю, художник вибрав для себе помешкання в Торонто на березі озера Онтаріо. З вікна його майстерні відкривалася синя далечінь води й неба так, що складалося враження, ніби господар помешкання та його гості з капітанського містка вітрильника оглядають тихе чи розбурхане море… Здавалося б, про таку місцину можна було лише мріяти. Але в кожної позитивної сторони є і свій негатив – просто під вікнами будинку митця брав початок міський пляж, відвідувачі якого у теплу пору року здіймали такий галас, що не допомагали й міцно зачинені вікна…

Де б не мешкав – усюди залишав про себе гарну згадку, цікаві творчі роботи. Працював над оформленням українських книжок. У 1952-53 роках разом із Михайлом Дмитренком та Іваном Кубарським виконав іконостас та розписав український православний катедральний собор святих Володимира та Ольги в Торонто. На еміграції опанував складну техніку мозаїки.

Через дев’ять років митець перебирається до США, замешкавши у Сан Дієго. Замовлень на роботу вистачає і митець подорожує новою країною. В Українській католицькій церкві Різдва Пресвятої Богородиці в Лос-Анджелесі розписує іконостас та виконує запрестольну ікону, виконує інші замовлення. Поза тим залишається час і на творчість для душі – виставляє свої роботи на виставках у Нью-Йорку, в Лос-Анджелесі, в Торонто та в Монреалі. Особливою популярністю на цих виставках користувалися його графічні зображення та дереворити.

На чужині митець пізнав радощі сімейного життя, одружившись зі Стефанією Бибик, дочкою українських емігрантів, які покинули рідний край і замешкали в Бразилії.

Характеризуючи творчість Баляса, мистецтвознавці відзначають, що для багатьох його творів було характерне «сильно модерністичне трактування і буливони близькі до кубістичного експресіонізму». За словами М. Антонович-Рудницької, Баляс «належить до тих мистців, що не шукають легких і втоптаних шляхів для свого мистецького вислову». А ще його твори вражають своєю композиційною довершеністю, тільки йому притаманними графічним підходом та інтерпретацією, використанням несподіваних ефектів світлотіні й неперевершеною технікою виконання. До всього – Баляс ще й винахідник паперової скульптури – своєрідного декоративного засобу.

Деякий час Володимир Баляс жив і працював у Мексиці, захоплювався її природою та культурою. Цю любов відчули й мексиканські критики. Зокрема Хосе Луї Меца Інда, аналізуючи творчість Баляса і відзначаючи її тісний зв’язок із європейськими мистецькими традиціями, так писав про українця: «Його фігури – чи то людей, чи тварин – сповнені делікатної грації, ніжності і щирості – понад усе мають дуже приємний декоративний сенс; усі акцентовані незвичайним і сучасним композиційним ритмом, майже музичним, який професор Баляс уміє вкласти у майже всі свої твори».

Однак, де б не жив і не працював митець, в його творчості завжди проявлявся український слід. Як зазначала з цього приводу І. Петренко-Федишин, «у графіці Баляса є щось українське – не тільки в тематиці, але в характері тієї графіки, у якій він зумів успішно поєднати традиційні форми й сюжети з модерним підходом до виконання своїх композицій».

Попри спокійне й розмірене життя у чужих світах, попри славу й визнання митець завжди пам’ятав, звідки він родом, і упродовж усього життя плекав надію повернутися на рідні землі. Цим сподіванням справдитися не судилося. Останні роки життя провів у Сан Дієго, де створив низку ліноритів: «Самотня неділя», «Відпочинок», «Сироти», «Дорога». Перед смертю намалював портрет своєї землячки Роксолани (Насті Лісовської).

Помер 18 квітня 1980 року в Сан Дієго. Мешканці міста донині пишаються тим, що серед них жив такий великий майстер. Прикро, що видавці книжкової продукції в діаспорі не зуміли належним чином використати графічне вміння митця та його педагогічно-мистецький досвід.

Митець залишив по собі велику творчу спадщину – понад 400 праць, які мистецтвознавці зараховують до шедеврів українського і світового образотворчого мистецтва. Його твори зберігаються в колекції Конгресу США (Вашингтон), Музеї мистецтв в Голлівуді та в приватних колекціях у багатьох країнах світу: США, Канаді, Мексиці, Бразилії, країнах Європи.

В Україні велика збірка його торів перебуває в рідному Рогатині у відновленій гімназії імені Володимира Великого, де, до того ж, створено музей Володимира Баляса. Повернення спадщини митця на батьківщину стало можливим завдяки дружині Стефанії та художнику Т. Козбуру з Лос-Анджелеса. Відтак у Рогатині можна побачити майже 50 робіт митця, а ще частину передано до Києво-Могилянської Академії та до Національного музею імені Андрея Шептицького у Львові.