Глава 2

Ну і нащо ти мені це сказав? І чому я так співчутлива?! Незадоволено тупцяючи задніми лапками, передчуваючи якого отримаю прочухана від батьків, я повільно пройшла мимо хлопця і сіла на кам’яний поріг. Травичка пробивалася через щілинки, які утворив час. Звівши голову на хлопця,  дивилась на нього через напіввідкриті очі. Тільки спробуй мене не пригостити чимось смачним, поцарапаю твої худорляві колінця.

Молодик ще не бачив, що я не втекла. Його плечі округлялися від важкості думок, а високий зріст робив його вигляд дещо незграбним. Ну і нещастя то яке. І чого ти сюди приїхав?

- О, ще не втекла? А так нявкала. – Незнайомець мило посміхнувся. Його погляд випромінював тепло. – Залишаєшся зі мною? – Я блимнула очима, на що хлопець примружив, і без того вузькі очі. – Припиняй бути такою розумною, а то я дійсно подумаю, що це моя бабця прибігла у вигляді кота.

- Уррр. – Фиркнула я, ну і дурненьке хлопчисько, душі не вселяються у тіла тварин, а тільки передають через нас бажану інформацію. І закотивши очі, я повільно пройшла у хатинку, виляючи хвостиком у різні сторони.

Заскочивши на ідеально застелене ліжко, на якому в ряд вистроїлись подушки, я скрутилась калачиком і накрившись пухнастим хвостом, прикинувшись, що сплю.

Спостерігаючи через призму шерсті, я відмітила, що цей хлопчисько приблизно мій одноліток. Не метушливі та разом з тим незібрані рухи молодика, нагадували його бабцю. Тільки вона була абсолютно біленька з голубими очима. Попорпавшись трохи у тумбі, з якої повіяло ароматом цвілі, хлопчак дістав дві довгі грубі свічки.

Сонце повільно котилося до низу, зменшуючи палючість повітря, разом з тим прогріваючи хатку, що ароматом і холодом нагадувала погріб. Поки я дрімала, новий знайомий встиг прибратися трішки й навіть приготувати щось цілком їстівне. Цим «щось» була локшина швидкого приготування і сосиски. Я давненько їла, тож мій шлуночок скрутився від аромату харчів.

Зграбно пригнувши на підлогу, я почимчикувала до лавки, де сидів молодик. Не видавши ні звуку, я просто почала свердлити його поглядом своїх блакитних очей.

- Що ж компаньйонко, я обіцяв пригостити тебе, якщо залишишся, тож тримай, - і відрізавши здоровенний шмат сосиски, поклав її на лавку. Добре хоч на землю не кинув, тоді б сам її їв. Ум’явши такий здоровий кусень, подобрівши, я залізла на худорляві коліна і почала тихо муркати. М’язи розслабились від додаткового тепла, а власна пісня, ще більше заколисувала.

- До речі, мене звати Адріан. Колись давно тут жила моя бабуся Ганна, у дитинстві я частенько гостював з татом у неї. Та з часом бабця померла, а згодом і тато помер від хвороби. Уявляєш, таке буває, що люди помирають одне за одним, протягом місяця.

О, ну тепер моя совість стала більше чистішою враховуючи, який він нещасний. Цікаво коли це все сталось? Наша сім’я відносно недавно переїхала у це тихе містечко, тож коли померла сивенька, я й гадки не мала.

- Та ці дні, мене чомусь так тягнуло сюди, чи то спогади так душили, чи надмірна самотність, тож я не витримав і приїхав. – Перебив мої роздуми Адріан, обережно погладжуючи мою шерстку. – Така красуня, ну просто розочка. Не знаю як звуть тебе господарі, та я тебе назву Розою, ти ж така кругленька, розовенька, а очки немов дві росинки. Росинки…- Хлопець тяжко видихнув, запах тіла вказував на надмірний рівень кортизолу. Бідолаха. – У Ганни теж були блакитні очі. Скільки років, та я досі пам’ятаю ті пиріжки з сиром, припудрені цукром і тихий спів пісні. Вона була така співуха.

Запала мовчанка, я давно вже перестала муркотати. То слухаючи хлопця, то прислухаючись до сигналів батьків. Коли  я не поверталася додому, вони перекочувалися у котів, і за допомогою вібрацій верхніх вусиків, запитували чи все добре. Я ж відповідала, коли добре – сама згодом прибігала, коли ж ні – вони знаходили мене і забирали додому, як свого кота. Звісно я не часто зникала, та пару разочків траплялось.

- Я радий, що сьогодні ночуватиму тут не один. Нехай з котом, та не один. - І загрібши мене під руки, поніс у ліжко.

Була глибока ніч, свічка спокійно горіла на столі, хлопець не став її гасити. Напевне боявся, і не даремно, його бабуся приходила посеред ночі. Пройшла мимо ліжка, погладила по голівці та сказала «Я рада тебе бачити дитинко, як же я люблю свого Цвіркунчика». І зникла. Згодом мене почали гукати батьки, я ж голосно м'явкаючи біля вікна, щоб краще було мене чути, відповідала, що все добре і зранку прибіжу.

Звісно мої крики розбудили Цвіркунчика, тож докликавшись до батьків, я вгомонилася і знову лягла йому на груди. Витончена рука, пронизана безліччю розгалужень вен, накрила моє тіло. Цим самим зігріваючи мене.

Коли почало світати, запах тіла говорив про те, що рівень мелатоніну почав падати, тож я почала приводити себе в порядок вилизуванням, чекаючи на пробудження хлопця.

Почулися перші рухи і не впускаючи момент я почала тертися об його сонне лице, будячи пухкою шерсткою. Вузенькі очі ледь розкрилися, він здався таким смішним, що не втримавшись я розсміялась, та це звучало скоріше як пискливе кахикання.

- У туалет хочеш? – Сонно прокрихтів Адріан. Я кліпнула очима. – Ну ще трішки і я підведусь. – Ні - ні – ні. Цей варіант мені не підходить, мені пора.

- Няяв, - вимогливо м'явкнула я, знову шурнувшись об сонне обличчя. Він пах немов вчорашні паперівки, солодко та разом з тим пряно. Ніколи раніше не помічала, що люди можуть мати такий запах.

- Дообрее, безжалісна Роза. – І мляво підвівшись, хлопець направився до дверей відпускаючи мене.

На прощання, ще раз м’явкнувши я побігла додому. Це перша ніч коли мені довелося провести з хлопцем, нехай і у вигляді кота. Новий досвід, що запам’ятався запахом паперівок.

Цікаво, як би він відреагував на мене у вигляді людини? Потрібно буде завітати у гості, і "випадково" прихвативши сирних пиріжків у пудрі. Я хитро посміхнулася цій думці. Звісно, якщо батьки випустять.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.