Глава 6

Зелені котячі очі хитрістю, виблискували у перших промінцях ранку. Всі органи чуття сягли піку, підбурюючи мою волю рятуватися. Не вже він хоче мене загризти? Та я ж не кошеня! Хоча яка йому різниця, якщо він голодний…

Хватка на горлі послабилася, та не пазурі. Дивна поведінка як для простої тварини. Потрібно налаштувати вібриси, і ще раз спробувати з ним поговорити.

Здавалося, що моя голова теж вібрує, а не тільки вусики. Мої старання виявилися марними. Він німий. Легкі вібрації, ще досі відлунювали у черепі, тож аби їх вгомонити – тернулася головою об морду рудого. Від неочікуваності моїх дій, він дивно відхилився від мене.

Не довго думаючи, я голосно й агресивно просичала на ворога, оголивши, як лезо, гострі ікла. Усвідомлюючи, що це мій шанс врятуватися, поки його застала неочікуваність, я різко скочила й дременула. Гострий біль пронизив ліву лапку.

Кров струмком потекла по шерсті, перетворюючи молочну пухнастість на склеєні криваві клаптики. Я не бачила куди саме біжу, та бігла щосили не розрізняючи картинку. Як востаннє. Саме таких моментів боялися мої батьки, й намагалися від них вберегти. Це вперше коли небезпека застала мене зненацька, залишаючи після себе яскравий спогад.

Не пам’ятаю як дібралася до будинку і коли перекотилася, на жаль якщо страждає котяче тіло – людське теж буде втягнуте. Та разом з цим і плюс, адже перебуваючи у тілі кота, я б не змогла надати собі першу допомогу аби врятувати нас двох.

Перш за все, я зав’язала джгута на передпліччі. Кров досі текла ніби я не кіт, а кабан. Тварини куди вразливі за людей, і будь-які травми більше завдають шкоди, ніж якби я була людиною в ту мить. Та котячі видужують швидше!

Тихо, на скільки я могла це зробити у напівобморочному стані, почала надавати собі допомогу. Найперше, що зробила – вколола анестетик, знаю так робити на початку не варто, та я сама собі лікар. Перемотавши у стерильний бинт, значних розмірів рану, я знайшла у батьківській аптечці систему.

Чи варто? Та ні, це мені погано від болю, а не втрату крові і закривши аптечку, випила добрячу кружку теплої солодкої води, провалившись у сонне забуття.

Двері у кімнату відчинилися, від переляку, що я забула й не приховала докази, які мала скрити, очі широко розплющилися.

- Ти ще спиш чи знову спиш? – незадоволено буркнула мама.

- Знову, - хрипло протягнула я, думками молячись, аби вона не побачила аптечку.

- Прокидайся, треба в магазин сходити. У тебе 10 хвилин на збори. – Суворо мовила вона, й замовкла. Не вже вийшла і знову не закрила двері? Я не рухомо лежала. – А аптечка тобі нащо? – От холера! Що сказати? Що сказати?

- Впала, - сухо прохрипіла я у подушку, відчуваючи як тіло напружилося. – Знову мовчанка.

- Ммм, - протягнула Даміра. – Ходи, бо батько не буде радий, якщо вечеря не приготується вчасно.

Тато був педантом, перфекціоністом і пунктуальною людиною. На мою думку, це хороші якості, якщо ти лікар. Та коли ти чоловік і тато – це проблема. Хоча визнаю, мені він потурав, ніколи не кривлячись чи вичитуючи. Своєю чергою я, старалася не виводити його зайвий раз.

Мама ж була протилежністю, ненавиділа режим і любила жити у своєму ритмі. Та поважаючи один одного, батьки якось зживалися. Хоча як вони терпіли один одного, для мене це залишалося таємницею.

Одягнувши фіолетову кофту аби прикрити перебинтовану руку. Того ж кольору кепка приховувала мої заспані очі від яскравого сонця надвечір’я. На диво мама мене не чіпала аж до шостої вечора. Ноги підкошувала слабкість. Це ж напевно і скручувало шлунок.

Вчорашній вечір зринав у пам’яті. Він не може бути простим котом! Але чому тоді я не чула його слів? Загадка, бо хоча б слово, чи букву я могла б почути. Але нащо він тоді мене відпустив – коти далеко не теплосердні істоти.

Зайшовши у магазин я відчула специфічний запах приміщення і товарів. Розрахувавшись з продавчинею, вийшла на вулицю. Закривши важкі залізні двері, неочікувано для себе врізалась об чиєсь тіло.

Високий, атлетичної будови хлопець стояв переді мною. Темно мідне волосся розвивав вітер, а рівний проділ розділяв на дві рівні частини чубчик, який завмер над великими миртовими очима. Витончене обличчя відбивало блідістю, а легкий рум’янець здоров’ям. На відміну від моєї хворобливо-жовтої білизни.

Серце боляче стукнуло об ребра. Це він! Рижий кіт!! Шопер сповз плеча і впав на землю.

Незнайомець, щось дістав з долоні та вправним граційним рухом причепив до моєї лівої руки. Це був пластир.

- Вибач, - мовив він глибоким шовковим голосом. Підняв мою сумку, вклавши її у здорову руку, легким доторком долоні сковзнув по теплій шкірі, посміхнувся і пройшов у крамницю. Легко зачепивши моє плече своїм. Він був вищий, більше ніж на голову. Тепер зрозуміло чому мейн-кун.

Я стояла немов обпечена і паралізована кішка. Неочікуваність збивала з пантелику, та оце «вибач». Мені так і хотілося покласти у той шопер кілька цеглин і зарядити поміж зелених очей! Бродячий пес! Руки так і чухалися відплатити, якби ліва не щеміла безперестанним болем.

Затримавшись під дверима склепу, я прочекала кілька хвилин, та зрозумівши, що це погана ідея - швидко пішла геть. Нічого соромити сім’ю, та і сили у мене геть немає аби йому якось «відплатити».

Нині моє діло поправити здоров’я і вислідити, що за пес з’явився у цій місцевості. Для чого йому поселитися у тихому непримітному містечку? Чому я не відчула його думок? От це все і дізнаюся притиснувши його до землі, впинаючи у теплу шкіру свої гості ікла!

Хвиля задоволення прокотилася тілом, я вже смакувала свою зверхність над цим бридким котом, що заставив мене страждати й боятися. Та одна думка зупинила моє тріумфування.

Цей рудий має відношення до Андріана? Адже він зловив мене коли я поверталася від другого. І чи два незнайомці, у примітивному місці можуть випадково зустрітися, саме на його околиці?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.