Глава 7

Минув тиждень, рівно тиждень як моя лапка поранена. Зараз рука майже загоїлася, та чи у вигляді кота, чи людини – слід красувався здоровенний. Пройде не мало часу, щоб шкіра повернула свою колишню рівну розовість.

Мій стан дещо покращився, та легка апатія час від часу поступалася праці. Напевне гормони щастя впали через травму, зустріч з рудим, зміну циклу. Я те і діло, що безкінечно лежала у ліжку й зубрила медицину. Мусила, бо не мала вибору. Потім йшла до матері – все ній переповідала, немов на екзамені й знову поверталася до навчання. А вечері за їжею, відстрочувала вивчене, батьку.

Що це давало? Та нічого, розумнішою я не ставала, та батьки, а вчасності мама, бажали тримати наді мною контроль, ніби я домашній дресирований котик.

От рівно через тиждень такого режиму, натягнувши велосипедки та широку футболку я пішла прогулятися. Мене дивувало – як батьків абсолютно не хвилювало, що я цілий тиждень не виходила з будинку. Добре тато, він постійно на роботі, а мама? Вона навіть не поглянула, як моя рука. І ця

байдужість дратувала…

Я не думала куди йду, та ноги, певно, рухалися стандартним маршрутом – до хатинки бабулі. Опинившись вже за забором чужого двора, я опам’яталася. Ця місцинка справді стала мені як рідна, і

можливо маючи хороші заощадження – я б придбала її для своєї віддушини.

Адріана ніде не було видно, можливо він пішов в магазин, і я непомітно проберуся в сад аби трішки там полежати. Під ногами шелестіла висока трава, я обережно ступала по давно зарослій стежці. Розмістившись у затінку яблуні, лягла на густу зелено-жовту траву під кущем недавно, перецвілих білих піонів.

Спека так і пробиралася звідусіль, чи в подиху грайливого вітру, чи то через п’янкий аромат квітів і трав, які розпашілі від палючого сонця. Крик вередливих горобців, незнайомої пташки, ніжний шелест пелюсток, що переплелися в обіймах з вітром – усе це створювало нову, та разом з тим давно забуту мелодію. Цікаво, скільки років цьому садові?

Вслухаючись у звуки, людським вухом було незвично минати той спектр, який я звикла тут, чути котом. Людиною, теж бути не погано. Та все пізнається в порівняні. Піднявши руки, які обвив теплий подих літа, я мугикала пісню природи, яка створювала тут в моїй присутності. Світле блакитне небо, немов шахи – змінювало розміщення хмаринок. Його червнева голубизна відбивалася у моїх очах. Моменти єднання з природою особливі, тому коти одинаки – адже у них є цілий світ. Я вперше прийшла сюди у вигляді людини. Дуже незвично…

Скрипка, рояль, контрабас, віолончель, флейта, барабан - звучав природний оркестр, а я була його єдиною солісткою :

« ааааа, аааа, мммм, ааау, мммммм…» - і мене понесло в забуття.

« ...коли бачу ці блакитні очі неба, коли торкаюсь них рукою,

я поряд…

і твої карі, мов земля, лежать піді мною,

я поряд…

Я обіймаю них, мов стовбур горіха – терпкі й пряні,

Я поряд…

В душі мої тають твої очі, мов скибка шоколаду,

Я поряд…»

- Зізнаюсь, оди під вікном - в моєму житті це вперше, а ще й оди з власного саду – це щось неможливе!

Серце навіжено бухно. «От дурепа! Як можна, бути за натурою котом і не почути кроків людини, простого смертного! Навіщо було горланити??!!» - В голові зашумів рій скажених думок. Я не підвелася. Тільки дещо примружившись, покосилася на хлопця.

- Я співала про блакитні очі, якщо ти не чув. Нарцисизм – це моє друге я. Не облещуй себе. І траву, врешті, міг би вже за тиждень покосити. – Ущипливо буркнула я, намагаючись контролювати свій тремтячий голос. Прикривши очі рукою, я очікувала коли він піде.

- Однозначно я чув, що мова була про карі очі. Там було і про горіх, і про шоколад…

- І дещо коричневе з прямої кишки, - огризаючись боронилася я. Рум’янець мав би вкрити мої щоки, за такі слова, та я надто довго не бачила сонця, тож залишалася блідою.

- Оо… - Напевно я його збила з пантелику. – В тебе є сестра близнючка?

- Щооо? – з нерозумінням протягнула я.

- Того разу дівчина була надто нудотною, вся в платтячку з бантиками та пиріжками, а сьогодні тут лежить дещо хвора, депресивна й агресивна молодиця. Тож я вирішив уточнити. – Пояснював Адріан, судячи з його голосу, настрій був хороший.

- Я не хотіла тебе тривожити. І взагалі, я надіялася ти не в дома. Просто захотілося сонця і трохи природи, я ж казала – люблю цей сад, і це не лестощі. – Я досі продовжувала, ігнорувати його вирази обличчя, можливо я набридлива, та що поробиш…Я чула, що трава зашелестіла, на мить мені здалося, що він дав мені спокій і пішов, та виявилося, що молодик ліг поряд. Аби перевірити напевне, я покосилася через щілину пальців.

- Я теж його обожнюю, йому понад дві сотні років, тут ще жили мої далекі предки. – Спокійним тоном ділився хлопець інформацією, відповідаючи на моє недавнє німе запитання.

- От чорт! – Я при підвелася, і покосилася через прищурені очі. – То мені не вийде викупити його в тебе, коли я підзароблю трохи грошей? – З незадоволенням буркнула я. Він голосно, розтягнуто засміявся.

- Нєаа… - сміючись, по домашньому відповів шатен. Я закотивши очі, незадоволено штурхнула у бік рукою. – Що з рукою? – Вузький виріз очей, спритно зупинився на недавній рані.

- Впала. – Коротко відрізала я і лягла назад на землю. Не хотілося, щоб він помічав такі дрібниці. Хлопець продовжував дивитися на моє обличчя зверху вниз. Боковим зором, я помічала як чорні очі повільно, стежать за моїми рисами. Він хотів був щось, сказати та різко запнувся.

- Ну що? – Прохолодно протягнула я, хоча цікавість починала лоскотати мозок.

- Слухай, а в тебе кота випадково немає?

- Цілих три. – На автоматі буркнула я, й пожаліла. Якщо, в теорії, він коли-небудь прийде до мене, то не зустріне не одного. – А що? - Поспіхом додала я. Тіло напружилося. Сьогодні я абсолютно забула про конспірацію. Хвоста не було, тож моя досада виразилася у невдоволеному посмикуванні губ.

- А молочної такої, дещо з рожевим відтінком, блакитними очима і білим пасмом біля мордочки немає? – Чітко, цікавився Адріан, повільно говорячи своє речення. Шлунок скуйовдився, не добре запитання, ой недобре.

- Припустимо.

- Тоо…я так розумію твоя улюблениця? – І вузенькі від сонця очі, вказали на моє волосся і чокер. Маленька округла вивіска, з хвилястими кінчиками, впала у ямку під шиєю, а довге волосся розкинулося по траві, красуючи білим пасмом, що обвивало обличчя.

- В кожного свої фетиші. – Буркнула я, не дивлячись на нього, та разом з тим спостерігала за найменшим рухом тіла. Запала мовчанка, я звелася й сіла у позу лотоса. – А що, прибігала сюди, запитала я немов, невбачай.

- Пфф, - фиркнув він червоними губами, які яскраво контрастували на білому обличчі, - першу ніч коли я приїхав сюди - ночувала зі мною. – Він задоволено посміхнувся, показуючи дрібні, білі зуби.

- Профурсетка. – Зробила я висновок і закотила очі.

- Та ні, дуже розумна киця.

- Ну цього в неї не віднімеш, - мовила я, косячись в сторону. – Так, що в оренду можна буде брати садок? – з останньою надією запитала я, і поглянула на часи, що циферблатом, спочивали на внутрішній стороні руки, ніби я кудись спішила.

- Нєаа.. – вперто протягнув він, тим самим тоном, як і вперше. Лукава посмішка вигравала на сонці. Вітер подув з його сторони. Я надіялася, вловити запах паперівок, та цього не сталося. Цього разу, від нього потягнуло запахом яблучного оцту. Я дещо наморщила ніс, думаючи, що людське тіло мене підводить.

- Ти подумай, ще раз добре, і при наступній зустрічі про це поговоримо, а зараз мені пора. – І я швиденько зірвалася й побігла, не оглядаючись назад. Запах яблучного оцту не давав мені спокою, не вже це десь поблизу опадали й гнили яблука, віддаючи заброджений запах. Ні, я не могла помилитися. Потрібно відчути ще раз носом кота, і пересвідчитися, адже здоров’я так не пахне…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.