Глава 4

Я відступила на крок назад. Паніка по трішки починала паралізовувати тіло і мислення. Не вже цей хлопчисько настільки спостережливий, аби розкусити мою таємницю. Перебуваючи у тілі людини, я на жаль не здогадувалася які емоції, можуть бурлити у його крові. І це сковувало.

- А що з ними не та… - Вкрай розгубившись, запитала я заледве не плачучи. І що робити? Втікати чи завершити місію до кінця?

- Нічого, просто видалися знайомими. – Швидко перервав мою фразу Адріан. – Це випадково не місто голубооких людей? – Жартома запитав молодик, усміхаючись тонкими губами. 

Ну і жартики… Легкий подив заморив голову, виганяючи з тіла розгубленість і страх. Теперішня моя місія сподобатися йому, тож підіграю.

- Якщо так – то видно, що ти не його житель. – Кокетливо усміхнуся я, роблячи кілька кроків на зустріч. – Не очікувала тут когось зустріти, зізнаюсь, частенько тут відпочиваю на самотині, бо обожнюю цей сад. – І підтверджуючи свої слова вказала рукою, яка нагадувала котячу лапку, на садок. Хлопець прослідкував поглядом за моїм жестом.

- Тепер зрозуміло чому тут доволі охайно, для місцинки яка багато років постує на самотині. Приглядаєш? – Дружньо запитав молодик, змінюючи позу зі напівлежачої на сидячу, та разом з тим не втрачаючи зорового контакту.

Я осміхнулася, і ледь киваючи, опустила очі. Знав би дорогий Цвіркунчик, хто насправді береже охайність саду – певно б посивів. Я прикусила губу. Підвівши очі з-під густих вій, запитала :

- Можна приєднатися до твоєї компанії чи це самотня закрита вечірка.

- О звісно, присідай. – І швидко підсунувшись, вказав на вільне місце поруч.

Присівши біля молодика, я не могла вловити аромат його тіла. Тих паперівок якими пахло першої ж ночі. Та і хлопець відсунувся від мене на стільки, на це було можливо. Дивне це відчуття, коли ти людині набагато ближче, ніж вона може уявити. Це змушує не порушувати, встановлені границі, щоб не відштовхнути.

- І так, зі мною все зрозуміло. Прийшла сюди, щоб тихенько насолодитися самотністю покинутого місця, попиваючи чай з пиріжком. А що ти тут робиш? Я відносно не давно тут проживаю, та скільки мені відомо – тут ніколи нікого не зустрічала. – Грайливо протараторила я, в надії дізнатися більше й втертися в довіру.

- О, - Адріан знітився, довгі вії приховували зіниці, і так було важко розгадати його думки, - приїхав пригадати минуле.

- На довго?

- Як душа підкаже, - тихо протягнув він.

Діалог якось не йшов, я не хотіла бути нав’язливою, та разом з тим хотіла подружитися з новим знайомим. Легко бути кішкою, яка всім подобається, та куди важче завоювати особу перебуваючи у тілі людини. Це ж хлопець, а значить можливо його розвеселять харчі. Я посміхнулася і дістала гостинці.

- Пригощайся, - підсунула я лотка з пирогом, вклала у довгі пальці теплого обліпихового чаю. Від мого доторку, хлопець поглянув на мою руку, а тоді різко відсмикнув. Зніяковіння наповнило душу.

- Вибач, - дещо по котячому заскиглила я, - не хочу бути нав’язливою, просто тут не часто з’являються нові обличчя, і хочу просто потоваришувати. – Я опустила очі, щось я переборщую…

- Нічого, просто не очікував тут когось, зустріти ближчими днями. – Адріан розгублено посміхнувся не дивлячись мені в очі, і відсьорбнув чай. – Ммм… як смачно! – Протягнув він, своїм ледь грубуватим голосом. Я усміхнулася про себе, адже він ще мого пирога не пробував. І від ще не насталого тріумфу, я гордливо скинула косу з плеча.

- Я Есфір, а ти… - Адріан, подумки розсмакувала я ім’я яке він мав назвати…

- Адрій, - коротко сказав молодик, і взяв кусень пирога, - моя бабця часто робила сирну випічку, була корова і все таке… - Тихо поділився він, і відкусив булку.

- Адріан, дуже незвичне для наших місцин ім’я, - сказала я і тільки подумала. Адріан уважно глянув на мене, на мить переставши жувати. Дурепа, дурепа, дурепа!! Про що я думала, от халепа. І від злості прикусила язик.

- Адрій, не Андрій і не Андріан, а Адрій. – Розтлумачував як тупій, хлопець.

- О вибач, сплутала, в мене знайомого звати Адріан, тож випалила по звичці. – Пробулькотіла я. дивлячись кудись в сторону, щоки так і пашіли. Ще скажи. Що в тебе є кіт Роза, а його бабцю звали Ганна – і тобі кінець.

- Виходить не таке вже і рідкісне, - сказав молодик з легким підколом.

- Хех, ну ти ж не Андріан, тому все-таки рідкісне. Посміхнулася я ущипаючи у відповідь.

Очевидно така відповідь йому сподобалася, і він посміхнувся приязно. Єдиний раз за всю бесіду. Я намагалася вести прихильно, використовувати погляд «Монро» та він навіть не дивився у мою сторону.

Також я отримала дозу критики та настанови як приготувати пиріг смачніше. Подумаєш, тато і пригорівший їв і прихвалював, а тут такий причепа. Звісно ми трішки поговорили про наше маленьке містечко Трав’яне, він розпитав де найближчий магазин, і взагалі чи якось за ці роки модернізація захопила це місце.

Тож переповівши коротко про всі новини 5 річної давнини, адже рівно стільки я тут жила, я почала збиратися. Не скажу, що було надто пізно чи потреба йти брала вверх. Ні, просто наша розмова не клеїлася. Я відчувала себе тут зайвою, в тілі людини, так точно.

Адріан чи Адрій, навіть не знаю як вірніше виховано провів мене до хвіртки. Я вже б мала йти, та зробивши декілька кроків оглянулася. Напевне він не очікував, що я можу обернутись. Тому цей момент видався дещо смішним. Худорлява рука підперла квадратне обличчя, а довгі пальці, звужували й без того дрібні очі. Він видавався дещо замріяним, а настрій не випромінював, на мою радість, полегшення після прощання зі докучливою дівчиною. Тож зустрівши поглядом зі мною, його очі дещо розширилися від несподіванки.

- Мені варто, ще раз зайти в гості чи все-таки, ні? – Поцікавилася я, з наміром викликати легкий жаль. Голівка нахилилася на бік, я знала, що використовую козир милої та разом з тим привабливої особи.

- Як бажаєш, - доволі байдуже відхилився від конкретної відповіді Адріан.

- Що ж, прийду тоді як підкаже душа. – Грайливо посміхнулася я і пішла не обертаючись. Душа, угу, котяча душа – якщо точніше.

Прийду сьогодні до нього в тілі кота, в наї почути щось про себе. І не являтимусь сюди в тілі дівчини, до тих пір поки він сам не скаже, що бажає мене побачити. Я осміхнулася.

- До скорої зустрічі, Адріан, - мовила я сама до себе, помахуючи у різні сторони солом’яним кошичком. Розжаріле повітря поступалося, свіжому вечірньому, здаля донісся запах паперівок, а я подумки смакувала момент коли знову зустріну погляд привабливих, вузьких очей.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.