Глава 5

Перекотившись знову у кота я відчула полегшення. Вся емоційна давка, залишилася у минулому тілі. Котом бути простіше, адже тебе хвилюють тільки інстинкти, а не проблеми дрібного характеру.

Повернувшись додому. Батьки не звернули на мене увагу. Напевне були поглинуті черговим фільмом. Швидко одягнувшись у зручний вільний одяг, залишила на столі записку «Пішла вигулювати кота», я шмигнула на вулицю.

Запах вологої, пряної землі обвіював тіло, залишаючи на шерсті ледь помітну вологу. Пригнувши на паркан, пробігши трохи по зарослях густої трави, я опинилася у знайомому саді.

Заплигнувши, одним вправним рухом, на невелику яблуню почала сканувати місцевість. Картинка відрізнялася від звичної людської. На вулицю впала темрява, я це зрозуміла по ясній сірості довкілля. На горизонті ніде не було й сліду від Адріана. Що ж пора зайти до хатки.

Двері були замкнуті, по внутрішньому годиннику я прикинула. Що зараз біля опівночі. Хм… певно спить.

Я запригнула на дерев’яне вицвіле вікно. Фарба багатьма шарами, осипалася додолу. Була відкрита хвіртка, тож я проскочила в середину.

На столі за звичністю горіла свічка, а хлопець дивився прямо в стелю. Про що думає? Йому страшно? Безшумно прокравшись ближче, аби вловити запах тіла, я відчула цілий букет змішаних секретів.

Перше, що відчулось в носі – це норадреналін, тепер зрозуміло чому він не спить. Судячи з цього він над чимось роздумує, і ці думки різних напрямків. Певно через це підскочив тиск.

Другий відчутний гормон – дофамін. Можливо він згадує, про приємну зустріч зі мною? Вусики на щічках, приємно завібрували від власних лестощів.

Дякую батькам за навчання, все ж таки їхні ученні знущання пригодилися. Тато як лікар, діставав необхідні гормони для розвитку нюхового чуття. А мама як остання зануда, заставляла мене їх зубрити, що дня і що ночі.

Предки надіялись, що я піду стопами тата. Тільки, я не відчувала у цьому себе, тому у 18 річному віці, я вештаюсь у вигляді кота по чужім хатам.

Вискочивши назад на вікно, я голосно нявкнула, аби привернути увагу хлопця, разом з тим не лякаючи його.

- О, Роза, - йди сюди, ніяк не можу заснути, думки так і розпирають голову. – Адріан, підпер голову рукою, очікуючи коли я прийду до ліжка. Та я сиділа на місці, очікуючи, що він скаже далі.

- Не прикидайся, що не пам’ятаєш мене. Після сосиски та спільної ночі разом, пізно вже мене цуратися. – Дорікнув молодик і впав назад на подушку. Я розсміялася тихим писком і пішла до ліжка.

Тепло ковдри гріло лапки. Звісно перш ніж заскочити на постіль, я перевірила їх чистоту. Потупцявши на самі груди хлопця, перше, що зробила – це вдихнула на повні груди солодкий запах паперівок. Дивно. Що людина може пахнути підвечірком.

- Цікаво, у вас в місті багато голубооких людей? – От напевне мова про мене почалася. Я по хитрому махнула головою.

- Не махай так, ніби ти мене розумієш. – Дурне хлопчисько, я незадоволено поклала голову собі на лапки, дивлячись на самотню свічку, в надії почути щось важливе.

- Друга голубоока істота, яку мені доводилось зустріти - дівчина. Признаюсь навіть не запам’ятав її імені. – Я незадоволено зиркнула на хлопця. – Дивна вона якась, я б сказав, не справжня. – Адріан не дивився на мене, а тільки говорив. І ці слова, заставляли нутрощі не приємно стиснутися від сорому. – Я розумію, що потрібно дружити хоч з кимось, якщо розраховую тут на трохи залишитися. Та мені хватає і тебе, аби виговоритись. Набридливі дівчата – певно найгірше, що може трапитися. І не важливо, що вона до бісиків приваблива.

Довгі пальці ковзнули по моїй шерсті, я почала винувато муркати. Не приємно чути про себе погане. Та я сама винна, потрібно було поводитися адекватно, а не як типова дурепа.

Минуло кілька годин, хлопець давно спав, тримаючи на мені теплу руку. Дивний запах кислого молока і старої шафи заліз у ніс. Я спочатку подумала, що це Адріан не вимив посуд, та за мить перед моїми очима появився силует бабці.

Повільно ступаючи по підлозі, вона підійшла до ліжка і сіла на край. Розраховуючи, що сивенька буде звертатися до внука, я сонно примружила очі.

- Вилови всіх мишей тута, я не разу тебе не проганяла зі свого палісадника, і ніколи нічого не просила. Моє дитя не те терпить гризунів – тож будь добра виконай прохання. – Погладивши хлопця по голові, й не очікуючи моєї відповіді вона зникла за стіною.

«От ці душі!» Незадоволення так і крутилось у мене на хвості. Я вислизнула з руки молодика, й сіла. Я ненавиджу ловити гризунів, один запах... Мій маленький вологий ніс зморщився. Я нервово лизнула лапку.

Не послухати теж не можу, така природа у перекочувальників. Легенда говорить, що колись в далекі часи жила пара. Чоловіка жорстоко вбили. Не витримавши горя втрати жінка хотіла покінчити зі собою. Та чоловік пожалів бідолашну, попрохавши душу кота покинути тіло, аби кохана перетворилася на кішку. Так вони існували спілкуючись через пухнастого, який по своїй природі є істотою нижчою, а значить поклоняється душам, вищих людей.

Правда то чи ні – та в котів, правда, переважно перекочуються жінки. І волю покійних ми мусимо виконувати, бо при зміні обліку робиться зле. А я ойй, як не хочу, щоб мені викручувало тіло у всі сторони від безкінечних спазмів.

Тож запхавши всю бридливість, якомога далі до котячого хвоста, прийнялася за роботу. Вібриси на щоках вловлювали кожну вібрацію, а вуха – найдрібніший шум.

П’ять жирних мишей лежали у рядочок посеред кімнати. «Нехай сам їх і прибирає. Найшов кого боятися, манюньчик.» Мені через нього довелося їх ловити ротом. Я незадоволено пирхнула. Починало світати, час додому. Я отримала хороше алібі для батьків, що виконувала наказ душі, тому і затрималася.

Вискочивши з хвіртки, я ще досі не могла подавити роздратування. Різкий мишачий смак стояв у роті, немов, там досі вона лежала. Я звісно їх не перегризала, а тільки давила. Та це вбивство, для мене ще гірше гризуна в роті! Знову прийдеться у садку, жувати розмарин аби перебити сморід.

За цими думками я не помітила, що за мною хтось стежить. Це був кіт. Напевно його привабив мій ароматний шлейф від мишей. Величина тіла незнайомого рудого кота, заставили мене рухатися швидше. Це був простий кіт, адже верхніми вусиками я не чула ніяких посилів.

Бігши зі всіх лап, я вже прикидала куди заховатися - така погоня не пророчила нічого доброго. Тільки ховатися було нікуди. Я вже відчувала, як він ледве не схопив мене за хвоста.

М'язи пекли вогнем, а я страшенно захекалася. «Здаватися не можна!»

Та було пізно, великі лапи мейн-куна, вправно обхопили моє мініатюрне тільце, притискаючи пазурами до землі. Гострі ікла завмерли на пульсівній артерії, заставивши мене завмерти й очікувати – що буде далі…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.