Глава 9

- Есфір повернулася! – Радо сплеснула мама у долоні, мило посміхаючись незнайомцю. – Постійно десь, ходить, як бродячий кіт. – Це речення, було вже сказано мені, з дорікаючим тоном і незадоволенням у голосі.

- Хто це? – З призрінням буркнула я, ігноруючи материне роздратування.

- Так, у нас гості, - радо посміхнулася мама, - Рафаїл, син моєї подруги Ольги, ми навчалися разом в університеті… - Даміра, щось продовжувала говорити про молодість, та я не чула її. Все це, видавалося надто тупо в реальному житті. Син подруги, що за нісенітниця? Не вже "син подруги" залишив би такий шрам? І чи співпадіння, що він теж перекочувальник? Рафаїл, що за ім'я? Мене почало нудити, чи то від роздратування, чи то від безпорадності.

- А де тітка Ольга? Хіба вона не приїхала разом з ним. – Хитро запитала я, бажаючи, викрити цього покидька.

- Доця, - строго промовила мати, - що за тон? Ольга приїде пізніше, в останній момент її залишило керівництво, бо їх проект зірвався! – Переконливим тоном говорила мама, ніби була впевнена, що все це істина правда. – Вони з Рафаїлом, мали відправитися в Європу, а через те, що біля нас граничний пропуск, і цей красень був вже в дорозі, Ольга попрохала мене, щоб її син залишився в нас на певний час, поки вона не звільниться.

- Мама! – Голосно крикнула я. – Який красень? У нього ж ім’я є! – Я пашіла від злості, і хотіла була ляпнути ще щось, та погляд материних очей заткнув мене. Але яке - залишатися тут?? Жити, нехай всього на два дні, нащо він тут?! Розпач душив горло.

- Сядь, пити, чай. – мовила Даміра. Цього було достатньо, аби я замовкла і покорилася. Тон мами, безжальний і холодний, попереджувальною різкість, різав тишу. У іншому випадку я б піддалася, та зібрала всі сили, аби останній раз змогти, відстояти себе.

- Я втомилася… - проскиглила я.

- Сядь. – Крижаний тон, ніби це говорила не мама, а диктатор. Сльози підступили до горла, я боляче прикусила губу. Швидше б втекти у кімнату і розридатися. Який сором. Навіщо так мене ганьбити, особливо при ньому.

Мама продовжувала, щебетати з рижим. Якби не та зустріч, я б по іншому могла відреагувати на Рафаїла. Та ну його, він такий як і мама…безжальні тирани.

- Раф, а чим ти тут займаєшся? – Все розпитувала мама. «Він кава чи що?» пролетіло в думках, він рижий безстидник.

- Рік тому закінчив магістратуру, й ось два роки вже працюю адвокатом. – Чарівна посмішка, продемонструвала рівні, білосніжні зуби.

Пфе, хвастун. Я з-під лоба зиркнула у його сторону, він щось там далі теревенив. Ніби це когось цікавить. Та на мить, його погляд зустрівся з моїм, зелені очі були наповнені дивними емоціями, там була…теплота?

- А скільки тобі років? – Відсьорбнула чай мама, позираючи на "красення". Погляд обірвався. Він мені співчуває? Та ні, абсурд. Ця рижа морда не може співчувати, тільки насміхатися і вдиратися у чуже життя.

- Двадцять три, тьотя Міра кол…

- Ой, та кажи на мене просто Міра, - Незвично бачити її таку поведінку, та разом з тим у нас не часто бувають гості, а на людях мама дуже змінюється. Напевне, життя в чотирьох стінах – не її тип.

- Міра, коли ви лягаєте спати, зізнаюся, я дуже втомився з дороги…

- О, сонце, я зараз тобі простелю, у нас є дві вільні кімнати. Одна на горі й друга знизу, вибереш де тобі буде комфортніше?

- Знизу! – Вигукнула я, бо на горі, та кімната була просто через стінку зі моєю, а я не хотіла, щоб він був так близько до мене. Дві пари очей здивовано, поглянули на мене. Тільки зелені з грайливим насміхом, а блакитні зі злістю.

- Ну знизу так знизу, - не пручаючись погодився Рафаїл. Я розслабилася, ледь відчутна прихильність, відгукнулася до цієї загадкової особи.

- Я спати. – Коротко, мовила я і втекла. Мама, ще щось говорила про вечерю, та мене вже накривала затишна ковдра, і вона була зайнята новим гостем, тож того вечора мені дали спокій.

Я хотіла все добре обдумати, проаналізувати, та втома й емоційна перенапруга, взяли вверх і я провалилася у глибокий сон. Під ранок мене розбудив сечовий міхур, тож покидаючи солодкий сон, я подалася в туалет. Голі ступні, шльопали по паркеті.

Гучний дзюркіт, пробивався крізь тишу, я сонно кліпнула очима, мружачись від яскравого світла. Крізь щілину у дверях я побачила пару очей. Дзюркіт перервався, я напружила зір, борючись зі болем від сліпучої лампочки. Мені таки не здалося, він в правду підглядав за мною.

- Геть! – писнула я, ошелешена подіями. Переконавшись, що там нікого немає, я натягнула піжаму і побігла перевірити, якого біса він тут забув. Стараючись не створювати шум, я прокралася до кімнати, що знаходилася коло моєї. Він міг заховатися там, та не в тілі кота. Відкривши двері, я обережно прокралася у густу темряву. Після сяючого світла, тут буяла глибока темрява. Я завмерла, прислухаючись. Двері за спиною закляпнутися, я повернула голову на звук і відчула теплий подих, що сковзнув по шкірі обличчя.

- Що ти тут робиш? – перелякано, запитала я зіщулившись.

- Сплю, - ніжно прошепотів голос над вухом, - а що ти робиш у мене в кімнаті?

- В тебе? Хіба ти не на низу? – Від роздратування, я захлибнулася повітрям. Тепла долоня, торкнулася мого плеча. Серце боляче тьохнуло. Я відійшла на крок, намагаючись відхилитися від його тіла, очі ще не бачили, та я відчувала, що він був дуже близько.

- Міра сказала, що матрац забула забрати з хімчистки, тож мене поселили тут. – Відповів звабливий голос, роблячи крок на зустріч, я відчувала тепло, що випромінювало високе мужнє тіло. – То ти, все-таки прийшла до мене? – Магнетично, муркотав Рафаїл, його рука слизнула з плеча вниз, зупинившись на моїй талії. Тільки тепер я розгледіла, що між нами було не більше десяти сантиметрів. Дивна хімія, відгукнулася в середині. Та мені пригадалися події, які відбулися менш ніж п'ять хвилин тому.

- Ти що, збоченець? – Я нервово гаркнула на хлопця, максимально втиснувшись у двері.

- Що? – Він відверто здивувався.

- Ти чого за мною підглядав в туалеті?! – Крикнула я, рівно так, щоб не почули батьки.

- Я не підглядав…

- Не бреши! Я бачила кота!!

- Я підвівся, бо мене розбудив…Емм…твій дзюркіт, та я не виходив зі спальні. – Потішаючись, відповів молодик. Щоки вкрила густа фарба, я хапнула повітря. Сором, сором, сором..!

- А хто ж тоді там..? – Я вкрай розгубилася, тепла рука виштовхала мене за двері. Я хотіла провалитися під землю, зникнути – такий сором, для мене не звичний. Це вперше я так, осоромилася перед кимось. Раф прочинив двері, і за мить з його кімнати, вибіг великий рижий кіт, який пробіг мене і вискочив через вікно коридору.

Він міг забитися, бо ми на другому поверсі, я підбігла до вікна, поглянути як Раф, та вдалині тільки й побачила як рудий силует, зник в кущах. Навколо вже світало, і жайворонок голосно, співав на дереві. Якийсь час я дивилася у вікно, та змерзнувши повернулася у свою кімнату. Я ніяк не могла, оговтатися через свій голосний сечопуск з відкритими дверима.

У напіввідкриті двері тихенько постукали. Ввійшов Рафаїл, він був оголений до пояса, білосніжний торс рельєфом, красувався у ранковому світлі.

- Це був просто кіт, не хвилюйся, в наступний раз зачиняй вікно і …- він дещо помовчав та додав, - двері.

- Та вдосталь вже! Чи ти хочеш аби я, провалилася під землю від сорому? – Напряму запитала я, палаючи шоками, котрі здавалося своєю червоністю, освітлювали всю спальню.

- Невже ця киця, така сором’язлива. – Рудий, ледь цокнув язиком і вийшов. Емоції змішалися немов у м’ясорубці. Сором, поступився ненависті. Він пішов перевірити, що це був за кіт через вихованість чи цікавість, чи турботу. Есфір, ну яка турбота від цього рижого? Ніякої, просто тепер я буду, уникати його до тих пір - поки він не поїде.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.