Глава 3

День спливав безжально швидко, я все надіялася встигнути відвідати нового знайомого. Тільки мама надто роздратована моєю безвідповідальністю, навмисно заванжувала мене роботою аби провчити.

Звісно, це страшенно виводило з себе, адже вже місяць як мені виповнилось 18. Та поки я живу з батьками, терпляче зберігаю покірність. Дякую, за те що хоча б батьку не розповіла, бо тоді б я з хати ближчий місяць не вийшла.

Відносини у нас хороші, та над опіка допікала. Я розумію їх, бо попередню дитину вони втратили саме у вигляді кошеняти, але і братик був малюком, у порівнянні зі мною.

Увесь день, коли мені випадала вільна хвилинка, я що й робила – то шукала різноманітні старі рецепти сирних пиріжків. У нас такого не готували. Тож наслухавшись різноманітних інтернет-порад, я на вечір замісила пухке дріжджове тісто й пішла спати.

Зі самого ранку без сну підірвалася і побігла до сусідки по свіжий сир – адже це головна порада: «домашній і свіжий сир зі хорошою жирністю». Звісно була б я в тілі киці, перевірити якість сиру було б простіше. Та і для людини він видався нічогеньким.

Дотримавши ще кілька порад по типу: «перетерти сир через сито, додати сметану для ніжності, додати жовтки» і т.д. я приготувала смачнющу начинку. Звісно, довелося замислитися чи варто кидати родзинки, як вказано в рецепті чи якусь пряність, та все жвирішила що обійдуся виключно ваніллю. Хто зна, можливо Адріан примхливим був Цвіркунчиком в дитинстві. І чому цвіркунчик?

Я приступила до формування булочок. Виліпивши кілька дрібних різних форм й добряче втомившись, вирішила, що кілька красивеньких виробів з мене буде достатньо і всі залишки вліпила в один великий пиріг.

Аромат випічки приємно лоскотав за носа, мені так і хотілося перетворитися у кішечку і сидячи біля пічки облизувати свого вологого носика який у рази краще ловить аромати ніж простий людський.

Цілющий аромат булочок позитивно вплинув на батьків. Напевно мама подумала, що я загладжую провину, а тато просто радів домашнім смаколикам. Ехх...наївні. Та одним словом, вони роздобріли й по-дитячому регулярно заглядали, очікуючи коли спечеться випічка.

Я ж метнулася у спальню аби вибрати симпатичний наряд до нового знайомого. Маленьку темну кімнатку освітлювало яскраве сонце літа, затишок огортав домашнім спокоєм. Та майбутня наступаюча зустріч, шепотіла легким хвилюванням.

Я маю бути гарна як кішечка. Та разом з тим він не має запідозрити, що я той кіт якого він назвав Розою. Є кілька речей які мене здають. Перше - це очі, і я не хочу їх приховувати, тим більше лінз немає. Друге - це біле пасмо волосся біля правого вуха, вроджений поліоз – часткова депігментація. Це спадково, моя мама таке має тільки зліва, і у бабусі було. Третє – нашийник, річ незнімна. Він в мене з народження і його функція полягає у тому, щоб допомагати легко і без проблем перетворюватися у кота.

Скориставшись своєю хитрістю я одягнула блакитне плаття-вололазку. Підкреслила красу великих очей і приховала червоний чокер. Пухнасте довге волосся заплела в одну косу, ховаючи біле пасмо. Невеличкий блакитний бант приховав білі корінці. От і все, надіюсь йому і в голову не спаде, що я кішка. Я розсміялася. І тут…

З кухні донісся аромат пригорілої випічки.

- Ой мамочки! – скрикнула я і прошльопала зі швидкістю гепарда до пічки. Картина яку я застала заставляла і сміятися, і плакати. Мої красиві виліплені пиріжки підгоріли. Та тато як старий і неперебірливий кіт вже жував другу булочку, яку врешті діждався.

Оце я повибиралася… Та на моє щастя, великий переплетений пиріг добре спікся і підрум’янився, що ж прийдеться йому їсти шматочки великого пирога.

- Доця, куди зібралася? – Запитав тато, вплітаючи вже третю пригорівшу булочку без пудри.

- Так, Есфір, куди йдеш? – Запитала мама з притиском, натякаючи на мій недавній прокол.

- Єм…Ну взагалі, хотіла відвідати Олесю, ось булочки спекла. Знаєте, тут неподалеку є місце дуже гарне, такий сад, такі квіти…уммм… - Затягнула я мрійливо, з думками аби мене не зловили на брехні. – От ми й вирішили сходити на пікнік, там ще є паперівки, я ще чаю заварю і зробимо, такі собі, затишні посиденьки. – Посміхнулася я, в надії, що зайвих запитань не буде.

- І треба тобі кудись пертися, краще по дому щось зробила. - Незадоволено гримнула мама, своїм особливим спокійним, та разом з тим холодним тоном.

- Не чіпай її Міро, хай йде, тож не з хлопчаками бродить, а подруга. Друзі це добре, не займай дочки, вона он хороша, булочок напекла… - і поки тато мене підтримував, я взяла пудри та щедро посипала тату плюшку. Він задоволено усміхнувся і легенько штовхнув рукою аби я йшла по своїх справах.

Я чула як доносилися мамині незадоволене буркання. Тому я швиденько нарізала і виклала присипані пудрою шматочки, втекла до кімнати.

Довелося попередити подругу, що я ніби пішла до неї. Я частенько попереджала Лесю, що ніби в неї, сама ж блукала в самоті по віддалених місцинах. Адже мій друг – це самота, вона не дратує, вона не розчаровує і вона завжди поряд.

Вийшовши з дому, довелося йти добрячий круг. Бувши котом, я вправно б скоротила через житлові будинки, та тільки ті де не було небезпеки від псів. Було вже далеко за південь та я добряче спітніла. «Цікаво як він відреагує на незнайомку? Надіюсь Адріан на місці. І чому я так забиваю голову тим красивим сумним хлопцем?». Думки виром гуділи у голові.

Порив вітру приніс мені вкрадений аромат стиглих паперівок. Серце радісно стиснулося, я майже на місці. Декілька десятків кроків і я буду там.

Завернувши у знайому вулицю було не звично бачити все з висоти людини. Не бачити бабцю теж було не звично. Зі сторони дверей доносився звук тихої музики. Я знала цього виконавця – популярний серед молоді своїми депресивними піснями, якого вже немає вживих.

«Адріан досі сумує? Як сам в ту ніч спав? І чому я не втекла у вигляді кота аби перевірити…» - Не вгавав шум, і з кожним кроком він все збільшувався, як і серцебиття. Головне відіграти вправно роль, що я не очікувала тут нікого зустріти.

Серед вулиці стояв стілець, як і першого дня. Тільки хлопець не сидів у ньому. Він лежав на розстеленому покривалі під ріденьким затінком.

- Вітаю, - тихо пискнула я, очікуючи реакції. Молодик підірвався і затуманеним поглядом вузьких очей поглянув на мене. – Я не знала, що тут хтось живе. – Й дружно посміхнувшись зробила один крок на зустріч. Запала мовчанка. Повільно вивчаючи мене темні очі швидко пробіглися кілька разів по тілу, ніби не в змозі сфокусуватися. І в одну різку мить, зупинившись на моїх очах, раптово розширилися.

- Ці очі… - голосно протягнув молодик, ніби не наважуючись промовити продовження фрази.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.