ІХ. МАРІЧКА З ДРАГОБРАТА або ДІВЧАТА НЕ ПРОПАДУТЬ! (звіт про фольклорну практику)

Моїм студенткам – найкращим у світі

1

Фольклорна практика на філологічному факультеті Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка передбачена навчальним планом після першого курсу. Зазвичай студенти збирають фольклор у рідних населених пунктах. Але бувають особливі ентузіасти цієї нелегкої роботи, для яких і організовується кафедрою історії літератури щорічний виїзд у Карпати. Поїздка ця дуже важлива й відповідальна. І от, цього року колеги взяли мене з собою.

Отож, екіпаж: приблизно двадцять студенток, майже всі повнолітні, п’ятеро дорослих (викладачі Галина Федорівна Ступінська і Тетяна Миколаївна Скуратко, власне, відповідають за практику, пані Слава – за наше здоров’я, а я та пані Світлана – за настрій, очевидно) і єдиний чоловік у цьому жіночому царстві: наш водій, пан Сергій, «просто Сергій». Виїжджали ми вранці 24 червня, у понеділок. Звірились зі списком, чи не забули чого (або кого) і чи немає зайвих, всілися зручніше. Водій авторитетно заявив:

– Нам треба вернутися живими і здоровими.

– І задоволеними! (Чесне слово, це не я сказала!)

– Ну, задоволення – то вже ви самі собі створите, то таке діло…

А за вікном Тернопіль розчинявся у ранковому мареві. Подрімали. Бучач. Монастириськ. Хмари супроводжували нас, захищаючи від нестерпної спеки, але дощів було в міру. Обабіч доріг вистоювалося запашне божевільно-прекрасне заквітчане літо і я раптом зрозуміла чому саме наші предки вірили, що в день сонцестояння на землю приходять боги. Так природно було уявляти їхні світлі постаті у вінках, а нетутешній сміх, здавалося, вчувася у шепотінні вітру та гомінкому плюскотінні води. Ярило, Купайло, Дана, Стрибог, Перун, Лада… Хто іще? Ми так мало знаємо! І повірити в одухотвореність природи, в усіх отих духів лісу, поля й води не просто легко – не вірити неможливо. Стільки віків християнства – а в душі ми все одно поетичні язичники.

2

Дорогу скоротили і візуальне знайомство із рідним селом Галини Федорівни, і серйозні розмови де краще купувати овечий сир – в Рахові чи Яремчі, і пісні, куди ж без них! Дівчата виявилися голосисті, веселі. Ми навіть, з легкої руки Галини Федорівни, вивчили майже гімн практикантів:

На землю впав туман, заснули гори сині,

Лиш чути десь та й там чарівний спів пташиний. (2)

Злітає аж до хмар мелодія флояри,

Озвався трембітар з сусідньої кошари. (2)

Мов легінь молодий, плаями місяць блудить,

І водограй стрімкий в серцях кохання будить. (2)

І хто єдиний раз зумів тут побувати,

Той не забуде наш чарівний край Карпати. (2)

Яремче зустріло нас невеличким ринком біля водоспаду Пробій. Чомусь кинулися в очі солодощі – когутики на патичку – і сумка із написом «Paris» на прилавку. Береги залюднені понад міру, фотографуватися нема де. Сам водоспад невисокий, каміння багато. І табличка на містку: «Стрибати з моста заборонено». Невже були оригінали?

Зате я знайшла ще одного керамічного кота для своєї колекції! Із білим носом та ковбасою навколо шиї! Тут не тільки люди оригінали, а навіть коти…

Недалеко від автобуса дівчата помітили велику фігуру змії, яка згорнулася кільцями і підняла голову. Звісно, не минуло таке кам’яне (чи з чого там воно) диво наших об’єктивів. Я навіть піднялася на носочки і зазирнула у чималу пащу. Якийсь нервовий хлопчина крикнув здалеку: «Не цілуй її, вона отруйна!» От цікаво, кого він попереджав – мене чи змію?

Це питання нагнало на мене сон і очі відкрилися аж у Ясенях. Це таке село у Рахівському районі Закарпатської області.

3

Звісно, ми не тратили часу і пішли у Карпатський біосферний заповідник гір. Який виявився… зачиненим! Втім, на територію нас пустили. Там був такий милий маленький фонтанчик, куди належало кинути монетку – на щастя. На дні копійок виявилося мало – мабуть, ловці щастя сачками збирають час від часу.

Дівчат неабияк стривожила думка про змій. Почали випитувати що робити, якщо зустрінуть. Я охоче поділилася досвідом: співати. Мені допомагало! Щоправда, був один незапланований результат: від моїх пісень з дороги забиралися не лише змії, а й дикі вуйки…

Ми збиралися дійти до буркута – то таке джерело мінеральної води на горі. Але… чи то нас неправильно скерували, чи самі зблудили – не дійшли.

Галина Федорівна згадала «Елегію про співучі двері» Богдана-Ігоря Антонича, ми захоплено слухали:

Розсміяні палкі потоки,

немов коханці до дівчат,

злітають до долин глибоких,

що в сивій мряці тихо сплять…

Потім ще відвідали Ділове – географічний центр Європи. Оскільки до кордону недалеко, на зупинив молоденький даїшник і хотів перевірити документи. У кожної! Ми радо його зустріли… Але чомусь після слів Галини Федорівни, що тут цілий автобус дівчат, він знітився і в салон не зайшов.

– Дівчата філологічного факультету!

– Ого!

– Можете вибирати.

– Та нас багато… сорок чотири!

Знайомство так і не відбулося.

У Діловому ми, звісно, фотографувалися, зайшли в місцеву «Колибу», але не сідали – лише глянули, поспішали на вечерю. У ресторації на стінах було розвішано безліч великих і малих ключів. Може, там є і від наших сердець?

Ночували у добрих людей. Поїли теплої страви, яку важко було ідентифікувати. Господиня сказала: борщ. А він без буряка! Навіть збирання фольклору студенткам організували: «Чоловік зараз з вами поспілкується!»

Цікаво, що ми приїхали на Зелені свята, а хати не прибрані клечанням. У них, виявляється, тільки храми на Трійцю прикрашають, все решта – на Купала.

Лягти захотілося. От тільки сходи там… спіралевидні і без перил. А зовсім поруч на другому поверсі – вхід у ванну. І вдень страшнувато іти, впасти можна, що вже казати вночі! Може, так і задумано? Щоб не шастали, воду економили?

Того вечора ми ще познайомилися із провідником, який мав завтра вести нас на Драгобрат. Милий такий дев’ятнадцятирічний хлопчина Іван… Галина Федорівна колектив представила просто: «Усім вже є вісімнадцять!»

Таки усім. Вже є.

На вечір було обіцяно дискотеку, але місцеві дівчата хлопців не пустили… Наші лягли спати. А юнаки приперлися о третій ночі! Своїх краль присипляли, чи що? Звісно, жодна філологиня до них не вийшла. Вони ж себе цінити вміють. Знай наших!

4

25 червня 2013 року поспати нам не дали. Поки снідали, Галина Федорівна чесно попередила дівчат, що ходити сьогодні треба буде далеко і довго. Водій іти з нами відмовився, Ярослава Іванівна по-медичному тверезо зважила свої шанси отримати задоволення від дороги і зробила так само. Чому ми всі дружно не залишилися в тих Ясінях, важко сказати… Мабуть, ще не прокинулися.

Дорогою довелося іти через висячий міст, який хтось із нас почав дуже розхитувати, дівчата перелякалися…

На твердій землі почали з’ясовувати:

– Міст хто хитав?

– Шофер.

– Він такий шутнік?

– Та вчора цілий вечір, як ми з ним лишилися…

– Шо? Хитав вас?

– Та нє! Смішив. Кота прозвав Чебурек.

Поки дерлися вгору, провідник і його дівчина (як попередили місцеві, дівка – вогонь, Івана не зачіпати, бо роздере!) розказали нам про Драгобрат. Це не гора, а ціла сукупність невисоких (так місцевим здається) вершин, де ростуть едельвейси. Ті, з Червоної книги. Як і належить, зірвати їх нелегко…

От жила колись у горах дівчина Марічка. А в неї були закохані два легені. Вона ніяк не могла вибрати когось одного, тому вирішила, що вийде за того, хто принесе їй едельвейс. Юнаки пішли шукати квітку і один із них зірвався й загинув. Поки падав, кричав до іншого: «Дорогий брате!», тому місцевість і назвали Драгобрат. Той, хто залишився жити, чомусь не поспішив до коханої, а, навпаки, рішуче від неї відмовився. Що було з Марічкою далі, провідники не знали…

Мене вразив запах гірського різнотрав’я. Такий же, як над Збручем, на моєму рідному Поділлі, коли піднімаєшся літньою дниною від річки на горби. Може, й трави ті самі… Не знаю. І пташки співають схоже… Заплющиш очі, і здається, що ти вдома.

Вели нас вузенькою стежкою, лишивши дорогу нижче. Підйом не «для чайників», а ледь-ледь складніший. Дорогою перекусили щойно зірваними чорницями.

Згодом вийшли на якийсь битий шлях, де весь час траплялися чиїсь відірвані підошви. Спершу сміялася, а тоді зауважила, що моє взуття теж починає просити каші… (Забігаючи наперед, скажу: таки витримало! Викинула вже у готелі)

На цьому відрізку шляху підживлялися молодими голочками смерек (смакота, але жорсткуваті, це вам не травень!), суницями і пили з джерел. Навколо пахуче панував чебрець. Назбирати б! Але ж Драгодбрат чекає… Тут виявилося, що, власне, ми вже прийшли, але ще далі – гора Жовнір Свидовецького хребта і нам туди.

5

Наш «похідний порядок» виглядав так: попереду провідник із вогонь-коханою торували шлях, всередині Галина Федорівна звертала увагу дівчат на різні цікавинки, в кінці Тетяна Миколаївна пасла тих, хто відставав. Я не трималася якогось певного місця, а плутала поміж усіх і записувала. А то у студенток дівоча пам’ять, мої жіночі таємниці – все ж надійніше.

Наші керівники практики – просто диво. Як із людьми спільну мову знаходять, як по горах ходять – мені ще вчитися і вчитися. Власне, це і робила!

Дівчата зацікавилися як сюди доходить кореспонденція. Виявилося, жителі самі в село сходять. Логічно! Якби поштарка стрибала цими кручами щодня, то платити їй мусили б як президенту!

Весь час телефонували рідні та друзі, питали як там у горах. Один нахаба навіть з’ясовував чи не вирішила я схуднути, що вибралася в такий далекий похід (ми тоді думали – кілометрів п’ятнадцять).

Знову стали відпочити, оглянули Драгобрат із висоти. І чого тих братів понесло за едельвейсами? Може, дівчина жодного вибирати не хотіла, то й спрямувала… А що була добре вихована, то й сказала: за квіточками. І вони добрі: спершу сварилися, а як падати – вже «дорогий братчик»! Ще й розуму, мабуть, невеликого… А Марічка перехрестилася та й заміж пішла. А як же інакше? Подруга нашого провідника підтвердила – у них дівчата від свого щастя не відступляться і не пропадуть!

Далі дерева лишилися нижче, навколо простелилися зарості невисокого джеребу, карпатського ялівцю. Кажуть, нам добре хату обкурювати від різного... Тут ми не витримали і таки нарвали цілі вінники.

Гора Жовнір блимала снігом у видолинках (червень місяць!), наче нам підморгувала. Треба віддати дівчатам належне: назад не попросилася жодна. Молодці! Куди там тій вигадливій Марічці!

Потім знову була зупинка, всілися на м’які трави-мохи та й задумалися: як же назад спускатися будемо? Ноги болять, а воно неблизько! Дівчата запропонували радикально: сідничним експресом.

Ми на цій висоті сподівалися зустрітися з вівчарями, та не вдалося. Мабуть, знітилися, як той працівник ДАІ, та й поховалися. Стільки філологинь одразу… Чи місцеві дівчата їх поховали. Вони ж від свого не відступляться, а вигадають таке, що Марічці й не снилося!

А ми пішли далі. Підйом на Жовнір! Що ж та гора така безкінечна… Добре, хоч погода не підвела – хмарки, вітерець, сонця мало… Але все-таки згоріли всі. Шлях суттєво полегшували розмови на вічні теми – про чоловіків.

Чесно, як вийшли на вершину і що там робили – не пам’ятаю. Були. Фото є. Назад ішли як не своїми ногами, не тримаючись стежки, навскоси. По мохах, по брусницях і травах… Пружнило, наче по новенькому ліжку ступали, хотілося лягти і спати. А ще – м’яса. Із кров’ю. Я необережно висловила це бажання вголос і тут же отримала від колег:

– Наші вегетаріанці вас не зрозуміють.

– Я їх теж!

Знову згадали легенду про Драгобрат, яким тепер належало спускатися. Вирішили, що Марічка була мудра дівчина і мала гарного хлопця на стороні. І, звісно, поїхала з ним. У Париж. Від цих підйомів подалі.

6

Потім почався дощик. На щастя, провідники назад вели нас уже не стежками плутаними, а широкою дорогою. Щоправда, так далі, зате зручніше. Отож, під ногами чулася тверда поверхня без трав, зверху водичка сіклася, ми загорнулися у дощовики і потомлено мовчали. Дівчата сказали, мовляв, ніг не чути, йдуть самі. Точно!

Цей спуск був нескінченно довгим. І мені майже не запам’ятався. У голові чомусь крутилися лише уривки пісень Висоцького («Лучше гор могут быть только горы…») і віршів кума («Горизонт – не межа. Ти вже тричі його перейшов сьогодні…»). І дрімота.

Можливо, я таки навчилася б спати стоячи, але, на щастя, ми дійшли до центральної вулиці села і викликали автобус.

Дощик скінчився і це нас підбадьорило. Одразу відчули як болять п’яти і чомусь голови… Більше тридцяти кілометрів горами! За день! Сказати комусь – не повірять. І ніхто не плакав, не капризував, не відстав. Дівчата молодці, що й казати!

Водій примчав майже миттєво! Не знаю, як інші, а я була готова розцілувати і нашого «просто Сергія», і його автобус. Решту шляху – сім кілометрів – долали у комфортних сидіннях.

Під хатою дівчат чекав сюрприз: кілька кавалерів на мотоциклі.

– І чого вони аж тепер прийшли, ті хлопці! Подивитись на таких здохлих мух?

– Оля, говори за себе!

Галина Федорівна порадилася із Тетяною Миколаївною і сказала за всіх: «Дівчата, швиденько збираємося, нам ще їхати у Криворівню!»

За годину автобус долав гірську дорогу, продираючись крізь щільну завісу дощу. Ми куняли…

От і Криворівня! Готель, у якому філологи зупиняються кілька років поспіль. Треба відзначити – комфортний. Дуже. Як він називається, я так і не допиталася, а вивіски… не було. Зате сходи нормальні і вечеря смачна! Добраніч… Ноги мої ноги!

7

Наступного дня (середа, 26.06.2013) ми всі виспалися і відпочили. Культурна програма була хоч і високого рівня, та обійшлося без таких, як учора, висот. Музей Франка, музей Грушевського, знайомство зі старшою вже, але жвавою й харизматичною журналісткою Марією Влад… Вона назвала мене «дівчиною, яка пише поезію» (і як здогадалася про вірші?), приділила нам трохи часу й розмов.

«Молодість – то така пора, шо як понесе вітром, то не зупиниш…Розум вже пізніше включається, коли пізно»

«Видельців не було. Були руки. Ними смачніше їсти» (сестра по розуму!).

«В більшості жінка повинна підстроїтися під манеру чоловіка. Вони якісь квадратні!» (О… ТАК!)

Музей гуцульської господарки «Хата-ґражда», де знімали «Тіні забутих предків», теж виявився джерелом цікавої інформації. Мені особливо сподобалася міні-лекція господині Василини Михайлівни Зеленчук про гуцульські страви: маленькі голубці, борщ із копченими реберцями, кулешу, бануш, боришеник, гуслінку. Бабця взагалі колоритна: блузка з прозорими вставками, шорти… Ґаздиня!

Гуцули у її розповідях поставали веселими людьми: «Грали на дримбі, на гребінці, на листку… Забавлялися чим могли!»

Ще вразила сумна констатація: «Гуцулок видавали заміж у 14 років. Чому видавали? Бо не кожна хотіла у 14 заміж».

Потім господарям, які цей музей доглядають, ми всі разом допомагали згрібати сіно. Було сказано: «Хто краще працює – за невістку!». І я теж пішла. А що! У мене, між іншим, донька підростає, треба до потенційних зятів приглядатися, та й нас запрезентувати не зле…

Коли йшли назад до готелю, зауважила, що тут скрізь як бур’ян ростуть величезні ромашки, такі, як у мами в садку. І дзвоники гарні такі! І чомусь жодної квітки маку… І гори високі небо затуляють… І так мені захотілося на своє звичне відьомське Надзбруччя!

8

Обідали банушем із бринзою та гуслінкою. А я згадала бабусину мамалиґу (теж із кукурудзяної муки) із яблучанкою чи слив’янкою (така солодка підливка). Ех…

Потім ми ще відвідали у сусідньому селі Буківець майстра-трембітаря Михайла. Хата дійсно українська – синьо-жовта. І господар, і його дружина Анна прийняли нас дуже гостинно і довго розповідали про різні інструменти, які пан Михайло сам робив: ріжок, трембіту, бубни, денцівку, теленку, флояру, сопілку, скрипку, ліру, дудку, довбанку… Навіть не думала, що їх стільки є. А як поетично про них сказати можна: «Та то так файно звучит – трембіта з рогами! Такі… кольорові звуки».

Звісно, дівчата взялися розпитувати:

– А як ви по батькові?

– Та кажут – Николайович. Не знаю!

– А як ви познайомилися зі своєю дружиною?

– Я грав на сопілці, а вона громадила. Я сів, заграв, і так си познакомили.

– А що то за інструмент такий (щось на зразок шотландської волинки, але зробленої нетипово – вовною не всередину, а назовні)?

– Кивати не можна, бо буде верещати. То дудка. Коза.

Потім ми фотографувалися з усім і всіма. Тетяна Миколаївна незрівнянно виглядала у своїх штанах із дірками та гуцульському кожушку. Дівчата у чергу ставали до дудки-кози й трембіти. Я теж взяла активну участь:

– А коза де?

– Тут! Коза грає на козі!

Словом, весело було.

По дорозі назад ми зустріли пару симпатичних овечок, яких спробували погладити, і злющого чорного цапа, рогатого й бородатого. Він вийшов з чийогось садочку, гігантський, страшний! Дівчата давай його вмилостивлювати:

– Спокійно! В тебе дуже гарна чолка!

А збоку овечки до нього так гидотно:

– Ме!

Виглядало так, ніби вони йому на нас жаліються.

І то ще не все! Далі ми зустріли більшу… худібку.

Отож, вже недалеко від автобуса побачили, як просто на дорозі бик недвозначно пристосовується до корови. Поруч безмовно вболівали двоє дужих гуцулів і симпатичне дитя. Галина Федорівна одразу ж знайшла слова (от що філолог зі стажем!):

– Ой, той бик може бути небезпечний! Дівчата, тихо зійшли з дороги і пішли швидко! Чого вони такий небезпечний процес при дитині почали?

Сподіваюся, хоч для корови він був безпечним!

А пастухи:

– Не бійтеся, він хлопчик смирний, тихий.

Я хотіла спитати навіщо його до корови привели, якщо він тихий, але передумала. Вже в автобусі запитала дівчат, як вони закоханого бика минули. А ті й не помітили! Таки тихий.

9

Під час вечері всі весело гомоніли, ділилися враженнями. Колеги запитали чи станцюю я для них танець живота. Я подумала, що це… дійство… відбудеться у вузькому викладацько-лікарському колі. І, звісно, погодилася! А вони:

– Дівчата, як ви щодо танцю живота? Надія Леонідівна станцює!

Щоб свято не закінчилося дуже швидко, вирішено було, що кожен стіл (ми розсілися за чотирма) приготує якийсь номер. Часу – сорок хвилин.

Сам танок я повторила за чотири. Він стільки і триває, добре, що музика на телефоні була. Решту тридцять шість витратила на пошук реквізиту. Ну не подумала я, що треба взяти в Карпати костюм для арабських танців! Отож, вийшла на коридор і закричала:

– Дівчата, хто має широкі штани, легкий шарф, сережки і буси?!

Найцікавіше, що все знайшлося…

Знадвору долинув спів. Цікаво: це наші тренуються, чи місцеві прийшли запозичити передовий досвід?

Останній штрих – косметика. Пані Світлана, моя сусідка по кімнаті, позичила сірий олівець для очей. Я ж косметики в гори теж не здогадалася взяти! Чесно кажучи, результат налякав би не лише султана, але й євнухів

Отож, боса, простоволоса і прекрасна, я вийшла до вдячних глядачок. Описати сам «костюм» слів не вистачить! Одні кольори чого варті: чорний, жовтий, червоний, рожевий, блакитний, бежевий, нефритовий, ядучо-салатовий… Не кажучи вже про сліди від сонячних опіків на шкірі. І волосся не просто розпущене, а мало не дибом. І якийсь божевільний вогонь в очах. Мрія, а не жінка! Не дивно, що дикі вуйки лякаються…

Розсілися.

Відкривала дійство «Група 13» (кожен «стіл» мав свою назву) сумішшю народних й естрадних пісень. На словах «Я хочу от тебя сына» з однієї дівчини почало спадати покривало, яке вона пов’язала замість спідниці. Уже?..

«Філологічні діви» порадували нас, що їхній номер – віршовані рядки про рідних викладачок. Некролог, чи що? Виявилося, все значно цікавіше: переробка відомої пісні, присвячена нам із Галиною Федовірною (Тетяна Миколаївна на першому курсі вчила не всіх).

О Боже, яка це жінка,

Елегантна і різноманітна.

Я хочу від тебе п’ятьорку

В заліковку, в заліковку.

«Акули (Артистичні, Кмітливі, Люб’язні, Умілі)» свій виступ адресували водієві.

Мала сімнайціть років,

І вчитисі не хтіла,

Втікла від мами з татом

І болт на всьо забила.

В Тернополі торчала,

Качала дімідрол,

Ненавиділа поп,

А тіко, тіко рок-н-рол.

Камон, Сєрий,

Старайся не трусить автобус,

Ти випий чорнє кави

І поїдем в файне місто Тернопіль.

Була в Криворівні,

Зустріла там гуцула.

Сказав: «Ти малолєтка,

Та в ліжку як акула».

Про нього я забула,

Бо був він балабол,

Пішла на кавалєрку,

Врубала рок-н-рол.

А після пісень настала черга танцю. «Халіджі»! Я вийшла з-за спин колег, аудиторію порвало…

10

На цьому дійство не закінчилося. Хоч була вже 22.00, розходитися нікому не хотілося. Дівчата попросили водія теж взяти участь у нашому міні-концерті, та він засоромився.

– Розкажіть нам якісь байки!

– Та я не знаю…

– А ви, перед тим, як одружитися, дружині якісь байки розказували?

– Не пам’ятаю!

А ще через кілька хвилин наш пан Сергій утік спати. Від гріха, тобто, виступів подалі.

Наступні тридцять хвилин були присвячені конкурсу пісень на «ой». Ми поділилися на дві команди і мене безжально відлучили від решти викладачок. Звісно, я показала не найвищий рівень, тому десь на двадцятій пісні оголосила:

– Все, ми тормозимо!

– А чого ви тормозите?

– Не знаю. Я, наприклад, від природи така.

Тоді пісні почали не згадувати, а придумувати!

Потім Галина Федорівна і Тетяна Миколаївна запропонували показати пантоміму. Спершу тематика вражала пристойністю: як ми на гори виходили, як дівчата в гуртожиток поселялися. Вони пожалілися, що їм усім пророкували романи із фізкультурниками.

– Та не вірте! – авторитетно заявила я. – За п’ять років у гуртожитку з жодним фізкультурником не зустрічалася! Ви на фізматі пригляньтеся. Або взагалі в політехнічному (мій чоловік закінчив Львівську політехніку).

А потім почалися дружні шаржі на викладачів! Скажу чесно, мало хто виявився обділений увагою… Кілька етюдів продемонструвала і я – мене ж майже всі вони вчили! Потім дівчата насмілилися показати і Галину Федорівну, і Тетяну Миколаївну, і мене. Цікаво було бачити власні жести, чути репліки… Трохи гіпертрофовано, звісно, але саме дружній шарж.

Від сміху я геть дезорієнтувалася і почала робити записи в чужому блокноті.

А потім були просто спогади про смішні моменти…

Дівчат ледве вдалося розігнати спати.

Ну а дорослі пані вирішили перекусити…

11

Ніч з 26 на 27 червня видалася неспокійною. Для моєї сусідки Світлани. Вона вранці стверджувала, що я крутилася й ойкала, а для непідготовленого слухача це… некомфортно. Я загадково промовчала. Емоції, мабуть.

Отож, вранці попрощалися з усіма в безіменному готелі і поїхали.

Того дня я була забувайло: то ялівець залишила в кімнаті, то сумку в готелі, то парасолю в автобусі. Нічого, мені віддавна зручно вважати такі речі хорошою прикметою, тож настрою мого ніщо не зіпсувало!

Заїхали на ринок у Косові. Сиру не застали, керамічних котів теж. Я знайшла чудові горнятка на каву з ангеликами. Рідні оцінять! Ще звернула увагу на сушені та свіжі суниці і хліб із кукурудзяної муки. Весь автобус закупився чорницями. Крім мене, я їх не дуже…

Перед від’їздом із Косова зайшла у вбиральню. І там застала ТАКЕ! Дверцята закривалися … на шуруп! Я так здивувалася, що ледь не забула чого, власне, прийшла.

Врешті, усі всілися. Нас чекає Космач! Дівчата співали, одразу переробляючи слова на освідчення водієві. Заміжні пані багатозначно посміхалися і собі підспівували: «Сєрий, I love you!» І всі дружно реготали.

А дороги тут як рідні, тернопільські. Жахливі. Наче і не виїздили з дому…

У Космачі ми почали від сільського війта. Мушу зауважити: що в горян дійсно на високому рівні, це самопрезентація. Вміють показатися!

Пан війт розповідав цікаво, інформативно. На жаль голос у нього – заснути можна, я весь час позіхала… Розбудила мене несподівана фраза: «Дяк Трутяк був дуже працьовитий. Мав сімнадцятеро дітей».

Виявляється, це село чи не найбільше за площею в Україні. Тут є аж вісім шкіл! Писанки мають традиційно жовтогарячий відтінок. А ще існує цікава традиція на весілля їхати до церкви на конях. З боку молодої – дівчата і її брат, з боку молодого – хлопці та його сестра.

Ще запам’яталася історія про одну горянку, Вікторію Дзвінчук. Вона сиділа в російському криміналі, потім вкрала в іншої жінки чоловіка і поїхала з ним аж у Запоріжжя, а коли він помер, вернулася. Ця пані прожила до 102 років і була знана завдяки тому, що плела чудові кошики з ліщини (у Космачі не прийнято плести з лози). Словом, у горах – Драгобрат це чи ні – жінки рук не опускають!

12

Потім до пана війта зазирнув молодий чоловік, який виявився режисером і творцем кліпів, що саме зараз знімає документальний фільм про УПА. Його задум – розповісти всю історію словами людей із різних регіонів. Відтворити історію так, щоб поміж глядачів не виникало конфлікту, тільки розуміння. Говорив, не всі очевидці згодні говорити на камеру. Крім того, за допомогою реконструкторів були відтворені реальні події, битви. Він показав нам уривок про Космач. Взагалі-то, я не люблю фільмів про війну, але Це!.. Дуже хороший звук, геніально підібрана музика, явно гуцульські інструменти чути, актори непогано зіграли. «Хроніка Української повстанської армії (1942-1946)». Вийде – треба буде знайти.

А режисер виявився ще й сором’язливим. Ми йому: «Хочеться подякувати вам за вашу працю», а він – зніяковів!

На його щастя, нас перервало радісне повідомлення: «Параска (одна із очевидців) вдягнулася і чекає!» Ага, «Баришня лягли і просять!» Всі дружно побажали успіху…

Пан війт порекомендував нам ще заїхати у музей вівчарства. Чесно кажучи, мене він трохи розчарував… Може, коли там буде готове усе, що господарі задумали, воно інакше виглядатиме. Але ми й тут наслухалися цікавого. Виявляється, на полонині панує чітка ієрархія і є чимало посад вівчарів: депутат, ватаг, спузир, бовгар, струнгар, вівчар перший, другий, третій… Вважається, що одна людина може доглядати до 300 овець. Із собаками, звісно.

Особливо мене заінтригувало те, що власник музею вівчарства і його син, дипломований ВЕТЕРИНАР, започаткували новий спосіб лікування людей – овітерапію. Розпитувати детальніше не наважилася…

А бринзи у космацьких хвалених-перехвалених магазинах ми так і не знайшли. Знову дощ пустився. Поїхали.

Дорогою назад майже всі дрімали під композиції Джо Дассена. Гарна поїздка видалася!

Підсумовуючи нашу коротку, але насичену фольклорну практику, можу сказати: дівчата молодці. Не знаю як там насправді склалося у тої Марічки з Драгобрата, а у них мусить все бути добре. Бо такі ніде не пропадуть.

Люблю вас, хороші мої!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.