Оптимістичні подорожі довоєнною Україною

(липень 2012)

1

Виявляється, але це одне і те ж саме місто! Кіркінітідою свою колонію називали греки. Татари величали місто Кєзлєв. Турки вимовляли Ґезльов. Українці – Козлов. Євпаторія – це вже «продукт» Російської імперії з часів завоювання Криму.

Чому мене туди понесло? А я після Ялти цими краями просто хвора. І стільки ще не бачила… Тому не дивно, що коли моя Радуся звично запитала: «Мамо, а куди ми сьогодні підемо?», я вирішила зробити нам обом свято і відповіла: «Не підемо, а поїдемо. На море!»

Саме у Євпаторію їхати ніхто не планував. Просто так склалося, що в тих краях знайшлося оптимальне у співвідношенні «ціна – якість» житло.

Підготовка до поїздки вийшла напруженою, адже я оголосила, що беру тільки Радусю. А що мені залишалося? Наш татко зайнятий роботою, інші родичі – фінансовою кризою. Але виявилося, що ніякі труднощі не завадять їм повиховувати «нерозумну маму» (це про мене). Адже за дитиною треба дивитися (а що я робила попередні 5 років?), це надзвичайно важко (і як досі не надірвалася?) і нікому спокою не буде, якщо з нами не поїде дідусь (мій тато, у нього якраз відпустка).

Подумала і погодилася. Якщо йому не сподобається, я не винна!

2

Отож, збираюся (вже вдруге цього року!) у Крим. Звісно, мушу купити новий одяг. Купальник.

Після довгих пошуків з’ясувала прикрий факт: у Тернопіль завезли виключно купальники для жінок без грудей. Справді! Продавці так мені і казали: «Вам важко буд підібрати щось, у вас груди є». Дуже хотілося спитати : «А що, має не бути?»

Але, хто шукає, той знаходить! Все куплено, я задоволена, час збирати речі.

3

Похвалюся: Радуся – на диво практична дівчинка. У дорогу мої батьки вирішили приготувати копчені кури (ням-ням). Вона задумливо порахувала їх (три тушки), від’їжджаючих (теж троє) і закономірно запитала маму: «Бабусю, а ти собі курочки не лишаєш?»

Нас порвало. Я ще намагалася пояснити, що ми фізично не зможемо з’їсти всі три курки в дорозі. Не допомогло. Дитина залишилася при своїй думці: кожному по одній – оце справедливо!

4

Отож, ми в дорозі. Їдемо автобусом, сидимо на 2 поверсі, працює кондиціонер. Радуся вилізла на сидіння з ногами і радісно заявила татові:

– Дідусю, тут круто!

– А що таке «круто»?

– Супер-пупер!

5

Приїхали! Розташувалися. Скупалися….

Наступного ранку вирішили з’їздити у Євпаторію (10 км). По дорозі я помітила купу екскурсійних бюро. Живемо! Спокійне лежання на пляжі набридло ще вчора…

Вразив так званий парк. Я розумію, що у них спека, посуха і земля неродюча, але щоб у МІСЬКОМУ ПАРКУ не було тіні?! Газони – одна назва, травинка на сантиметр квадратний, дерева маленькі, з колючками, переважно туя та акація… Сховатися від сонця нема де… Знаєте, чому «дим Батьківщини солодкий»? У нас дерева кращі!

Звісно, пішли на набережну. Веселе попсове місце. Море всяких фігурок-тваринок на фоні моря, Радуся скрізь зупинялася, нас активно запрошували фотографуватися. Один із власників навіть запитав тата, киваючи на мене і Радусю : «Це мама дівчинки, чи сестра?»

Як мені стало добре…

6

Коли їхали назад, я здалеку помітила характерну невеличку будівлю із куполом, оточену квітником. Капличка! Тут? А чому б і ні? Рука сама потягнулася перехреститися, дехто якось дивно на мене зиркнув… Чого б то? Стривайте… На ній же півмісяць, а не хрест! Це, виходить, мусульманська капличка… Чи в них капличок немає?

Продовжуємо набивати шишки (набиратися досвіду).

7

По обіді, як і вчора, пішли на море. Купалися, засмагали, фотографувалися… Пляж чистий, людей небагато, водичка тепла й прозора, медузи плавають.

«Аборигени» розносили рибу, креветки, мідії, пиріжки, напої. Раптом – ГРІМ. Величезний, гігантський дядько йшов пляжем вигукуючи: «Кукуруза гарячая! Антицелюлитная!!!».

Я «зависла». Як звичайна варена кукурудза може бути «антицелюлітною»? Нею що, масаж робити треба? А гарячу необхідно використовувати, щоб ефект був більш вираженим?

Проте, ніхто із присутніх на собі перевіряти не ризикнув…

Радуся сьогодні сміливіша:

– Я вже не боюся води!

– То йди плавай.

– Ні! Дідусю, візьми мене на ручки і носи!

8

Так ми і відпочивали. Тато більше нікуди не їздив, а ми з Радусею частенько вранці гуляли Євпаторією. Старенькі вулички, кафе, магазини, ринок, набережна… А по обіді, звісно, усі втрьох ішли на море. За кілька днів доня та її дідусь добряче засмагли і моя біла шкіра в їхньому оточенні почала кидатися в очі. Господарів пансіону, де ми зупинилися, зацікавив цей феномен:

– Наденька, а что ты на пляже делаешь?

– Плаваю і лежу (що ще там робити?).

– А почему белая такая?

– Шкіра не засмагає.

Німа сцена. Вони всяке бачили, навіть дівчинка Радислава (не моя) до них уже приїжджала, але щоб людина не засмагала…

Буває. Така от шкіра. Обгоріти – легко, а от «шоколадкою» стати – не судилось…

9

На третій день наші хазяї «дозріли» до ще одного цікавого діалогу:

– Надя, а кто вы?

– Тобто?

– Кто вы друг другу?

– Радуся – моя донька.

– Это мы поняли. Льоня кто тебе?

– Тато.

– А мы думали – муж…

Треба було бачити, як мій татко розквітнув. Ще б пак! Йому дружину молоденьку приписали… А мене зацікавило інше: невже не видно, які ми схожі?

10

Вночі наша дівчинка прокинулась. Звісно, довелося встати і мені. А тато продовжував «дрімати» (ми в одному номері). Вельми «музично»…

Радуся відвідала ванну кімнату, повернулася і прокоментувала ситуацію: «Дідусю, ти хропеш як лось!»

Тато довго сміявся і стверджував, що такого порівняння ще не чув…

11

На четвертий день перебування «на морі» ми з Радусею зібралися у дельфінарій. Звісно, були і прогулянка, і саме шоу, і фото з дельфіном, не кажучи вже про покупку сувенірів, морозива тощо.

До пансіону ми повернулися десь о 15.00. Моє чудо, не спавши вдень, трохи капризувало…

Пізніше вона дуже просто пояснила свою (не найкращу) поведінку: «Я плакала, бо мені було мало!»

… Скільки ми грошей витратили того дня, не писатиму…

12

Варто сказати, що плавати я вмію. Трохи. Принаймні, досі так думала. Але… Одного разу, накупавшись, тато виносив Радусю з води, а я пливла за ними. Передбачалося, що я їх обжену. Хвилі ж мене несли до берега. Ні. Вони вийшли швидше! А моя дівчинка «добила»: «Мамо, ти плаваєш як лось!»

Дався їй той лось! Я про цю тварину повідомляла всього два факти: живе у лісі, їсть мухомори. Навряд чи це був комплімент, мовляв, рухаєшся граціозно і дико. Швидше, як після мухоморів чи як обкурена. Але ж вона таких слів не знає! Здається…

І яке розуміти характеристику? Я не плавати вмію, а просто на воді триматися? Сумно… Треба тренуватися.

13

Недалеко від того місця на пляжі, де ми зазвичай розташовуємось, височать водяні гірки. Одна, височезна, зі спуском у море, інша, менша – в басейн. Я довго задумливо розглядала їх і тато, помітивши це, запитав: «З’їдеш?»

Не те, щоб мені стало соромно за своє постійне боягузтво. Просто згадала дивну закономірність: все, що мене раніше лякало і з чим я зустрічалася віч-на-віч, згодом стало джерелом неабиякої насолоди: купання в морі, прогулянки високо в горах, їзда верхи. Чому б і ні?

Швиденько, поки не передумала, полізла вгору. Весь час нагадувала собі, що ЦЯ гірка менша… Працівник «порадував»: «Басейн для дорослих мілкуватий…» Мамочко!

Так! Сісти. Затримати дихання. Відпустити руки. Заплющити очі. Стрімке падіння… Чи політ? Плюсь! Ого! Вода на мить накрила з головою, оглушила, але ЯК ЖЕ ЦЕ БУЛО ЧУДОВО!!!

Отож, у мене є нове ВЕЛИКЕ ЗАДОВОЛЕННЯ. Чого я там ще боюся? Темних глибоких печер? Варто задуматися…

14

Нарешті дочекалася! Я їду на екскурсію! Бахчисарай – монастир Успіння Богородиці – печерне місто Чуфут-Кале. Як добре! Все-таки постійне висмажування усіх частин тіла на піску не для мене (забігаючи наперед, скажу, що виключно на пляжі була лише 2 дні й мало з розуму від нудьги не зійшла). Рідні залишилися купатися, а я побігла на автобус.

Отож, екскурсія. По дорозі познайомилася із жінкою, яка сиділа поруч (має ж хтось мене фотографувати!). Вона теж викладач, із Полтавщини. Буває ж… Дорогою дізналася багато нового і про Крим, і про народи, які жили тут. Палац кримських ханів (точніше, те, що від нього залишилося) видався на диво знайомим. Звісно! Тут же знімали «Роксолану». Красиво, гармонійно. Особливо сподобалися фонтани. Жаль, що їх мало тепер…

Потім «здох» фотоапарат. Я його зарядити забула! Цікаво, це моє безголов’я, чи все-таки воля вищих сил? Адже зараз буде монастир, може, мене яке одкровення чекає…

Ні. У старий храм (1000 років!) та келії високо вгорі ми не потрапили, а внизу будували готель для паломників, продавали безліч освячених предметів і зовсім не відчувалося ні аури святості, ні особливого відчуття «намоленої» землі. Хоч красиво, особливо гори вразили – м’які обриси, вершини заокруглені, геть не такі, як Карпати.

От Чуфут-Кале – інша річ. Місто теж давнє, татари зробили його першою столицею свого ханства. Виявляється, якщо населений пункт називають печерним, це не означає, що люди жили в печерах. На вершині і вулиці, і будинки. А печери нижче. Їх використовували як підсобні приміщення. Стіни товстезні. Підвали двоповерхові. Скрізь чисто – сміття усі скидали за вікно – у прірву. А от будинки не збереглися – камінь на будівництво жителі долин розтягли. І вся гора заросла барбарисом, травами. Чудові аромати і надзвичайні краєвиди. Старі караїмські кінаси (храми караїмів, нечисельного народу, який поклоняється Торі). Бруківка…

А я без фотика! Швиденько познайомилася з милою дівчинкою Настею, вона зробила кілька кадрів і обіцяла по електронці скинути. Сподіваюся, не забуде…

Приїхала я переповнена враженнями і планами, але татко безапеляційно заявив, що більше мене на цілоденну екскурсію не відпустить. Що ж… Ми з Радусею і в Євпаторії щось цікаве знайдемо!

15

Наступного ранку, прокинувшись, я поцілувала Радусі спинку і полоскотала її між лопатками. Реакція мене вразила: «Мамо, чого ти до мене причепилася, як півень до курки!»

Чи не забагато часу дитина проводить в селі?

Потім ми вдвох поїхали у Євпаторію і гуляли старенькими вуличками. Милувалися стилізаціями на тему Стародавньої Греції. Фотографувалися біля воріт старого Кєзлєва, мечеті Хан-Джамі, синагоги, християнських соборів. Їли східні солодощі (вони усі на медову пахлаву схожі) та пили фантастичну каву. Заходили у внутрішній дворик караїмської кінаси – сонце, виноград, фонтани і мармурові написи… Потім сиділи у караїмському ж кафе і пили їхній національний напій – бузу. Щось на зразок квасу (чи пива) із проса. Найбільше нагадує солодку шипучу сироватку, добре втамовує спрагу. Потім Радуся вирішила покапризувати. Тепер я добре розумію, звідки походить російське слово «бузить»!

Потім просто блукали заплутаними вуличками. Високі золотаві кам’яні стіни, обплетені зеленню, глухі брами і дивне відчуття, якого так бракувало вчора в монастирі… Намолена земля. Тут жили люди. Багато поколінь. До нас говорили їхні сльози і посмішки, особлива аура місця. Може, саме тому я так люблю старі міста… Вони більш живі, ніж усі сучасні мегаполіси. У них є душа.

16

Прогулянка старим містом втомила дитину страшенно, та й апетит вона нагуляла чималий. На обід ум’яла «дорослу» порцію супу і три (!) шматки хліба. Потім поспала і ми почали збиратися на море. Я наполягала, щоб усі намастилися сонцезахисним кремом. Але задумалася і видавила трохи не у долоньки Радусі, а на підлогу. Мені негайно зробили зауваження: «Мамо, ти така молода, а крем давати не вмієш!»

Добре, хоч молода…

Пляж за ці дні став просто-таки рідним. Гарячий пісок. Тепле, як пряжене молоко, море (вперше відчула що означає цей вислів). Пекуче золоте сонце. І прохолодний вітерець. Біля води легко переносилася тамтешня спека. Усі засмагали. Я – ні.

17

Інші дні пролетіли приблизно так само. І ось – завтра додому. Я ще раз з’їздила у Євпаторію. Попрощатися. Зі мною була новоприбула молода пара із Кременця. Вони витримали рівно дві вулички старого міста і почали скаржитися на втому. Оце так! Та Радуся втричі більше спокійно проходила!

А от набережна їм сподобалася. Кожному своє…

Кинула у море монетку. Я повернуся!

18

Останній ранок на пляжі більше скидався на відвідування зоопарку. Морського. У «ліску» водоростей – якісь дрібні рибки. Зграя чайок на воді. Величезні! І, звісно, медузи – прозорі білі, голубі, бузкові і темно-фіолеторі, коричневі… Одна навіть впекла тата щупальцями – як кропива. Найрізноманітніших розмірів – як ложка, як шапка, як велика миска…

Особливо смішно згадувати зустріч із крабом. Ми, дорослі, стояли по шию у воді, Радуся у своєму надувному жилеті булькалась поруч. Раніше не заходили так далеко, просто тепер штиль, море втихло. І раптом – ПОВЗЕ. Боком. До моєї ноги! Більший за долоню. Виганяє з території. Тато спробував спіймати, та агресор швиденько закопався в пісок…

Потім берегом водили верблюда і ми вирішили сфотографуватися. Я сіла верхи. Як? Мене підсадили. Падати на коліна перед неземною красою Султан (так його звали) не захотів. Трохи проїхалася берегом. Вище від землі, ніж на коні, але загалом відчуття ті самі. Чудові! А от як злізти? Тато пообіцяв узяти мене на руки. А потім в останній момент відійшов на крок! Довелося стрибати…

19

Назад ми їхали наче швидше. Крим непомітно зник. Запам’яталися мальовничі канали в степах Херсонщини, акації обабіч доріг і смачна рибка в Летичеві.

Море позаду. Поки що.

А на порядку денному три питання:

1) де мене ще не було?

2) чого ще боюся?

3) на кому я ще не каталася?

До зустрічі, Крим!