VII. ЛЬВІВСЬКА КАЗКА НАВПАКИ

1

Розкажу я вам, друзі, казку. Тільки не звичайну, а казку навпаки.

Чому? Та це ж очевидно! Усі порядні казки закінчуються… Чим? Правильно, весіллям. Те, що відбувається далі, не для дитячих вух і психіки…

А ця казка лише починається через кілька років після весілля. Через сім, якщо чесно. Цифра неоднозначна. Тут пригадуються і «сім – Боже число», і «сім – то зовсім» (так кажуть у мене на Поділлі, у Боднарівці 7 – гірше за 13).

Словом, не казка, а плутанка. Отож, навпаки…

Якось родина із міста Тернополя – тато Саша, мама Надя і доня Радуся – поїхала до Львова.

2

По дорозі на електричку (16.35) я ще встигла заскочити на зустріч представників літературної студії 87, нові віршики послухала, настрій підняла собі й людям… А потім у дитячий магазин із домашніми зайшла. І побачила ТАКУ брошку з КОТИКОМ! Плоть слабка… Тьху! Серце – не камінь. Купила. Пораділа. А потім задумалася: із чим, власне, я її носитиму?

Поїздка в електричці виявилася веселою. Ми, звісно, взяли на дорогу трохи їжі. Радуся за годину зголодніла і я роздала канапки. Вона швиденько з’їла свої і діловито запитала не такого швидкого тата:

– А ти не лопнеш?

Добре, що у мене в пакеті з харчами ще дещо було… Мої рідні наминали, а я почувала себе Дідом Морозом, який дістає все нові подарунки… Тьху! Доброю Феєю, звісно.

Ще через годину Радуся дійшла до десерту. Вона мала в кишені шоколадну монетку. З’їла. І видала:

- Хочу шоколадну рощоску!

- Навіщо?!

Їсти! Якшо є шоколадні монетки, то і рощоски мають бути. Смачні…

А перед самим Львовом у вагон зайшли вкрай екзотичні колядники. У церковних ризах, головних уборах піратів і з венеціанськими масками! Одна з довжелезним носом… Співали, щоправда, просто чудово. Але Радуся, коли побачила таке диво, знітилася і гроші їм давала я. За талант треба платити!

Більше нічого особливого дорогою не трапилося. Я чомусь невтомно писала вірші і врешті поставила собі діагноз «понос слов, запор мыслей».

3

До ночі ми якраз встигли добратися до квартири чоловікових батьків і лягти спати.

Покрутившись уранці туди-сюди, лишили дитину на свекра й свекруху і – нумо гуляти!

У Львові мене традиційно цікавлять три установи: 5-поверхова книгарня «Літера», цукерня біля площі Ринок, де подають чудове лимонне морозиво, і музей зброї «Арсенал».

Отож, вийшли з маршрутки біля оперного. Оглянули все.

– А ялинка тут нижча, ніж в Тернополі. І крива якась. – Розкритикував головний об’єкт зимової площі мій чоловік.

Не встигла я повною мірою відчути гордість, як він пригадав, що все-таки львів’янин, і «виправився»:

– Але прибрана краще!

Навколо літали і стрибали голуби. Надуті (мабуть, від холоду, бідолашки), і, очевидно, смачні…

По дорозі нам трапився Львівський природознавчий музей НАН України. Нарешті його відкрили знову! Щоправда, лише три зали у великому приміщенні були доступні для огляду. Експозиція називалася «Мандрівка в минуле». Дуже давнє. Був череп мамонта (ми після Вінницького краєзнавчого музею, де був цілий кістяк, зауважили, що маленький, наче телятка). Якісь заспиртовані зразки органіки, камені… У наступному залі – опудала тварин. «Кіт дикий». Теж ненабагато менший за телятко. І гарний! Вовк, лисиця, бобер, птахи… Окремим експонатам – більше, ніж 150 років. Реконструкція житла давніх людей, із шкур та бивнів мамонтів. Я сфотографувалася біля нього. Дуже хотілося залізти всередину, але працівники музею не спускали з нас очей…

4

Центр Львова можна описати трьома словами: історія, кава, шоколад. На всіх підступах до площі Ринок – кав’ярні і магазини, аромати просто казкові. У мене почалося непристойне неконтрольоване слиновиділення…

Це місто як перше кохання. Львовом насититися нереально. Я не вперше тут, але милуюся постійно. Ми з чоловіком, як двоє блаженних, блукали плутаними брукованими вуличками, задерши голови, прикрасивши обличчя дурнуватими посмішками… Розглядали кожен дах, кожен балкон, кожне вікно, кожну скульптуру. Втім, не ми одні…

Погода була чудова. Сонячно, морозно й безвітряно. Ледве знайшли керамічного кота на Вернісажі (черговий екземпляр для моєї колекції). Потім я мало не зникла в надрах магазину «Копальня кави». Там, окрім власне кави й сувенірів, продавали алкогольний напій – кавівку. Класичку, медову, вершкову… Ми так і не купили, зате напробувалися…

Нарешті таки змерзли. І біля Костелу святих Петра і Павла натрапили на дуже цікавий заклад «Три мітли». Оскільки про Гаррі Поттера читали-перечитували, дивилися-передивлялися все, що можна, проблем із ідентифікацією специфіки ресторанчику не виникло. Всередині виявилося мило, затишно, ціни прийнятні. Стилізація під книги Джоан Ролінґ та фільми витримана досконало. Звісно, замовили ми маслопиво. Офіціантка відмовилася деталізувати рецепт, сказала лише, що це слабоалкогольний напій. На смак – підігріте пиво із яблучним соком, вершками й прянощами. Непогано, до речі. Із особливою фантазією у «Трьох мітлах» оформлені туалети: з величезними металевими дверима і написами «трансфігурація» над унітазами…

5

Святвечір розпочався традиційно – за родинним столом. Але другу його частину ми вирішили присвятити спілкуванню з друзями і всі троє поїхали в гості.

Із подружжям Іванки й Андрія ми не бачилися майже рік. Але наші дівчатка (Міля на кілька місяців молодша від Радусі) гралися просто ідеально гармонійно, даючи можливість дорослим спокійно поспілкуватися. Ми лише час від часу позирали на сходи (із другого поверху періодично бомбардували елементами конструктора) та забирали ноги, коли повз них пробігав Кошмар. Це кіт гостинних господарів, величезний гладкий чорний звір. ЦЕЙ вечір йому точно запам’ятається надовго – побігати котику довелося, адже за ним гналася дика орда із двох дівчаток… Голосно так і швидко. Його зелені очі стали розміром як монети 50 копійок! А після недовгого затишшя Міля й Радуся прибігли з новиною:

– А Коша під ліжко заліз і бекає!

Делегації дорослих довелося піти глянути. З-під ліжка негайно долинув звук щонайменше тракторного мотора.

– Ви його втомили, він сердиться на вас.

– Ні, ми добре бачили, він бекав!

Бідолашна киця! На щастя, маленьких вандалок вдалося відволікти мультиками, Кошмар (як же йому цієї миті не личило це ім’я!) виповз і сховався під покривалом.

Потім дівчатка оголосили, що спатимуть разом у кімнаті Мілі. Ми здивувалися, але погодилися. Дорослішають… Вкладали їх (по черзі й всі разом; з казками, колисковими, проханнями, погрозами..) години зо дві. Нарешті батьки лягли і дітям теж довелося засинати.

Характерно, що ніхто нічому не дивувався і не сердився. Іва з цього приводу висловила надзвичайно цікаву думку: «На світі є два види людей – з дітьми і без дітей». Дійсно…

6

Наступного дня ми гуляли не лише вдвох, але й цілим високоповажним сімейством. У центрі уваги була, звісно, Радуся. Трохи пройшлися і дідусь запропонував їй:

– Хочеш сісти «на барана»?

– А де баран?

Натрапили на будиночок Миколая.

– Радусю, зайдемо?

– Ні.

– Розкажеш віршика, Миколай тобі подарунок дасть.

– Він вже мені багато всього приніс. Не буду казати віршика.

Зрештою, вона таки пішла і вийшла аж із двома пакуночками!

Потім ми всі разом зайшли в музей отця доктора Дмитра Блажейовського. Дідусь до смерті (котра настала у дууууже поважному віці) вишивав різноманітні ікони, техніка цікава, нам навіть схеми пропонували. Але… Я уявила як роблю перший рядок, а потім дратуюся і рву придуману покійним схему, а за нею і тканину… Ні. Рукоділля – це не моє, я краще активно відпочину.

Далі зайшли в Музей шоколаду. Експозиція не вражала, хоча були і цікаві експонати, зокрема, картини, намальовані на білому шоколаді (одну явно хтось облизував!). Зате я вперше у житті побачила як виглядає плід какао (ну і великий!), а також спробувала сушені боби (ням-ням!). Виявляється, шоколад століттями вважався суто чоловічим напоєм.

Пізніше нас запросили на дегустацію. Шоколад, цукерки, печиво, чай, кава… Охочим пропонували щось зімпровізувати, Радуся, звісно, розказала віршик і їй насипали ще цукерок. А на виході кожному відвідувачу давали подарунок – цукерки в коробці, навколо якої – іграшковий символ року (змія, пащека на «блискавці», цікаве рішення).

7

На завершення зайшли в церкву святого Андрія, біля якої був вертеп зі справжніми овечками. Після цього старші й молодші поїхали відпочити, а я із Сашею знову пішли у гості. Цього разу – до чоловікового друга студентських років Миколи. Його мама (до речі, вірменка) виявилася надзвичайно приємною жіночкою, вчителькою, з нею так цікаво спілкуватися!

Там не лише сімейство привітне. Сам будинок теж незвичний. Височезні стелі, круті дерев’яні сходи, величенькі навісні замки на поштових скриньках. І … красень-кіт на підвіконні, білий, пухнастий! Словом, мені сподобалося.

А потім тьотя Марина пригостила нас кавою і навіть погадала… А от що вийшло – таємниця!

На завершення вечора ми зайшли до одного милого пабу, де подавали свіжий сидр і апетитну рибку. Дорогою вагалися: телефонувати іншим друзям Саші, чи нема коли?

Львів вирішив усе за нас: вони ВСІЄЮ КОМПАНІЄЮ сиділи в тому пабі!

Вечір видався веселим. Але детальніше писати не буду. Все можна охарактеризувати одним словом: «жесть»…

8

Словом, поїздка вдалася.

Ага, казка…

… І пам’ятали вони вранці все-все.

От і казці кінець, а хто читав – молодець!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.