Оптимістичні подорожі довоєнною Україною

Прізвище, ім’я, по батькові: Сеньовська Надія Леонідівна, Гайова Вікторія Володимирівна.

Науковий ступінь: кандидати педагогічних наук.

Посада: асистенти кафедри педагогіки ТНПУ ім. В. Гнатюка.

Найменування закладу, в якому здійснювалось стажування: Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки (м. Луцьк).

Одразу скажу – доїхали добре. І темно. Сіли в автобус о п’ятій ранку, світло водій лише на зупинках вмикав, тож спали ми. Дорогою я ще поміж дрімотами склала вірш. Куди ж без цього! Записувала, щоправда, наосліп, однак, це не надто далося взнаки (маю на увазі каліграфію – бо все одно пишу як курка лівою лапою).

Луцьк зустрів нас сонцем і теплом. Вулиці просто зачаровували. Віці (тобто, Вікторії Володимирівні) вони нагадали Івано-Франківськ, мені – Чернівці. Зрештою, усі старі міста у чомусь схожі.

Вартість проїзду в маршрутці виявилася нижчою, ніж у Тернополі – дві гривні.

Отож, дев’ята тридцять, ми біля головного корпусу Східноукраїнського національного університету імені Лесі Українки. Вражає… Шикарна будівля! І пам’ятник. Чомусь – Шевченка, а не Лесі Українки.

Всередині захоплення потроху розсіюється. Таке враження, що єдине нове на цих поверхах – таблички із написами. Заблукати складно! І, звісно, ремонт у тутешньому ректораті.

Одразу виявили цікавий факт: канцелярії (де нам мали поставити печатки на документах про прибуття) у цьому ВНЗ немає… Зате є Загальний відділ! Словом, зайшли, нас (тобто, папірці) проштампували, дату запропонували проставити самим. Спокусливо…

Далі за планом – заява на ім’я ректора у відділі аспірантури, докторантури і стажувань. Зайшовши туди, ми отримали культурний шок.

Сам відділ – маленький закуток-передпокій, із окремим входом. Гігантська шафа, під яку хтось дуже ощадливий понапихав різних коробок (як моя бабуся в селі). З іншого боку – малюсінький столик, за яким відвідувачі мали б писати заяви. І папка зі зразками. Не знаю хто їх редагував, але нам з Вікою, випускницям філологічного факультету, одразу кинулося в очі, що «ім.» – в одному рідку, а «Лесі Українки» – в іншому. Сум і печаль… Зате стілець за столиком був із воістину монументальною спинкою (як з’ясувалося пізніше – недаремно).

Ми трохи поблукали поміж трьох дверей (подвійних і дуже високих!), що вели із передпокою і врешті втрапили у потрібні. Там було НЕЙМОВІРНЕ…

Старий дідусь-монітор, якому місце на смітнику, а не в одному із провідних відділів національного університету, приязно посміхався просто до нас відкритою ГРОЮ. На столі поміж паперів – крихти, чашка та шоколад. І, нарешті, напроти працівниці відділу (зауважу, її обличчя, звернене до нас, не відзначалося привітністю) сидів якийсь невідомий, судячи із високоінтелектуального погляду – щонайбільше, двірник.

Ми оговталися, привіталися. Скептично перепитавши назву вищого навчального закладу, господиня цього неймовірного у всіх відношеннях кабінету запропонувала залишити наші документи у неї, а самим – вийти і написати заяви на ім’я їхнього ректора. Чесно скажу, покласти папери на ТОЙ стіл було непросто до тремтіння рук. Під час розмови монітор не припиняв привітно блимати грою, а гість та поважна пані – жувати й сьорбати…Перерва на каву. А що – річ необхідна, адже робочий день триває уже пів години!

У передпокійчику було темнувато, але ми все-таки знайшли зразок потрібної нам заяви і з жахом зрозуміли, що в керівника цього непересічного навчального закладу явно манія величі: «Прошу Вашого дозволу проходити стажування у Вашому університеті…» Поки писали, до відділу кілька разів заходили, широко відчиняючи двері. Про цьому вони щосили вдарялися в спинку стільця і ми подякували Богу й добросовісному столяру, котрі потурбувалися про цілісність наших спин.

Зрештою, все має властивість закінчуватися. Документи нам пообіцяли оформити до кінця робочого дня. На черзі – відвідування кафедри, на якій будемо стажуватися. Внутрішньо готові до нових випробувань, ми вирушили на пошуки корпусу № 1.

Вирішили зрізати дорогу і пішли якимись манівцями. До речі, не туди повернули лише раз! Віка навіть жартувала, що ми шукаємо щастя. І, уявіть, знайшли! Піцерія під назвою «Фелічіта».

Омріяний корпус № 1, дарма що старий, виявився значно затишнішим, ніж головний, хоча й не таким ошатним ззовні. Світлі стіни, високі стелі, великі вікна, багато вазонів. І стійкий запах свіжих пиріжків, що долинав із їдальні, котра знаходилася у підвалі. Настрій одразу покращав, але став аж ніяк не робочим!

Блукаючи коридорами (вони охоплюють будівлю по колу і пронизані світлом із вікон), звернули увагу на оригінальні сірі доріжки, точніше, спосіб їх кріплення – прибиті металевими смугами! Особливо нас зворушили місця, де покриття було протертим чи розірваним – там якісь умільці наклали металеві ж латки, прикріплені грубими цвяхами.

Поки чекали завідувача «нашої» кафедри, встигли «проінспектувати» стратегічно важливі об’єкти, котрі певною мірою і є «обличчям» будь-якої установи. Я про туалети. Тут господарі виявилися на висоті. На диво сучасно, затишно і гламурненько: рожево-білі тони, квітковий фриз. У чоловічому, щоправда, не була…

Звісно, першого ж дня ми не встигли познайомитися з усіма працівниками кафедри, але ті, що мали у понеділок пари і були на робочому місці, прийняли нас привітно. Кафедра теж виявилася затишним приміщенням і, що важливо, ТЕПЛИМ! Ми ознайомилися і зі списком дисциплін кафедри, і з критеріями оцінювання, і з навчальними програмами, і з планами практичних занять… Нам продемонстрували два збірники наукових праць, що виходять у їхньому ВНЗ і, на наше прохання, показали дорогу в бібліотеку.

Жаль, від кави ми з Вікою відмовилися. Не одразу розгледіли НАСКІЛЬКИ крута кавоварка…

Бібліотека нас одночасно захопила і розчарувала. Ні, фонд літератури, умови в читальних залах і вихованість працівників на достойному рівні. WiFi є. Просто нас відмовилися обслуговувати. Для оформлення тимчасового читацького квитка необхідне клопотання з деканату (чи кафедри). Залишили це на інший день. Потім ще зайшли в головний корпус за документами.

І нарешті пішли гуляти, інспектувати магазини й милуватися замком. Виявилося, що ми обоє вже колись бували у Луцьку і про це місто залишилися лише найкращі спогади.

Я того ж дня знайшла нового керамічного котика для своєї колекції.

До речі, заходили ми в ту піцерію, «Фелічіта», знайдену під час блукання манівцями Луцька. Але виявилося, що щастя, як і завжди, занадто дороге, тому відклали його на потім.