VI. ПОДІЛЬСЬКИЙ ВОЯЖ. ВІННИЦЯ

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

(Леся Українка)

(11.01-12.01.2013)

1

Цей населений пункт має для мене особливе значення. Смак пригод. Смак перших серйозних здобутків. Друзі… Всеукраїнська студентська олімпіада з педагогіки. Перемога. Ще одна сходинка до омріяної професії.

У Вінницю нас із чоловіком запросив його друг, який саме переселився туди із сім’єю. Купили квитки, зібрали подарунки і – вперед, до пригод!

2

Дорога виявилася, хоч і недалекою, непростою. Ароматна подорож у постсвятковому плацкартному вагоні стала дійсно незабутньою. Мабуть, аура поїзда подіяла на мене як низькопробний наркотик – я майже всю дорогу писала вірші й нотатки… Незважаючи на пізню пору (виїхали ми о 21.03), навколо не припинявся рух, у вуха постійно лізли звуки сучасної техніки: тринькання телефонів, музика плеєрів і голосна стрілянина з нижньої полиці – сусіди дивилися фільм на ноутбуці. Нарешті, о 1.25 ця сумнівна насолода припинилася – Вінниця!

3

Нічна Вінниця виявилася чарівною, як Маргарита на мітлі. Горять дивовижним блиском очі-вогні. Звивається довге темне волосся вулиць. І розлите в повітрі неявне очікування Майстра…

Чомусь найбільше запам’яталися не загадки нічного міста, а… урни для сміття на залізничному вокзалі. Такі милі, у вигляді пінгвінів. Мені відразу захотілося стати малою чемною дівчинкою і кинути туди кілька десятків обгорток від цукерок.

4

Звісно, наші гостинні господарі не могли просто так залишити людей з дороги у спокої і покликали до столу. Вечерю (2.00-3.00) я проспала, сидячи із розплющеними очима. Прокинулася лише після короткого діалогу:

– Ви з ким спите? – з’ясовувала Оксана (господиня) у мого чоловіка.

Той не розгубився:

– А які варіанти?

Варіантів не було…

5

Наступного дня пішли гуляти. Через похмурі задрипані квартали – до центру. Місто вже видавалося схожим не на таємничу Маргариту, а, радше, на циганку з брудними ногами і яскравим одягом. Особливо вразила дика суміш бруківки й сучасного покриття на вулицях. А коли дійшли до мосту, мали нагоду на власні очі побачити чим хворіють люди у Вінниці. Над дорогою – величезні реклами «Лікування геморою», «Сексуальні розлади», «Гінекологія, УЗД», «Сімейна медицина, терапевт», «Косметологія».

У центрі звернула увагу на дотепні назви магазинів: «Могорич», «Пан Туфель», «Гардероб і ще…». А також на великі світлі будинки із круглими балкончиками.

Був тут і фірмовий магазин «Рошен», і чудові гармонійні церкви, і вежа з годинником, і традиційний різдвяний ярмарок, і ялинка й атракціони в парку. У тирі я потрапила в ціль з першого разу! Щоправда, випадково… Принаймні, цей успіх повторити не вдалося. А які там поні ходили… Особливо одна конячка, волохата, чорно-біла, зі стрічкою в гриві… Маша. Я навіть з нею сфотографувалася. Прокататися не вийшло – посоромилася просити. У нас з нею пропорції не співвідносні…

Але найбільше нам з чоловіком запам’яталися музеї. Ми встигли відвідати два – Краєзнавчий і автомобільний.

6

Отож, Краєзнавчий музей. Найдовше я затрималася в залі, де демонструвалися опудала птахів. Навіть не думала, що їх стільки! А назви які незвичні: славка, зеленушка, омелюх, вівсянка, турухтан, рибалочка, очеретянка, чернь, гоголь, крижень, кібчик, осоїд, ремез, підорлик, чеглик, кваква, кропивник… Мабуть, цю екскурсію доречніше було б назвати кулінарною. Кожну пташку я дуже уважно розглядала і коментувала: «Смачна, мабуть». В інших залах теж знайшлися цікавинки: скелет 80-річного мамонта, скульптура невисокого симпатичного неандертальця з глибоким поглядом, посуд давніх людей, відновлений із дрібних черепків (справжні пазли!), стародавні дитячі іграшки на коліщатках (хочу собі такі!), величезний солом’яник (і хто там ховався?)… Особливої уваги заслуговують написи. Так, під опудалами птахів, аби їх не чіпали відвідувачі, було прикріплено чітке й недвозначне «Обрубують руки!». Насправді, це я так прочитала. Там писали всього лиш «Оброблено отрутою». А під кам’яними знаряддями – «Нуклеуси». Саша зауважив: «Неандертальці слова такі придумували – «нуклеуси».

7

І, нарешті, головний герой нашої подорожі – «Автомотовелофототелерадіомузей»! Вулиця Соборна, 1. Дуже рекомендую! Старезні машини, мотоцикли, побутові прилади – і все діє! Можна одягнути форму (там є і радянська, і німецька, і морська), фотографуватись досхочу. Я як дитина гралася старими друкарськими машинками, слухала переносний програвач, тільки що рота не відкривала…

Звісно, ми з чоловіком влаштували собі повноцінну фотосесію.

Тим часом місто знову огорнула ніч. На кафешки часу не залишилося, та це дурниці, ми ж не востаннє до друзів їдемо!

8

Наступного ранку ми верталися в Тернопіль. Я знову зайняла верхню полицю. Чомусь там почуваюся в безпеці… Підняла очі: наді мною каліграфічним почерком хтось вивів довгий напис: «Тут були Тома, Марічка, Оксана, Таня, Люба, Володя». Вони що, ВСІ РАЗОМ одночасно «тут були»? І полиця витримала?

Це питання видавалося мені філософським до того часу, поки не згадала, що, власне, на ній і лежу…

А ще нижче був інший напис: «Мрії зАбуваються!». Я не повірила своїм очам. Звісно, «збуваються». Знак? Чи просто час нарешті виспатися?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.