Без любові

У кишенях поношеної шкіряної куртки, такої ж старої, як наш незбагненний божевільний світ, у якій неможливо впізнати її творця, він нервово перебирав пальцями останню цигарку і склеєні липкою стрічкою п'ять гривень. У лівій – клаптик цінного паперу, який в жодному генделику не хотіли приймати, а до Нацбанку – світ за очі, не варта шкура за вичинку... У правій – дешевенька «Прима», яка навіть своєю назвою не відповідала власнику шкірянки.

Цигарка й зашмульганий десятками рук папірець, смерть для коня – і невеличкий еквівалент економічної стабільності рідної держави: ось і все, що залишилося від великого кохання, яке так раптово спалахнуло. А все, що швидко займається, має здатність миттєво гаснути, спопелівши до тла. І на цьому згарищі навіть нічим припалити останню цигарку.

Він не хотів, щоб саме так усе закінчилося, але від нього вже нічого не залежало – ініціатором був не він...

Тоді, коли все лишень починалося, він повернувся з норвезьких нафтових платформ, почуваючись Олександром Македонським... Хоча й не підкорив половини світу, але на той мав чим пишатися: гроші, надії, сподівання, плани на майбутнє й віра в те, що життя прекрасне, якщо знаєш у ньому своє місце...

Дошкуляла самотність. Особливо ночами, коли холодний вітер жбурляв дощем у вікно і так важко було зігрітись у ліжку...

За три роки він забув п'янкий аромат гарячого жіночого тіла, до блювоти намилувавшись альбатросами, бакланами та чайками...

Жінок у Північному морі не було, та й звикли там без них давати собі раду... Хоча іноді природне бажання так розпалювало мозок, що хоч вовком вий, хоч у холодні хвилі кидайся і живим чи мертвим, але таки повернешся до нормального життя, начхавши на умови контракту та втрачений заробіток... У таку пору вдома розпускалися бруньки та дівчата, а він добував нафту для чужої держави, вимотуючи жили, і мріяв про німф, серен та русалок.

Повернувшись до рідних пенат, не одразу зміг призвичаїтися до комфорту. У новопридбаній розкішній квартирі з виглядом на ратушу, центральну міську клумбу і ковзанку – останню примху мера – не наважувався покрутити регулятор батареї й наповнити теплом помешкання. Спав у спортивному костюмі на великому двоспальному ліжку, напинав на себе покривала й хідники, цокотів зубами, ловив дрижаки, переконуючи себе і похмурі стіни, що все зміниться, адже повернувся цілим і неушкодженим. Чи боги на небі, чи чорти у пеклі прислухалися до його бажань...

Заховавши окуляри у футляр із панцира черепахи, вона втомлено відкинула дрібно змережені схожим на дитячий почерком аркуші паперу. Це починало їй набридати. Не наважилася викинути їх у смітник. Як-не-як – крик душі відобразився на крижмі паперу. Нехай залишаються, про всяк випадок, хай будуть згадкою того, що розпочалося так давно й дійшло до завершення...

Тоді вона тонкими білими нитками намагалася схопити кінці пронизливої тріщини, яку дало життя. Покинула займатися музикою і відвідувати заняття в консерваторії, зачинившись у квартирі та слізно зрошуючи подушку...

Три пляшечки снодійного і дві бригади швидкої допомоги надовго відтіснили думки про смерть. Залишилися розчарування та безнадія.

Стимул життя, підкоривши її, подався на штурм нових висот, іноді нагадуючи про себе нічними телефонними дзвінками. У такі хвилини додавалися біль, туга та зневіра... Зненавиділа всіх чоловіків, боялася їх, як вогню, вважала Адамове плем'я останніми покидьками, гіршими за яких можуть бути лише свині. А може й ліпшими – нічого не тямила в сільському господарстві...

Навіщо жити ілюзіями, коли тебе все одно зрадять, погнавшись за іншою? У чоловіків це пухирцями в крові сидить, цим вони від жінок і відрізняються... А чекати єдиного й неповторного принца – то все казочки для дівчаток молодшого шкільного віку чи старих дів, приречених до довічного перегляду латиноамериканських телесеріалів... Але трапляються у житті винятки...

Так що ж сталося три місяці тому, чому в двох далеких людей так яскраво спалахує промінь у свідомості, повертаючись у ті дні?

Осіннього за календарем, але справжнього морозного дня (листопад того року надто швидко здався в полон зимі), залишаючи візерунки підошов добротних німецьких черевиків на білому насті снігу, він подався у товариство розбитих сліпих ліхтарів до старого парку. Може, хоч вони допоможуть втекти від самотності, наспівуючи проржавілими трубами розбитих світильників місячні серенади днів колишніх. Навіть екстрасенси підтвердили, що там енергетична прірва, яка втягує всі життєві соки.

Колись тут освідчувалися у коханні, але після серії жахливих убивств молодих жінок та дівчат парк став нагадувати тридцятикілометрову зону відчуження. Маніяка давно впіймали, і він спокутує свої вчинки в одному із секторів довічного ув'язнення, очікуючи двадцятилітнього ювілею з дня вироку та прихильності глави держави, а мешканці міста обминають колись улюблене місце відпочинку десятими дорогами. Лише всілякі сектанти та збоченці знаходили пристанище під склепінням старих дерев, бо знали – звідси їх ніхто не проганятиме.

У мозку прокручував спогади, складаючи їх в асоціативні ряди, аж поки не впіймав себе на думці, що від самотності тікає, а жінок боїться. Дивина та й годі. Здавалося б, чого ще бракує молодому та неодруженому, коли й гроші є і здоров'ям Бог не обділив... Але прекрасна стать лише снилася. Щось всередині нього чи надломилося, чи розрослося, але зробило надто сором'язливим... І це наприкінці третього десятка літ...

Якими стали колишні подруги за роки вимушеної ізоляції? Чим дихає емансипована юнь? До від'їзду на заробітки жінки поділялися на не зовсім порядних та зовсім непорядних, а тепер, як пишуть у пресі, одні й інші ще й об'єднуються, виступаючи за фізичне винищення чоловіків... Ще якісь вигулькнули, тим чоловіків узагалі не треба...

Земляки, які прибули на зміну вахтовиків у Північному морі, попереджали, що світ збожеволів, а жінки йдуть у перших рядах дорогою до пекла, якщо вчасно їх не спинити... У душі поселився сумнів та страх.

Повернувшись до рідних околиць, ні з ким так і не зблизився. А все через ті кляті гроші, яких мав так багато, що, звикнувши до постійної економії, не знав куди подіти. В умовах вимирання корінного населення рідної держави почувався арабським шейхом, але спав спокійно, бо заробив їх чесно і совість ночами не мучила і крик відчаю сусідів не будив... Тільки як уберегтися від тих, що гроші нутром чують, а покидають одразу, як тільки вони закінчуються?

Того ж вечора вона, вперше за останні тижні, наважилася вийти на люди, висушивши очі до дна. Напевно, ніяке горе не витиснуло б тепер із неї бодай сльозини...

Хотіла зануритися в сухе золотисте листя, якого ще не спалили двірники, а побачила сніг.

У старому парку його було так багато, що закортіло поглянути, чи видно старі ліхтарі, котрі давно стали б об'єктом зацікавлення новоспечених підприємців із металургії, якби не розсипалися іржавим пилом від найменшого дотику...

На вулиці їй здавалося, що всі перехожі задивляються саме на неї, а чоловіки... ті просто пожирають своїми масними безсоромними баньками, один напроти одного норовлять сказати якийсь дотеп і знайти привід для знайомства.

От і тікала від натовпу, щоб залишитися наодинці із собою.

Чоловіче товариство ще довго відбиватиметься їй болючими спогадами та жахливими снами... У старому парку цього не буде... А привидів після того, як бачила світло наприкінці довгого лабіринту із десятками загублених душ, вона не боялася.

Дивно, у кожної жінки від згадки про це місце мурашки по спині бігали, а її туди щось притягувало. Не затишку шукала, не спокою – хотілося бути мертвою, розтерзаною, замордованою, як десяток жертв, знайдених тут.

У неї вже не було сил укоротити собі віку, та й невдала спроба зі снодійним таке бажання відтіснила. Експериментувати й випробовувати нові сильнодіючі засоби не хотілося – перед очима кремезні постаті санітарів... Але навіть ці страждання – лише іграшка порівняно з тим болем, який звив гніздечко в душі...

Вони випадково зіткнулися в тому старому парку. Він спускався згори, коли наздогнала його і збила з ніг, не втримавшись на льодяній шкірці й покотившись униз. Так удвох і впали у свіжий сніг, втрамбовуючи його тілами.

─ Корова! – вигукнув спересердя, спльовуючи кров із прокушеної губи й потираючи забитий лікоть. А далі видав таку тираду, яку зрозуміли б усі буровики, але не зафіксовану в жодному словнику нормативної лексики. Кактуси від таких слів зів'яли б до кореня.

─ Рахіт! На ногах втриматися не можеш? – відповіла обуреним тоном. Мистецька натура не звикла до такого ставлення, та й переляк якось треба приховати. Але швидко опанувала себе, пригадавши лекції з психології, на яких наголошували, що маніяки на перших порах вишукані та галантні... І совість озвалася, адже це вона спричинилася до того, що лексика молодого чоловіка стала настільки емоційно насиченою. Мабуть, забився, бідолаха... Про своє коліно, яке з кожною хвилиною нило щораз більше, не згадувала.

─ Ви не сильно вдарилися? – змінив репертуар, зауваживши перед собою привабливу дівчину. Подумки картав себе за таку нестриманість, але ще раніше потонув у глибині її синіх, як небо у липні, очей. За такі очі можна півсвіту віддати, не те що в снігу вивалятися. А він щойно обізвав її найгіршими словами.

─ Нічого особливого. Усе гаразд. А як ваша рука? – вона одразу зауважила, що незнайомець якось неприродно викрутив лікоть і притис до грудей. Щось у цьому чоловікові видалося їй дивним, принаймні, він був зовсім не схожим на тих покидьків, які постійно чіплялися до неї, навіть викликав симпатію...

─ А, пусте. До весілля заживе, – усміхнувся знічено. Це не була награна усмішка Дон Жуана, швидше наївного дитяти, ще не зіпсованого світськими розвагами...

Куди й подівся її переляк, навпаки, здалося, що цей кремезний парубійко, одягнений за останнім криком моди, від якого аж пашить здоров'ям, її побоюється...

До сутінок було ще далеко – і він мав змогу добре роздивитися фатальну незнайомку. Дівчина сподобалася одразу: мініатюрна, симпатична, без тих награних «прибамбасів», мабуть, з характером, адже як відрубала йому. Колись, за схожих обставин, не випустив би такої нагоди для знайомства, але не тепер. «Не з моїм то щастям. Усі гарненькі дівчата давно кимсь зайняті. Доведеться підбирати те, чим інші скористалися», – мовчки рушив далі. Проте якась незрозуміла сила змусила озирнутися. Помітно накульгуючи, дівчина йшла у тому ж напрямку, що й він.

─ Ого, а вам, я бачу, добряче дісталося. Дозвольте вас провести, бо ще заночуєте тут, не дай Боже...

Підсвідомо очікувала такої пропозиції, передбачала, що напружиться кожен м'яз, аби дати рішучу відсіч, тому сама не очікувала мимовільної відповіді:

─ Якщо вам по дорозі...

Чорт забирай, що це вона собі дозволяє? Куди поділась її гартована упередженість? Невже так нестримно забаглося товариства? Подруг нагнала два тижні тому; набридли їхні повчання: «А ми ж тебе попереджали». Заздрили, мабуть, або не хотіли зрозуміти, що кожна людина сама вибирає собі життєві стежки, як і тих, з ким по них ходитиме...

Батьки були далеко, в іншому місті. А в цьому вона була чужою, а після того, як занедбала навчання, ще й усіма забутою і нікому непотрібною. Звичайно, цей випадковий перехожий не для того, щоб виливати душу, але по-людськи і з ним поговорити можна.

Проте новоспечений кавалер не поспішав оповідати численні пригоди, виставляючи себе в ракурсі позитивного героя, як це притаманно всім чоловікам при першій зустрічі з привабливою незнайомкою. Від цього в душі розлилася якась теплота, навіть, можна сказати, вдячність; і вона вхопилася міцніше за його неушкоджену руку.

У ноього в голові з калейдоскопічною швидкістю пролітали думки про що б запитати чарівну супутницю, але мозок, цей бездоганний фільтр, жодну з них не випускав назовні. У голові крутилося: «Як багато снігу випало, а ще не пора», «Чи не здається вам, що осені цього року наче й не було?», «А, правда, красиві старі ліхтарі у цьому парку?», «Погляньте, яке місиво на асфальті, і ніхто його не прибирає»... Нічого розумнішого на гадку не спадало. А з такими думками вона сприйме його за несповна розуму...

А ще зовсім недавно, біля берегів Норвегії, його вважали неперевершеним жартівником та балагуром... Правда, аудиторія там була специфічна, а жарти не настільки пристойні, щоб перенести їх на ґрунт знайомства з дівчиною. Як не крути і з якого боку не дивися – вимушена ізоляція давалася взнаки, – він зовсім розучився спілкуватися з протилежною статтю.

Вона із щораз більшим зацікавленням поглядала на незнайомця, сором'язливість якого стала її потішати, навіть захизувалася своїм виглядом – бач який парубійко пече раків і слова сказати не годен. Однак згодом це почало дратувати. Такий шмат дороги пройшли, а він як мумія. Хоч би раз обізвався. Якби не спонтанна перепалка наприкінці гірки в парку – сказала б, що німий...

Чомусь пригадався постулат модної нині книжки, згідно з яким жінкам дедалі частіше доводить брати ініціативу в свої руки, а чоловіча рішучість не що інше, як рудимент минулих епох. Це лестило її душу, але якщо від таких віянь жінкам доведеться першими знайомитися із чоловіками – це вже занадто...

─ А мене Оленою звати, – думала, що зараз посипеться тисяча перепрошень за таку забудькуватість, а він вичавив із себе лиш одне слово:

─ Максим.

─ Тепер це ім'я рідко трапляється, – додала, аби підтримати розмову.

─ Мати наполягла, щоб мене саме так назвали. Я народився у річницю з дня смерті Рильського, який був її улюбленим поетом. Багато з його віршів я засвоїв раніше, аніж «Зайчик-побігайчик». Мати читала вголос, а я вчив напам'ять... Яблука доспіли, яблука червоні, ми з тобою йдемо стежкою в саду... Цікавим було моє дитинство, – раптом став оповідати із таким захопленням, що Олена ніяк не могла повірити: невже це той чоловік, який щойно кам'яним бовдуром ішов біля неї?

─ А ви, бува, не віршуєте, як ваш уславлений тезко?

Максим знітився й замовк... Решту шляху долали мовчки. На щастя, її під'їзд був зовсім поруч.

─ Ну, ось я й удома. Спасибі вам за допомогу.

Він, наче й не чув її слів, зацікавлено розглядаючи кам'яницю епохи класицизму.

─ То ви живете в цьому будинку?!

У його захопленні відчула якісь незрозумілі нотки. Чи не натяк на те, що має запросити його до помешкання? А дзуськи! Хоч і допоміг їй дістатися домівки, проявивши вишукану ґречність, але це не дає підстав для продовження вечора, вона ж не якась там... І перших зустрічних до себе не запрошує... Хоча щойно так кортіло виговоритися; але він сам собі винен. Її дім – лиш її фортеця. Усі чоловіки однакові, заходять нібито на чашку кави, а в кінці хочуть лишень одного... Ні, навіщо розчаровуватися і в тому, який викликав симпатію. Впустити до квартири – зрадити принципи. Скористається оказією – і поминай, як звали. Ні, досить болю. Натерпілася!

─ На все добре. Але я раджу вам звернутися до лікаря, нога, все-таки... – зник так несподівано, що Олена аж рота роззявила. Вона очікувала найгіршого, але такого фіналу сподівалася найменше. Накульгуючи, повільно підіймалася вгору вищербленими часом та не одним поколінням мешканців східцями... На сходовій клітці першого поверху зупинилася, а що, коли піде за нею? Але тільки вітер порипував зле припасованими дверима.

«Заховався у темряві й пильнуватиме у якому вікні спалахне світло», – посміхнулася сама до себе. – «Що ж, нехай вираховує, на третій поверх навіть по ринві не забереться»... Пришвидшила кроки – у її квартирі протяжно видзенькував телефон.