Без любові

Ромчик з'явився рівно о восьмій годині.

─ Не хвилюйся, старий, усе о'кей, – дістав з кишені залікову, – а це за зустріч і успішне вирішення справ, – вийняв з пакунка пляшку горілки.

─ Чом би й ні, – Максим попрямував на кухню за чарками.

Пасічний тим часом подався розглядати помешкання давнього знайомого.

─ Старий, а ти вмієш шифруватися. Я й не знав, що журналісти так пристойно заробляють. Такі апартаменти не кожному по кишені. Та й облаштував ти їх непогано. От тільки господині не бачу. Де ти ховаєш свою королеву?

─ Я не одружений, – Максим повернувся з чарками та нарізаним лимоном – єдиним, що можна було запропонувати на закусь. – А що ти казав про журналістику?

─ Кажу, непогано вам живеться. Чекаю сьогодні на одного діяча культури, він запізнюється, я нудьгую. Дай, думаю, куплю якусь газету. Я за справами, взагалі-то, мало читаю. Беру молодіжку, а там три твоїх статті. Ого, кажу собі. А теревенили, що ти поїхав нафтодолари на північ загрібати. Вправно ти провів усіх, екстра. Випиймо за те, що ми не загубилися у цьому постсовковому болоті.

Максим хотів заперечити, але Ромчик не давав і рота відкрити.

─ Ех, аж заздрю тобі. Я трохи касу підняв, а світитися не можу. Сам розумієш, які зараз часи. А ти і копійку збив, і світу побачив. Власкорам за кордоном добре платять? А де ти ще, крім країн Скандинавії побував? А я, блінда, навіть до мазурів вирватися не можу. Робота, бізнес, жінка, діти. Дачу почав будувати. Машину змінити хочу. Кручуся, як тільки можу...

Його монолог перервав дзвінок стільникового телефону, який своїм гучним сигналом налякав Максима.

─ Слухаю... Так, я... В інституті фізкультури?... Біологія?... Все можна... Завтра... Десь під обід... На вокзалі?... Ні, краще на трамвайній зупинці... Звісно, дорого. Чому він на заняття не ходив... Мене це не хвилює... До завтра.

Відклав телефон, налив ще по одній і став ділитися специфікою роботи.

─ Понаплодили дебілів на п'яну голову. То запхай їх у навчальний заклад, то дивись, аби не вигнали... Воно на пари не ходить, а таточко переживає... Допоможіть, Романе Несторовичу, ми вам віддячимо. А мені зайвий раз світитися... Ну, за те, що є кому мізки вправляти... Без дебілів й світ немилий.

Хильнули... Закусили...

─ Не боїшся прогоріти? Ризик ж великий.

─ Раніше боявся, коли напряму йшов. А тепер усюди посередники є. Та й такі бонзи зацікавлені у моїх послугах, що з пекла витягнуть. Набридло, правда, хочеться спокійно пожити.

─ То зав'яжи з цим.

─ Не можу... Хотів би, а не можу. Це система, де все взаємопов'язано... Та й сім'я потребує грошей. Зарплата викладача – це мізер... А ти добре робиш, що не одружуєшся. Не прикидайся, що робота небезпечна...

─ Та ні, не робота... Річ у мені.

─ Перестань. Ти завжди вмів знаходити ключі до сердець справжніх леді. Взяти хоча б Ліду... Для нас ти завжди був плейбоєм. Вип'ємо за любов.

Підчепивши кружальце лимона, Ромчик змовницьки підморгнув:

─ А ця твоя Олена хіба не штучка? Глянеш на фото – справжнісінька стерва, але є в ній щось диявольське... Фатальна жінка, згуба для нерішучого мужчини...

В міру випитого Пасічний робився дедалі комунікабельнішим. Максиму це почало набридати.

─ Так ти виконав моє прохання?

─ Ображаєш, старий. Фірма віників не в'яже. Ось залікова, де поставлені заліки та екзамени, а це список викладачів і вартість їхніх автографів. Усе в умовних одиницях, до твого відома.

Максим дістав гаманця. Сума виявилася кругленькою, але за один день він такого не провернув би. Та й про екзамени мова не йшла, а тут усе, як кажуть, в одній коробці.

─ Старий, за роботу я зазвичай беру комісійні...

Максим ще раз потягнувся до гаманця.

─ ...Але з тебе не візьму ні копійки. Будеш винен мені послугу, – випереджаючи зустрічне запитання, уточнив: – Хтозна, як життя складеться, може доведеться до тебе по захист звертатися. ЗМІ – страшна сила, їм що карамельку з тебе зробити, що з лайном змішати – трисекундна справа... З іншого боку, можливо, я колись свій бізнес відкрию. Тоді напишеш щось хороше, як у вас кажуть, на правах реклами... а тепер, коли всі справи вирішено, випиймо по-справжньому, – дістав ще одну пляшку...

Далі розмова втратила будь-які рамки, але вони розуміли один одного, оскільки стартували разом. За цей час Ромчику ще тричі телефонували, і затуманеним розумом Макс констатував, що нова машина у його знайомого буде вже найближчим часом. Бентежило лиш одне – як на старій у такому стані поїде. Але Пасічний, розійшовшись не на жарт, кричав, що вони всі у нього в кулаці: прокурори, судді, даїшники, генерали... Дітей усім учити треба...

Навіть після такої дози спиртного Ромчик чудово увімкнув «автопілот» – і по сходах спустився, не заточуючись, і машину завів з першого разу...

─ Максиме, я навіть не знаю, як тобі віддячити... Очам своїм не вірю... К., і навіть той поставив. Ти просто золото. З тобою – як за камінною стіною. Що б я без тебе робила?

Задоволений Макс нагадував кота, якому почісують шерсть під мордочкою, а він муркоче, втративши пильність. Правда, увесь сьогоднішній ранок намагався знайти пояснення словам Ромчика... Учора вони добряче посиділи... Але так і не втямив, чому Пасічний, який до того жодного разу не бачив Олени, назвав її стервою.

─ Сподіваюся, не почую відмови, коли запропоную пообідати разом?

─ Ой, я б із радістю, але мій зовнішній вигляд...

─ А підемо... – тут він змовницьки витримав паузу... – до арабського ресторану. Там жінкам без чадри вхід заборонено. От і замаскуємо тебе.

─ А так можна?

─ Зі мною можна все...

Після обіду, коли на десерт подали щербет, Макс, який до того сипав дотепами та жартував, зробився надзвичайно серйозним.

─ Оленко, я хочу тобі щось сказати.

«Ну ось вона, розплата. Закоханий чоловік перетворюється на звичайнісінького ідіота. І місце для освідчення вибрав невдале... І робить усе якось по-книжному, прогнозовано, без жодної романтики. Не те, що Борис...»

─ Я слухаю.

─ Я... Відтоді... Ти давно мені подобаєшся... Ще з тієї зустрічі в парку... Одним словом, я тебе кохаю.

Олена ледь втрималася, аби не позіхнути: «Як усе банально, прозаїчно і заїжджено. Хіба такі слова говорив мені Борис у ту ніч...»

─ Я знаю.

─ Знаєш?!

─ Це ж написано в твоїх очах. Я читати вмію... Що тобі сказати, – її обличчя стало суворим. «Ось вона, вирішальна мить. Нудний він... Але ще може знадобитися».

З посмішкою в душі відзначила, як напружився кожен його м'яз.

─ У тебе хтось є? – його голос затремтів на останньому слові.

Вона витримала паузу, немов збираючись з думками. Насправді ж давно для такого випадку провела генеральну репетицію перед дзеркалом.

─ Як тобі сказати... Я й сама не знаю, є хтось у мене чи ні. Я зустрічалася з хлопцем півтора року. Ось уже півроку, як він служить у війську... Я обіцяла його дочекатись, а він казав, що писатиме. І ось, я чекаю, а він не пише. Можливо, там знайшов собі іншу...

Максим пригадав розпечені піски Каракумів, запах поту й крові, листи Наталочки – і серце стиснулося невидимими лещатами. У перших півроку годі викроїти хвильку на листи. Можливо, тому й не пише... Щось всередині нього, внутрішній голос чи совість, підказувало, що не можна ставати на дорозі парубка, який служить у війську, адже в цей час, коли він з Оленою сидить у ресторані, незнайомий йому хлопчина береже їхній спокій... Принаймні, на таких істинах його виховували...

─ Я писала йому, а він мовчить. Додому пише, мені ні... Зрозумій мене, це ж півтора року, а тебе знаю заледве більше тижня.

─ Але можу на щось сподіватися?

«Ну ось, зараз почнуться запевнення у вічній дружбі... Як усе набридло...»

─ Я нічого не обіцяю. Він має прийти у відпустку, тоді й з'ясуємо, що там між нами...

─ Ти його любиш?

«Тільки б не переграти. Драми влаштовувати не буду».

─ Не знаю... Я вже й забула, як він виглядає. Якусь прив'язаність відчуваю, а щоб це було кохання... Не знаю. Сподіваюсь, це ніяк не вплине на наші стосунки? Ти мене не залишиш одну-однісіньку в цьому великому місті?

У його очах читала відповіді на всі запитання.

─ Вибач, але це все, що можу зараз тобі дати. Як далі буде – побачимо. Час покаже... Підемо? Ти куди зараз?

─ У редакцію.

─ Добре тобі, хоч чимось розважаєшся. А я назад, у порожню квартиру, як у монастир. Жодного зв'язку зі світом, а читати багато не можу – світло слабке, очі втомлюються.

Вона взяла його під руку, від чого до Макса повернувся хороший настрій.

─ Зараз ми якось розвеселимо твоє монаше життя. Пішли.

─ Куди?

─ Нехай це буде сюрпризом.

За годину вони удвох встановлювали в Олениній квартирі новесенький телевізор «SONY».

─ Тепер ти забудеш, що таке бути відрізаною від усього світу... Ще днів зо три – і твоє личко стане таким же чарівним. І тоді ми з тобою поїдемо... до Києва. Ти була у столиці?

─ Ні... – її очі загорілися. – Ти завезеш мене туди?

─ Одне твоє бажання – і ми там. А зараз залишаю тебе в товаристві телевізора. Принаймні до цього друга я тебе не ревнуватиму... Вибач, але мушу бігти в редакцію.

«Не такий він уже й поганий. І кохає мене... У нього непогані перспективи... І так хочеться побувати в Києві. Ні, Максима не можна відпускати. Він ще такий наївний і незрячий, як сліпе кошеня. Та й знайомство з ним пішло мені на користь», – думала Олена, вмощуючись перед екраном кольорового телевізора...