Без любові

«Дурень я, дурень, взяв та й утік. А в неї ж нога болить, важко по сходах іти, міг би провести до дверей»... «Проґавив ти своє щастя, голубчику», – потішався злий внутрішній голос. – «Такий випадок раз у житті трапляється, а ти спасував»...

Міцно вилаявшись, завернув у супермаркет, як тепер називали майже всі продуктові магазини... Швидкими кроками розмішував біло-чорне місиво, несучи з собою пляшку бренді.

─ Молодий чоловіче, у вас вогнику не буде? – зупинила його фіфа, фах якої легко вгадувався за куцою спідничкою та яскраво нафарбованими вустами. Невже холод їй не дошкуляє? Автоматично дістав запальничку, викресав вогник, вдивляючись у її блудливі очі, якими пускала бісики.

─ Спасибі. А самі зігрітися не бажаєте? – спокусливо виставила ніжку, а в ніздрі вдарив терпкий аромат дорогих парфумів, від якого стали падати усі захисні бар'єри.

«А чом би й ні. Пити бренді самому – це вже яка стадія алкоголізму? Не буду гибіти у чотирьох стінах, а набридне – то...».

Його роздуми дівиця витлумачила по-своєму:

─ Та не трясися так над своїми грішми. За таку ціну більш ніхто не покаже тобі вищого пілотажу та не залишиться на цілу ніч. Не пошкодуєш... І не збіднієш, – лукаво підморгнула оком.

Цих слів виявилося досить, аби все у ньому стало на свої місця.

─ Сонечко, не лічи чужих грошей – своїх не буде. Моїх ти до пенсії не відробиш, навіть якщо форсаж увімкнеш та замешкаєш у мене вдома.

─ Ой-ой, теж мені Ротшильд знайшовся. Вичухалося, бідося, та й корчить із себе казна-що.

Максим не став розпалювати пристрастей та встрявати у суперечку, міцно затис пляшку, обминув жрицю кохання і почвалав далі...

Олена кинулася до телефону з такою швидкістю, мов ошпарена, але ще жива курка з рук господині.

─ Алло. Я слухаю!

─ Привіт.

─ Борис?!

─ А хто ж?

Як не дивно, але сьогодні в неї не було тієї злості, з якою обзивала його покидьком, брудною свинею, підлим зрадником і ще такими словами, від яких слухавка розжарювалася і могла б обпекти будь-кого по інший бік розмови. Останні тижні, зазвичай, вона жбурляла апаратом куди бачила, ледь зачувши його голос. Чи то прогулянка так на неї вплинула, чи зустріч у парку...

─ Ти де зараз?

─ О, я радий, що ми змінили гнів на милість. Розумниця. Так буде краще. Що трапилося – те трапилося. Минулого не повернеш, а далі жити треба.

─ Звідкіля ти телефонуєш?

─ О, я лежу у великому двоспальному ліжку, зробленому під старовину. Моя фройляйн, виснаживши мене вщент, подалася на кухню приготувати щось пікантне, аби поповнити білкові запаси. Каже, що знає один рецепт, який і мертвого підніме... А мені самому нудиться. Дай, думаю, зателефоную до подруги.

─ То я вже подруга?

─ А хто? Не ворог же...

─ Швидко, швидко ти завів собі нову кохану. От тільки чи довго тобі розкошувати у двоспальному ліжку під старовину?

─ Думаю, що надовго тут не затримаюся, – і вже майже пошепки, – вона чудова кухарка, але в ліжку нікудишня, не порівняти з тобою...

─ Падлюка! Наволоч! Гадюка! Сучий син! Вилупок!...!...! – ще довго викрикувала прокльони, незважаючи на те, що у слухавці давно лиш короткі гудки. Зауваживши це – жбурнула телефоном, доля якого виявилася такою нещасливою...

Як вона ненавиділа чоловіків... О, як вишукано викорінила б цю породу. Вигукуючи прокляття Адамовому племені, Олена жбурляла всім, що потрапляло під руку...

Згодом заспокоїлась. Скинула шубу, чоботи, перевдягнулася. Взула м'які капці, заходилася заварювати каву, заодно перевертаючи всі схованки, чи не залежалась у котрійсь пачки цигарок.

Кава й нікотин – ось на чому тримався її виснажений організм після невдалої спроби з лікарськими засобами в період депресії. За цей час вона помітно втратила у вазі. Але гіршою не стала. Навпаки, виплакані сльози додали синяви її очам, а синяву довкола них приховувала косметика... Коли хвилювалася – тільки цигарка могла заспокоїти... Довго не могла запалити газу – тремтіли руки і пінські сірники вперто не викрешували вогню... Після кількох невдалих спроб врешті спалахнуло блакитне сяйво, а цигарка задиміла... Обхопивши голову руками, впала на стілець. «Негідник, що він зі мною зробив»...

Чи кохала Бориса ще й дотепер? Важко сказати. Якби побачила за два кроки – розшматувала б на клаптики... Але коли довго його не бачила, як навіжена підбігала до телефону, молячи Бога, щоб зателефонував саме він...

Борис з'явився у її житті півтора року тому... А скільки ще часу відгикуватиметься їй?

Вперше побачила його наприкінці червня. Коли сором'язливе дівча з невеличкого провінційного містечка привезло документи у приймальну комісію консерваторії. Він тоді складав іспити за формою «2» і підмовив своїх дружків пройтись подивитися на «свіже м'ясо».

─ Як звати таку красиву привабливу дівчину?

─ Оленка.

─ А у мене царське ім'я – Борис.

─ Дуже приємно.

─ Так ти до нашої Альма-матері вступати зібралася?

─ Не знаю, чи вступлю, – дещо знітилася, побачивши самовпевненого франта. Якщо тут усі такі, то в неї мізерні шанси.

─ Слухай, – він по-змовницьки зашепотів їй на вушко, – у мене є знайомі в приймальній комісії, прямий вихід на ректора, можу допомогти... Було б дуже прикро й сумно, якби така красуня залишилася за бортом консерваторії. Ти трішки почекай, я тільки залагоджу свої справи і все владнаємо...

А пізніше вони, як старі знайомі, прогулювалися вулицями ще незнайомого їй міста, він показував архітектурні пам'ятки та найкращі краєвиди. І говорив, говорив, говорив... А коли замовкав, то тільки для того, щоб перевести подих.

Від нього довідалася, що закінчує другий курс, а до того навчався в Політехніці та в театральному училищі. Все ще шукає себе, і консерваторія ще не межа його бажань. З дитинства мріє стати військовим пілотом, але перед тим, як піднятися в небо, хотів би зняти художній фільм, але так, як цього ще ніхто не робив... Він водив її у кафе, де найкращі молочні коктейлі, та цукерні, де найкращі тістечка. Правда, в її містечку все це було встократ смачнішим, але зате як приймали їх у цих закладах, де Борис був незаперечним авторитетом. Платити за все довелося їй, бо в нього при собі були лише фунти стерлінгів, а жоден обмінний пункт того дня їх чомусь не приймав. Записавши її прізвище, обіцяв замовити словечко і зустрітися у вересні.

Чи то вона виявилася щасливою в Бога, чи Борис вмовив кого слід, але Олена стала студенткою консерваторії, витримавши чималий конкурс. Її прізвище виявилося останнім у списку щасливих абітурієнтів, але хто на це зважатиме, отримавши перепустку, чи то пак – студентський квиток...

До кінця серпня їй нудилося вдома, з рідного міста в пошуках нових світів роз'їхалися всі друзі та знайомі, і вона з нетерпінням чекала вересня, аби й собі якнайдалі чкурнути з провінції. Там, у великому місті, на неї чекатиме Борис і нове життя... Старе ж, як пилюку влітку, ковтатимуть лиш невдахи. Мати всіма фібрами душі була на її боці, спровадивши батька на заробітки: «Наша донька тепер студентка, а це не дешевий статус»...

Він з'явився до неї в гуртожиток у середині вересня. Будучи напідпитку, дихнув алкогольними випарами, запитав, чи є що поїсти... Змолотивши дві сковорідки смаженої картоплі, поцікавився, як життя. Вона ділилася враженнями про перші дні навчання, однокурсниць, викладачів, але це його мало цікавило. Не забувши упом'янути, що саме завдяки його старанням Олена стала студенткою, сказав, що "дєло дрянь": він не склав іспиту за формою "К" і його, мабуть, відрахують з числа спудеїв за неуспішність...

Коли натякнула про його зв'язки, ожив, обізвав усіх хабарниками, які лиш гроші деруть з бідолашних студентів, а навчити нічому не можуть. Тут же вициганив у неї п'ятдесят гривень, мовляв, треба виставити "поляну" ректору за її вступ і якось владнати свої проблеми. Чи то ректор виявився непитущим, чи п'ятдесяти гривень було замало, але наказом цього ж ректора Бориса відрахували з консерваторії.

Він не дуже тим переймався, сказавши, що тепер ніщо не завадить йому стати авіатором, але перед тим він поїде до Каліфорнії на курси режисерів.

Щось з Америкою не вийшло, і, навідавшись до неї в гуртожиток ще раз, на правах господаря заходився облаштовувати її життя. Для цього, насамперед, потрібно було наклеїти нові шпалери, замінити вікно й встановити складний замок у вхідних дверях. Ці перспективи безтурботного проживання коштували їй чималих грошей, але з таким помічником немов гора з плечей упала... Правда, кардинальних обновлень так і не відбулося – вікно залишилося на своєму місці, лякаючи своїми прогнилими рамами, старі шпалери були заклеєні вирізками з журналів, зате на дверях красувався новий замок. За нього довелося віддати Борису сорок гривень. Сусідка по кімнаті навідріз відмовилася відшкодовувати половину витрат, сказавши, що такий самісінький замок бачила в універмазі за сім п'ятдесят, але то вона з заздрощів, мабуть, так сказала. Ще б пак, на першому курсі в Олени з'явився такий залицяльник... А сусідці допомагав підвозити сумку з села однокласник, що вчився на столяра в якомусь ПТУ на околиці міста.

Борис теж щоразу зустрічав її на вокзалі, як тільки з повними торбами поверталася з дому. Завжди з букетиком непретензійних квітів, з усмішкою, від чого її знайомі чи випадкові подорожниці кусали лікті... Олена не надавала особливого значення тому, що ніколи не проводжав її на вокзал з торбами порожнього посуду. На це були свої причини – Борис влаштувався на роботу в якесь силове відомство, йому навіть на пейджер скидали оперативні повідомлення. Сусідка кепкувала з її щирої наївності й до хрипоти в голосі переконувала Олену, що її бойфренд ніякий не силовик, а торгує на базарі яблуками та горіхами, які обтрушує на приміських дачах. Звісно, Олена не вірила, сприймала це за наклеп і навіть перестала розмовляти з брехухою. Гордою павою приходила на заняття і в гуртожитку ходила з високо задертим носом, хоча навіть старшокурсниці щиро радили спуститися з небес на землю і триматися якнайдалі від цього блазня долі, який вже не одній дівчині зав'язав світ та перекинувся до іншої. Оленка й на ці попередження не звертала уваги, адже Борис був таким галантним і уважним, показав їй справжнє міське життя, котре розпочиналося після опівночі й тривало до ранку. Звісно, після цього важко було потрапити на заняття, а не за горами був перший перевал у вигляді зимової сесії.

Закрутившись у вирі нічних імпрез, зовсім забула про навчання. І хтозна, як би все закінчилося, коли б Борис не зник на півроку, не попередивши і не попрощавшись.

Олена з горем навпіл на трійки зіпхала сесію, то вдаючись до хитрощів, то сльозами розтоплюючи зашкарублі серця професорів, а з нового семестру рішуче взялася за граніт науки, не підпускаючи до себе жодних залицяльників.

Про Бориса ширилися суперечливі чутки: з одних вуст він, начебто, перебував під слідством, інші твердили, що поїхав вступати до льотного училища, а дівчата в гуртожитку подейкували: переховується, зіпсувавши четвертокурсницю, і побоюється її братів. Цьому останньому вона не хотіла вірити, аж поки до її кімнати не увірвалося двоє близнят-здорованів, брутальною лайкою вимагаючи сказати, де переховується Борис... Згодом навідалася і сама «потерпіла», маленька дівчина з великими синіми очима, в яких навіки вічні застиг сум. З-під широкої сукні проглядав великий живіт, і Олена збагнула, що всі плітки про її коханого – щира правда. Дівчина не влаштовувала сцен, не сварилася, не правувалася, не дорікала їй, вона перебирала складки сукні й розглядала Олену.

─ Значить, тепер ти його нова іграшка?

─ Чому іграшка. Я його кохана.

─ Раніше я теж так думала... Помилилася.

─ Від помилок ніхто не застрахований.

─ Але є такі, котрих упродовж життя не виправиш, – вказала на свій живіт.

Деякий час мовчки розглядали одна одну. Тривала така собі мікродуель. Спантеличену Оленку найбільше вразила схожість колишньої дівчини Бориса із нею. Обидві невеличкого зросту, обидві синьоокі, обидві скрипальки... Гостя трималася гідно, незважаючи на своє програшне становище, не нітилася під зверхнім поглядом молодшої суперниці.

─ Не думай, що впіймала Бога за ноги. Для Бориса кохання – просто гра. І з тобою побавиться та й кине...

─ Що ж, тобі нічого нарікати на цю гру, адже головна нагорода залишилася у тебе, – кивнула на живіт.

─ А ти зухвала...

─ Якою народилася – такою є. А ти чого прийшла?

─ Не бійся, очі не видряпуватиму. Він для мене помер, а мерці не повертаються.

А після довгої паузи, немов зібравшись із словами, додала:

─ Якщо з'явиться Борис – передавай йому привіт від Олесі. Скажеш, що в нього буде донечка, до якої йому зась. Ми зуміємо прожити без нього... Бувай здорова, кохай це опудало й оберігайся, щоб не здобути такого ж призу, який мені дістався; він цю справу полюбляє...

Олеся пішла, а Оленка вперше задумалася над своєю долею. Стала більше цікавитися минулим Бориса, і це минуле було невтішним. Волосся на голові ставало сторчма, коли довідалася, скільком дівчатам поламав життя. Олеся була не першою, кого обдурив та покинув...

Випускниці пам'ятали, як Борис, ще навчаюсь у Політехніці, влаштовував у гуртожитку консерваторії п'яні оргії, вибивав двері й тягав переляканих дівчат за коси темними коридорами, а тим, що якось чинили спротив, розбивав носи та губи... Такого Бориса вона не знала і вперто не хотіла вірити, що галантний залицяльник і п'яний розбишака – одна й та ж особа. До неї він був таким уважним, людяним, добрим, коли зник невідомо куди – стало набагато важче долати побутові проблеми, щоправда, виділених батьками коштів вистачало набагато довше...

Сумно зітхаючи, вона уникала товариства та гучних компаній, частіше Олену можна було зустріти в читальному залі, ніж на дискотеці. Подруги махнули на неї рукою, залишивши жити у полоні мрій та ілюзій...

Другу сесію склала на «відмінно», не використавши жодної шпаргалки і жодного методу тиску на викладачів. Усі стали поважати Олену за розум, та ніхто не знав, що коїться в її серці.

Однокурсниці вмовили її їхати з ними на Полісся для проходження практики, вона вже й усе необхідне зібрала, аж тут...

Наприкінці червня несподівано з'явився Борис, худющий, мов з хреста знятий, очі запали глибоко-глибоко, як у старезного дідугана, а двох верхніх передніх зубів катма.

Цього разу Олені нічим було вгамувати його вовчий апетит, та й якась настороженість опанувала її рухами. Чого тільки не наслухалася про нього з того часу, як зник із її обрію...

─ Бачу, ти мені нерада.

─ Чому ж, просто тебе так довго не було... Відвикла.

─ Справи, сама розумієш...

─ Міг би якусь звісточку подати. Я так переживала.

─ А може хтось інший зайняв моє місце? Ану зізнавайся, кого ти підгодовувала в цьому гніздечку? – намагався жартувати.

Олені було не до веселощів. Не втрималася і передчасно розкрила карти, виклавши все, що знала про його колишні походеньки. Слухав мовчки, лиш інколи потріскував пальцями, напружено розминаючи їх. Коли закінчила – перейшов у наступ:

─ І ти у все це повірила? Хіба я чимось схожий на те чудовисько, яке ти щойно змальовувала? Я тебе хоч раз скривдив?

─ Не знаю, що й казати. Ти – ні... Дівчата...

─ Кому ти більше віриш, мені чи дівчатам? Невже не зауважила, що це зі заздрощів? Наговорюють казна-що, аби нас розлучити. Думаєш, вони твої подруги? Дзуськи! Вони й мені раніше казали, що ти водиш мене за ніс, а насправді зустрічаєшся з іншим. Варто мені піти, як до тебе черга, мов у залізничну касу наприкінці п'ятниці.

─ Але ж...

─ Тихенько, сонечко, тихенько. Звісно, я їм не повірив. Чи хоч один докір ти чула від мене? А ти напала на мене з такими безпідставними звинуваченнями, наче я виродок безсердечний.

А потім довго розповідав їй про військові збори, які передують вступу до льотного училища й на яких він перебував останніх чотири місяці. Яким героєм поставав у її очах: і стріляв без промаху, і марш-кидки долав у перших когортах, і з парашутом стрибав, і зубів позбувся у рукопашному поєдинку з інструктором, якого двічі посадив на землю... Але до льотного училища не вступив. Усі екзамени склав, тести пройшов, аж тут виплив якийсь генеральський синочок.

─ Розумієш, Оленко, я вперше в зіткнувся із такою несправедливістю. Інструктор не забув нашого двобою і зробив усе можливе, аби зайвим виявився саме я... Але то не трагедія. Життя триває, хоч і розлетілася на шматки моя мрія. Саме там, перебуваючи в нарядах, я зрозумів, що для мене найдорожчим скарбом є ти. І ось я тут, вибач, коли щось не так...

Вона тулилася до його грудей, а серце ледь не вистрибнуло з радості.

─ А Олеся?

─ Яка Олеся?

─ Скрипалька, четвертокурсниця, твоя колишня дівчина.

На чолі в Бориса з'явилися зморшки, а повіка над лівим оком нервово затіпалася. Проте вже за мить, опанувавши себе, з такою ніжністю дивився їй у вічі:

─ Навіщо ворушити минуле... Що було – те було... Сьогодні в мене є ти, і я так хочу, щоб назавжди залишалася зі мною...

─ Вона приходила до мене.

─ І що казала? – повз Олену не пройшов той переляк, який застиг у його очах...

─ Передавала привіт. Просила сказати, що в тебе буде донечка, але щоб ти й у гадках не мав їх шукати... Проживуть без тебе...

Він довго зважувався із думками, аби якось виправдатися, але Олена озвалася першою:

─ Борисе, як ти можеш?

─ Що?

─ У тебе буде дитина, а ти покидаєш Олесю в такий час.

─ Це не моя дитина.

─ Не твоя?

─ Оленко, яке ти ще наївне та щире дитя. Не розрізняєш, де життя, а де просто гра на публіку. Так, я зустрічався з нею, але не зійшлися характерами, щоб бути разом. Зі злості чи з необережності вона завагітніла, а людям соромно в очі дивитися, що дитина без батька житиме. Ось і вішає на мене всіх собак... Я ж останній, кого бачили біля неї.

─ То ти, справді, не батько цієї дитини?

─ Сонечко, я ж іще не останній покидьок. Невже ти думаєш, що в мене серце не розривалося б, якби десь росла моя кровинка, а я нею нехтував? Щоб моє дитя ходило попід чужі пороги і в незнайомих дядьків цукерку просило? Ніколи. Діти – це святе, але чому я маю чужих годувати?

Він театрально заламував руки й кивав головою.У цьому пориві видавався Олені таким щирим і відвертим, що лише сяйва чи німбу над головою не проступало.

─ Борисе, я так тебе кохаю!

─ І я тебе люблю. Тільки не вір усіляким дурепам.

На практику вона поїхала з Борисом. Не на Полісся, а в Карпати. Борис – шукати стародавні речі для етнографічних колекцій, а Олена – записувати фольклор верховинців.

Три тижні жила під блакитним небом, звідки до Бога ближче, ніж до людей, поруч з коханим. Мешкали в колибі, загубленій між небом та землею, вечорами записували співанки вівчарів, а погожі дні проводили серед незайманої природи. Купалися у гірських потоках, збирали гриби, ягоди та квіти, ласували овечим сиром і цілувалися, цілувалися, цілувалися... Одного дня гроза наздогнала їх у горах, і прихисток вдалося знайти на свіжому оборозі, де тепле сіно пахло літом і забивало ніс свіжим ароматом...

Тут і сталося те, що зазвичай стається між двома людьми, які кохають одне одного. І Олена не шкодувала, що це відбулося саме так...

При цьому він говорив, що вона у нього одна-єдина, за жодних обставин, ніколи-ніколи її не покине... І вона вірила цим словам, та й як могла не вірити, адже взамін дарувала себе... Знала б, чим усе це закінчиться – була б обережнішою. А так забула про все на світі, втішаючись життям і беручи від нього все, що лиш можна було взяти... Але горіла здебільшого вона – Борис лише грівся...

А з вересня він умовив її виселитися з гуртожитку (навіщо нам заздрісниці й пліткарки) і підшукав для них непогану квартиру (батькові довелося ще на рік залишитися в Празі. Борис казав, що хоче бачити тільки її і більше нікого, тому навіть на роботу відлучатися не буде...

Що то за життя було! Він нікуди не поспішав і ніде не затримувався. Повертаючись із занять, вона знала, що чекатиме її вдома, у великому ліжку, нагрівши місце для неї... А далі удвох вони поринуть у вир нічного міста, щоб серед ночі чи під ранок повернутися до свого гніздечка і впасти в обійми одне одного.

Олена закохалася до кінчиків вух, втратила розум і нікого не слухала, хоча звідусіль летіли попередження схаменутися, але як зупинити потяг, котрий давно вирушив і мчить на усіх парах, а гальма відсутні...

Навіть про рідних забула, а тим щораз сутужніше ставало утримувати доньку-студентку – витрати зросли вдвічі. Не знали, бідолахи, що на їхні кошти розкошував ще й Борис. А Олена розцвіла, покращала, живучи коханням...

Така ідилія тривала недовго – лише до середини жовтня. А далі вона все частіше залишалася наодинці у винайманій квартирі. То, повернувшись з занять, не заставала коханого вдома, то він залишав її саму на черговій вечірці, так і не з'являючись до ранку. Зате при зустрічах далі запевняв, що вона в нього одна-єдина.

Чи думала тоді про зраду? Радше про навчання, адже ситуація знову нагадувала торішню...

А одного дня, коли її не було вдома, Борис забрав усі свої речі. Три доби вона не могла зрозуміти, що трапилося. Підняла на ноги міліцію, обдзвонила всі лікарні – ні слуху, ні духу... У міліції, почувши про кого йдеться, просто розсміялися, сказавши, що варто створити поліцію моралі, аби вгамувати походеньки її друга. А Олена місця собі не знаходила. Що робити? Де його шукати? А раптом сталося щось непоправне і він потребує допомоги? Змарніла, почорніла, зробилась неуважною, знервувалася...

Крапки над «і» розставив випадок. Зустрівши у місті однокласницю, довідалася від неї, що хлопець, з яким та бачила її у дискоклубі «Заграва», живе зараз у гуртожитку від Політехніки разом з однокурсницею землячки.

І вперше за півтора року Олена зрозуміла, що горбатого лиш могила виправить. Неважко було все це перевірити – Борис справді завів собі нову пасію.

Образа, біль, злість, ненависть, розчарування – усе змішалося в її душі в гримучу суміш. Пристрасті розпалювало й те, що не легко відчувати себе розтоптаною, використаною і покинутою напризволяще в неповні дев'ятнадцять років. І це зробила людина, котрій вона вірила, як собі... Але якось трималася, втішала себе думками, що все ще налагодиться, адже жодного розриву та вияснення стосунків не було... Може все з'ясується і проясниться?

Олена очікувала.

Час спливав.

Борис не повертався.

Тоді вирішила змінити тактику, стала навмисно з'являтися у тих місцях, котрі він полюбляв відвідувати, але коханий там не показувався. А на душі ставало щораз важче.

Покинута.

Обдурена.

Забута.

А серце вперто не хоче визнавати, що так помилилося.

Забуваючи про свою гордість, сором і можливі наслідки, Олена наважилася особисто привітати коханого з днем народження. Чим не нагода все з'ясувати? Зібравши увесь свій шарм та привабливість в презентабельний вигляд, навідалась до гуртожитку політехніків. Того вечора вона могла б посперечатися за титул «Міс світу», якби природа та батьки нагородили її відповідним зростом. Але перехожі й так втрачали розум, особливо чоловіки, а вона йшла усміхнена і ні на кого не звертала уваги.

Він безсоромно вийшов до неї у коридор в жіночому пеньюарі (перше, що потрапило до рук), неголений і з мішками під очима.

─ Чого прийшла?

─ Прийшла тебе привітати...

─ А, справді, у моєму житті відбулася знаменна подія: жінка, з якою я зустрічався, народила мені сина. Це вперше спадкоємця привели на світ, раніше одне бабство плодилося... Треба провідати їх у пологовому відділені, може ти це зробиш? Мені щось не здоровиться... Тільки апельсинів не неси, щоб у малого алергії не було, якщо ця дурепа після токсикозу жертиме все підряд.

─ Я прийшла привітати тебе з днем народження... – Олена розгубилася в такій незручній ситуації.

─ Ах, он воно що. Дякую. Це не так важливо, скільки тобі вибило, коли двадцять уже розміняв, а тридцять ще не виповнилося. Набагато важливіше, що я ще щось можу. І син – тому найкраще підтвердження. Правда, з мене буде непоганий татусь?

Щось всередині неї обірвалося, закололо в серці, гупнуло в скронях, і кволим, ледь чутним голосом вона спромоглася на шепіт:

─ Борисе, а я?

─ Ти? Живи як знаєш; я тебе ні до чого не зобов'язую. Дівчина – як консервна бляшанка – один відкриває, інші користуються. Самотньою не залишишся.

─ Але ж... – закінчити їй не дали, відчинилися двері й оголені жіночі руки втягнули його всередину зі словами: «Боря, тебе ще довго чекати? Я тебе хочу"»

Двері зачинилися, а з ними і світ, яким жила Олена. Коханий, якому віддала усе, виявився звичайнісіньким перелесником, скористався та й покинув.

Спробувала шукати розради та підтримки в подруг, але ті вихвалялися, що наперед знали, чим усе закінчиться.

Олена не уявляла свого подальшого життя. Збезчещена, покинута, зраджена... Залишався тільки один вихід – і вона наковталася таблеток.

На щастя чи на біду справи привели господиню квартири – і лікарі повернули Олену з дороги на той світ.

Разом із одужанням зростала ненависть до чоловіків, усіх без винятку, адже коли так вчинив один – то чим інші кращі?

А ще Борис не давав спокою у снах, іноді телефонуючи знічев'я. Він жодного разу так і не провідав її, ні в лікарні, ні на квартирі, хоча й знав, яким радикальним засобом Олена лікувала кохання...

Гордість, тверезий розум, інстинкт самозбереження вимагали забути його, а серце чинило спротив, пригадуючи щасливі миттєвості. Так і розривалася між коханням та ненавистю, а час нічого не змінював. Сьогоднішній вечір дещо змінив її уяву про чоловіків, але всі вони хочуть тільки одного, вибираючи різні шляхи для втілення своїх бажань... Баста!