Без любові

Вийшов на вулицю і побрів, мов неприкаяний. Навіть не зауважив, що розпочалася відлига і машини обливають його цівками брудної води. Випадково наштовхнувся на рекламний щит. Ось він, вихід із скрутного становища... З телефону-автомата набрав номер, який бачив просто перед собою, дочекався, поки на тому кінці знімуть слухавку і зрозумів, що це останній шанс, аби врятувати Олену.

Через три дні у визначеному Стеценком місці Олена передала йому необхідну суму. Що ж, на Макса завжди можна покластися, хоч вона й не просила... Чи зустріне ще таку людину, яка розумітиме її з півслова? Розриву не минути, коли все з'ясується. І ще хтозна, як поводитиметься обдурений Макс. Але все це буде потім, у майбутньому. Зараз найважливіше – витягнути Бориса з-за ґрат.

Адвокат тремтячими руками перелічував купюри. Олена зневажливо стежила за його рухами. Абсурд, але заради послуг такого от слизняка доведеться пожертвувати Максом. Та мета виправдовує засоби.

─ Що ж, все гаразд. Цього вистачить, аби ваш знайомий покинув камеру. Чесно кажучи, я не сподівався, що ви зберете таку суму.

─ Обійдемося без компліментів. Як там Борис?

─ Терпить. Але вже недовго залишилося. Справу ось-ось передадуть до суду. Розгляд не забариться... Та не хвилюйтеся так, усе буде добре.

─ Скажіть, а я можу з ним побачитися?

Стеценко задумався. На його обличчі з'явився вираз невдоволення:

─ Не думаю, що це буде корисним у нашій справі... Краще під час судового процесу. Він невдовзі відбудеться в районному суді міста Р.

─ Чому не в області?

─ На території цього району трапилася ДТП. Слідство вела місцева прокуратура...

Тепер, коли поспішати було нікуди, увесь свій час Максим проводив з Оленою. За ті кілька тижнів намагався підтримувати у ній веселий настрій, але з кожним днем це було щораз важче. Над ними двома нависла необхідність того дня, коли Олена поїде. Одного вечора, коли надворі чувся прихід весни, вона поглянула на нього тим своїм поглядом, перед яким не міг встояти ніхто.

─ Максе, пообіцяй мені щось.

─ Так, звичайно, для тебе – все що завгодно.

─ Пообіцяй, що не поїдеш зі мною до столиці.

Він випустив її з обіймів і набундючився. Такий розвиток подій його аж ніяк не влаштовував.

─ ...Тільки не хмурся. Ти ж сам добре знаєш, що першим, кого я хотіла б побачити, розплющивши очі після наркозу, це тебе... Але... Але мої батьки нічого про хворобу не знають. Ти залишишся тут і відволікатимеш їхню увагу, якщо, не дай Боже, щось запідозрять.

─ Оленко, а чи не ліпше...

─ Ні. Я все обдумала. Навіщо, аби мама хвилювалася. Їй же не можна. Та й сам розваж: приїде мама, почне мною опікуватися, панікувати, плакати в подушку. Думаєш, її невиспані червоні очі підуть мені на користь? Там хороший персонал, за мною буде кому приглянути.

─ Якщо ти так вважаєш...

─ Ой, Максе, який ти добрий... За це й люблю тебе, – шепотіла Олена, вдаючи найщасливішу закохану, а думала по-іншому. Всю ніч вигадувала усілякі дурниці:

─ Коли я була маленькою дівчинкою... Постійно жила у полоні мрій. Батьки ходили на роботу, намагаючись забезпечити моє майбутнє... А я завжди чекала на принца, що прилетить до мене на крилатому коні й забере із собою... Кудись далеко, де срібні ріки з живою водою, де добрі феї керують світом...

«Яка вона хороша в мене, як вболіває за батьків... Таке сонечко не може згаснути. Вона житиме. Житиме наперекір усім, навіть якщо для цього доведеться своє життя віддати».

У забутому Богом, владою і людьми райцентрі, де на атрибути міста не вказувала й центральна вулиця, відбувалися судові слухання. Розгляд справи не викликав ажіотажу ні в громадськості, ні серед журналістів. А дарма. Якщо й знімають комедії абсурду – то їхні режисери повинні пройти уроки майстерності в наших судочинців, а Стеценка мали б запрошувати як неперевершеного продюсера.

Те, що відбувалося в залі суду, інакше, як фарсом, назвати годі. А як ще назвати таке видовище, коли численні свідки, потерпілі й працівники ДАІ в один голос стверджували, що за кермом «Форда» була неповнолітня Оксана Куслій... Олена на свої очі переконалася, що за гроші можна все.

Правду кажучи, уся ця інтермедія цікавила її мало. Увага Олени була прикута до лави підсудних, де сидів такий блідий та змарнілий Борис, зрідка посилаючи їй усмішки...

Ох і заживуть вони щасливо, коли все це закінчиться... Віддавалася мріям, забуваючи про те осоружне місце, де перебувала... І так три дні, поки тривали слухання...

─ Ну, ось і все, ─ сказав Стеценко, коли зачитали вирок. «Три роки позбавлення волі. Умовно». ─ Упродовж десяти днів можна оскаржити у вищій інстанції, але цього не станеться. Нікого з потерпілих не скривджено. Їдете зі мною?

Йому хотілось зробити послугу людині, яка допомогла йому розпочати власний бізнес. Задля цікавості хотілось знати, як за такий короткий термін студентці можна зібрати суму з п'ятьма нулями і звідки його підзахисний знав, що таку суму збере непоказна, хоч і симпатична студентка консерваторії...

─ Ні, у мене ще тут деякі справи... ─ вона не могла повернутися назад так швидко. Адже тоді не минути розмови з Максимом. А вона ще не придумала, як усе повернути...

─ Тоді на все добре. Приємно було з вами співпрацювати...

Максим тим часом перебивався у студентському гуртожитку. Олена не залишила ключів від винайманої квартири, а його власне помешкання... Вахтер, за старою дружбою, допоміг поселитись у розбитій побутовій кімнаті. Вона давно не використовувалася за своїм призначенням і була місцем зберігання інвентарю прибиральниць. Сюди без проблем занесли ліжко, і мав де голову прихилити... Більшого й не треба, от повернеться Олена, тоді...

Однак навіть у такі спартанські умови міг потрапити лише після десятої вечора, а до восьмої ранку слід було покинути цю комірку... Вільного часу ─ хоч греблю гати... І він проводив його в бібліотеках. Ні, читання зовсім не захоплювало... Максим писав, писав для Олени... Цілі аркуші списував на одному диханні, заклеював конверти і власноруч опускав їх у скриньку на знайомих дверях.

Одного вечора потрапити в гуртожиток не вдалося. Міліція здійснювала позапланову перевірку в рамках чергової антикримінальної акції. Іншого місця для ночівлі в нього не було... от і блукав вулицями міста з надією потрапити на очі тим самим міліціонерам та провести ніч у КПЗ.

Блукав, поки не натрапив на знайому жрицю кохання. Мабуть, фантазії в неї було обмаль, тому одразу приготував запальничку.

─ Вогнику не буде? Спасибі... Це знову ти? Як футбольна команда?

─ На зборах.

─ Щось не найліпше сьогодні виглядаєш.

─ Зате ти у всеозброєнні.

─ Може хоч сьогодні врятуєш самотню жінку?

─ Сьогодні б з радістю. Та нікуди іти. А якщо стовбичитиму біля тебе – всіх клієнтів відлякаю.

─ Які там клієнти в таку квашу... Ось, бачиш, що сталося з новими італійськими чобітьми? Геть підошва відклеїлася. Мабуть, такі ж італійські, як я монахиня ордену Марії... Десь на сусідній вулиці їх шили...

─ Чого ж купляєш такі ненадійні речі?

─ Це інша розмова... Тебе вигнали з дому?

─ Ні... Причина в іншому.

─ Пішли, дорогою розкажеш.

─ Куди?

─ До мене.

─ Але...

─ Не розповідай, що зразковий сім'янин. Я й так бачу, що з тебе копійки не візьмеш. Не залишати ж тебе на вулиці, ще замерзнеш чи запалення підхопиш. Коли ти востаннє їв? Пішли, щось приготую.

─ Це також входить у перелік послуг?

─ Клієнтам їсти не варю і додому їх не воджу, – проказала таким тоном, що Максимові стало прикро за свої слова.

─ А кому?

─ Друзям.

─ Я ж навіть не знаю, як тебе звати.

─ Валерія.

Валерія виявилася чуйною до чужої біди людиною. Випускниця історичного факультету, не від жиру докотилася до такого життя. Хоч ніхто до такого заняття її й не спонукав Але історію свого гріхопадіння розповідати не стала, лиш відзначила, що «нічні полювання» задоволення їй не приносять, а іншого способу заробітку на прожиття для себе та трьохрічної донечки не знає... До того ж, до тієї професії вдається лише тоді, коли вдома панує повне безгрошів'я. І клієнтів вибирає лише тих, які самі їй симпатичні... Нагодувала Максима і постелила йому на канапі. У своє домашнє ліжко вже віддавна не впускала нікого. Та й у Максима навіть в гадках не було шукати розради в обіймах іншої жінки. Просто хотілося поділитися з кимсь своєю бідою.

─ Хитра твоя бестія. Вправно провела. Залишився ти з носом, – резюмувала нова знайома, коли оповів їй свою історію.

─ Чому ти так кажеш? – ледь не кинувся на неї з кулаками.

─ Життя навчило... Повір, кожна закохана жінка, якщо вона справді закохана, не вимагатиме від коханого таких жертв. Навпаки, вона відгородить його від себе, щоб не завдавати болю.

─ Але ж вона не вимагала. Я сам...

─ Це тільки підтверджує мої міркування... Знаєш, жити хочеться, коли на світі ще є такі чоловіки, як ти: романтичні й наївні. Я давно таких, та чому давно – ніколи не зустрічала... Вона того не оцінила... Якби мене хтось кохав бодай на десяту частину так, як ти її, я б йому ноги щодень мила і не виставлялася б щовечора на чужі споглядання... Але цей щасливий квиток, яким, без сумніву, є ти, випав не мені. А вона ним лише скористалася... Хм, джек-пот, виявляється, можна зірвати й без лотерейного квитка.

Максим не вірив жодному слову. «Усе це просто жіночі заздрощі. Моя Оленка на таке не здатна...»

Мають рацію ті, хто каже: плюнь закоханому у вічі, а він утреться і скаже, що то нектар...