Без любові

─ Можна поцікавитися, чим викликане ваше бажання матеріально допомогти нашій редакції? – редактор молодіжки порадився з ким слід, і хлопці вже стривожилися. – Буду відвертим, тим паче, що ви мені подобаєтеся своїм підходом до роботи. Я не знаю, чиї інтереси ви представляєте, але ґрунт з-під мене буде нелегко вибити.

Максим витримав його пронизливий погляд. Що ж, навіть благодійність вимагає обґрунтування, інакше вониа виглядатиме як підступність злочинного світу.

─ Тоді і я буду відвертим... Нещодавно я повернувся з-за кордону, привіз певний капітал, а в нашій державі слід самостійно думати про свою безпеку. Наша міліція береже не всіх нас. Я не хочу платити комусь, не знаючи, куди йдуть мої гроші. Повірте, вони мені з праці рук дісталися. А тримати їх у панчосі – я ж не Плюшкін. Та й так вирахують... Банки в нашій державі плодяться й зникають із такою швидкістю, що просто не встигаєш за їхнім переліком... Тому я вирішив допомогти вам матеріально, а ви забезпечите мені надійну охорону.

Редактор хотів сказати щось на кшталт: редакція не є службою охорони, але змовчав. Його співрозмовник не говорив дурниць і не був ідіотом. На таких умовах можна співпрацювати і дати хлопцям відбій – безвідсотковий кредит, якщо співпраця не складеться, повним крахом редакції не загрожуватиме.

─ Що ж, у такому випадку потрібно ввести вас у штатний розпис редакції. І давай перейдемо на ти. Твоя робота полягатиме в тому, щоб...

«Ніяка вона не стерва» , – думав Максим, повертаючись пізно додому. – «Мила й порядна дівчина. Могла водити мене за ніс, кохаючи когось іншого, але вчинила справедливо».

«Твої шанси зростають», – підтакував внутрішній голос. – «Але згадай себе на місці того солдатика. Весело було, коли Наталочка знайшла іншого? Тільки не поспішай поперед батька в пекло. Час усе розставить на свої місця».

«Треба бачитися з нею якомога частіше. Вона звикне до мене і нікуди не подінеться».

Поїздка до Києва зблизила їх ще більше. Він добре знав столицю – покійна Ліда полюбляла проводити у ній вільний час і йому передала свою любов до міста каштанів. Почувався тут своїм і без проблем водив Олену найвизначнішими місцями. Андріївський узвіз, Лавра, Поділ, Хрещатик, Гідропарк і Пирогове, Голосіївський ліс – усе їй показав. Витрати були чималими, але чого не зробиш задля коханої дівчини.

Повернувшись назад, не втрачав жодної нагоди, аби провести час із нею. Сніданки, обіди, вечері, театри, концерти, імпрези, нічні клуби. Він втратив голову, а Олена почувалася щасливою. Макса наповнював такий молодечий запал, якого й у вісімнадцять років не відчував. Він усюди встигав, усе йому вдавалося...

А далі ледь не збожеволів, коли на Новий рік та на всі січневі свята вона поїхала додому. Це ж треба так було прив'язатися до людини, щоб відчувати себе одиноким у багатолюдному місті без неї. Рятувала зайнятість у редакції. Максим обіймав посаду заступника головного редактора, і молодіжка спільними зусиллями повільно, але впевнено зводилася на ноги. Роботи було вдосталь. Вона й рятувала. Тягнув лямку, наче віл, ще й інших заряджав своєю енергією... Але це вдень.

Вечори надалі були самотніми. І він писав їй листи, щовечора аж до опівночі. Іноді засинав за письмовим столом. Щоранку носив їх на головну пошту і жив надіями.

Олена відпочивала в колі сім'ї і відверто нудьгувала. Світ, який так закрутився довкола неї, був у великому місті, а вона перебувала в провінції. Згадувала ті вишукані товариства, вбрання, знаменитостей. Максим популярний, авторитетний, а з ним і їй відчинялися двері у вищий світ...

Чи сумувала за ним самим? Безперечно. Хоч згадувала не так часто, як він про неї. Щодня бігала до поштової скриньки і сердилася, коли там не було листа. Що він собі думає? Іноді їх було два, а то й три, і зовсім не в тому порядку, в якому були відправлені. І Олена переконувалася, що свою обіцянку писати регулярно він виконує.

Мати, задоволена результатами навчання доньки (Олена ніби ненароком ще в перший день «загубила» залікову на найвиднішому місці), радила придивитися до того хлопця, який так уважно виявляє свою прихильність. Тітка, якій обмовилася про свого залицяльника, казала кидати все і міцніше триматися за такого: «Крутимеш ним, як циган сонцем, і житимеш, мов вареник у сметані». А Олена вагалася. Навіть почала фліртувати із колишнім однокласником, чим викликала гнів родичів...

За свята так і не спромоглася відповісти бодай на один із його листів.

Але всі свята колись закінчуються. Вони зійшлися знову. Максим аж віджив... Щоранку, поспішаючи на роботу, викроював хвильку часу і приносив їй свіжі квіти, так що її квартира невдовзі перетворилася на квітник. Щодня хтось із працівників редакції відвозив її на заняття. Однокурсниці слину ковтали та спалювали поглядами, коли щораз інша машина зупинялася біля консерваторії. А їй байдуже...

Вона також піклувалася про Максима. Пильнувала, щоб усе на ньому було ідеально чисте, щоб не був голодним. Але переїхати до його помешкання відмовлялася, мотивуючи тим, що ще не готова до таких стосунків. У своїй квартирі також не дозволяла затримуватися надовго – що господиня скаже? Він не дуже й переймався, адже зустрів дівчину своєї мрії і все життя ще попереду.

Якось, чекаючи біля консерваторії на Максима, який обіцяв забрати її службовою машиною, зустріла Бориса. Він вигулькнув з натовпу такий споневірений, жалюгідний, худющий. У пом'ятому пальто, зі запалими щоками, що давно не відчували леза бритви, зігнутий у знак запитання, він зовсім не нагадував принца її мрії. Хотіла відвернутися, але Борис першим її зауважив:

─ Лапуля, привіт! Ти чого тут стоїш? – безцеремонно поліз цілуватися.

─ Тебе напевно не чекаю. – Відвернулася вбік.

─ Значить так зустрічаємо старих друзів? Добре. Винен. Мені стати на коліна?

─ Борисе, припини цю комедію. Хай люди не дивляться.

─ Добре. Тоді йдемо на каву. Розкажеш мені про життя-буття. Кажуть, у тебе новий друг з'явився. Я ж казав, що хлопці, як трамваї – один піде, а другий прийде, було б по чому їздити... А ти незле виглядаєш. Мабуть, твій добряче справляється. Ідемо?

Олена ще раз поглянула на нього, але нічого, крім огиди, не відчула. Йому давно здалося б підголитися та прийняти ванну. Мабуть, знову переховується від родичів чергової жертви.

─ Нікуди я з тобою не піду.

─ Не хочеш зігрітися? Чи новий друг дуже ревнивий?

─ Я не хочу платити за двох. У тебе знову фунти стерлінгів чи японські ієни? – спопелила саркастичним поглядом.

Борис нічого не відповів, дочекався, поки повз них проходитиме численний гурт студенток, серед яких були й Оленині однокурсниці. А тоді закричав, щоб почуло якомога більше людей:

─ Ах так, тепер Борисе поможи?! А хто під бізнесменів щовечора лягає? Підчепила казна-що, шльондро, а з мене дурня робиш. Я не гінеколог і не венеролог...

Засоромлена Олена кинулась геть, нічого не зауважуючи перед собою. Сльози заливали їй очі. За плечима свист та чужий сміх.

«Покидьок... Сволота... Як він міг..? За що..? Отак перед усіма... Ненавиджу»!

Хтось кинувся їй навперейми – і за мить опинилася в обіймах Максима.

─ Оленко, що трапилося? Куди ти біжиш, мов очманіла? Ти плачеш?

─ Нічого не сталося... Просто... Просто двійку отримала.

─ Але ж ти мене налякала. Чи варто цим аж так перейматися? Ти, як мала дитина.

І знову максимум уваги. Усе для коханої Оленки...

«Ні, така людина ніколи не зробить боляче. На таку людину можна в житті опертися».

─ Максиме, залишайся сьогодні в мене. Я себе щось погано почуваю.

─ Може лікаря викликати?

─ Не треба лікаря. Це мине. Залишишся?

─ Що ж, я зателефоную в редакцію, щоб водій вранці сюди за мною заїхав, і приготую щось на вечерю. Що б ти хотіла з'їсти?

─ Зараз... Я трішки відпочину і сама щось приготую. Кухня – не місце для чоловіків.

─ Ображаєш. У Північному морі я вправлявся на кухні не гірше за Андрія Макаревича та Бориса Бурду. Нікуди сьогодні не підемо. Влаштуємо романтичний вечір при свічках. Згода?

Значно пізніше, коли вони повечеряли (а Максим виявився вправним кухарем) і він помив посуд, Олена попросила цигарку. Скривившись (вона все менше й менше відчувала залежність від нікотину), припалив їй...

─ Максиме... Я маю тобі щось сказати... Ти не образишся, якщо спатимеш на розкладному кріслі?

Він і собі припалив цигарку, нічого не сказавши у відповідь. Проте Олена добре вивчила його манери, щоб не розгледіти незадоволення.

─ Не ображайся... Тоді, в ресторані, я сказала тобі неправду... нікого в мене нема. Ніхто в армії не служить... – випереджаючи його наступне запитання, продовжила. – Але я давно вже не дівчина... Що він зі мною зробив... Пам'ятаєш, колись я обіцяла все тобі розповісти: чому не ходила на заняття і...

Ні... Не можу... Ще не можу... Не сьогодні... Що він зі мною зробив... Я пробувала покінчити життя самогубством. Та лікарі врятували... Після того я боюся чоловіків...

Просто боюся...

Вона не знала, як закоханий у неї чоловік після таких одкровень вчинить далі: впаде у лють, збере речі й піде, обізве шльондрою чи просто вдарить. Однак він спокійно докурив цигарку, поглянув їй в очі, обійняв за стан і поцілував.

─ І мене боїшся?

─ Тебе? Тебе ні... Як не дивно, але ні... Ти мій ангел-охоронець. Ти повернув мене до життя. Убив у мені звіра і розбудив жінку... Але я ще не готова до фізичної близькості... Дай мені час звикнути до тебе... У нас іще все життя попереду. Нікуди я від тебе не подінуся...

Скільки днів він мріяв почути ці слова... Уже й надію втратив, адже, навіть залишаючись з ним, думками була десь далеко від нього. І от, коли душу мала б наповнювати радість, нічого, крім втоми, не відчуває.

─ Ти зустріла його сьогодні?

─ Хіба не все одно?

─ Він зробив тобі боляче?

─ Він завжди так робив. Я звикла до болю.

─ А чому мені одразу не сказала? Я б...

─ Ти б його вдарив? – вирвалася з його обіймів.

─ Ні, я сказав би, що тепер у тебе є я і щоб залишив нас у спокої.

─ Як добре, що ти зі мною...

Далі життя для Макса перетворилося на казку. Не дарма стільки часу доля водила його тернистими стежками. Просто випробовувала його терплячість, після стількох років подарувавши надію...

Олена мала все, окрім відчуття задоволення. Так, Максим робив для неї можливе й неможливе, зважав на кожен каприз, але не було у їхніх стосунках моменту несподіванки. Усе передбачено, прагматично, розписано наперед, заздалегідь сплановано – ніякої романтики. Він завжди вводив її у стан справ, сповіщав деталі, попереджав, коли десь затримувався. З ним направду почувалася як за кам'яною стіною... Як за стіною...

Батьки її вибір схвалили, мало того, тиснули на неї, щоб не упустила такого шансу. А хіба в неї був інший вибір?