Без любові

З чого розпочинав містер Фікс, який намагався перешкодити іншим здійснити подорож довкола світу за 80 днів? Запитував у себе, чи є в нього план... План в Олени був. Потрібно було його лише втілити.

Повернувшись з відрядження, Максим з вокзалу зателефонував до Олени. Незважаючи на ранню пору, ніхто йому не відповів. Це збентежило, але передусім потрібно було з'явитися у редакцію.

─ Як з'їздив? – привітавшись, поцікавився головний.

─ Успішно.

─ То ми виходимо на регіональний рівень?

─ З чим нас і вітаю. Ось документи. Мережу власкорів я налагодив.

─ Молодець. Можеш відпочивати. Їдь, передавай вітання Олені і відсипайся.

─ Вона сюди не телефонувала?

─ Ні. А що трапилося?

─ Нема її вдома. З самого ранку на телефонні дзвінки не відповідає.

─ Не думаю, щоб наставила тобі роги з кимсь іншим... Мабуть, просто боїться спати сама і заночувала в якоїсь подруги. Нервова вона в тебе...

─ Можливо й так... Тримайся.

У квартирі Олена не з'явилася й після обіду, коли заняття в консерваторії закінчилися. Не було її вдома й увечері.

Максим, хоча й від утоми падав після безсонної ночі в поїзді, припалював цигарку за цигаркою, хвилюючись щораз більше. Став видзвонювати в приймальні покої всіх лікарень, у морг – нікого з прикметами Олени там не було...

Так і скоротав усю ніч. Телефон у її помешканні мовчав і вранці... Навідавшись у консерваторію, з'ясував, що від позавчора на заняття вона не приходила...

Тривога охопила Макса не на жарт. Міліцію вирішив не турбувати – з неї користі, що з торішнього снігу. А головному редактору зателефонував. Той підняв на ноги хлопців... До вечора, перетрусивши все місто, ті сповістили, що востаннє Олену бачили в кафе «Калина» у товаристві якогось підприємливого ділка. Вона дуже хвилювалася. Мова йшла про гроші.

«Оленко, Оленко, ти ж у мене така розумниця. У що ти вплуталася, чому мене не дочекалась... Людям сьогодні не можна вірити. Я б усе вирішив. Де ти зараз? Мені без тебе так важко...», – думав Максим, шукаючи її на вулицях нічного міста...

Десь після півночі, завернувши на вулицю, яка стала йому рідною, Максим зауважив, що на третьому поверсі, начебто у її вікнах, світиться... Ноги швидко донесли до знайомих дверей.

На дзвінок довго ніхто не відчиняв дверей. Але ж він добре бачив, що у вікнах горіло світло. Покинувши наміри потрапити у квартиру цивілізованим шляхом, заходився вибивати двері. З інших помешкань почали виглядати допитливі сусіди. Хтось запропонував викликати міліцію.

─ Хто там? ─ з-за дверей почувся кволий голос Олени.

─ Оленко, це я. Відчини негайно, бо виб'ю двері!

─ Максиме, йди додому... Я втомилася й хочу спати.

─ Оленко, відчини! ─ двері затріщали, але не піддалися... Однак свого досягнув. Скреготнув ключ у замку, і він опинився у передпокої. Там стояла й Олена, бліда як смерть, із якимсь хворобливим виглядом.

Максим спробував її поцілувати, але підставила тільки щоку.

─ Оленко, що сталося? Де ти була? Я ледь не збожеволів... Хоч би якесь повідомлення залишила... Що з тобою?

─ Нічого... Тобі краще піти... Назавжди.

─ Чекай... Я не розумію... Ти мене розлюбила?

─ Яке це має значення...

─ Як яке? Вирішальне. Коли двоє людей кохають одне одного, то хіба може їм стати щось на перешкоді?

─ Максиме, залиш мене... Я хочу, щоб ти був щасливим... А зі мною ти щастя не матимеш.

─ Так. Давай усе за порядком... Зараз ти заспокоїшся і розкажеш з ким зустрічалася позавчора в кафе «Калина» і про які гроші йдеться.

Страждальний вираз зник із її обличчя, натомість з'явився переляк. Нервовим голосом, що переходив на крик, висловила свої підозри:

─ Ти... Ти нас бачив? Ти не їздив у відрядження, а стежив за мною?

Максим витримав паузу. Повз нього не промайнуло, що наїжачилась, як кішка для стрибка, випустила кігті і от-от увіпнеться ними в тіло. Такої Олени він не знав.

─ Ні, такими речами я не займаюся. Ми ж довіряємо одне одному... Хто це був?

─ Лікар.

─ Лікар?

─ Коли не віриш – можеш йому зателефонувати, якщо знаєш, з ким я контактую... Найкращий нейрохірург... У мене пухлина мозку.

─ Оленко, але ж...

─ Максе, залиш мене... Дай спокійно померти. Вибач, але це доля... Зі мною ти щастя не матимеш. За кілька місяців я умру. Тобі подобається роль вдівця?

Такий поворот подій вибив його з колії, приголомшив остаточно. Будинок щастя, який зводив у своїй уяві, розвалювався на очах.

─ Але... Але ж це неможливо... Ти ще така молода.

─ Хвороба не вибирає.

─ Але розвиток медицини... Якщо звернутися до найкращих лікарів.

─ Він і є найкращим.

─ Але ж так не буває... Мусить бути якась надія, ймовірність того, що хвороба відступить.

─ І він так казав, – немов про себе сказала Олена. – Давай змінимо тему. Я зовсім не триматиму зла в душі, якщо ти підеш.

─ Стривай. Ти говори, але договорюй. Що сказав лікар?

─ Сказав, що якщо провести операцію в Києві, то шанси є.

─ Я завезу тебе хоч на край світу!

─ Не все так просто. Така операція дорого коштує.

─ Скільки?

Олена написала на клапті паперу ту суму, яку вказав їй Стеценко. Максим свиснув; вона значно перевищувала його заощадження.

─ От і я кажу, що це безнадійно. Поживу, як Ліліан Дюнкерк.

─ Не бери дурного до голови. Спробуй заснути... Щось придумаємо.

Випровадивши Максима за двері, Олена полегшено зітхнула і з усмішкою вмостилася на канапі біля телевізора. Недарма в рідному містечку їй пророчили славу актриси.

«Боже, чому? За що? Чим я так завинив перед тобою, що, подарувавши мені надію, ти відбираєш її... Вона ж іще така молода. Для чого посилаєш ангелят на землю, коли потім відкликаєш їх до себе. Але я так легко її не віддам...»

«А він наївний, як дитя. Інша на моєму місці ноги йому б цілувала, а я готую такий сюрприз...

Шкода, що ніхто не бачив цієї вистави...

Тільки побільше б впевненості у собі. Я ледь не померла, коли згадав про «Калину»...

Стеценко, теж мені Джеймс Бонд, ледь не зіпсував такий сценарій... Вибач, Максе, але його я кохаю більше... Ні, не так, більше рішучості і співчуття», – розпочала репетицію подальших діалогів. Вистава ще не закінчилася.

Сума, яку слід було витратити на лікування, перевищувала всі його заробітки... Якби одразу зустрів Олену... Якби вона знала свій діагноз ще два місяці тому. Якби витрати не спустошували його гаманця...

Потрібної суми не зібрав навіть після того, як продав музичний центр, відеодвійку, холодильник, відеокамеру, пральну машину, мікрохвильову піч, кухонний комбайн та ноутбук. Цейтнот, який не давав змоги згаяти бодай кількох днів, змусив продати цю техніку перекупникам за безцінь. Щось вдалося зібрати з розпродажу гардеробу... Але грошей все одно не вистачало. «Що ж, світ не без добрих людей...»

Однак благодійників знайти виявилося не так уже й просто. Ромчик Пасічний, скорчивши кислу міну, сказав, що радий би допомогти, але готівки навіть на хліб не залишилося – всю проковтнула нова «Тойота», яку в салоні підлаштували під його вимоги. Більше знайомих у Макса не було. Залишався ще один варіант...

Справи в молодіжки йшли як по маслу. Головний редактор задоволено потирав руки. Максим виявився тим козирем, який допоміг поліпшити гру. Тому ставлення до нього було щонайкращим. Цим і хотів скористатися.

─ Петровичу, – розпочав розмову, залишившись із головним у чотири ока, – мені терміново необхідні ... тисяч доларів. Справа життя і смерті.

─ Ти що в карти продувся?

─ До чого тут карти?

─ Тільки картярський борг потребує негайного погашення.

─ Мені не до жартів. Йдеться про життя людини.

─ Мені також. Сам знаєш, що всі гроші йдуть на розвиток видання. Звідки візьму таку суму? Що заставлю? Я навіть твою частку зараз повернути не зможу – нову друкарню запускаємо... Через рік-два...

─ А якщо з прибутку? Якщо не сплачувати податків і не платити людям зарплати?

З уст редактора зникла приятельська посмішка.

─ Ти збожеволів? Підставити мене хочеш? Як не сплачувати податків? Та це підрізати гілку, на якій і так ледве сидимо... Кажеш, людське життя рятувати треба? А сотню осіб, які на цей прибуток працюють, я з чим залишу? Їхні діти також їсти потребують... Ні, Максе, якщо ти у щось вляпався – можу тільки адвоката порадити. А не підходить – то вибирайся сам. Від газети не отримаєш ні копійки.

─ Тоді поверни мої інвестиції. Я забираю вкладені кошти і виходжу з гри. За послуги, якими я користувався впродовж місяця, забереш мою зарплату.

─ Таким шляхом необхідної суми все одно не виручиш... Це остаточне рішення?

─ Так.

Редактор викликав головного бухгалтера, і той, роззявивши рота від подиву, виписав чек на суму Максимового внеску.

─ Що ж, дуже прикро, але далі нам не по дорозі. З дркарями я розмовлятиму сам... Здай перепустку на охороні й будь здоровий. Наша угода недійсна, тому знімаю з себе всі зобов'язання... Авторські права на цикл твоїх публікацій залишаються за нами.

Максим не став вислуховувати редактора. Подавати на газету до суду не мав наміру. З болем у серці покидав приміщення. Деякий час тут був його другий дім, одні з найкращих днів життя минули також тут. Покинути все – що частину себе викинути...

Працівники редакції, ще не посвячені у стан справ, віталися з ним, але Максим не відповідав на ці привітання. Його мозок доймали роздуми, де ж узяти ці кляті гроші...