Без любові

Удома Максим знайшов у старому записнику телефон Ромчика Пасічного, однокурсника по аспірантурі. Усі дивувалися, як Ромчик, який нічого не тямив у науці, зробив кар'єру викладача. На іспити приходив стерильним, як tabula rasa, а виходив з відмінними оцінками. І викладачі з ним панькалися, як із сином міністра... Всі так і думали, що родичі Пасічного – небожителі... Шило вилізло пізніше – ніхто не міг зрівнятися з ним, коли потрібно було залагодити якісь справи з навчанням того чи іншого студента у будь-якому навчальному закладі міста. Користь від цього мали всі, тому на наукові напрацювання і на знання дивилися крізь пальці, точніше – без діоптрій на окулярах.

Звідки у вчорашнього студента такі широкі зв'язки – дивувалися ще в ті часи. Можна лише здогадуватися, наскільки вони зросли після того, як Ромчик захистив дисертацію. Якщо не загримів кудись далеко, де й Макар телят не пас. Але це малоймовірно, оскільки знав міру і вмів ділитися. Правда, апетит приходить під час їжі, і Макс його так давно не бачив...

Товариських стосунків з Ромчиком не підтримував, зналися вони на рівні «привіт-бувай», а телефон записав так, про всяк випадок. Ось він, випадок, і підвернувся. Тремтячою рукою набрав номер. А що, коли Ромчик змінив адресу? Як тоді бути? Однак слухавку підняли майже одразу і приємний жіночий голос промовив:

─ Слухаю вас.

─ Добрий вечір, вибачте, що турбую вас у такий пізній час, чи можу я розмовляти з Романом Несторовичем?

─ А хто його турбує?

─ Макс... Максим Корбут.

─ Хвилиночку.

«Ось так і має бути. Людина чогось досягнула в житті, байдуже, яким шляхом. Звила родинне гніздечко. Мабуть, і діти є... Тільки я, мов неприкаяний».

─ Слухаю.

Після стількох років, що минули з часу останньої зустрічі, Ромчик його впізнав. І, незважаючи на пізню пору, спати не поспішав...Говорили про те, про се, про спільних знайомих... А про Олену Максим і не заїкнувся – такі справи по телефону не вирішують. Домовилися про зустріч.

Максим довго не міг заснути. Крутився з боку на бік, вставав, курив, а сон вперто не приходив.

«Що ж це за життя таке, коли ті, кому я писав контрольні, живуть і втішаються життям, а я нікуди себе приткнути не можу»...

Зранку вони зустрілися в умовленому місці.

─ Максе, привіт, ти анітрохи не змінився, такий же стрункий та підтягнутий, тільки обличчя змужніло, не те, що я на своїй викладацькій роботі.

У Ромчику й справді важко було розпізнати того довгов'язого аспіранта, який займався чим завгодно, лиш не науковими відкриттями. Із дорогого, хоча й не найновішого, авто виліз такий собі голова мафіозного клану, яких демонструють у кінофільмах. Він значно додав у вазі, на лобі з'явилися притаманні викладачам залисини, а в манерах щось зверхнє.

─ ...давненько з тобою не бачилися. Ти чим зараз займаєшся?

─ Так, усім потроху.

─ Може підеш до мене в асистенти? Я читаю лекції, а ти вестимеш практичні заняття. Згодом склепаєш дисертацію і будеш таким, як я.

─ Та ні, в мене інші наміри. Наука для мене вмерла, та й вона на мені поставила хрест. До Альма-матері точно не повернуся, – подумки відзначив, що таким, як Пасічний, ніколи не стане.

─ Що там у тебе? – На відміну від учорашнього вечора, вдень Ромчик часу не гаяв.

─ Можеш поклеїти залікову сесію моїй знайомій?

Ромчик скривився:

─ Що значить поклеїти? Такими речами студенти займаються. Я можу посприяти її здати. В якій бурсі?

─ Консерваторія.

Скривився ще раз:

─ Терпіти не можу цих працівників культури. Слизняки вони. Спочатку видають себе за праведників, кришталево чистих людей, далі набивають ціну... і беруть гроші. І все це під слізливе завивання про занепад культури. Самі її в могилу спихають, і самі кричать. Але добре, вернімося до наших баранів, як її прізвище, курс, група?

─ Ось її залікова.

─ Сама на сесію не думає з'являтися?

─ Не виходить у неї, розумієш...

─ Нюанси мене не цікавлять. Запиши свою домашню адресу. Ввечері заїду, скажу про результати. Думаю, все буде в ажурі.

─ А...

─ Фірма віників не в'яже. Усі розрахунки після виконання замовлення, згідно з прейскурантом, так би мовити. Хе-хе!

Ромчик зник у своєму авто. Максим полегшено зітхнув – такий свого заробітку не упустить...

Приємно прокидатися вранці і нікуди не поспішати. Можна висунути з-під ковдри один пальчик, потім два, далі всю ногу, поступово звикаючи до холоду. Повільно підвестися з ліжка, не поспішаючи одягнутися. Поглянути на годинник і не вжахнутися, що вже така пізня година. Довго дивитися у вікно на зимове небо і те, як радять собі двірники з снігом. Іти на кухню і приготувати щось не буденне і не швидкоруч...

Олена любила вихідні, коли можна довше поспати і насолоджуватися спокоєм. А теперішнє її життя – суцільні вихідні. От тільки спокою нема. У консерваторії повний завал, а їй байдуже... Не зовсім байдуже, але без сторонньої допомоги цього разу не виборсатися. Чи можна сподіватися на допомогу Макса? Як людина, він зовсім непоганий, от коли б у неї був такий брат чи товариш. Але ж вона бачила, що налаштований на зовсім інші стосунки. І за ці послуги, якій їй робив, вона розплатиться тільки невдячністю, бо серце щось не лежить до нього.

«Ну що поробиш, коли не можу впустити у своє життя ще когось. Мені просто потрібен час, аби забути колишнє. Рани в душі так швидко не гояться. І довіра одразу не відновлюється. Я просто триматиму його біля себе, але на відстані. Раптом Борис повернеться... А якщо ні. Що ж, годі знайти когось кращого за Макса. Він розумний, чуйний, доброзичливий, матеріально забезпечений... Але ж я до нього нічого не відчуваю».

Роздуми перервав дзвінок у передпокої. «Невже Макс так швидко впорався? Чи прийшов сказати, що нічого не вдалося?»

У дверях стояла незнайома їй дівчина.

─ Ти Олена? – випалила просто з порога, навіть не привітавшись.

─ Я. Чим можу допомогти?

─ Бориса в тебе нема?

«О Боже, скільки це продовжуватиметься... Чи хоч колись буде спокій від цього Дон Жуана? Які ще ігри він затіяв?» Хотіла грюкнути дверима перед носом незнайомки, але вже дуже нещасною та виглядала.

─ Він тут не прописаний. І не живе тут.

Непрохана гостя все ще стояла, немов підозрювала, що її обманюють.

«Хто ти в біса така?»

─ Я його колишня дівчина, – прояснила ситуацію незнайомка.

Придивившись уважніше, Олена впізнала ту руду бестію, з якою Борис проводив час у гуртожитку політехніків, коли приходила вітати його з днем народження. Правда, тепер у ній не було тієї зверхності та нахабства, що раніше.

─ Не віриш? То зайди і переконайся, що його тут нема.

Гостя все ще нерішуче переступала з ноги на ногу.

─ Та не соромся, подруго по нещастю. Ти також поповнила ряди дівчат, яких покинув цей виродок. Вітаю із членством у товаристві розбитих сердець кобелем Борисом.

Дівчина нерішуче переступила поріг:

─ Вибач, що так тоді обійшлася з тобою.

─ Хто старе згадає... Якби ж то знаття, де спіткнешся.

Олена згадала Олесю, себе в гуртожитку політехніків і їй стало шкода ще однієї жертви безсердечного ловеласа. Незнайомка зайшлася плачем.

─ Годі, годі. Досить цих сцен. Не будемо переконувати одна одну, хто кохав його сильніше. Обидві ні з чим залишилися.

─ Якби ж то так.

─ Що ти маєш на увазі?

─ А ти не здогадуєшся?

─ І ти думала повернути його такою звісткою? – в голосі Олени з'явилися нотки притаманного їй сарказму. – Та в нього знаєш скільки дітлахів байстрюками ходять та в незнайомих чоловіків на цукерки просять? Одним більше, одним менше – йому все одно. А ти з себе матір-героїню корчиш. Одиноких матерів знаєш як називають?

─ Я не носитиму цієї дитини, – утерши сльози, твердим голосом сказала гостя.

До Олени повернувся здоровий глузд. За що вона напосілася на цю дівчину, котра на тому ж становищі покинутої коханки.

─ Не поспішай...

─ А ніколи чекати. Час підпирає... Не взивай до моєї совісті. Я знаю, що це може не минути добром... Але що... Що я скажу дитині, коли вона підросте і запитає про батька? Що її батько загинув під час випробувань літака-винищувача? А як він тоді проходитиме поруч... Ні, таку породу потрібно викорінювати... Я не народжуватиму дитини від нього... Якщо з'явиться, так йому і передай. Скажи, що може не хвилюватися, грошей на цю процедуру мені вистачить. Я йому не суддя, усі під Богом ходимо. Прощавай.

─ Я навіть не знаю, як тебе звати.

─ Юля. Не думаю, що ми ще колись зустрінемося.

Зачинивши двері, Олена потягнулася до пачки цигарок, яку вчора завбачливо залишив для неї Максим. Розхитані нерви вимагали допінгу для заспокоєння.

«Скільком людям ця потвора знівечила життя. Та прокльони на його адресу відіб'ються на сотому, не те, що на сьомому коліні... а я не можу його забути. Боже, чому, чому ти дав мені змогу кохати таку потвору. Хіба нема нікого гіднішого? І де ж він тепер... Аби знову в якусь халепу не потрапив... Доки це триватиме... Колись він мусить схаменутися, а тоді захоче повернутися... От тільки до кого з нас?»