Напотемки вразливий

Ранок Лева починається з рукавичок. Звичайні гумові, санітарні одноразові, зимові рукавиці чи ті, які зазвичай беруть різнороби. З собою він завжди мав запасні, а іноді запасні запасних. Не дозволяв тілу жодним чином чогось торкатися. Переважно багатошарово одягнений, з медичною маскою та щільним взуттям. Оминаючи будівлі та людей, він боявся ненароком когось зачепити, а коли контакт неможливо було пропустити – здригався, немов від удару током.

- Слухай, а може в тебе мізофобія? - запитала його якось одногрупниця. - Ну, в сенсі, боїшся забруднитися і тому уникаєш всього.

- Можливо. - Небагатослівно відповів хлопець. Диво, що взагалі не проігнорував.

Дівчина, вражена таким успіхом, присунулась ближче, поки викладач монотонно пояснював чергову тему психології. Вона зміряла очима його осіннє пальто, що він не скинув в аудиторії та чорний гольф під шию. Маску його попросили чи то пак змусили зняти, проте рукавички, хлопець залишив при собі. В нього приємна зовнішність, хоч і хмуриться, коли хтось пробує підійти. Неприступний, тому ще більше привертає до себе увагу.

- А якщо в тебе буде дівчина, теж боятимешся її торкатись?

- На останніх партах! Бариляк та Ліщенко, повторіть те, що я тільки що диктував.

Дівчина густо почервоніла та звісила голову на білий лист перед собою. Лев піднявся піднявся з місця та оголосив щось про те як темперамент впливає на загальні ефективність людей на роботі. Він вищий за всіх в цій аудиторії, погляди направлені на нього, але справа не в цьому, тому дівчина аж скрипить зубами, коли якась студентка зачудовано прикриває рот долонею.

- Хоч хтось в цій аудиторії мене слухав, молодець Бариляк, сідай, а Ліщенко повинна підготувати для мене на наступний раз...

На наступну пару треба було переходити в іншу аудиторію. Хлопець надягнув маску та дочекався доки всі вийдуть, щоб безконтактно пройти через двері. Спустився сходами та розміреним кроком підійшов до входу кабінету, де їх позбавлять будь-якої індивідуальності. Лев потягнувся правою рукою до ручки та тільки торкнувся, як різко сіпнув кінцівкою.

В голові пронеслися, немов вихор спогади про якогось молодика, що добряче кашлянув собі на руку, а тоді спокійнісінько закрив двері тією ж кінцівкою. Хлопець не розуміючи в чому річ поглянув на свої руки. Причиною прояву стала тріщина в рукавиці.

Він мало не побіг до вбиральні, розминаючись по дорозі з викладачкою.

- Бариляк, ти куди?

Йому ніколи було пояснювати. Ноги закам'яніли, а в очах забігали вогники. Замінити рукавиці, замінити рукавиці, замінити рукавиці, замінити рукавиці…

Тіло не слухалося його. Забігши в порожнє приміщення, він видихнув та присів біля батареї, взявшись за голову. Тремтячими пальцями проводив по чорних пасмах, замружився.

"Панічна атака не має наді мною сили, а я все одно рано чи пізно помру. Це нормально." - Заспокоював він себе і врешті зняв використані рукавиці, викинув їх у смітник. Помив руки водою з крана, який відкрив за допомогою серветки. Ретельно витер кінцівки власним рушником.

Коли поглянув в дзеркало перед собою та побачив переляканого юнака з сірими очима та розпатланим хвилястим волоссям.

Економна лампочка над головою нестерпно мигала. Лев не хотів знаходитися в цьому місці більше, ніж потрібно, взяв дві пари нових одноразових рукавичок і поверх них одягнув оксамитові білі. Своїм виглядом трохи був схожим на дворецького, але люди з такою професією працюють в чистішому місці. Від характерного запаху вбиральні звело ніздрі й він кашлянув, стримуючи блювотний поклик.

Пригладив своє волосся та повернувся до кабінету, хоч пройшла вже майже половина пари. Думав прошмигнути, як це час від часу роблять дівчата, малі на зріст. Вони тихо відкривають двері та пролізають через руки-ноги інших студентів, бажаючи лиш про те, щоб навпроти їх імені не було енок. Але як тільки хлопець з'явився у дверях, всі голови одразу ж повернулись до нього.

- Напевно, в тебе були речі важливіші, ніж перебування на моїй парі.

Тиша давила на і без того тривожну голову, але він знайшов в собі сили попросити вибачення та сісти на завбачливо звільнену одногрупниками останню парту. Він там сидів завжди. В деяких аудиторіях на інших позиціях, але пам'ятав ті моменти, коли на першому курсі торкався кожної з них, щоб побачити котра все ж безпечніша. Те, що він бачив з допомогою дотиків не передати словами та точно не могли написати в яскравому буклеті цього університету.

Зараз він про це старався не думати. Не чув, що говорила викладачка чи шепотіли попереду студенти.

Панічна атака знову відбулась і якщо він нічого не зробить, буде мучитись до кінця життя.

Він не любив знаходити випадкові речі на вулиці чи несподівані обійми. Ненавидів одяг із секонд-хендів чи, так званий, вінтаж.

Вони говорили більше про людей, ніж вони самі про себе знали. Речі не вміли ховати таємниць та радо їх розказували кожному зустрічному. В кожній затертості, плямці, волосині чи пропаленій дірці розповідалося про не одне покоління людей та їх біографії.

Не часто, але такі погрішності були й в нових речах, які мало не виблискували від спеціальних розчинів, а все для чого? Щоб приховати те, що він міг дізнатися один дотиком. Це його стомлювало.

Горбились плечі й на зло собі обличчя робило сумну гримасу. Хотілось закурити, щоб задурманити димом мізки, щоб не відчувати дотиків, щоб побути нарешті на самоті.

Після пар, завернув до пекарні по свіжоспечену булку "Сонечко" та неквапливо пішов додому.

Франківськ не був великим містом. Принаймні, Леву так здавалось. Від університету, пройшовши вулицею Чорновола звернути праворуч, і ось ти в парку Шевченка. Останнім часом на стовпах обіцяють винагороду за виявлення догхантерів. Люди від нудьги труять собак. Він бачив однієї ночі підозрілу купку наркоманів, що сипали щось на бруківку, але ні з ними, ні з тими, хто порозвішував ці оголошення, справи мати не хотів.

Запах булки був набагато приємніший, ніж парфуми тієї одногрупниці чи сморід студентського туалету. Лев відломив кусок та акуратно відкусив. Задоволення вдарило в голову разом із картинками, як замішувалось тісто працьовитими руками пекаря.

Кожне споживання їжі для нього перетворювалось в рулетку, де на кону був його апетит. Супермаркети, які обіцяли найвищу якість продуктів лише руйнували йому психіку. Він все більше обирав маленькі зручні кафе чи пекарні або й зовсім купував щось на базарі в стареньких бабусь. Проте, деякі видіння все ж залишили йому непоправні травми. Наприклад, хлопець не міг без огиди дивитись на шаурму після того, як він побачив пристрасне злиття двох тіл на кухонному столі після дотику на упаковку. А потім на тому ж столі готувалась їжа для голодних клієнтів!

Врешті люди ніколи не були ідеальними і йому ні в чому їх винити, хоча негативний відгук на сайті все ж написав, кинув скаргу і скоро цей заклад закрили. Бо після нього таких відгуків ставало дедалі більше. Він не вважав себе злопам'ятним, радше називав це справедливістю.