Напотемки вразливий

Лев дібрався до автостанції іще до того як приїхав рейс. Було тихо та безлюдно як це буває зранку вихідного дня. Голуби та синиці боролись за засохлий кусочок хліба, доки граки дивились на це з дерева. Битва настільки поглинула птахів, що вони не замітили як здійнялась ворона та забрала перед ними їжу. На лапці в неї блищало залізне кільце, немов пережиток минулого, котрий хлопцю не дано дізнатися.

Він взяв свою сумку, параноїдально згадуючи чи щось не забув. Квартиру закрив, а ключі закинув у рюкзак. Сміття виніс, дорожня сумка з собою.

Лев підійшов до віконця каси на автостанції та показав на екрані телефону інформацію про покупку. Немолода жінка передала йому білет та сказала, що автобус приїде через двадцять хвилин. Ноги замерзали від морозу, а навкруги все ж залишалось пусто. На лавку сідати він не ризикував, довелося б торкатись її. Хлопець зупинився посеред дороги та глянув на білет. Нічого. Він нічого не бачив, отже його щойно надрукували, але все ж дещо його непокоїло. А саме буркотіння шлунку, зранку поїсти не вдалося.

Розташування автостанції було таким "щасливим", що біля неї товклися три великі маркети-гіганти. Попри конкуренцію, стояли поряд та під час карантину радо приймали до себе покупців. Він обійшов їх, щоб дібралися до маленької хатинки, де готували шкідливу, але смачну їжу.

Дівчина посміхнулась до нього очима та прийняла замовлення. Одна з небагатьох, що на роботі носить маску як це робити слід. Часом, Лев не розумів людей, які носять маску неправильно – вони нерозумні чи безвідповідальні?

- Ось ваше замовлення, смачного!

- Дякую. - Він кивнув та взяв свої паніні та чай в одну руку, закинув сумку на плече та поніс сніданок до автобусної.

- Ох, йо...

На недавньому безлюдному місці топтались майбутні пасажири за найкращі місця. Автобус іще не приїхав, а люди вже ставали натовпом біля того бордюру, де транспорт мав зупинитися. Хлопець спокійно доїв та викинув стаканчик в смітник. Сьогодні дорога обіцяла бути довгою.

Яскраво-жовтий велетень вигулькнув із-за такого ж кольору маршруток. Він був схожим на шкільний автобус, що зазвичай розвозив дітей на екскурсії, проте зараз мав інше призначення.

- Тримайте дистанцію, люди! Ми всі помістимося. - Крикнув шофер, як тільки відкрив двері. Це натовп не заспокоїло, в лише більше розізлило.

- А мій внук бачив в інтернєті, що за стоячі місця штрафувати будуть, а я баба не дурна, сяду скоро і не матиму проблем.

- Маска де? - докірливо поглянув водій на вперту пасажирку, якій вдалося заскочити в салон.

- Та я зараз, вона в мене в кишені.

Лев знав, що його білетне місце ніхто не забере. І якщо хтось сяде, то пропустить його. Хоча, знаючи куди він їде, знайдуться й ті, що здатні нагадати про повагу до старших. Коли врешті люди вгомонились він зайшов всередину:

- У мене є білет.

- Сідай.

***

Трястись по нерівній дорозі, оминаючи уже відомі споруди та села. Хлопцю сьогодні щастило: домовився про індивідувальне, нічого не забув, сидить в автобусі, тому він шукав підстави в будь-чому. Люди виходили та заходили. Зі своїм настроєм, атмосферою, мікробами та дітьми, які були ще більш приставучі.

Лев увімкнув блютуз-навушники та слухав Бумбокса чи групу Тартак. Його плейлист переважно складався з їхніх пісень, була лише одна іноземна, до якої пройнявся душею. Це допомагало заглушили шум, який зазвичай випав в автобусі та додавало особливої атмосфери.

Поверх одноразових рукавичок він вдягнув іще й зимові. В руки тепло і ніяких тобі доторків. За вікном панували ліси та мряка. Туман такий же сірий, як і його очі. Йому подобався цей колір, він був звичайним, але як альтернативу, його брали частіше за інші. В кожного в гардеробу була хоча б одна сіра річ. Відтінки додають затишку, а зовнішність будь-якої людини виглядає яскравішою. Сірий, також приносив самотність, адже в погонях за яскравим та незвичним люди недооцінюють його. Вони змирились з тим, що він завжди є на заміну чомусь особливому, як, наприклад колір фуксії чи стегон наляканої німфи, тому здатні оминати чи ігнорувати його.

Хлопець приляг на вікно, постукуючи чолом в такт кожного камінця чи ямки, куди потрапляв автобус. Шапка зсувалась, до його шкіри залишалось декілька сантиметрів. Від поїздки його схиляло в сон, закривши очі, Лев побачив жахливу аварію.

Запах стертих шин, коли водій старався зупинитись. Крик наляканої пасажирки, панічний плач, хтось нестримно молився. Автобус як велика незграбна іграшка метляв зі сторони в сторону на ожеледиці, але стати на місці не міг. Його несло вперед та хитало збоку вбік, доки врешті він не перевернувся.

Хлопець різко вирівнявся.

- Господи, тьфу ти, напудив мене. Я думав, що зараз інфаркт зловлю. - Чоловік, який сидів поруч засміявся. Лев вибачився та втупився ніяково в вікно.

Спершу пейзаж здавався незнайомим, тому йому знадобився час, щоб зрозуміти, що от-от має виходити.

- Дозвольте.

Лев піднявся та виліз зі свого місця, проходячи повз якогось чоловіка. Прихопив сумку, рюкзак та повільно направився до виходу, коли автобус перетнув знак із назвою рідного села. Знайомий цвинтар, який з обох боків найперше зустрічав новоприбулих, наче нагадування, що всі там будемо. Церква, дитячий садок, школа...

Зупинився транспорт біля пошти, юнак подякував та вийшов. Двері зачинили з тріском і рейс поїхав дальше по графіку.

Лев зітхнув, побачивши, що після останнього його візиту навкруги все змінилось, але сільська рада та дім культури залишились попередніми. Як і монумент героям війни.

Вперше за довгий час він відчув, що нарешті вдома, хоч до будинку було іще годину ходьби.

Бабуся з дідусем не могли далеко ходити, тому посилали маленького Льову то в магазин, то до школи, то до сусідів одного. І хлопчику подобалась така самостійність. Неначе пригода, де він сам мусив подолати довгий шлях задля отримання бажаного. Відчував себе героєм для стареньких, коли приносив продукти чи хороші оцінки. Проте, все змінилося.

Хлопець йшов від зупинки біля школи прямо до мосту. Звідси поворот праворуч і довгий шлях пасовиськом, хороша дорога для спогадів. Свій перший прояв він побачив коли бабуся загубила сережки. Їй в шістдесят вісім важко було такі носити, але на свята брала. Сережки були іще її бабці, старовинні, з міцного посірілого металу в формі букви Ю та рожевим камінцем. Хоч вона і жартувала, що бачила такі в циганів, але справді цінувала згадку. Так от їх принесла сусідка.

Вона голосно пояснювала глухому, але дуже доброму дідові, що знайшла їх в банці з молоком, які бабуся передала.

- Бабо Лесю, ви обережніше з внуком, може то він, граючись закинув?

Жінка нічого не відповіла, тільки посміхнулась. Тоді Лев хотів взяти сережки, щоб віддати бабці та на вушко сказати, що не робив цього, але замість цього застиг на місці. Образа замкнулася в горлі, а очі нестерпно запекли, хлопчик набіг на жінку та, голосно плачучи, кричав, що все це вона.

- Тета Люба вкрала! А повернула, бо не могла продати! Бабо, діду! Вона збрехала!

- Ох, який він у вас фантазер. Напевно, важко виховувати такого голосного та непосидючого хлопчика людям у віці, може вам варто було б віддати йо...

- Іди геть, і щоб на порозі цього дому я тебе не бачив! - закричав дід Кирило та закрив перед нею двері. - Хутчіше до мене, Левенятку. Ти був дуже сміливим хлопчиком, тому можеш поплакати. Все добре, ніхто тебе в нас не забере.

Це була перша брехня, яку йому довелося почути. Дід добре читав по губах, але погано рахував, тому незчулося, як виповнилося йому 76 років. Вони запросили гостей, всі дуже весело відсвяткували, а тоді він ліг спати та більше не прокинувся.

Залишився хлопчик з бабусею, батьки навіть на похорони не приїхали, настільки були зайняті у своїх Венеції. Він був єдиним чоловіком в сім'ї, тому не міг розпускати сльози як інші діти його віку. Вчився добре, щоб не засмучувати бабусю. Лише один раз перед нею поводився дуже нечемно.

Того дня йому передали посилку з пошти. Такий великий ящик, який важив кілька кілограмів та, здавалось, був наповнений вщент. Лев подумав, що батьки передали шматок тієї країни, в якій працювали: продукти, одяг, іграшки. Він очікував на що завгодно! Але там були лише розфарбовані карнавальні маски.

Бабуся побачила розчарований вираз обличчя внука та пробувала заспокоїти його:

— Батьки люблять тебе та піклуються, особливо коли так далеко. Бачиш, це вони для тебе старались, але через те, що давно не бачили подумали, що саме цей подарунок підійде. Розумієш?

Це була друга брехня. Коли він торкнувся однієї маски, то побачив, що ніхто не думав повертатись. Їх з бабусею покинули в цьому селі, в цій дірі. Вони говорили, що забувають скинути гроші, бо дуже зайняті, але мають час на розпиття дорогих коктейлів та шумних вечірок.

Хлопець кинув під ноги круглу білу маску, на якій, наче зміїлись сині хвилі, а на чоло прилягла морська зірка. Він стрибав на ній, топтав, трощив на дрібні шматочки та кричав про те як ненавидить їх.

— Левенятку, не можна так говорити. Перестань...

Голос старенької зламався на пів слові. Він звернув увагу на це та пообіцяв собі, що більше ніколи не доведе її до сліз, які зараз котилися по зморшкуватих щоках.

Він прибрав знахабнілі рештки, що продовжували вселяти йому в голову картинки різнокольорових вечірок та викинув їх. Коробку заховав під стіл та ніколи до неї не повертався.

Потік спогадів зруйнував знайомий голос.

— Бариляк? Ти чи що?! Невже приїхав!

- Рудий. Кароокий. Славута. - Хлопець посміхнувся. Його однокласник Славко не змінився. Може підріс на пару дюймів чи став ширшим в плечах, але його легковажна посмішка з однією ямкою на щоці точно родом із дитинства.

Хлопці потиснули один одному руки та йшли тепер в одному напрямку до будинку Лева. Шумна річка під боком, поле змінювалось житловими будинками, а між кущами перебігали дикі зайці.

- Як навчання? Вийде з тебе щось путнє, щоб я говорив, що мій друг працює в телику?

Слава завжди говорив такими фразами, що не було зрозуміло насміхається він чи дійсно серйозних у власних словах.

- Не всі журналісти мають справу з телебаченням, деякі працюють в газетах, журналах...

- А ще говорять, що якщо вам запустять кулю в голову, то ви продовжите говорити іще 37 хвилин.

- І хто так говорить? - Глузливо схилив голову брюнет, кілька прядей волосся спали йому на обличчя.

- Я! - Приставивши руку до грудей, Слава посміхнувся карими очима і зморшки з'явилися на його ластовинню. Цей завжди був "за" будь-яку подію.

Прогуляти уроки? Запросто.

Красти яблука в сусідів? Підсадіть хтось на дерево.

Зганяти в сусіднє село, щоб сфотографувати ведмедів в резиденції президента і продавати фотки як сувеніри? Ставайте в чергу! Двадцять гривень!

Його назвали Славута, через останню пригоду. Наскільки часто навідувався до села Гута, що деякі люди думали, що там живе.

- А зараз що? Чим займаєшся?

Друг почухав потилицю та розвів руками.

- Чим приходиться, але знаєш що? У мене є дівчина. Ходжу з Томою, яка на рік молодша. Пам'ятаєш? Ну та, що колекціонувала листівки та носила свічки в сумці, мов на якісь ритуали.

Лев слабо пригадував повненьку на вигляд дівчинку з тогочасного 7-Б, її пухкі пальці перебирали сторінки щоденника, куди вона складала свою колекцію. Він неї тхнуло воском, а руки в численних опіках, які не встигали заживати, дівчина ховала в кишенях. Діти вважали, що вона відьма, яка пізно вночі ходить на цвинтар, щоб проводити щось жахливе. Але наступного дня вона принесла показати свої саморобні ароматичні свічки та стала дівчинкою з дивним хобі.

- Ти ж казав, що ніколи не будеш з нею. Зачарувала чи що?

- Може і зачарувала. Поки тебе не було я ходив кілька разів до твоєї бабці. Один раз вона мене переплутала з тобою, так що май на увазі.

Хлопці зупинились перед магазином, на цьому місці їхні шляхи розходяться. Славута махнув рукою та пішов, а Лев ще зайшов до будівлі, щоб купити чогось смачного для баби.

- Слава Ісусу Христу.

- Слава навіки Богу.

- Дайте мені трохи печива Марії та цих шоколадних цукерок.

Продавчиня позирнула на юнака, але нічого не сказала поки набирала печиво на вагу. Нижча за нього зростом, в червоному фартушку з зашитою білою ниткою кишенею. Марту Василівну він завжди такою пам'ятав.

Інтер'єр в магазині змінився, зробили ремонт, поміняли старі полиці на нові, алкоголь поставили на видне місце. Сигналізація миготіла в кутку.

- Вийшло на 35 гривень, а то ти Леве? Ледве впізнала, ото дивлюсь високий хлопець, але хто не можу згадати. Приїхав погостювати до баби?

Хлопець простягнув купюри, на запитання жінки лише кивнув.

- Можна й так сказати.

Марта Василівна оглянула його та хазяйновито спитала:

- Знайшов собі дівчину? Молоді люди у твоєму віці уже заводять собі родину...

Ця тема могла продовжуватись далі, але він не хотів затримуватись тут. Коротко відповів, що не знайшов іще дами серця, подякував та вийшов надвір. Він схилив голову та старався не поглиблюватись в думки. Час тут застиг?

Славута зі своїм "бізнесом", люди, що купують у нього сувеніри, Марта Василівна... Звичайно, це дарувало особливу атмосферу, але такий застій доводив його свого часу до відчаю.

Погляди людей були застарілими, технології застарілі, але їм наче подобалося варитись в цьому всьому. Ходити кожен день на роботу чи поратись по господарству, на вихідних навідуватись "на каву" й дізнаватися останні плітки.

Вітатися з кожним, але по справжньому говорити тільки з кількома.

Він продовжив свій шлях прямо, туди де зазвичай туристи приїжджали на "Рибне" - штучні озера. Влітку там добре купатись чи рибалити.

Його будинок був під лісом. Тому рідко хто з друзів навідувався до Лева. Вночі він бачив через вікно танець світляків, а вдень вони з бабою та дідом обгороджували невелику грядку з овочами. Іноді було чути виття диких собак, але хлопчик нишком мріяв, що то вовки.

Зараз якщо подумати це було не зовсім нормально. Уявляти як вовк заходить до хати, бабуся хапається за серце, дід шукає рушницю, лише Лев підходить та гладить звіра. Вони схожі, так само самотні, тому друзі.

- Нічого не змінилось.

Сумно видихнув брюнет. Він досі очікував вовка, який прийде і вибере його, наче Мауглі. Тоді його особливість можна було б чимось пояснити.

Ось він побачив знайомий зелений дах і будинок кольору граната, закликав до себе. Дизайн придумали батьки, п'ять років тому вони змінили маленьку затишну хатку на щось таке. Проте всередині залишили зручні предмети для бабці. По словам Слави її хвороба посилилась. Після смерті дідуся кілька днів вона була на себе не схожа. Не посміхалась, носила все чорне та слізно молилась біля іконки та фото діда.

Хлопчик не розумів цього, йому теж було сумно, але небіжчик не хотів би, щоб за ним так побивались. Лев пробував якось розрадити єдину дорогу людину для нього. Обійняв її згорблену фігуру та сказав, що все буде гаразд.

- Дідусь на небі, не плач. Він же засмутились може і тоді випаде дощ...

Бабуся лише похитала головою, а тоді різко "повернулась". Це сталось якогось ранку, коли він знову побачив на ній квітасту хустку та почув легенький спів на кухні. Вона куховарила, але здається зовсім не бачила, що обжарює вуглинки.

З того часу до будинку часто навідувались люди, щоб спостерігати, допомагати чи вмовити бабцю віддати малого у Венецію. Вона пручалась, голосно кричала та протистояла їм. Міцно обіймала Лева та говорила, щоб не забирали у неї все, що залишилося.

Сходинка голосно рипнула під його тілом. Здається, від вологості дошки просіли. Хлопець проминув невеликий шлях іще з кількох сходинок та відкрив двері. Всередині пахло дитинством та борщем. Зняв плащ та повісив в сінях на гачок.

Лев зняв рукавички, нічого турбувати рідненьку своїми заскоками.

Він зайшов всередину, на кухні нікого не було. Як і в спальні чи ванній кімнаті. Тривога пролізла до нього за шиворот.

Куди пішла баба Олеся? Подруг поблизу вона не мала, а найближчі сусіди жили на сусідній вулиці. Людям було страшно жити біля лісу і вони по можливості переїхали зі своїх домівок.

Тут погано ловила мережа та ледь під'єднали інтернет, жили відлюдники чи ті, які звикли там жити. Рипнула підлога десь зверху чи знизу. Бабуся несла в руках банку з варенням та витирала руки в фартух.

- Левенятку, то ти?