Частина 13.

Мій погано замаскований «ліхтар» під оком таки зумів осяяти шлях до щасливого майбутнього. Ти стала частіше пропонувати мені вибратись на прогулянку і постійно питала, як там моя здобута в нерівному поєдинку травма. Достеменно вже й не пригадую, відколи я стала надмірно радіти рідкісним можливостям провести з тобою час, наче нетямуща мала дитина новорічним подарункам.

Тож я не чула під ногами землі від щастя, коли наступного літа ми вирушили на водосховище. Того разу подорожували у звичний і законний спосіб – з квитками та на автобусі.

У твоїх очах я бачила віддзеркалення власних думок, не помічаючи смертельної згуби в небезпечній глибині твого погляду. Під час тієї подорожі ми в прямому сенсі ледве не втопилися.

Когось із нас відвідала «геніальна» ідея з’ясувати, хто глибше пірне. Коли ми були на глибині, ти спірвала мене за ногу і злегка потягла донизу, аби продемонструвати, що майже дісталася дна. Мені тоді здалося дуже дотепним вдати, що втопилася. Хоча тобі й подобалися жарти на тему смерті, мою тодішню витівку ти, чомусь, зовсім не оцінила… Коли мені вже закортіло вчитися дихати водою, бо грудна клітка загрожувала луснути, мов до небезпечного стиснута повітряна куля, ти нарешті запідозрила неладне. Зі швидкістю професійного рятувальника ти зненацька висмикнула мене із задушливих глибин річки.

Доки я жадібно хапала повітря, мов риба на суходолі, ти понуро запропонувала вийти на берег. Твій голос краяв полудневу літню тишу без жодного слова звинувачення. Здавалося, що всі хмари зібралися докупи в літній височині лише щоб втопити тебе у тіні смутку. Сюрчання коників і плескіт хвиль прісноводного моря стали раптом далекими та ворожими. В розмитій спекою імлі примарилось, що безтурботна височінь кольору твоїх очей чаїть у собі чорну крижану безодню. Вперше в житті я ладна була зробити будь-що, тільки б тебе припинило трясти, чи то від тривалого перебування у воді, чи то від переляку. І така нагода з’явилася, коли в око впав сплутаний моток рибальської волосіні. Ти давно мріяла відправитися в плавання на човні чи будь-якому іншому плавзасобі, але так щоб без присутності сторонніх людей. Наслідки своєї попередньої невдалої ідеї я вирішила виправити новим, куди більш провальним задумом: із сухого гілля і шматку пінопласту для кращої плавучості, ми змайстрували пліт, з’єднавши химерну конструкцію ліскою.

Мене трохи бентежила ненадійність нашого витвору аматорського суднобудування, на що ти легковажно відповіла: «Та все буде норм». Мої сумніви випарувалися швидше за вранішню росу, бо твій голос знову був сповненим життя. Сонце визирнуло з-за хмари та холодна сталь води запроменилася блакиттю, запрошуючи нас відправитися у плавання, що ми й зробили.

Гроші я поклала в пакет і заколола разом із волоссям, остерігаючись, що їх можуть поцупити, як це не раз траплялося на міському пляжі.

За весла правили дві довгі, обчухрані від бічних відгалужень гілляки, якими було зручно відштовхуватися від дна понад узбережжям. Пліт хитало на хвилях, мов Титанік, що невідворотно прямував простісінько на айсберг. Ми намагалися розподілити вагу так, щоб імпровізоване судно не затонуло. Ти вигукувала різні піратські гасла і пам’ятаю, що було дуже весело, хоча тепер погано пригадую, як це.

Несподівано палиця хлюпнула далеко в глибочінь, так і не сягнувши дна, хоча прибережні кущі акації та очерету виднілися все ще доволі близько. Неозорі простори води переливалися дивовижними відтінками неба, посріблені мінливими тінями хмар. Хвилі стали розбивалися об край плоту діамантовим сяйвом бризок.

Весла з гілляк були ніякі, тож ми незчулися, як нас віднесло течією далеко на глибину. Від енергійних спроб взяти курс на берег, конструкція остаточно розвалилася і затонула.

Темно-зелена смуга узбережжя, мов химерна рептилія зачаїлася небезпечно далеко на виднокраї. Довкола простягалося сіро-блакитне безмежжя води. Ми добре плавали, але щоб здолати стихію цього могло виявитися недостатньо. Вітер посилився і хвилі почали захлюпувати в обличчя. Легені свинцевою важкістю тягнули на дно. Берег став частиною обрію і, попри всі наші зусилля дістатися до нього, застиг у мертвій недосяжній непорушності.

Хвилі стрімко збільшувались, загрозливо пінячись від поривів вітру і кожен наступний їхній сплеск міг стати для котроїсь із нас останнім. Мені зробилося не на жарт страшно. Ти ж навпаки не виказувала жодних ознак паніки. Тільки сказала, захлинаючись водою, що колись ми згадаємо той випадок, як веселу пригоду.

Здавалося, що пливти довелося цілу вічність. Сонце вже хилилося до обрію, а буря помалу вгамувалася. Втомлені та знесилені ми нарешті змогли вибратись на суходіл.

Вітер із безтурботною легкістю губився у травах, осяяних сонячним промінням, яке ще не встигло спалити спекою більшість степових рослин, а лише м’яко зігрівало. Ми шалено раділи відчуттю землі під ногами, доки не помітили, що опинилися біля незнайомого, забутого цивілізацією села. Трагікомічність ситуації полягала в тому, що одяг і взуття ми вкрай необачно полишили там, куди не мали жодного зеленого уявлення, як повернутись. Мокрі та босі, в самих лише купальниках ми відправились на пошуки зупинки, що розташувалась доволі неблизько і мала вигляд самотнього навісу коло поля. Замість дороги там зяяли величезні баюри, що зрідка чергувалися з латками асфальту. Автобус прибув на диво швидко, однак водій уздрівши наш тодішній вигляд, нахабно виставив нас за двері своєї клятої чортопхайки.

Спитали в першої зустрічної бабусі, де там можна знайти базар. Вона глипнула на нас, як на рідкісних бовдурів і відповіла, що то нам до райцентру треба, а туди аж годину автобусом їхати. Коло замкнулося…

Ти, наче йог, босоніж бігала по траві та гарячому камінні. Я ж ледве переставляла ноги, підскакуючи від болю щоразу, як наступала на що-небудь гостре і колюче. Кількагодинні блукання манівцями не допомогли повернутися до відправного пункту. Проте з тобою час проминав стрімко й непомітно, мов політ ластівок, що сновигали у прозорій височині.

Село виглядало майже як теперішні звичні постапокаліптичні краєвиди: більшість будинків заполонили непролазні хащі, що спліталися химерним затінком навколо мороку порожніх віконниць і облуплених стін. Ми полізли крізь чагарники досліджувати покинуті оселі, що в скісному надвечірньому промінні вабили своїм загадковим темним нутром. В одній із таких хатин ти запропонувала заночувати, але мені була не до вподоби ідея стати бенкетом для місцевих комарів, що вже починали дошкуляти.

Всередині чергових сільських руїн нам поталанило надибати чийсь старий і брудний одяг. Обтрусивши шмаття і вбравшись, наче законодавиці моди для волоцюг, ми тріумфально вишпорталися з гущавини на вечірню сільську вулицю. Я намагалася вірити в краще, що ми не заразимося вошами чи якою іншою наволоччю, нацупивши те дрантя. Ти відповіла, що нам не страшні всі, хто менший за нас.

То було дійсно вбивче видовисько! Ти вдягла гігантську мереживну нічну сорочку незрозумілого світлого відтінку та підперезалася плетеною мотузкою завтовшки зо три пальці, яка куди більше б згодилася, аби припинати човна. Мені дістався старий сіро-коричневий плащ із якого майже вдалося відтерти пташиний послід. Ти з довгим і трохи сплутаним чорним волоссям, у тій безформній одежині, у вечірньому присмерку скидалася здаля на вродливу дівчину-привида з фільму жахів. Я ж в плащі до землі, защепнутому на всі вцілілі ґудзики, взагалі нещадно нагадувала типового збоченця з парку.

Ми втомлено і повільно переставляли ноги, чалапаючи по розжареному гравії, невиправдано гордо іменованому дорогою. Темрява огортала спорожніле село під багатоголосу симфонію сюрчання цвіркунів, даруючи вечірню затишну прохолоду.

Коли ми вийшли з-за оповитих густим мороком чагарників, на ґанку одного з небагатьох жилих будинків місцевий пияк, нічого не підозрюючи, наливав собі чергову порцію каламутного пійла в гранчак.

Тим часом ти напрочуд ефектно зображала зомбі, схиливши голову на бік і простягаючи руки вперед.

Ми часто знаходили в інтернеті різні фрази латиною і писали одна одній або говорили мертвою мовою те, що було не призначено для сторонніх вух. Ось і того разу ти прогарчала зумисне низьким потойбічним голосом:

— Mortem effugere nеmо potest.(1)

Вгледівши нас, палкий шанувальник етанолу місцевого розливу перехрестився й очманіло позадкував до своєї хати. Після чого він, притискаючи до себе милу серцю пляшку, одним махом перескочив частокіл і поспішно сховався в хаті, гучно захряснувши двері. Таких карколомних кульбітів не траплялося споглядати навіть в американських бойовиках. Так ми дізналися, як виникають сільські містичні легенди.

Надалі вирішили не доводити місцевих жителів до інфаркту і відправилися додому на міжміському автобусі. У тьмяному світлі було помітно, як деякі пасажири з погано приховуваною підозрою косились на нас і прагнули відсунутись якнайдалі.

Здавалося, що тривалість мого життя була завдовжки в ті короткі миті, проведені з тобою, а тепер моє існування перетворилося на тривалий процес вмирання. Навіть твої численні шрами від порізів помічені тоді, не примусили мене припинити ігнорувати очевидну небезпеку, значно страшнішу за тодішню загрозу втопитися…

Протягом навчання на третьому курсі я могла б знайти безліч переконливих причин, щоб триматися від тебе якнайдалі, але натомість мене жодного разу не навідала ідея почати їх шукати.

На лекціях ти зазвичай малювала страхітливих чудовиськ, які вбивали одне одного. Ті демони виглядали настільки реальними, наче були твоїми давніми знайомими. Я ж не надавала тому належного значення, дивуючись, як у тебе так добре виходили ті криваві картини. Втім, побачити тебе в університеті було приємною рідкістю, бо кількість твоїх пропущених занять зростала у геометричній прогресії. Якось під час переклику ти зненацька вирушила в незаплановану мандрівку до царства Морфея. Коли я тебе розбудила, ти, ймовірно подумала, що пропустила своє прізвище, бо рвучко схопилася, і розмахуючи руками, як бідолаха, що потопає у нестримному вирі життя, вигукнула: «Я тут! О Боже! Я тут!» Відпрацювання пропусків тобі давалося важко: ти часто непритомніла в університеті, як з’ясувалося значно пізніше, від стресу, бо медичне обстеження не виявило жодних відхилень. Попри це, на відміну від багатьох роздовбаїв-однокурсників, ти не заплатила жодного хабаря і як могла чинила опір корумпованій системі освіти.

Лише коли одного разу ти показала мені свої вірші, то я почала нарешті щось помічати… Від кожного рядка віяло замогильним холодом. Кожне слово доповнювало картину твоєї пекельної агонії, шматувало розпеченим лезом і малювало жаскі віддзеркалення в мертвій воді. Невидимі ниті пронизували убивчим струмом і занурювали на дно нестерпного болю. Безліч способів самогубства і самокаліцтва з дивною, безпідставною ненавистю до себе. Прохолодне смеркання і співучі пташки – все ставало таким близьким і водночас недосяжним, наче запах вільного вітру для арештанта, приреченого на довічне ув’язнення в затхлій темній клітці.

З болісних крижаних уламків у твоєму погляді, з кривавих і жорстких метафор у твоїх віршах, що пробирали жахом до глибин нутрощів, зі знебарвлених, задушених нот твого голосу я поступово склала, наче пазл, твою страшну безодню нескінченних власних смертей. Ти мимоволі відправила мене на війну без зброї. Заздалегідь програну війну з твоїми демонами.

У тебе добре виходило майже все. Єдине, що тобі не вдавалося – це здолати власну пітьму, яка чіпким корінням розповзалася чимдалі, не відчуваючи жодного суттєвого спротиву. Одного разу ти сказала: «Я не вмію жити», – і мені схотілося побачити тих диваків, що вміють.

Будь-яку інформацію стосовно твого самопочуття потрібно було витягати лещатами, а ставати для тебе «інквізитором» мені зовсім не хотілося. Зате ти з невідомих причин вважала вартими уваги історії про мої дрібні неприємності, чим я хоч і ненавмисне, але нахабно користувалася. Зазвичай це було не в моїх правилах скаржитись на свої проблеми, але тобі я ладна була розповісти все.

На той час невмирущим джерелом моїх проблем і неприємностей був вилупок, з яким все ще доводилося ділити одну квартиру. Чого тільки вартувала лишень його теорія власної важливої місії: «Я народився, щоб навчити вас правильно поводитись». Він перейшов усі межі мого терпіння настільки, що довелося відмежуватися від нього замком, встановленим на дверях власної кімнати, які я гучно затріскувала перед його осоружною пикою. Проте покидьок разом зі своїми недолугими повчальними лекціями був, наче протухлий сендвіч з рибою: доки його не винесеш на смітник, нудотний сморід просочується крізь найтонші шпарини та здається, що повітря перетворюється на слизьке зловонне болото, з огидного полону якого вже ніколи не виборсатись. На жаль, перевірити як довго летітиме туша капосного недобитка з вікна десятого поверху не дозволяло чинне законодавство. Воно порівняно ефективно функціонувало у колишньому стабільному і впорядкованому світі, де світло ліхтарів блищало на відшліфованих трамвайних коліях, в оточенні рівних, мов накреслених під лінійку, силуетів багатоповерхівок. Як влаштувати виродку таку халепу, щоб він отримав тяжку невиліковну психічну травму, вигадати не вдалося. Тож, замість того, щоб знайти дієві способи, як допомогти тобі з куди більш серйозними проблемами, я скаржилася тобі на нього.

— Хочеш, я його поб’ю? — якось запропонувала ти. На мить здалося, що грань між гіпотетичною погрозою і серйозними намірами стерлася. Так не мало бути, але буденні дрібниці завадили мені вчасно розплющити очі, не сягнувши краю безодні.

Одного теплого березневого вечора, вперше за довгий час ти запропонувала піти погуляти. Коли ми обговорювали, наскільки реально відгризти людині палець, ти запропонувала перевірити це на твоєму похороні у разі, якщо не впораєшся і незабаром вб’єш себе. Я зовсім не оцінила подібної «щедрості» і відповіла, що не прийшла б на поховання, бо тоді усілякі безглузді соціальні звичаї та взагалі будь-що втратило б сенс.

Ти більше не прагнула вирушити світ за очі у пошуках пригод, тому ми залізли в густі хащі та лежали на торішньому листі. Зірки пронизували вістрями небо, а чорне акацієве гілля, мов покручене коріння, спліталося в тенета і впивалося в глибоку сіру височінь. Пітьма скрадалася між м’яких від моху стовбурів і брала в облогу, щоб більше ніколи не випустити з крижаних лабетів.

З моторошною буденністю в безбарвному голосі, ти розповіла про те, що все котиться під три чорти й тобі дуже важко вдається боротися з нав’язливими думками залишити цей світ. До мене нарешті дійшла вся катастрофічність ситуації і я ошелешено запитала, чим можу тобі допомогти.

— Обійми мене, — сказала ти тоді. Будь-хто за подібну необачну пропозицію поплатився б своїм фізичним та психічним здоров’ям. Але я лише перелізла гілляку, що нас розділяла і пригорнула тебе до себе. Здавалося, що все життя стало крихкою конструкцією, складеною з незакріплених уламків і трималася купи лише в ту мить. Можливо, саме відтоді стало так природно і правильно взяти тебе за руку чи обійняти.

Ми тоді ще планували разом знайти яку-небудь тимчасову роботу. Майбутнє лякало нас обох, адже невміння легко знаходити спільну мову з людьми та твої непритомності робили нас нікчемними працівниками, тим паче в юридичній галузі. Відверто кажучи, в мене не було особливого бажання відправлятися на передчасну каторгу, одначе тебе сильно непокоїла власна некорисність і я понад усе прагнула це змінити. До того ж сама лише твоя присутність надавала дивовижних барв сірій буденності. Я намертво вчепилася в таку чудову можливість проводити з тобою більше часу.

Того вечора ти вперше замислилася про відвідини психотерапевта, але я порадила не дозволяти якомусь мозгоправу копирсатися у власній голові. З упертістю барана, що покірно суне на бійню, я була переконана, що ти здатна самотужки здолати цей жах, що зможу допомогти тобі й разом ми здолаємо будь-які негаразди. Безглуздість мого легковажного оптимізму далася в знаки значно пізніше, мов сяйво слідів замитої крові у світлі ультрафіолетової лампи… Тієї весни тобі ставало дедалі гірше і спроба працювати на вихідних доволі швидко зазнала фіаско.

Час затягувався, наче зашморг. Після наших рідкісних зустрічей в університеті мене все частіше переслідувало дивне і ніби нічим не обґрунтоване відчуття, що більше ніколи тебе не побачу. Пошук в інтернеті відповідей на питання, що робити з твоєю депресією не призвів до чогось путнього та лише переконав мене, що тобі таки треба було не зволікаючи звернутися по допомогу до спеціаліста. Одначе, ми вкрай рідко мали можливість поговорити і я тоді ніколи не виходила на зв’язок першою. Коли тобі було погано, ти воліла нікого не бачити й не чути.

Зрештою, ти стала частіше пропускати навчання. Наступної осені раптово, як інфаркт, надійшло повідомлення від тебе: «Мене кладуть до лікарні на невизначений термін.» Цей період видався сірим, безликим і мертвим, але водночас болісно скривавленим. Я не наважилася навідати тебе в ПНД. Натомість тоді вперше я почала вигадувати різні безглузді історії, де мала надприродні здібності й могла тобі допомогти. Тікати від дійсності – єдине, що мені вдавалося.

Коли невизначений термін скінчився і тебе виписали з лазарету, ти попросила привезти конспекти лекцій. Внаслідок дії заспокійливих ліків і твоєї звички голодувати тижнями в подібному стані, ти зовсім змарніла і ледве трималася на ногах. Ми сиділи на березі невеликої калюжі, гордо іменованої озером і сіра вода блищала, мов вістря леза у вечірньому промінні, що невблаганно згасало. Ти багато чого розповіла тоді, але щоб остаточно знищити мене було достатньо лише одного речення: «Того дня я збиралася вбити себе, але так сталося, що потрапила до лікарні». Почувши це, я схотіла піти навпростець в крижане брудне болото, яке своїм хворобливим полиском, наче твої слова, прохромлювало наскрізь.

Доки листя кружляло в огненній агонії, а небо, як загрозливе майбутнє, задихалося в тумані, я нав’язливо залишалася з тобою після занять, намагаючись допомогти надолужити навчання. Доки ти була поруч, то паніка відступала важкою хвилею, щоб за твоєї відсутності завдати нового нищівного удару. Тоді тебе страшенно дратували мої мотиваційні припущення, що тебе можуть запросто відрахувати. Далі я перейшла ефемерну межу і почала телефонувати тобі щовечора, аргументуючи це необхідністю нагадати тобі вчасно приймати ліки. Ти не заперечувала. Насправді мені було життєво важливо почути тебе і переконатися, що ти принаймні жива.

— Ти в нормі? — часто запитувала ти, наче такі дрібниці мали значення.

— Буду, якщо ти будеш, — чаївся у моїх словах серпанок незбагненної жалюгідності. Я ладна була розповісти тобі будь-що і більше не приховувала власне занепокоєння твоїм станом.

— Так не чесно, — у відповідь ти вдавала легке обурення.

Минуло десь близько року. Ти відмовилася від жахливої ідеї передчасно відправитися на той світ і ми таки знайшли тимчасову роботу. А коли ти лишилася сама вдома на кілька тижнів, то запросила мене до себе. Пригадую, в тебе було доволі специфічне уявлення домашнього затишку. На одній із полиць красувався пластиковий людський череп і кілька справжніх тваринних. Ще в тебе була колекція різних предметів, пов’язаних зі смертю: уламки з місця ДТП, кілька складних ножів, гільза із зони бойових дій, різний мотлох з пентаграмами та іншими сатаністськими емблемами та черепами. (Усе б це було дуже цікаво і весело, якби ти навсправжки не мріяла про смерть.)

Спершу здавалося, що життя налагоджується. Проте доволі швидко стало помітно, що моя присутність стала для тебе тягарем і я повернулася до власного домашнього пекельного затишку. Надто несправедливо і неправильно, що ти завжди могла допомогти всім, окрім себе.

________________________________________

1. Mortem effugere nеmо potest. – Ніхто не може уникнути смерті.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Давидкін Микола (Ангелнік)
06.01.2022 19:56
До частини "Частина 13."
Подорож на плоті вийшла дуже реалістичною. Описи майже занурили до прохолодної води й добре змалювали в уяві решту подій. У Лів схоже насправді складна проблема і здається, що вона не особливо прагне здолати важкі думки. А можливо хоче все змінити, проте не може. Образ Лів у цьому розділі відкрився ще більше. В мене він частково викликав паралель з прихильниками готики. В першу чергу через думки про смерть і здається, що у випадку з Лів це більше ніж просто тимчасове захоплення накштал, коли колишні молоді люди, що захоплюються певною течією виростають і вішають косуху на цвях. А "Стіли" носять у такі зими, як у нас часом трапляються, коли як не сніг, то "грязьові ванни" - якщо "класику" вдягнеш, то мокрі ноги гарантовано ) Загалом хороший розділ. Тема сама по собі не проста, але відповідно до ідеї твору вона й має бути не легкою. Попри це сюжет занурює.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Moonrise Darkness
    06.01.2022 21:13
    До частини "Частина 13."
    Дякую за відгук) Так, просте захоплення швидко минає, а в Лів дійсно серйозні проблеми, які до останнього не сприймають достатньо серйозно обидві головні героїні.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше