Частина 25.

Ліс оповитий гармонійною безвітряною тишею. Лише вода де-не-де скрапує з чорних застиглих гілок і наші кроки озиваються хлюпанням по болоту.

Чи то від вражень після сьогоднішніх небезпечних пригод, чи просто за звичкою тримаємося за руки. Жваво обговорюємо нещодавні події. Розмова розмірено лине у пітьмі, ніби ніколи не існувало тих трьох років, коли між нами панувало крижане відчуження.

Світло жовтавим серпанком огортає нутро апарату. Ми втомлено заповзаємо всередину. Одразу вмикаю опалення. Підсуваємося ближче до джерела життєдайного тепла, але дрижаки від холоду продовжують задавати зубам усе нового ритму.

Будь-чия стороння присутність безнадійно сплюндрує сьогоднішній затишний вечір. Понад усе волію більше нікуди не йти та перепочити тут з тобою. Зиркнувши на панель управління, трохи прикрашаю дійсність:

— Заряду акумулятора може не вистачити, щоб дістатись до відділку. До того ж там може бути небезпечно знову. Ти як?

— Все норм. Тільки трохи втомилась. Це був такий крутий день! — озиваєшся, завзято відколупуючи грязюку з порізу на руці.

— Якщо тобі дуже треба додому, то можна відрегулювати відповідну швидкість… — пропоную всупереч власним очікуванням.

— Нікуди мені не треба, — чи то втома, чи то небажання вертатися в рідні стіни чаїться у твоїх словах.

Скеровую апарат на галявину, що розташована у віддаленій ділянці лісу.

Свині порівняно з нами – взірець чистоти. За допомогою бинтів з аптечки намагаємося відтерти багно хоча б з подряпин. Антисептик боляче пече в поріз над коліном. І як тільки тобі вдається з жаскою регулярністю наносити собі величезну кількість ран?! Не наважуюсь запропонувати тобі допомогу з обробкою швів на руці.

Мокрий одяг неприємно прилипає до тіла. Попри те, що тут тепло, процес замерзання нас обох не збирається припинятись. Кому дістанеться єдина суха кофта, не вирішили, тому, «повечерявши» водою, продовжуємо тремтіти від холоду.

— Нумо роздягнемось, — видаєш зі злочинно буденною інтонацією.

Твоя пропозиція застає зненацька, мов артилерійний обстріл. В апараті тихо й це не могло мені приверзтися.

— Е-е, Лів, мені здається, що зараз невідповідний цей для часу. Тобто час для цього…

Ти з непідробною цікавістю слухаєш моє недоладне белькотіння. Пронизуєш мене пильним, радіоактивно небезпечним поглядом, тамуючи усмішку.

Та я так легко не здаюсь і намагаюся пояснити знову:

— Ну, типу після всього, важко накоїти щось ще більш недоречне… Не те щоб я не хотіла, але ж не так зненацька, щоб відразу... — не перебиваєш, терпляче чекаєш, доки мій феєричний виступ на торжестві ганьби буде вичерпним. — Типу, мабуть, просто зараз не час, щоб… ну щоб переходити до фізичного аспекту стосунків.

У відповідь на мою тяжко вистраждану промову лунає твій дзвінкий розкотистий регіт.

— Що веселого? — запитую з невдало удаваним обуренням.

— «Фізичного аспекту»… — давлячись сміхом, цитуєш мене, піднявши догори вказівного пальця. — Ніно, я тебе обожнюю!

— Ой, пробач, — додаєш, трохи заспокоївшись. З іронічним здивуванням свердлиш мене поглядом. — Я мала на увазі, що без мокрого одягу буде тепліше. А ти про що подумала?..

До нестями приємно чути твій голос таким: не знебарвленим болем, а живим і справжнім.

— Нічого я не подумала, — заперечую очевидне й повільно усвідомлюю, яку несусвітню та збочену нісенітницю щойно бовкнула. — Так, воно й справді холодно...

Стягую з себе просочені болотом лахи та жбурляю сушитись до пічки. Доки ти роздягаєшся, знічено відвертаюся та з небаченим досі завзяттям порпаюсь у речах у пошуках вчорашнього дня.

Вимикаю світло та лягаю горілиць просто на підлогу. Лише тьмяні сині промені обігрівача кволо прорізують густу пітьму.

Раптом ти лягаєш зверху, кладеш мені голову на плече та накриваєш нас обох кофтиною. Від твого гарячого тремтливого дотику на мить бракне дихання. Всередині нахабно розливається млосне завмирання, немов ми високо на краю височенного урвища з приголомшливим краєвидом внизу. Безодня вабить зробити крок вниз, у незвіданий морок, назустріч нестримному розпашілому вітру. Натомість небезпека впасти та розбити скляний світ, що ми нещодавно відновили, примушує балансувати на вістрі леза.

— Можна? — мені подобається твоя давня звичка запитувати дозволу зі суттєвим запізненням.

— Тобі все можна, — відповідаю перше, що спадає на думку.

Почуваюся, наче умовно засуджений злодій протягом випробувального терміну перед чужим необачно прочиненим сейфом з грошима. Обережно складаю руки замком, по-учнівськи на твоїй спині, щоб вони, бува, «випадково» не ковзнули вище або нижче… Лише втома знерухомлює свинцевою важкістю, розчиняючи непристойні заборонені наміри в приємній порожнечі.

Лежати б так вічно й тонути у твоєму всеосяжному теплі. Але щось злегка непокоїть і примушує тремкими пальцями виймати ошмаття листя з твого волосся. Щось змінилося, невловною напругою заповнюючи простір. Саме про ці зміни намагаюся запитати в тебе, але немилосердно затинаюсь. Слова розчиняються у лункій пустці.

— Спершу ти поривалася втекти. Ледве не вибила з мене дух… А тепер, ніби як все добре. Як таке можливо? — нарешті ідентифікую причину свого збентеження.

— Було не ясно, на який чорт я тобі здалася. Якби могла, то я б з собою не спілкувалася. Щодо тої жахливої бійки… Вибач. Сподіваюсь я не покалічила тебе? — ти частково підводишся й обережно проводиш рукою мені по животу, ніби перевіряєш цілісність внутрішніх органів. Дотик твоїх пальців наче пронизує струмом, всупереч тому, що ми говоримо про важливі речі.

— Печінка в горлі застрягла, а так нормально, — навіть власне незграбне почуття гумору не допомагає вгамувати потік сороміцьких думок. — Як ти почувалася ці кілька днів?

— Гм… Ну, мені було важко лежати весь час без діла. Інколи хотіла відгризти собі руку, — знову кладеш голову мені на плече. Прохолода мокрого волосся й безбарвне звучання твого голосу трохи повертають до тями. — Не все було погано: мені сподобалась природа, кішка і те, яке застосування ти знайшла ножицям…

Остання фраза застає мене зненацька, мов гроза серед поля. Ти ж, як ні в чому не бувало, провадиш далі:

— Читала колись одну книгу, там маніяк за допомогою ножиць вбивав кожну нову жертву інакшим способом. З однієї з них заживо здер шкіру.

— Якась, е-е, вкрай сумнівна аналогія, — зосереджено виплутую з твого волосся шматок гілки. — Хоча я б теж таке почитала для кращого розуміння кримінальної психології.

— Так, так, звичайно, — зауважуєш з іронічною недовірою. — Взагалі це, мабуть, не дуже добре, але мені подобаються різні такі штуки.

— Лів, а ти точно можеш об’єктивно оцінити, ну що те, що я тоді зробила, тебе не травмувало?

— Можу. Не думаю, що мене можливо ще більше морально травмувати. Тоді я вже була такою мертвою, що здавалося, якщо мені поламати усі кістки, виколоти очі, випустити кишки, під усі нігті увігнати розпечені голки, облити бензином і підпалити, я все одно не переймалася такими дрібницями. Мені себе не шкода.

Міцніше пригортаю тебе. Недоречні розпусні думки набувають ще більшої гостроти та виразності, попри те що вкотре доводиться зазирати до твоєї смертельної безодні. Принаджені змерзлим тремтінням кружляють у пам’яті спогади про минулу ніч.

— Сама не знаю, як додумалась до того всього… Вчора ввечері, маю на увазі, — безпорадно шпортаюся в словах, наче спійманий на гарячому злодій.

— Ніно, облиш, все норм. Ну гаразд, з нами ніколи не буває все нормально... — на противагу мені говориш виважено та впевнено. Як тобі це вдається? Ти наразі нічого не відчуваєш внаслідок депресії? — Нам не обов’язково говорити про це, якщо тобі важко.

— Та ні, нормально. Як воно? Страшно було?

— Ні. Це було так мило... — ошелешено вклякаю, затамувавши подих. — Ти так невпевнено все робила: одразу помітно, що ти ніколи не мала ні з ким близьких стосунків.

До твого досвіду в цих справах мені завжди було недосяжно далеко. Може ще й тому застосування проти тебе кайданок і стрічки мовчання здавалося примарним порятунком від власної нікчемності.

— Лі-ів! Все, я сховалась і мене тут більше немає, — гучне «сховалась» полягає в тому, що заплющую очі й тону у внутрішньому мороці. Усвідомлюю, що верзу дурниці, але мозок за день надто втомився та успішно вирушив у відпустку.

Несподівано відчуваю, як ти трохи підводишся й твоє мокре волосся нахабно торкається мого, ймовірно, зовсім очманілого обличчя. Добре, що цього не видно в пітьмі. Темрява настільки густа, що можу розрізнити лише твій силует та сині відблиски від панелі обігріву на рівних, трохи скуйовджених пасмах. Нахиляєшся наді мною впритул.

Крива мого пульсу зупиняється нескінченною лінією, скрикує у свідомості тривожним писком і мене вже виносять санітари, оминаючи реанімацію – безнадійний випадок, тож вперед – одразу до моргу.

Твоє дихання, мов оспівана цвіркунами місячна ніч, невагомо торкається обличчя. Мій останній здоровий глузд ось-ось розчиниться, мов дим від згаслого вогнища у вогкому свіжому повітрі. І що трапиться тоді? Тоді я утну чергову незграбну нісенітницю й епічно «сяду в калюжу».

Здається, серце розіб’є грудну клітку з гучністю перфоратора, а останній подих, мов сполоханий птах вирветься на свободу і більше не повернеться. Тільки б ти не помітила, що зі мною робиться щось не те. А якщо й помітиш, то що? Думки знесилено розпливаються олією у воді.

— Лів! — голос мене не слухається й перетворюється на жалісний стогін.

Ти часто можеш викинути щось неймовірне і ненормальне, але дієш з певною обережністю, майже ніколи не перетинаючи дозволених меж. Втім, може, для мене не існує жодних меж і кордонів поруч з тобою.

— Що? — Абсолютно невинна інтонація, наче ти тут взагалі не при справах.

— Це взагалі законно? Що ж ти таке робиш? — белькочу з наскрізь фальшивим докором.

Відчуття, наче ми в човні, несамовито розгойданому штормовими хвилями. З кожним подихом підіймає на верхівку темної громади, кружляє в смарагдовому вихорі та нещадно жбурляє в пронизану промінням глибочінь.

— Я сама собі закон! — заявляєш з безцеремонною урочистістю.

— Якби ти тільки знала, що в мене зараз коїться в голові... — кажу, традиційно не подумавши.

— Так розкажи, тоді знатиму, — з настільки бездоганною логікою мені годі й сперечатись.

— Ну ми, типу, того, ну лежимо майже без одягу… — вдаюся до недоладних пояснень. — З’являються різні такі думки, е-е, недоречні… Не знаю, як пояснити.

— Це нічого, — проникливо вуркочеш, надихаючи продовжувати «сповідь».

— У тебе, мабуть, такого немає. Воно ж коли депресія... Я не спеціально те вишукувала. Воно саме в одній статті було… В тебе такі жахливі проблеми, а я... Ти тепер мене можеш вважати чортовим збоченцем замість себе.

Сповзаєш трохи нижче і кладеш голову мені на плече. Твій подих, мов спекотний нестримний вітер, торкається до моєї шиї. Наш «човен» невблаганно йде на дно. З щемливим завмиранням всередині кладу руки тобі на спину, обережно, щоб не сполохати таке рідкісне щастя.

— Ніно, не треба так. Я розумію про що ти. В цьому немає нічого поганого. І… в мене є також те, про що ти кажеш. У голові, і не тільки… — остання фраза з потужністю цунамі виносить мене з адекватної реальності. Твій голос запаморочливою вібрацією проймає наскрізь. — Просто ти не оціниш, якщо я докладно описуватиму ось такі речі.

— Я уявлення не маю, що правильно робити й казати, коли заводять стосунки…

— Пофіг, як там правильно. Ми будемо робити те, що самі схочемо. — безапеляційно виголошуєш.

— Ти не дременеш геть, якщо я накою якихось дурниць?

— Ні, я тепер завжди, завжди тебе переслідуватиму, — звучання твого голосу нагадує муркотіння, надійно захищає від майбутніх принизливих поразок.

— Гайда на море! — пропонуєш після деякої паузи. — Ну, коли в тебе будуть вихідні.

— Дотепний жарт, що в мене будуть вихідні. Але було б чудово.

Розмовляємо про плани на майбутнє, наміряючись побачити заледве не увесь світ. Думки перетікають у слова, мов прозоре джерело в повноводну блакить озера. Від твого проникливого голосу стає близькою та справжньою легкість і свобода польоту у височині над зеленими хащами та смарагдово-синіми океанами. І мені більше нічого не потрібно. Тільки б ти завжди була поруч, тільки б ми мали сили боротись із зовнішніми й внутрішніми ворогами, а за стінами шуміло зелене безмежжя лісу в незвіданій принишклій пітьмі.

Здається, ніби щось важливе вислизає, чаїться поза увагою в затінку спогадів, залишених минулим днем. Але тепло огортає до нестями приємним затишком і нещадно хилить в сон.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.