Частина 28.

Між зеленої гущавини з’являється якийсь тип. Похитуючись, мов підбитий канатоходець, він дибуляє вузькою кладкою над розколиною, де глибоко на дні жебонить дощова вода. В руці явно нетверезий чоловік дбайливо стискає пляшку, на дні якої плещеться в такт хиткій ході каламутна рідина.

Спускаємося на апараті та підкрадаємося до алкозавра в його природному середовищі існування. Швидко й акуратно витягаю в нього пістолет, що нетверезий власник зброї навіть не зауважує. Загадка, як він досі ще живий...

Нарешті «пан» зволить нас помітити й почесавши масне розпатлане волосся, обертається, наче габаритне, неповоротке судно на хвилях. Користуючись нагодою лицезріти його пику, фотографую і пробиваю її по програмі розпізнавання облич.

— Моє шанування, красуні! — неголена мармиза розпливається в бридкій усмішці.

Та тут доведеться вжити чимало заходів, щоб повернути настільки налигану істоту до тями.

— Тойво... Шось отама як гахне! — підозрюваний вказує на потріпану життям та частими смертями п’ятиповерхівку. — Так і бути. Запрошую вас до мене в погріб!

Він хоче додати, що ту небезпечно, але злиденне слово так і не підкоряється вимові.

— Гля, шо є, — колотить на денці склотари каламутну рідину. — Від баби Клави. Вєщ!

Програма видає результат: це той же суб’єкт, що розгатив вікно у відділку і його «звитягу» зафільмувала одна з відеокамер.

— Ваша Клава – свята людина, бо стабільно забезпечує більшості злочинців легкий спиртовий наркоз. А вас заарештовано за підозрою у скоєнні злочинів за трьома статтями. Куди «зникли» діти, що перебували в цьому приміщенні? — тицяю йому під ніс фотографію відділку, щоб освіжити пам’ять.

— Такі красуні й менти! — бідкається пияк. — Я самотній, тойво, як сокіл в хмарах. Якщо у всіх нас немає дітей... Ходімо, той, це виправляти.

Починаю розмірковувати, чи доцільно перевести допит у площину жорстокого побиття підозрюваного.

— Слухай сюди, довбаний виродку! — ти зненацька хапаєш його за барки й нецензурним виразом погрожуєш зламати шию.

Не хочу, щоб ти опускалася до рівня різних покидьків, але не наважуюся про це сказати при одному з них. До того ж ти все одно мене не почуєш, бо я не знайду потрібних слів і вкотре стане лише гірше...

Тим часом підозрюваний варнякає щось зовсім нерозбірливе й прикладається до пляшки, яку я негайно відбираю. У супроводі благального нетверезого голосіння виливаю вміст склотари на землю.

— Лів, принеси-но, будь ласка, нашатир з аптечки.

Ти прудко зникаєш за дверима ЛТЗ і майже відразу повертаєшся з невеликим флаконом із темного скла. Похапцем віддаєш мені, наче на складній хірургічній операції, де важлива кожна секунда.

Схопивши за бридку засмальцьовану чуприну змушую пияка дихати аміаком аж до нападу кашлю. Ти в цей час скручуєш йому руки за спиною та перетягуєш мотузкою.

— Все зафіксувала камера. Відпиратися немає сенсу, — для швидкого повернення алконавта до притомного стану доводиться дати йому кілька лящів по пиці. — Що ти робив вчора біля відділку?

— Нічого.

— А оце хто розгепав каменюкою вікно? — пхаю його мордякою в екран смартфона, як щеня, якого намагаються відучити гадити в недозволених місцях. На відео чудово видно, як пияк загорнутою в папір цеглиною лише з другої спроби трощить скло й кидає її в діру, що утворилася.

— Один мужик сказав цейво зробити. За пляшку горілки. Зуб даю, шо все інше – не я.

— Як він виглядав?

— Ну... Звичайно... — одказує, бридко харкнувши.

«Неоціненний» свідок!

Про всяк випадок, доправляємо затриманого до відділку, на допит до більш досвідчених колег. Наприклад, у Сергія під час бесіди віч-на-віч, підозрювані соловейками заливаються про свої злочини.

Коли прибуваємо на місце, прошу тебе почекати в апараті. Над розтрощеним склом кипить робота. Перевірка з Асоціації вже завтра. Безглуздий стрижений газон на фоні сусідніх втоплених у зелені ділянок і знайомі стіни та коридори стають чужими та ворожими. Можливо, я тут востаннє...

Поміщаю обуреного «свавіллям лягавих» пияка до ізолятора. Після чого рішуче прямую до кабінету того, хто ризикує покинути будівлю вперед ногами.

Павло Геннадійович, як наче не при справах, зі спокоєм мертвого удава сидить, втелющившись у монітор ноутбука.

Чітко виважений, акуратний удар ногою в писок, – і ненависний зрадник гепається разом зі стільцем. Зненацька він вихоплює пістолет і миттєво приводить його в бойову готовність. За звичкою кидаю ніж в озброєну кисть. Скривавлені пальці випускають Форт, що лунко падає. Новоспечений ворог лається і націлює на мене електрошокер. Перевертаю дерев’яний стіл, використавши його, як щит. Добре, що заряд не пристосований огинати неелектропровідні перешкоди.

— Стій! — раптом вигукує Павло Геннадійович та обіруч хапає милий серцю ноутбук.

Серйозно настільки переймається долею свого девайса чи там у нього яка-небудь вбивча штуковина припасена в дисководі?

Забираю всю зброю і тепер вже фактично колишній колега опиняється під прицілом електрошокера.

— У кого ще є те відео? — одразу переходжу до справи.

— Ти чого? Яке ще відео? — клеїть дурня підступний зрадник.

Безсила лють клекоче всередині, нашіптує ліквідувати покидька, який злигався з ворогом, віроломно проникнув на мою приватну територію і зробив кожну мою невдачу надбанням злочинного угрупування. Чи він переглядав здобутий на мене компромат?.. Мимоволі перемикаю електрошокер на найбільшу дистанцію і тремкі пальці загрозливо завмирають на спусковому гачку.

— Відеозапис, відзнятий без мого відома в моїй кімнаті!

— У мене не було вибору, — белькоче він, спиняючи кровотечу з дебелого порізу на руці й понуро притискаючи хусткою роз’юшеного носа. — Місяць тому неідентифікована особа поклала біля дверей конверт з фотографіями. На знімках поганої якості були моя дружина і дочка. Зв’язані.

— Вони ж наче занадто давно вважаються зниклими? — безтактно уточнюю.

— Я не міг ризикувати! Люда з Вікою якраз були у від’їзді перед землетрусом, — його невидющий шалений погляд, спустошений марною надією. — Вони могли, могли врятуватись! Їх погрожували вбити!.. Я мусив пристати на ті умови.

Отже, знову шантаж, «шановні» виродки. Що ж, пограємо в гру, де головною винагородою переможця стане шанс на виживання.

— Яким чином злочинці виходили на зв’язок?

Він сипле незбагненними комп’ютерними термінами, сенс яких у тому, що нашого хакера перехитрили. Вирахувати місцеперебування шантажистів він не зміг.

— Я ще подумаю, що робити з цією ситуацією, але в разі чого теж не мовчатиму... — затріскую двері, воліючи їх більше ніколи не відчиняти й не бачити ошуканого зрадника, що знає про мене забагато.

В одному зі звітів зазначаю, що ти раніше недовго працювала в СМБ іншого міста. Причину твого звільнення туманно пояснюю слабким здоров’ям. Хиткий баланс між правдою та брехнею.

Роблю ще деякі приготування і прямую до центру Нового міста. Коротка дорога видається нескінченною, наче шлях на власну страту.

Люди, мов прудкі таргани, снують між численних магазинів і кіосків. Чи є серед заклопотаних постатей у кам’яних масках радості або байдужості, ще справді живі?.. Ринок пригнічує важким гамором і гуде, як розворушений вулик. З однієї із крамниць лунає весела безглузда пісня, здатна спричинити вушну кровотечу швидше за потужний вибух.

У землі залатані всі тріщини, наступивши на які можна було б вбитись чи переламати кістки. Лише подекуди крізь асфальт пробивається кволий, витоптаний гірчак.

Купую ще один мобільний телефон. Пістолет у поєднанні з електронним посвідченням ефективно перемагають бюрократію.

Продавець з насичено бордовим фінгалом враз робиться блідим, наче знекровлений мрець і нажахано белькоче:

— Скільки ж можна?! Щойно ж приходили.

Невже хтось із моїх колег його так настрахав? Чи дозволяє роздобута злочинцями решта паролів зробити фальшиві електронні посвідчення?

Надалі він без зайвих питань копіює дані з мого старого смартфону на новий. Усе, окрім злощасної інформації, за якою полюють злочинці.

Від одного погляду на його «ліхтар» під оком примарна безпека в центрі Нового міста розвіюється вранішнім туманом. Мов на підтвердження моїх думок у східній частині ринку гримить автоматна черга й мирний гомін юрми розшарпує наляканий вереск. За кілька секунд простір між яток і магазинів порожніє. Лише вчуваються клацання затворів та запобіжників – охоронці займають зручні позиції, щоб відбити напад.

Надсилаю екстрене сповіщення, щоб хтось із колег розібрався з цією халепою.

Надсадно гуркоче вибух. Двигтять шибки. Дзвенить бите скло і лунають сполохані вигуки. Південний схід застилає димом.

Скеровую апарат у режимі невидимості до себе й вирушаю до епіцентру подій.

Один з грабіжників виволік продавчиню м’ясної крамниці за волосся і щосили вгатив об стіну. Троє охоронців нерухомо розпласталися на землі в калюжах крові змішаної з багнюкою. Кілька беззбройних цивільних нажахано вклякли, поховавшись за прилавки. Двоє здуру так і стовбичать біля входу.

І де тільки чорти носять колег, які мають вже бути тут! Я ніяк не можу спізнитися на сьогоднішню зустріч.

Сповільнюю хід ЛТЗ. Відчиняю двері рівно настільки, щоб просунути ствол пістолета. Ретельно прицілююсь і прострелюю грабіжнику голову. Жертва злочинців зі скривавленим обличчям голосить і тримається за стіну.

Наступний нападник показується у дверній проймі й періщить руків’ям по голові одного з імовірних покупців, які, напевно, надовго засядуть вдома, якщо виживуть. Мушу трохи піти на зниження, щоб «зняти» другого грабіжника.

Авжеж, знаю, що стріляти згори, з десяти метрів, коли навколо повно цивільних, небезпечно. Мені дивом вдалося їх не вкласти поруч зі злочинцями. До біса безглузді правила, якщо все остаточно котиться до дідка. Ти лише здивовано зиркаєш на мене, але нічого не кажеш.

Коли із заворушеннями покінчено, навчаю тебе керувати апаратом. Краще нещадно відтяти все життєво важливе відразу, як пластир, здерти зі шкірою швидко та болісно, ніж розтягувати словесне катування й марно шукати кращі варіанти...

— Якщо раптом щось піде не так, то є важіль для аварійної посадки, — завершую пояснення. Серце калатає десь у горлянці й насилу вдається опанувати себе.

— Мене відправили у... безстрокове відрядження, — вигадую на ходу. — Тому пароль нехай побуде в тебе. Він може знадобитися завтрашній перевірці.

Переконуюсь за допомогою спеціальної програми у відсутності засобів прослуховування. Повідомляю тобі пароль, віддаю старий телефон з витягнутою батареєю та папірець з інформацією про знайомого психотерапевта. Сподіваюся, що знайдуться люди чи обставини, які нарешті переконають тебе лікуватися.

— Нікому окрім завтрашньої перевірки не кажи про те, що він у тебе. І взагалі обережно там...

— Угу. А ти куди? — твоє запитання застає мене зненацька.

— Е-е, там справи є.

— Які?

— Деякі… Може, потім розповім.

— Ну ладно, — твій голос пронизує приреченістю, нещадніше холодного ранкового вітру.

Направляю апарат до тебе додому й вискакую з нього майже на льоту. В пам'яті затупленим лезом по живому карбується твій пронизливий збентежений погляд. Вітер розтріпує твоє волосся. Сріблясті двері апарату, зблиснувши на сонці, з повільною невідворотністю зачиняються для мене, можливо, назавжди...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.