Частина 22.

Блаженну чорноту сну руйнує сполохане вороняче каркання. Як я могла відключитись?! Перелякано схоплююсь та роззираюся довкола. Ти мляво підводишся, прокинувшись від тріску гілок під моїми ногами. Дерева застигли в розпеченому за день сутінні. Поміж стовбурів і густого листя, замість яскравої небесної блакиті, визирає похмуре каламутне тло.

Мовчимо, ховаючись у затінку невизначеності. Тиша ця пуста, мов черепна коробка мерця, що віддав кінці від кульового в голову та перетворився на безмовний скелет.

Цікаво, про що ти зараз думаєш? Спитати щось подібне в тебе тепер видається недолугою спробою вуаєризму. На війні між нами давно похована серед попелу і кісток крихка межа між необхідною обороною і кривавою інтервенцією з подальшою жорстокою розправою. Робиться нестерпно тоскно, що ми дійшли до такого жаху з моєї вини.

З настанням темряви я мушу доставити тебе додому, якщо налагодиться зв’язок із відділком. Докладаю титанічних зусиль, щоб зібратися з думками та зберігати хоча б приблизну видимість спокою та самовладання.

Крадькома спостерігаю за тим, як ти сидиш у траві, ховаючи обличчя в довгому, трохи скуйовдженому волоссі. Знічев’я, вертиш у пальцях сухий листок, зосереджено і скорботно скоцюрбившись. У тремтливому, ледь відчутному вітрі ти наче прагнеш злитись з навколишнім ландшафтом, з гармонією і розбитим замогильним спокоєм. Карбую в пам’яті могутність і крихкість твоєї понуро застиглої постаті, порятунок і загрозу в пронизливому погляді, витонченість і незграбність рухів.

— Вибач за все, що я тоді накоїла. Навіть якщо ти й втратила контроль над собою, я робила жахливі речі… — недоладно руйную ледь порушене птахами лісове безгоміння.

У відповідь абсолютний нуль бездонної космічної порожнечі. Мабуть, ти подумки перебираєш усі відомі людству експресивні вирази й робиш невтішний висновок про їхню непридатність для означення моєї мерзенної сутності.

— Ти більше ніколи не розмовлятимеш зі мною? — мої слова безпорадно розбиваються об важкий обеліск твого мовчання.

Почуваюся пацієнтом в очікуванні невідомої екзекуції, коли з лікарського кабінету долинають безтямні зболені волання, від яких холоне кров у жилах. «Скажи хоч щось! Здолай цю нестерпну відстань хоча б для того, щоб зацідити мені по пиці! — хочу крикнути тобі. Натомість незграбно запитую:

— Лів, чому ти так загрозливо мовчиш?

— Можу мовчати не загрозливо, — нарешті озиваєшся.

Як же давно я не чула твій голос! Такий мертвотно-спокійний і водночас смертельно пронизливий. Важка каламутна тиша враз відступає сполоханими хвилями, повниться відлунням минулого, де наша розмова текла теплою прозорою річкою, не відаючи жодних перешкод.

— Ти ж сама заборонила мені говорити. А тепер виявляється, що я ще й загрозливо мовчу, — твої слова убивчими лезами розтинають тиху сутінь.

— Скоєне мною ніяк не виправити, — з мертвою загальмованістю насилу витискаю з себе марні виправдання. — Змушувати тебе мовчати було так безглуздо! Ти, мабуть, тепер назавжди мене ненавидиш.

Простір стає важким і густим, мов океанічна глибина. Верховіття ледь помітно коливаються, як водорості на хвилях.

— Не говори дурниць, — твій крижаний наказовий тон болісно стікає моїми нервовими закінченнями, мов кров по руках. — Я тебе не ненавиджу. Ти тоді нічого не спитала, і просто ось так ось погрожувати... Мене дуже засмучує, що ти чекаєш від мене тільки якоїсь бісової хріні.

Розмова поволі обертається на небезпечне балансування на краю прірви. Часом тебе так складно зрозуміти. Ти й у минулі часи не наважувалася напряму сказати, що я тебе дістала, наче зразу стрімголов побіжу топитись чи вішатись від такої невтішної новини. Водночас з невідомих причин, тебе хвилювала моя думка про твої досягнення чи їхню відсутність. Одного разу я «мала нахабство» занепокоєно зауважити, що кількість твоїх боргів з навчання почала загрожувати тобі відрахуванням. Тоді ти зненацька розлютилася на мене, наче то я зв’язала тебе й силоміць не пускала до університету. Тепер у тебе тим паче повно куди більш вагомих причин, щоб стерти мене з лиця землі самим лише гнівним поглядом.

— Тебе кілька разів ледве не вбили через мене, — зосереджено розглядаю візерунок на корі найближчої акації, наче там написані відповіді на запитання всесвітнього значення. — Дякую, що ти вижила.

— Оце вже точно нема за що!

— Звідки в тебе виделка і як ти позбулась кайданок? — намагаюся повернути розмову в менш екстремальне річище.

— Ну, запасний ключ я вчора витягла в тебе з кишені, — уважно роздивляєшся лише тобі видиму порожнечу. — Почула голоси. Навряд чи ти б запросила гостей, коли я там мальовничо зависала в кайданах. Зняла «браслети», схопила виделку і вилізла у вікно. Один з виродків мене помітив…

Те, що ти так запросто звільнилась, означає мій повний непрофесіоналізм і службову непридатність. Було абсолютним безглуздям сподіватись, що зможу все передбачити й силоміць захистити тебе від твоїх же суїцидальних ідей.

— Тут така справа… В тебе, мабуть, труп на подвір’ї, — додаєш трохи знічено.

— Та грець з ним, — одказую. Подумки ж зазначаю, що повернувшись додому, ні на мить не розлучатимусь зі зброєю. Відчуття безпеки – лише смертоносне марево, що надає ворогу неабияку перевагу спірвати зненацька.

— Заявиш на мене? — цікавлюся з острахом.

— Ні.

У голові панує ватяна порожнеча. Відсутність законного покарання зовсім не гарантує світле майбутнє. Уявлення не маю, в якому форматі маю спілкуватися з тобою. З усією пильністю витріщаюся в екран мобільного, пробиваючи по базі пики нещодавно скалічених та вбитих ворогів. Голомозий з татуюванням відсидів шість років за 115-ю статтею, після чого суд його виправдав. Трапилося це тому, що зовсім випадково заарештували справжнього серійного вбивцю, який вихваляючись власними злочинами, зізнався у своїй причетності до тих давно й «успішно» закритих кримінальних справ. Покидьок, що погрожував тобі – відомий рашист, підозрюваний у воєнних злочинах і досить давно оголошений у міжнародний розшук.

Решта трохи понівечених облич належать, як закоренілим кримінальним елементам, так і в минулому законослухняним громадянам. На цьому ідеї, як іще імітувати бурхливу діяльність, вичерпуються.

Німа пауза розповідає більше і шматує по живому нещадніше за будь-які слова. Тепер важливо лише те, що ти жива, а отже маєш шанс одужати, нехай і примарний, як останній промінь у захмареному надвечір’ї.

За своєю старою доброю звичкою ти зосереджено крутиш у руках суху акацієву кору. Відламуєш невеликий шматок і жбурляєш в мене. Від першого ухиляюсь, другий ловлю, але третій все ж влучає в плече. Ми й раніше нечасто вели інтелігентні світські бесіди, тож, тепер твоя поведінка цілком органічно вписується в загальну картину чудернацького постмодерністського спрямування. Тим паче у світлі останніх подій.

— Ото чим би маля не тішилось, аби канабіс не смалило, — не втримуюся від саркастичної зауваги.

Продовжуєш вправлятись у влучності, а я все ще слугую мішенню, що досить іронічно, адже знання інформації державного значення вже зробило мене ціллю для різних кримінальних угрупувань.

Підсуваюсь ближче і раптовим рухом вихоплюю з твоєї руки шматок кори.

— Е-е, так нечесно. Ну, віддай, — протягуєш з такою непідробною тугою, що я вже ладна повернути тобі все, що попросиш.

— Тільки якщо припиниш кидатись гілками.

— Я подумаю над цим, — одразу не зауважую жодного підступу у твоїх словах.

Даремно, бо як тільки шматок деревини опиняється у тебе, ще один уламок несподівано прилітає мені просто в лоба.

— А так значить чесно?! Яка небачена підступність!

— Агамс, — жваво погоджуєшся, запускаючи в мене все нові й нові саморобні снаряди. — Я обіцяла, що подумаю, але не обіцяла, що припиню.

— Ну все! — вириваю кілька стеблин трави з наміром запхати їх тобі за комір, але в останню мить знічено вклякаю.

Щойно я ледь не утнула чергову недалекоглядну дурницю, бо межі твого особистого простору віднедавна набули надто чітких і небезпечних обрисів. Жахає саме лише припущення, що мені спаде на думку щось таке збочене, заборонене, зовсім недоречне і ти це помітиш. Наче все, як колись. Наче я можу ще бодай щось від тебе приховати. Завдяки тобі, я на кілька хвилин забула про тягар створених нами руїн.

— От як запхаю тобі бур’ян за комір, – будеш довго його витрушувати, — стрімко залишаю «вороже мінне поле», подовжуючи між нами дистанцію.

— Та давай. Твоя трава – ти й будеш її витрушувати. Не можу ж я отак чіпати твою власність.

— Небо щось підозріле. Ходімо обережно подивимось, — намагаюся відвернути твою увагу від власного пришелепуватого більше, ніж завжди стану. Вибираємося на відносно відкриту місцевість і розміщуємося на пагорбі, у затінку старого розлогого дуба. Ти ненав’язливо сідаєш поруч.

Між тонких стовбурів визирає пронизливо-сіра сталь невеликої річки. Гілки чорною венозною сіткою прохромлюють важке темно-синє хмаровиння, відтінене полум’ям призахідного сонця. Невеликі хвилі то виблискують вогнем, то виграють сріблясто-синіми барвами.

— Може поговоримо? — ти ніяково з’єднуєш та роз’єднуєш вказівні пальці, мов електрик у марних спробах зібрати докупи незрозумілі дроти. — Я теж хвилююся.

Нервово зиркаєш на мене. Так само сполохано відводжу погляд.

— Угу, — відповідаю з наснагою підозрюваного на допиті. — Я думала, що зможу забезпечити тобі належні умови та стежити, щоб ти себе не вбивала. Натомість вийшло тільки ще гірше. Іноді здається, що більше не витримаю чергових нагадувань про твоє прагнення смерті. Але це не може виправдати все, що я накоїла. Ти постійно живеш з тим кошмаром…

— Це нічого. Я не збиралася себе вбивати тоді, хоча дуже хотілося. Просто різалася, як завжди. Мене засмучує, що ти постійно повторюєш, що без цілодобового нагляду я точно випиляюсь.

Коли ми ще нормально спілкувалися, ти протягом кількох років не верталася до цієї жахливої звички самоушкодження.

— Просто тоді виглядало все так… Коли я побачила тебе на тому клятому даху, всі несказані слова і логічні доводи розбились об асфальт там, далеко внизу. Швидко знешкодити – це здавалось єдиним виходом.

З одного боку це добре, що ти здатна боротись. А з іншого, якби ти дійсно була неспроможна самотужки справлятись зі своєю суїцидальною пітьмою, то мені б існувало принаймні якесь виправдання. Як же це огидно – постійно шукати собі виправдання! Розпачливо лягаю в траву долілиць, прагнучи сховатись від неминучих наслідків власних ницих вчинків.

— Який жах! Який жах!.. — без упину повторюю одне і те ж, наче пришелепуватий дегенерат. — Чому я на тому даху не додумалась спитати тебе, що ти там робила, замість силоміць запхати до ЛТЗ?! Треба було просто відвезти тебе додому!

— Хей, ну чого ти? — твій голос огортає мене, мов шовкове павутиння. — Все норм. Ти не зробила нічого поганого. Ну, майже…

Мабуть, виглядає так, наче в мене щось на кшталт припадку психозу.

Твоя рука на мить м’яко опускається мені на спину. Від такого, здавалось би, звичайного невагомого дотику я ніби знову падаю в урвище, майже таке, як сьогодні вранці.

— Ти так кажеш, бо хочеш бути, як завжди корисною і заспокоюєш мене, щоб я могла й надалі справлятися з роботою, — підводжуся з традиційного положення арештанта «ану лежати, скотиняко, руки за голову, ноги на ширині плечей!». Зрештою безглуздо ховатися, запхавши мордяку в лопухи. — То я просто здуру бовкнула, що мене не можна нервувати. Вже нічого ніколи не буде нормально.

— Вважаєш, що я завдала тобі стільки шкоди, що це ніяк не виправити? — кожна нова твоя фраза лунає раптово, наче постріл у нічній, застиглій тиші.

— Що? Зовсім ні. Ти не зробила нічого непоправного. Це я не можу вийняти свої мізки та вставити на їх місце нормальні.

— Ти розповідала, ну тоді, ввечері, стільки всього. Я заплуталась. Вважаєш мене жахливою людиною, але не можеш позбутися залежності від мене?

— Ні, звісно, не вважаю. Забудь, будь ласка, все те! — пильно вдивляюся у сріблясте плесо крізь гілля.

— Ти ж розумієш, що це так не працює. І я не можу збагнути, про які оргії ти тоді говорила.

— У соцмережах однієї з твоїх подруг було… І я подумала… Хоча це не доводить, що ти брала участь у подібному...

— Так, не доводить, — суворо й ображено зиркаєш на мене.

— Вже нічого не має значення. Ти скоро повернешся додому чи до тієї своєї подруги, якій ти скаржилася на мої найгірші невдачі. Мені в плюс нескінченність разів більше, ніж просто байдуже, що ти робила чи робитимеш далі! — гримнути б наостанок якими-небудь важкими дверима, так, щоб аж клапті стелі разом із цеглою посипались на мою безтолкову макітру та розтрощили її під три чорти! Зауважую, що мені слід заспокоїтись. Коли вже я нарешті припиню це торжество ганьби?!

— То було помилкою. Ми з нею давно не спілкуємось, — сумна новина недоречною радістю осяює мою свідомість. — Ніхто довго не витримує! Я така егоїстка! Така ідіотка!

Уявлення не маю, як переконати тебе припинити звинувачувати себе на рівному місці. Боязко кладу тобі руку на плече й одразу збентежено відсмикую, наче голіруч спіймала їжака.

— Навіть попри твою жахливу депресію, можливість проводити з тобою час – це найкраще, що може трапитися в житті. Ти запросто знайдеш нових кандидатів на заміну їй. Можна розмістити оголошення в інтернеті, десь у спеціальних спільнотах. Одразу задати необхідні параметри, – й ціла черга вишикується.

Головне, щоб у тебе все було добре. Я лише пересічна невдаха і змушена діяти так, як того вимагає реальний стан речей.

— Не треба мені ніякої черги кандидаток! Чому ти такої думки про мене?! — раптово вигукуєш з незрозумілим чи то смутком, чи то роздратуванням, зовсім забувши, що нас шукає з десяток озброєних до зубів упиряк.

Настає гнітюча пауза. З часом стіни непорозумінь між нами тільки виросли. Чутно, як на кілька голосів виспівують цвіркуни. Вітер здіймається гучними поривами шелесту і прохолоди.

— Та я взагалі не знаю, що тут думати, — понуро виймаю реп’яхи з пов’язки над коліном, що доволі таки боляче. — Я більше не засуджую будь-які важливі для тебе речі. Для тебе ж тільки це важливо насправді? Можеш без зайвих розшаркувань одразу накричати на мене. Тепер точно вже вистачає за що. Тільки краще тихіше, щоб непрохані гості знов не приперлися.

За те, що я тебе закувала в кайдани й за те, що було потім ти ніби й не сильно розсердилась, а на мою невдалу спробу сказати хоч щось корисне і правильне, ти реагуєш, наче бик на червону ганчірку.

— Пробач. Я не збираюся на тебе кричати. Це правда? Ну те, що ти розповідала тоді, ввечері? — твоє запитання звучить, наче кроки в пітьмі по трясовині. Нелогічне і загрозливе затишшя, перед тим, як поховати мене заживо під уламками від буревію, що повільно і невідворотно наближається.

— Угу, — знову борюся з прагненням заховатися в кущах неподалік. Нехай земля розверзнеться і я провалюся навіки у чорну і глибоку розколину! Ні, я мушу побачити віддзеркалення власної пітьми у твоєму знебарвленому голосі та розбитому погляді. Та все ще не наважуюсь відірватися від розглядання найближчого чагарнику. — Вибач, якщо зможеш, за все те, ну… Е-е... В тебе, мабуть, чергова травма психіки через мене. Я тоді подумала, що тобі вже нічого втрачати. Чомусь хотілося, щоб ти знала... Що ж я наробила?!

Ти обіймаєш мене, зауваживши, що я перебуваю у вкрай кепському стані. Я ніби провалююся в надглибоку прірву, чіпляючись за твою спину і втрачаючи зв’язок з дійсністю. Це лише твоє звичне самознищення заради важливої справи. Ти ніби затуляєш мене собою від смертельного пострілу. Тільки куля пройде навиліт крізь нас обох. У твоїх руках мені попри все на мить стає добре і спокійно. Голова порожніє і я почуваюся по-справжньому живою. Та мені не потрібне життя такою ціною, коли тобі насправді значно гірше, ніж мені і я зовсім нічого не можу зробити для тебе, окрім як втягнути у чергову халепу. Годі жалюгідної благодійності! Я навчилася вивільнятись із багатьох міцних захватів небезпечних супротивників, але твій дотик, легкий, мов весняний вітер, діє на мене, мов потужна нервово-паралітична отрута.

Не хочу думати, що буде далі. Є тільки тут і зараз примарне відчуття міці невидимих кайданів в які, на жаль, мене ніколи не буде заковано. Нехай це так неправильно, але я міцно пригортаю тебе і провалююсь в приємне, як морська глибина, небуття. Востаннє…

— Все норм. Ніяких травм, — твій тихий голос звучить зовсім близько, тріпотінням листя забирає мене в кращий світ. — Я сама для себе найгірша ворогиня. Нічого б ти мені не зробила. Я рада, що ти те все розповіла. І, що ми знову зустрілися, нехай і не за найкращих обставин. Тоді я не вірила, що ти зрозумієш і зміниш свою точку зору. Та пізніше ти довела протилежне. Тому я сподівалася, що ти й цього разу припиниш той жахливий шантаж.

Ти міцно притискаєшся до мене, затьмарюючи мій останній здоровий глузд. Потрібно нарешті переконати тебе припинити опікуватися моїм психічним добробутом і покласти край несанкціонованому впливу на мою і без того смертельно понівечену життям свідомість. Ти не маєш бути там, де не хочеш. Це неправильно. Але в голові порожньо, наче в чорних коридорах руїн.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Давидкін Микола (Ангелнік)
16.02.2022 12:53
До частини "Частина 22."
О! Дуже несподівано й приємно було почути голос Лів! Отже не все втрачено. Правдоподібно уявилися хвилювання й відчуття Ніни, а ще сама інтонація їхньої розмови. Добре, що вони заговорили. Це вже своєрідний міст через прірву і чимала перемога.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше