Частина 8.

Ти спала доволі неспокійно, через що я до самого ранку майже не стулила очей. І тільки-но це вдалося, як немилосердний дзвін будильника, наче сигнал тривоги сповістив про невідворотне настання нового дня.

Припхатись до твоєї сестри, щоб забрати твої речі, я не наважилась, тому доводиться з’їздити до міста за всім необхідним.

Розбудити тебе не вдається. Танки в СМБ, на жаль, не видають, щоб їхній гуркіт примусив тебе нарешті прокинутись. Хоча тут і сотня ракетних установок не допоможе! Ти надалі продовжуєш спати в неприродному положенні, звісивши руку на підлогу.

Виникає безглузда тривога, чи ти взагалі жива, але твоє сонне невдоволене зітхання позбавляє цих дурних думок.

— Сьогодні прийдуть встановлювати спеціальну охоронну систему, яка зможе постійно наглядати за тобою. Доведеться певний час провести поза домом, — повідомляю, коли ти нарешті розплющуєш очі.

Пропоную тобі поїсти й похапцем знімаю стрічку мовчання. З небаченою досі спритністю, мов сполохана тварина з неволі, вискакую у вікно – єдиний вихід з напрочуд безглуздої ситуації, що склалася. Ти – в кайданах. Я – на гілці старого горіха, наче білка-переросток, ховаюсь у розлогій кроні та стежу, щоб ти успішно впоралась зі сніданком та таблетками. Абсурдна, божевільна картина. Лише ранкова прохолода, шкарубка кора і запах річки свідчать про те, що я дійсно не сплю. Вчора ти мовчала, але хтозна, що тобі спаде на думку сьогодні…

Повертаюся до кімнати й знову заклеюю тобі рота. Не вірю, що моя вчорашня погроза подіяла.

Проте, ти лише з сонною байдужістю покірно чекаєш, доки я оброблю твою рану.

Щоправда, не завжди все було так безнадійно. Ще за часів нашого спільного навчання, ти регулярно відвідувала психотерапевта, і це позитивно впливало на твій стан. Але тобі з якогось дива зненацька припекло вирушити за кордон. Від лікування депресії лишилися тільки одна назва і вживання ліків без постійної корекції дозувань психіатром.

А що, коли тобі знову б допомогла психотерапія? Виходить, я позбавила тебе такої можливості? Ні, так нікуди не годиться! Якщо ти не йдеш до лікаря, то лікар прийде до тебе. Треба тільки детально обміркувати, як це організувати.

Претендентів на роль борців із твоїм нездоровим глуздом у мене є аж двоє.

Перший з них – наш штатний психолог. Вона проводила співбесіду з усіма новобранцями. Мене ця лиха участь теж не оминула.

Літня жіночка ставила різні дивні запитання та наказала пройти силу силенну незрозумілих тестів і подібної галіматьї, до створення якої навряд чи додумалась би психічно здорова людина. «Погляньте на чорну пляму на моніторі й скажіть, що ви бачите?» Навіть не знаю… Мабуть, чорну пляму. Це означає, що в мене шизофренія чи ота штукенція, коли психіка розщеплюється на багато «особистостей»? Про всяк випадок, я тоді відшукала в мережі, яким має бути амплуа нормальної людини на прийомі у мозкоправа. І спрацювало ж! При цьому вона виснувала, що, в принципі я можу працювати, але щось усе ж таки її здивувало в результатах отих химерних тестів. Як виявилось, провал був близько, мов засилля небезпечних збудників інфекцій, від яких вимерло чимало народу в умовах жахливої антисанітарії, яку довелося пережити.

Взагалі фахівець з неї так собі, адже вона таки допустила мене до зброї та майже безмежних повноважень. Тому довірити їй твоє лікування – не варіант.

З іншим спеціалістом цієї галузі я познайомилась за доволі вигідних обставин. Тоді мене понесли чорти піти добровольцем допомагати потерпілим після землетрусу. Перед виїздом нашу групу проінструктували з приводу техніки безпеки. Переконливо пояснили, що безглузду трагічну загибель в ім’я героїчного порятунку когось з потерпілих ніхто не оцінить. Тому керівництво наказало не потикатись у відносно вцілілі будівлі, які ось-ось загрожували загуркотіти убивчими брилами на майбутні трупи всіх необачних, уважно дивитись під ноги, а охоплені полум’ям території залишити вцілілим пожежникам. Проте, деякі постраждалі, але аж занадто живі та невгамовні мешканці міста, схоже, зовсім так не вважали. Вони, гірше од зомбі з архаїчних американських жахів, чіплялися своїми лаписьками за мої руки та з шаленим лементом вимагали врятувати їхніх родичів, надати їм першу медичну допомогу або ж впустити на аварійну ділянку. Залишене під уламками майно, на їхню думку, вартувало того, аби разом з ним склеїти ласти у кам’яній труні руїн. Те апокаліптичне божевілля було щедро здобрене претензіями, звинуваченнями, лайкою та, звісно що, нескінченними навіженими воланнями. Після того, визбирування тисяч трупів у спеку здавалося відпочинком на тропічних островах, попри те, що агресивний «аромат» вставляв мізки до сьомого просвітлення.

Отже, того дня мені знову доручили надавати першу допомогу. На той час я вже шляхом не зовсім гуманних «дослідів» над нещасними постраждалими трохи осягнула практичні підвалини польової медицини. Не без допомоги медичного довідника я впевнено накладала шину Дітеріхса(1) на зламану ногу жінці віком від двадцяти п’яти до сорока років. Власне, від істинного призначення цієї конструкції лишилась переважно одна назва, сумлінно вичитана в розумній книзі. Проте я завзято майструвала чудернацьку ортопедичну абстракцію, не зважаючи на певні її відмінності від оригіналу. Як кажуть лікарі: «ми зробили все, що могли», а пацієнт однаково рано чи пізно потрапить до моргу.

Потерпіла поводилася на диво адекватно, що було приємною рідкістю. Але так повелося у світі, що коли не бачиш явної халепи, то в цьому вже криється підступ. І ця закономірність не забарилася справдитись: жінка озвучила прохання знайти її сина, який залишився в колись двоповерховому будинку. Зазначена споруда, здавалося, ось-ось мала остаточно завалитись. Зазвичай мене подібними речами не проймеш, але та панянка виявилася винахідливою. У розмові випадково спливло, що вона доволі досвідчений психотерапевт. Жодних доказів її кваліфікації в мене, звісно, не було, але в тодішньому хаосі навряд чи б вишикувалася черга охочих боротися з твоєю депресією… На той час я навіть не знала, чи вдалося тобі вижити, але не збиралася втрачати жодного найменшого шансу на те, що якимось неймовірним чином випаде нагода переконати тебе поновити повноцінну боротьбу з тяжким багаторічним недугом. З’явилася примарна, хитка надія в майбутньому відправити тебе до неї на лікування. Вперше порушуючи розпорядження керівництва, я попростувала назустріч руїнам, які загрозливо «сичали» тиньком, що осипався від найменшого подиху вітру. Горішній поверх місцями обвалився. Те, що від нього лишилося, перекосилося і провисло голодним до нових смертей черевом, загрожуючи прибити кожного, хто наважиться переступити поріг аварійно-небезпечної ділянки.

З фаталістичною патологічною цікавістю, я оминала чималі уламки даху, які лунко гепались просто перед носом. Тоді ще подумала, що було б дуже іронічно отримати шматком справжньої покрівлі по метафоричній власній стрісі, яка вже давно з’їхала. І як тільки, що одна, що інша ще тримаються в настільки понівеченому життям стані?

Травмовану, але живу ціль таки пощастило відшукати й успішно доставити лікуватись.

Цей психотерапевт викликає куди більше довіри, бо змогла мене переконати. Лишилося тільки вигадати, яким чином тебе до неї відрядити. Лікарка не повинна дізнатися про те, як я нахабно порушую твої права і свободи. Не факт, що вона зголоситься покривати злочин, хоча вона й обіцяла мені будь-яку допомогу в межах її можливостей.

От за що мені це все? Наразі не маю жодного зеленого уявлення, що робити з твоїм лікуванням. Одна справа відпрацьовані до рівня рефлексів бойові прийоми та завчені протоколи й інструкції, котрі існують на будь-які випадки життя та смерті. Зовсім інша річ, позаштатна ситуація, коли неждано-негадано ти одного ранку вирішила себе вбити. До такого життя мене зовсім не готувало. Тому я аж ніяк не встигла врахувати, що тобі потрібно періодично відвідувати лікарів і спілкуватися з іншими людьми. Жодна подібна твереза думка не спромоглася вчасно осяяти безпросвітну пітьму моєї свідомості.

Єдиний на два міста психоневрологічний диспансер переповнений. Колись треба буде запитати в тебе, де ти хочеш провести решту життя – в мене, чи в десятимісній палаті разом зі справжніми психами. Тільки нехай це «колись» настане трохи згодом…

Мобільний озивається вібрацією, висмикуючи з густої трясовини роздумів.

— Мене викликають на роботу, — для чогось доповідаю тобі, наче керівнику. — Вперше вирішила узяти вихідний, називається. Якась паскуда, щоб їй пальці гангрена узяла, знову надумала зламувати урядову програму. Цього разу ти поїдеш зі мною.

Більше не хочу цілий день мордуватися і з погано приховуваним жахом уявляти, яких несумісних із життям травм ти здатна собі заподіяти за моєї відсутності.

Твоє місце – знову крісло в ЛТЗ з надійною фіксацією. Вирушаємо за отриманими координатами.

________________________________________

1. Шина Дітеріхса – складається з 2-х дерев'яних елементів. Довга частина шини являє собою дошку з просвердленими через рівні проміжки отворами, коротка частина являє собою дошку з втулкою, яка вставляється в отвори в першому елементі шини, і дозволяє забезпечити іммобілізацію кінцівки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Давидкін Микола (Ангелнік)
17.12.2021 11:15
До частини "Частина 8."
Атмосферний опис моменту у якому Ніна сидить на дереві потайки спостерігаючи за тим, що відбувається. Живі, колоритні вислови головної героїні накштал: "стріхи", "мозкоправа" та "гангрени на пальці хакерам", що як на мене 100% відповідають образу закладеному у персонаж. Вона рішуча, здатна постояти за себе, але людяна і манера спілкування її виглядає хоч і не занадто м'якою, але справжньою. Закрадаються думки щодо людини, якою опікується Ніна. Із самого початку мені здавалося, що це її сестра. Подорожуючи сюжетом промайнула думка, що це може буди кохана людина в дещо іншому розумінні (до цих думок радше підштовхнув тег в описі книги). І врешті роздуми на зразок, що як Ніна й її підопічна одна й та сама людина... Можливо, то в мене "стріха" аж занадто розгулялася в плані фантазії ) Одним словом інтрига тримається і книга однозначно нетипова у доброму розумінні цього слова. Історія глибока у плані внутрішніх переживань головної героїні та опису світу майбутнього на тлі якого наш теперішній вже не здається настільки ворожим й небезпечним. З кожним розділом історія поступово виходить із тіні. Цікаво дізнатися які таємниці приховуються за власною драмою головної героїні та країни, що пережила катастрофу.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше