Частина 16.

Вдома пропускаю крізь програму розпізнавання облич сфотографовані сьогодні мармизи. Несподівано, мудрий ґаджет видає інформацію про радикально налаштовану спільноту мешканців нового міста. Їхньою метою є боротьба зі злочинністю власними силами, бо на їхню думку чинна влада покриває більшість найвпливовіших кримінальних угрупувань. Поки що ніхто з них закон не порушував, але за відомими учасниками організації періодично ведеться спостереження. А ватажком у цій опозиції якраз і є той веселий бородатий драб, який на дозвіллі підробляє охоронцем лідера іншого збіговиська з протилежними політичними поглядами. Дивно і підозріло це… Повідомлю керівництву про вищезгадане відкриття завтра, бо на цей вечір маю зовсім інші плани.

Каракал зі жвавим цвіріньканням в’ється під ногами. На мить здається, що кішка з докором свердлить мене розумними бурштиновими очима. Вона немов бачить наскрізь мою гнилу внутрішню сутність, увесь біль, усю нікчемність, попри фальш успіху у вцілілих рештках суспільства. Як тільки на підлогу падає кілька шматків сирого м’яса, тварина жадібно вгризається у нещодавно розморожену «здобич».

Дорогою до кімнати, в роздовбаному коридорі перечіпаюсь об шматки тиньку – схоже, що епопея зі встановленням необхідної апаратури для нагляду за тобою тільки починається. Одначе, з огляду на твою взірцеву поведінку протягом сьогоднішнього дня, такі радикальні заходи безпеки починають здаватися зайвими. Ти успішно справляєшся з ненависним харчуванням, приймаєш ліки, і поки що не чиниш опору. Невже мої погрози перетворити гусей на поживну м’ясну страву настільки налякали тебе?

Ти завершила муки над вечерею і читання заволоділо твоєю увагою. Добре, що принаймні можеш на чомусь зосередитись, замість культивувати в себе в голові найбільш нещадну версію пекла. Схоже, що розмірковуєш над тим, як вготувати мені «веселе» майбутнє, гортаючи сторінки Кримінального кодексу. Шукаєш статті, які можна мені інкримінувати? Що ж, незабаром їх «колекція» поповниться.

Одразу заклеюю тобі рота – намагаєшся вкусити мене за палець і це тобі майже вдається. Приковую обидві твої руки до ґратчастої спинки ліжка. (Так, про всяк випадок).

Серце гупає в шаленому ритмі, венами біжить струм, коли ти так близько, принаймні, фізично. Заздалегідь продумані слова у твоїй присутності часто розчинялися в імлі свідомості від незрозумілого хвилювання. Щоб нічого не забути, витягаю добряче потріпані життям аркуші. Тепер роздруківки стали рідкістю, а принтери – антикваріатом, бо виробництво паперу припинилося. Сьогодні я тобі розповім і зачитаю дивну суміш вердикту жорстокого судді та зізнання засудженого на довічне.

— По можливості я намагалась не втручатись у твоє життя, раз так усе вийшло. Чомусь я до останнього вірила, що ти докладаєш максимальних зусиль, щоб одужати. Те, що ти вдруге заледве не перетнула останню межу, стає мені «ордером» на будь-яке беззаконня. Начхати, що карма зіпсується – у живого мерця вона й так гнила.

— Доки ти становиш сама для себе загрозу, я нікуди не подінусь, як би ти сильно не прагнула спокою від мене, а зрештою і вічного спокою. Яка дурна метафора! Ти часто тікаєш від проблем – кидаєш навчання, роботу, позбуваєшся всього, щойно виникнуть будь-які труднощі. Для вас – мігрантів між містами, країнами та світами, взагалі не існує нічого постійного і важливого.

— А мені нема куди тікати. Я чую щось на тему депресії та самогубств, – і моє життя, як і твоє, обертається на безглузду тривалу агонію. Доводиться перебувати в місцях, де ми вештались ще за часів, коли ті будівлі ще були цілими, – і кожна кам’яна брила, кожен клапоть пронизаний розколинами випромінює спогади минулого, наче радіоактивні хвилі. Вони, видираючи волосся, примушують дивитись у болісну безодню і згадувати те, що я й так не в змозі забути. Коли спостерігаю бійку між «чемпіонами» з літрболу, то з жахом згадую, що в тебе теж бувало декілька зривів до цієї огидної залежності.

— Якось в прямому ефірі міжнародних новин мені трапилася наступна «картина Сальвадора Далі». Ти на будівлі іноземного парламенту з пляшкою горілки в руці горлала щось про апокаліпсис і що поліція тебе не впіймає бо, мовляв, розпочався кінець світу і ніхто не врятується. Твоє хворобливо-веселе волання було щедро здобрене споконвічним слов’янським матюччям. У тій далекій країні зовсім не знали навіть української чи російської літературної мови, не кажучи вже про ненормативну лексику. Тож відбірне словесне неподобство лунало без жодної звукової обробки, просто отак на увесь світ… Внизу поліціянти наказали тобі разом з якимось менш буйним заручником зеленого змія негайно спускатися. Та де там! Їм довелося силоміць стягувати вас із даху. Добре принаймні, що відеозйомка велася здалеку і твого обличчя майже не було видно крізь шалені пориви вітру з дощем. Взагалі, знімали смерч, що нищив сусіднє місто, а ти потрапила до кадру випадково. Після перегляду тих новин, так закортіло опинитися там, поряд з тобою. Аж руки засвербіли відібрати в тебе пляшку сторозпроклятущої отрути, підкинути й вистрелити по ній, аби скло блискучим дощем посипалося з висоти на голови поліціянтів, репортерів та інших спостерігачів. Крикнути б їм щось, на кшталт: «Нічого тут витріщатись! Забирайтеся геть! А то буде вам і смерч, і апокаліпсис, і сенсаційний репортаж про виробничі травми!»

Перегортаю засмальцьований аркуш і вдивляюсь у непроглядну пітьму за вікном. Тобі було б корисно спати в цю пізню пору, але ти так часто нехтувала режимом дня, що один сьогоднішній вечір нічого не змінить.

— Отож краще, нехай ти хоч і проти своєї волі, але будеш тут, під пильним наглядом. Якось ти розповідала про свого батька, який був з розряду буйних і неадекватних пияків. Ти його ненавиділа, бо завдяки йому життя всієї сім’ї, доки матір не вигнала його, було суцільним жахіттям. Нічого не втратиш, якщо більше ніколи не опускатимешся до рівня подібних до нього виродків, які забули все, окрім бидлотської лайки, безсилої люті та єдиної цілі вжертися у свиняче рило.

— Хтозна, чи ти брехала і прикидалася, що принаймні зрідка почувалася краще, що тобі було діло до моїх неприємностей і подобалося проводити зі мною час. Іноді здавалося, що ти сама починала вірити у сюжет написаний за сценарієм, де «все добре і для тебе щось має сенс, окрім власної смерті». Не хочу вірити, що все хороше, що було – то тільки твоя високопрофесійна акторська гра. Однак те, що ти просто поїхала геть і майже перестала виходити на зв’язок, наводить саме на такі думки, — може, і не варто розповідати тобі все це, але слова нестримними колючими пагонами, що зростали багато років, роздирають горлянку і вириваються назовні.

— Якщо ти раптом вже не пам’ятаєш, то нагадаю з чого все почалося… Для тебе, можливо, ті події були надто несуттєвими. До того ж ти колись казала, що часто забуваєш минуле. Одного далеко не найкращого дня, ти раптом повідала, що тобі подобаються дівчата. Одразу я особливо ніяк не відреагувала на цю феєричну новину. (Бо тобі й без того було кепсько, через те, що розійшлася зі своєю дівчиною. Забери ж мене чума єгипетська!) — підводжуся з краю ліжка і починаю нервово міряти кроками кімнату.

— Потім ти вирішила якоїсь холери переконати мене, що це нормальне явище, і доводила, що воно так від природи та є твоєю невіддільною частиною. Я у відповідь запропонувала тобі лікуватись від того. Почувши твою категоричну незгоду, я наполегливо рекомендувала не продовжувати безглузду суперечку. Та де там! Тебе вже було не спинити. Звісно, я також не змогла вчасно стулити пельку і понеслась негода полем… Ти кричала: «Що в цьому поганого?!» Я зопалу наговорила різних нісенітниць. Минуло стільки часу, а мені досі важко згадувати той кошмар.

Пиляка на порепаному лінолеумі та свіжі вибоїни в стінах нагадують про вкрай невеселі часи у вцілілому підвалі, куди селили після землетрусу. Аж пересмикує від згадки про сусідів по убогому помешканню. Один з них був невдоволений наявним аскетичним асортиментом їжі й урізноманітнював свій раціон живими тарганами. Вразлива панянка від видовиська, як він з апетитним хрумкотом наминав членистоногих, вивертала вміст свого шлунку на загальний огляд. Ті кілька місяців, проведені в тисняві та нелюдських умовах, доки тривало будівництво, були нестерпними.

— Так ось… Це було жахливо і неприпустимо з мого боку намагатися тобі щось нав’язати, до того ж майже у формі огидного шантажу. Авжеж, в мене цілком вистачило «коричневої речовини» в голові зазначити, що у разі, коли ти не позбудешся отої своєї орієнтації, я маю обмежити наше спілкування. Також, невичерпні запаси мого ідіотизму спонукали ляпнути щось на кшталт того, що якби ти хоч трохи цінувала мої зусилля бути тобі чимось корисною, то могла б виконати моє прохання і розібратись з «проблемою». Ти зрозуміла ситуацію таким чином, що ні від кого не можна приймати поміч. Стороння допомога може стати, наче позика у кримінального угрупування, коли щастя від тимчасового і незначного багатства швидко змінюється появою грізних кредиторів, які по-живому, повільно, з садистською насолодою вирізають на продаж органи, — відчиняю вікно і до кімнати вривається свіже весняне повітря та спів невгамовних нічних птахів. Їхнє мелодійне цвірінчання зцілює, мої ж слова здатні лише руйнувати.

— Надалі тобі стало зовсім зле й ти провела в лікарні кілька тижнів. Я не мала жодного права починати ту безглузду розмову. В тебе й так раніше часто бували конфлікти з родичами на згадану одіозну тему. Мені нерідко доводилося вбивати за наказом і чимало потерпілих під час землетрусу навіки відправились у кращі світи, бо я не дуже вміла надати їм кваліфіковану першу допомогу. Та висловивши різко негативне ставлення до важливих для тебе ідей, я вмить звела нанівець усе, чого ти досягла протягом тривалого лікування. Це було й залишиться назавжди моїм найгіршим та наймерзеннішим вчинком, — як лектор перед мовчазною байдужою аудиторією, продовжую снувати кімнатою, тісний простір якої скидається на клітку загнаного звіра.

— Після того я більше ні про що не могла думати, окрім як шукати спосіб виправити той жах. Писала тобі у мільйонах повідомлень усе, що прагнула сказати. Спершу то були безглузді аргументи, відшукані в інтернеті із маніакальним завзяттям, котрі підтверджували мою тодішню точку зору. Пізніше я дійсно усвідомила свою провину та попросила в тебе вибачення. Вперше в житті по-справжньому, а не як завжди, з єдиною метою, щоб від мене відчепилися, — знаходжу серед купи записів причини мого найбільш безглуздого і ганебного вчинку.

— Насправді я наговорила тобі різних дурниць, бо прагнула не допустити того, що ти будеш заводити оті ваші стосунки й прірва між нами все більшатиме. Ти розповідала, як чудово було б кудись переїхати зі своєю дівчиною (якби вона була!) і запевняла, що в тебе вдосталь друзів, які розуміють твої екзотичні вподобання. В тебе раптом намалювалися незрозумілі інтереси та незбагненне оточення однодумців. Виявилося, що ти належиш до іншого світу, де мені зовсім не місце. Я ніколи не мала на меті засуджувати тебе. Тим паче не збиралася застосовувати проти тебе чи будь-кого сумнівну боротьбу за «суспільну мораль» у формі дискримінації чи подібного. Натомість я остерігалася суспільного тиску, тільки через звичайне спілкування з тобою. Ти довгий час приховувала це тільки від мене, а ось для багатьох наших однокурсників, як з’ясувалося, то була давно вже не таємниця. Нащось тобі кортіло поділитися цією «радісною» новиною заледве не з усім світом!

— Ти написала мені тоді, що готова докладати зусиль, щоб вирішити конфлікт. Власне, тією фразою твої зусилля й обмежувалися. Мало того, контрольним пострілом в мою багатостраждальну макітру стала наступна ситуація: після нашої безглуздої сварки ти стала більше часу проводити з іншими друзями й одна з подруг запропонувала тобі стосунки. (Ти сама, не зрозуміло нащо, написала мені про те.) Уявляю просто таки ту розмову: ти їй поскаржилась, що я така препогана, не змогла оцінити цю твою інакшу орієнтацію, а вона така тоді: «А я ось дуже оцінила!..». Мені б за замовчуванням належало плигати до стелі від щастя. Але та, достобіса радісна звістка мені зовсім не сподобалась, хоча так думати й неправильно. Мене це зовсім не повинно хвилювати, але вкрай неприємно дивує, як ви «відповідально», «серйозно» і «продумано» ставитесь до важливих рішень, — відриваю на мить погляд від старих записів і роздивляюся, немов уперше, довколишній інтер’єр у стані хронічного ремонту. Подекуди обідрані шпалери, асиметрично присунуте до дверей ліжко та павутиння, що гойдається від легкого протягу на лампі без абажура. Кімната виглядає, неначе після стихійного лиха.

— Мене остаточно добило, що після того конфлікту ти наскаржилась на мене своїм нормальним друзям. У моєму розумінні це означає викинути геть, засудити на довічне ув’язнення без права дострокового звільнення. Варто було мені раз наговорити дурниць і ти викинула мене за борт, прирікши на кару «кілем»(1), і навіть не помітила. Мене не роздерло повністю об вістря мушель на дні корабля. Та я вийшла іншою із закривавленої води й ці зміни, як бачиш, зовсім не на краще. Ніяк не сподівалася від тебе чогось подібного і ніколи б з тобою так не вчинила. Я завжди не довіряла людям і не розуміла, як вони можуть позаочі говорити різні паскудства про нібито важливих осіб, а після того з достобіса чесною і доброзичливою пикою спілкуватися з ними, наче не при справах. Не знаю чому, але ти здавалася зовсім іншою і я розповідала тобі абсолютно все. Найбільше огидно від власної дурості та нерозважливості, бо я на якусь мить наважилася повірити, що для тебе моя думка і наше нормальне спілкування мало хоча б якесь значення. Але тобі воно ні на який ляд не здалося, — пригадую, ти тоді так і не зрозуміла, що в тому було поганого. Та й тепер, ймовірно, моя розповідь, як марний крик у порожнечу.

— Відтоді я остаточно переконалася, що довіряти людям – це все одно, що навмисне заразити себе ВІЛом: назавжди втрачаєш стійкість до будь-якого вготованого ними западла. Тож більше не надавала тобі доступу до зайвої інформації, адже будь-що зі сказаного чи написаного мною могло запросто стати надбанням твого оточення. Щоб зайвий раз не псувати твоє психічне здоров’я, я вирішила не показувати власне невдоволення тим, що ти вирішила продемонструвати мою невдачу своїм друзям. Та навіть це мені не вдалося! Під час наступної сварки в листуванні я не витримала і таки висунула тобі купу звинувачень з цього приводу… Ти в боргу не залишилася і сказала, що після того конфлікту була ладна себе вбити. А потім… Про твою першу спробу самогубства тобі довелось розповісти вже після того жахливого випадку. Я почала ставити купу запитань, коли помітила, що ти надто «плуталась у свідченнях», розповідаючи про свої нещодавні пригоди та старанно уникаючи головного… Тоді ти сама передумала відправлятись на той світ в останній момент. Та все одно з того часу я ненавиджу подорожі, потяги та прогулянки біля водойм.

— Багато хто був зовсім не в захваті від твого прагнення до одностатевих стосунків. Чому «довічно засудженою» тобою за 120-ю статтею(2) маю бути тільки я? На відміну від інших, я принаймні намагалася тебе зрозуміти. Ти хотіла мене остаточно розчавити та знищити замість попередніх опонентів у подібних суперечках, раз я змогла визнати себе неправою? Ти колись страшенно боялася розчарувати оточення своїми невдачами. Але я розчарувалася не в тобі. Я розчарувалася в житті, — жорстоко і підло намагаюся перекласти на тебе частину власної вини. Та в мене не лишилося більше сил бути в невидимій неволі, занадто далеко від тебе.

— Дуже шкода, що так сталося. Не знаю, нащо ти мене стільки терпіла, адже я давно і стабільно не схвалювала деякі важливі для тебе речі. Ти знала це з самого початку нашого спілкування, а коли я змінила свою думку, то стало надто пізно… Напевно, краще було б погоджуватись з усім, що б ти не сказала. Я не змогла правдоподібно зіграти свою роль в цьому абсурдному спектаклі. Мене слід було з ганьбою вигнати з театру, закидавши гнилими помідорами.

________________________________________

1. Кара кілем – поширене в XVII сторіччі морське покарання за серйозні злочини на кораблі. Суть екзекуції полягає в тому, що винного моряка прив’язували до каната і протягували під днищем судна від одного борта до іншого. Небезпека була більше не в утопленні, а в гострих краях мушель, які вкривали підводну частину судна. Коли матроса тягнули під днищем, морські мушлі різали його тіло, перетворюючи шкіру на лахміття. Якщо канат застрягне, тоді моряк просто захлинеться.

2. Мається на увазі стаття 120 Кримінального кодексу України – Доведення до самогубства.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Давидкін Микола (Ангелнік)
25.01.2022 13:56
До частини "Частина 16."
Гарні описи на зразок бажання здійснити постріл у підкинуту в повітря пляшку й попередження щодо отримання "виробничої травми". Порівняння із мушлями, що здатні спаплюжити тіла й описи зруйнованих вулиць. Спів пташок, який відчувається неначе ковток свіжого повітря і промінь згадки про мирне життя. Момент у якому Ніна згадує підвал у якому ховалися допоки йшла відбудова і сусід, який не гребував поласувати тарганами також підкреслили атмосферу того, що відбулося з країною. Зокрема роздуми щодо людей, які здатні посміхатися в обличчя, проте за спиною легко здатні обливати брудом. Цікавий розділ. За можливістю потроху читатиму далі
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше