Розділ 3

А таке казали! Гори великі! Гори величні! Та дивитись нема на що - каменюки здорові з деревами по схилам, та вівці пасуться. Не чорні, як у степу, а сірі. Та ще - коні, злі дикі коні, чи не дикі, як їх бабця з хлопцем пасуть? Але кусаються добре, я бачив, як вони жмут трави не поділили, то собаки так не кидаються.

Рябий дядько тільки регоче, бо в нього коні вивчені були, і оця бійка - то таке, жарти. А на війні - воно страшніше! Там коні самі на людей кидаються! То я знаю. Батько трошки казав, бо він же від міста ходив воювати з людьми з островів.

А от Білки невеселі. Бо ми заїхали не туди. Не до того села! Нам треба було повертати на голоблю, але не на ту! То ж не я винен, що їм отак дорогу пояснювали! Якщо, звісно, нам не набрехали, де живе отой замовник амулетів. Бо хто ж їх знає, отих перехожих! Я б і сам набрехав, якби отаку валку зустрів. Бо намиста підробити можна, а мого тавра їм не видно, бо я з плаща носа не висовую, тут ще й як холодно!

Не дарма тутешні люди у такому теплому одязі ходять, ой не дарма, і зараз ще літо. То як же тут жити взимку! А в школі казали, що отут сніг буває. Я той сніг раз чи два бачив, а тут - кожну зиму. Білки пішли розпитувати бабцю, бо хлопець чи німий, чи глухий, я так зрозумів. Тай бабця якась дивна, не розберу , що то в неї на шиї таке накручене, хустки, чи що? А нащо так замотуватись, щоб аж звисало спереду? Бабця, мабуть, Білку теж не розуміє як слід, бо головою трусить і руками махає в різні боки, аж коні потікали в різні боки та дивляться на неї.

То що, ми ще будемо їхати чи вже приїхали? А це залежить від того, що нам треба - чи людину шукати, чи коней на ніч розпрягати. Тут самі вівчарі, вони живуть у селах взимку, а влітку - шукайте десь, я й слова такого раніше не чув, ото де овець пасуть. А вівчарі тут усі від дитини вже з трьома зубами, до старезної бабці, як оця, аж з трьома зубами. Бо їсти тут нема що, ні кукурудзи, ні рибки, ні індичок, ні зміючок, а про перець я мовчу. Самі вівці, тушені чи сушені, або варені чи смажені.

А село таке, як ото у казках буває. У таких казках, де малих дітей у пиріжки запікають. Порожнє. Нам казали, що нікого нема, але тут були самі ми та якась пташка в небі. Та ще вівтар невідомо кого. Камінь жертовний, а над ним - наче людина, але от хто? Так вітром та дощем бита, що й не розбереш, чи чоловік, чи жінка. Рябий дядько плюнув на землю.

- Гори. Що з них взяти? Тут ні богів, ні законів. Це ти ще не бачив, як тут ховають.

Я вже бачив, як ховають у степу, то що ж тут? Їдять тих покійників, чи що? Краще не питати. А от рябий, мабуть, знає.

- Та не лякай ти людину! Тут птахам залишають, бо дурні, - Білки зуби шкірять, вівтар обдивляються.

- То хто? - рябий і собі глипнув.

- Тонатін, Старе Сонце.

Отакої. Що ж тут за люди, що спершу отакий вівтар поставили, а потім він в них мохом поріс? Тонатіна всі бачать, бо ото сонце світить - то він і є. Тому й не можна на сонце дивитися, бо не можна людям отак на богів дивитися, без їх дозволу. А ще йому великі жертви приносять, коли рік починається, щоб він не втомлювався.

- То ти, пане-брате, не дивуйся, як тут люди тобі пояснити не зможуть, чому в них вівці вогнем плюються чи ще щось отаке, - Білки розреготалися у два голоси.

Ще чого не вистачало! Я на овець тоді, у степу надивився донесхочу, не такі вони й дурні, як здаються. А до нас хтось іде. Вірніше, їде. Так, бо вже ж сонце сіло, не розбереш - плащ, коняка наче сіра, і коси світлі. У горах багато світлого волосся, бо за жінками донизу клани оці не дуже ходять, не хочуть чомусь. Або не можуть, от як острівні люди - вони жінок собі не тому крадуть, щоб дітей робити, а щоб їсти, бо в них з нами не виходять діти. Я ж того старого, з клану Кота, бачив, а от чи є в нього діти - не питав. Може, рябий знає, як тут у горах?

- Та ні, пане-брате, - рябий аж чхнув від здивування, - звичайні тут люди. Бліді тільки. В мене колись коханка з Котів була, то я їй кошенят наробив, нічого, виросли, зараз такі як ти, тільки голови їм ще довго не голити, маю надію.

А він що, теж? Бо так каже на мене, наче знаючий він.

- Не зовсім, пане-брате. Я не маю на собі наших знаків, бо не брав тавро. Не можна мені до духів. Але я - гонець братства. Присягав бути до кінця. Я звіти вожу, пошту вашу, - рябий зітхнув та замотався у плащ, як нитки на веретенце.

Я мовчу. Бо є такі люди, яким дійсно не можна до духів - діти, ще без імені, та ті, які з Володарем Міктлану сперечаються, хто вже один раз вмер, а потім ожив. Ото як повішеник з дерева зірвався чи потопельника Тлалок відпустив назад, змогли рятівники з людини воду вичавити та знову дихати примусити.

- А то ви Тайоле шукаєте чи не ви? - то до нас вже жінка звертається. Товста така жіночка з майже білими косами. Чи сива, чи волосся таке, зараз не роздивишся як слід.

- Як Тайоле - то чоловік, що робить амулети, то він нам потрібен, - Білки кажуть одним голосом.

- Не чоловік. Село. Він з того села. Він Іші.

То його ножем звати чи як? То ім’я таке, погане, дітей тоді називають, як у жінки багато мертвих народжується, а після них - живенька. Отоді і називають, щоб біда не причепилась.

- Він добрий, чуєте?

Аякже, добрий він. Такий добрий, що людей зі світу зводить. Бо той, хто носить амулет, знає, для чого то зроблено та навіщо. Але я мовчу, бо вона знає, хто ми. От якось знає ця злякана товстуха, що ми не торгувати приїхали та не грабувати. От тільки вона нами злякана чи нами залякана, як дядько Пацюк? Бо дві тут дороги можуть бути, або у селі всенькі чаклунами поробился, і тоді ми додому не повернемося, або її примушують чаклувати. А як примушують чаклувати, то її провини у цьому нема, якщо Білки мені не збрехали та якщо я правильно запам’ятав те, що він мені казав.

- То він добрий. Овець словами лікує, чуєте?

Та не глухі ми, чуємо. І я тут не їм їхньої їжі! То вже дійсно чаклун той майстер амулетів, бо людину можна словами приспати чи біль вгамувати, то треба вміти казати якось хитро. Брат Тескаль розповідав, що пасують будь-які слова, але від того, як казано, людина засинає. Але такому вчать тих, хто вміє на флейті грати, ще й дуже добре. Ото отой Павук, що вірою з Кола, але знаючий, так може. А от на тварин слова не діють, в них голова маленька.

- То він пішов, пішов, - товстуха своє балакає, - щоб біду відвести. Того таке собі зробив і ще таке друге собі зробив, на собі вирізав, щоб біду відвести. Велику біду, чуєте?

- У вас духи показился? - як вона підстрибнула! То брат Тескаль у затінку стояв, вона його не побачила спершу.

- Не знаю, біда в нас, вівці не пасуться. А зі скель стрибають. Іші каже - чари, чуєте? Того він таке зробив.

А чого вона так балакає? Говірка в них трохи незвична, але мова одна, так у школі казали.

- Та чуємо, чуємо, - Білка поруч з братом Тескалем став, - ми ж не з вашого клану, не Зозулі.

Ой. Якщо тут землі клану Зозуль, то подорож у нас буде довга, довше від ріки, як то кажуть. Бо Зозулі гірші од Гадюк, Гадюки неписьменні, а у Зозуль діряві голови, як їх не запитати, чи вони чують, то вони забудуть, про що їх питали.

- То тут такий лисий дядько ходив, то він Іші зразу казав, що треба йти до вас. То він вас кликав?

- Який лисий дядько? Такий, не молодий, не старий, зуби чорні, сам з себе жовтуватий, чуєте? - отут я не витримав.

- Він, він. Казав, що в нас вода зла дуже, розум забирає. Ще казав погане усяке, що дітей мало, бо вода така погана.

То лисий десь тут швендяє. Цікаво.

- То що там Іші з собою зробив, пані поважна, чуєте? - брат Тескаль котом до неї лащиться.

- Знаки вирізав, - товстуха аж здивувалась.

- То які знаки? Ми ж його не бачили, тільки чули, чуєте? - отут брат Тескаль тільки зітхнув.

- Так я не знаю, пане. То ж він таке робить, а не я. Ножем різав. Ой, то мені ж додому треба, бо кобилу вовки з’їдять! - тільки каміння за тою тіткою верхи на кобилі захрускотіло.

От і побалакали. Вона дійсно не знає, що той Іші утнув, зате знає - чому. Якщо не набрехала, то тут біда. Тварини можуть хворіти та дуріти, але дохлятиною аж сюди тягне, вони тих здурілих овець спалювати не встигають. І кидаються великі міцні вівці, як пороблено їм. Вірніше - ким пороблено.

Лисий? Я не знаю, чи він зможе так зробити. Але раніше він тварин не чіпав, саме людям життя псував. Духи розплодилися? Це вже ближче, бо хати голі стоять, без знаків! Але знову вівці, духам не потрібні тварини, людей мордувати веселіше. А вранці ми нарешті доїхали до того Тайоле. Три хати! Три! Та хлів! Та сюди Тецкатліпока не заглядає! А вівтар - його, зі звіром, це й почищений, гарніший. Ото вже зрозуміло, гори - його хата, він до науа з гір прийшов. А от що на вівтарі персні та сережки лежать - то погано. Тут ще й розбійнички живуть, на нього сподіваються. Ну, брати в нас нема чого, крім возу, та й то, Качки вже поїхали, вони нас тут чекати не будуть, ми самі маємо до тої дороги, де сіль возять, підійти, як справи зробимо.

- Добрий вам день! - а це лисий! Давно не бачились! Приб’ю! Але не зараз, бо він нам якийсь кошик приніс, дерев’яний. Стоїть, дивиться.

- І що треба? - брат Тескаль зуби шкірить, облизується.

- Я знаю, де ваш недоумок, але мені потрібно твоє слово. Слово як людини, що ти мене не вб’єш зараз і до молодого місяця. Потім - можеш, - а лисий, схоже, чи злякався, чи втомився, бо ледве на ногах стоїть. Та й старий він вже, видно. Чи не хоче він нам зробити щось паскудне?

Брат Тескаль очі мружить, посміхається.

- То що?

- У тебе немає вибору, - брат Тескаль облизується, - твої занадто розумні родичі одібрали в тебе смерть, але не біль. Як тут у горах люблять, камінням поступово роздушують людину? Чи ще гірше?

Лисий мовчить.

- А що в кошику? - Білка править возом та теж витріщився.

- Обід. Бараняча варена голова. Хтось хоче?

- Не я, - брат Тескаль плюнув.

- То як? Я-то нічого, переживу, а от ви його до зими шукати будете, особливо якщо місцевих будете питати. А взимку тут вовки та сніг.

От недарма його ще хтось прибити хоче, того лисого! Бо тільки його пошкодуєш, а він вже отрутою плюється, як ота отруйна жаба на островах.

- До наступного молодого місяця ти з нами, - брат Тескаль плюнув ще раз.

- Ти диви! Я вже думав, що ти мені оце тут серце видереш, бо й зараз молодик на небі, - лисий загигикав.

- Та було! - брат Тескаль теж зареготав.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.