Розділ 7

Цікаво, а куди ми удвох взагалі заїхали? Бо я й шляху тут не бачу, сама земля з травою ріденькою, сірою, а лисий мене квапить, щоб я не зупинявся, далі коняка йшла. Та я щось не бачив, щоб отака трава десь росла. Вона ж не суха, вона просто така сіра.

- Головне - зараз нам на кладовище не вискочити. Бо те, що знайшли ви - то дурня, як дитяче грання. Там не тому духи бісяться.

А чого б це лисий в наші справи носа пхає? З якого дива? Не подобається таке мені. Я ж його не вчу, як людей лікувати.

- Бо їх троє. Один був Іші. Невмілий, але самовпевнений Іші. Другий - це з ножем отим. А третій мені заборгував. Диск та кільце, шмат копченої ксоло та те, що тебе не стосується. От тільки він зробив з плаю глечик, нікого не випустить.

От як те слово кажуть, ото де овець в горах пасуть. Запам’ятаю.

- А чому він так зробив - то тобі дізнаватися. Він кладовище розбудив, з-за нього духи злі, покійники никають. Тобі буде шмат ксоло, якщо він його не зжер ще, та кільце. Зможеш?

Я мало з коняки не впав. Мені вже другий просить?! Чи лисий не людина та не рахується?

- То можеш чи ні? - лисий хрумтить якоюсь цибулею в мене за спиною.

- То зможу! - а що мені казати залишилось? Вночі, та ще й з лисим за спиною. А я вже бачив, як він свій ремінь на шию вміє накидати.

- І нащо я це сказав? - лисий сміється в мене за спиною. Цікаво, де він узяв стільки цибулі та де він її ніс? Не буду питати, бо такі жарти для мене завжди закінчуються надертими вухами.

- Знаєш, чому ніхто не любить пророків? - лисий дійсно якийсь дивний. Ото саме серед ночі про таке питати! Ще в мене! Я ж не жрець Камаштлі, вони долю бачать.

- Бо вони не кажуть правди. Ніколи. Навіть якщо ворожити на власних нутрощах.

Отепер я вже зовсім не розумію - спершу він каже, що я маю його вбити, бо так хтось напророчив, а тепер каже, що пророки правди не кажуть. Забагато казання, як на мене.

- То вони брешуть?

- Та як тобі сказати? Черепахи на цьому зналися, і добре зналися. Тільки їм це не допомогло. Ми бачили свою смерть від чужинців, але хіба власний раб - чужий тобі?

- А то як подивитися. Якщо родич борг відробляє чи там дорогу будують боржниками, то не зовсім. Але й родич знайомим може не бути. Ото дядько Пацюк - чоловік моєї тітки, тобто не зовсім чужий, але я ж його і не знав, і не бачив, і навіть не здогадувався, що моя тітка за такого заміж вийде.

- Отепер ти зрозумів, в чому біда з пророцтвами, - лисий зітхає, - що там таке буде, аби Тецкатліпока у дзеркалі своєму побачив.

Цікаво, якщо Кульгавий бачить у своєму чорному дзеркалі тільки зло, то напророчити добре не можливо? Якщо повернуся звідсіля, то спитаю в Кабана чи Вовка.

- А жити він, з ножиком, буде не серед овець. Бо там люди один одного добре знають,а овець пасти - то не кашу їсти, думати треба.

Я мовчу, бо вівці трохи тупенькі, але собаки при них злі, це я ще зі степу пам’ятаю. А от чабани при тих собаках цікаві, якщо виховано казати.

- Нам би з десяток вояків, а не отак лізти до печер.

А мені б рибки сушеної, а не скиглення лисого слухати. Як так поміркувати, то в печерах або розбійники живуть, або старі-старезні люди, яким назовні вже холодно та важко жити. Або чаклуни, бо хто ж їх знає, де вони ще живуть. То хоч погріюся трохи, пазурі подеру, пазурями подеру, чи з мене килимок зроблять.

- Цікаво, як ми поліземо до печер, коняку вкрадуть чи зжеруть?

Лисий в нас просто ранкове сонечко, такий радісний. Але вже так добре тягне димом та чимось їстівним. Вівця підгоріла, якщо аж тут чути, назовні. То так мати Тлані рибу смажить, що в неї вся вулиця питає, де ж пожежа.

- А що ми їм казати будемо?

- Я буду з них борг вичавлювати, а ти своє роби.

- А ви хто такі? - жінка з-за каменю озвалась. Я мало з коняки не впав.

- Ми до вас! Чаклуна шукаємо.

- А дітям уночі треба спати!

- От як знайдемо, тоді й висплюсь! - от чого мене всі вчать, що робити?

- А нащо ж вам чаклун? Теж тітка в гості ходить, а вмерла тоді, коли дощі три доби йшли та три хати та тому схилі змило донизу?

- Ні. Зловимо - принесемо в жертву Ножу, - ой дурні тут люди.

- Тітку?

Отут навіть лисий зареготав. Хто ж в жертву привидів приносить? Їм же нема як серце вийняти!

- А нащо чаклуна? - ще одна жінка підійшла - Він же духів відганяє!

- Не відганяє. Він їх кличе, вас хоче тим духам згодувати, - а це вже лисий мені допомагати вирішив.

- Згодувати?

Мабуть, лисий бовкнув щось не те, бо жінки кудись втекли.

Але все ж пропустили до печери. А я ще казав, що в сусідки в хаті брудно! То тут я навть таких слів не знаю, бо тут усякого сміття мені по литки! Вівці разом з людьми запхались. Навіть лисий скривився.

- То ваш чаклун тут чи ні?

- А то і була моя тітка, вона вміла, - обізвався якийсь хлопець, - то тепер ходить.

- Ні. Не вона, - о, а це вже Білка, Білки, сидять у кутку та чимось плямкають.

- Сир овечий. Солі мало, а так нічогенький.

Я вже нічого не кажу, бо Білка може з’їсти навіть каміння, як йому, їм це під ніс пхнути.

- А був у нас такий, волосся в три коси плетене, - ще хтось озвався, - то він вище пішов, до плаю Черепів. Якраз ви з ним розминулися, бо він учора від нас подався. Ви ж йому нічого такого не робіть, в нас іншого коваля нема.

Чаклун-коваль? Я таке вперше чую. А от Білка, Білки не дивуються, ліктем мене пхають, шепочуть: “Родич нам, чи з Білок, чи з Бджіл він”.

- То ж він вам кладовище попсував! - от зараз лисий здивувався.

- То ж нехай лагодить, як попсував. Тут гори. Тут вам сили немає.

- Аякже! - ото вже Білка, Білки кажуть. І на них усі місцеві витріщаються, бо каже один, але на два голоси.

- А куди подався? Як дійти? - лисий чи не хоче тут ночувати, чи щось ще хоче від них.

- То ж не вночі! Ви ж ноги переламаєте і коням, і собі! - знов той хтось озивається

- А вранці його вже й не наздоженеш, я знаю, що то за плай Черепів! - Білки дивиться недобро.

- А що то там таке? - лисий не знає. Я теж.

- А там вже чужий тлані. За плаєм Черепів ростуть Жовті Гори. Там осередків майже нема, люди мертвим моляться. Як чаклун туди подався, то ми його витягти можемо, але як крокодила з болота.

Лисий загигикав. А чого це він? Крокодила на свинюку ловлять.

- Пояснив річковому! - Білки гигикають.

- А де це ви такого узяли? А вони не коваль? Бо нам треба, а наш чаклун пішов, - то вже жіночка каже.

- Коновалити вмію. Але не ковалити. Вівцям кров пускати треба? - Білки вже доїли сир.

- Ой, то нам коваль треба, а не коновал. То не так у нас.

- А ото що вам від коваля треба? Коней кувати? То я можу трохи, - Білки мало з власної шкури не вистрибує.

- Та ні. То нам крицю варити треба.

Я про таке й не чув, а Білки тільки зітхнув.

- А ви часом не бачили, панове, куди такий кульгавий чоловік, він був з Тайоле, пішов? - мені ж треба знати, куди ж той привид за життя останній раз ходив, хоч і не дуже хочеться. Бо що ж таке з ним чи стало, чи, скоріш за все, було, що він привидом ходить? Бо люди вмирають багато де, і не всі ж привидами стають. Він не тільки овечок пас, просто я тут чужинець, мені правди не скажуть.

- З Тайоле? Тут? То ж не їхній плай, вони пасуть, де три сосни.

Якби я ще ту сосну бачив!

- То нижче та східніше? - Білки зуби шкірять.

- Ні, не нижче. Так само, як наш, але там ті три сосни стричать.

- А як три, як їх дві? - якийсь дідок прокинувся.

- Та як же дві, коли їх три? - жіночка озвалась.

- То я де овець пас? - дідок аж руками плеснув, наскільки мені чути, бо він не біля вогню примостився.

- То ви того кульгавого чоловіка бачили, пане поважний, чи ні?

- То ж я тепер не знаю, чи то той, що вам треба, чи то шуряк тої жінки, у якої на повний місяць вовки руду кобилу роздерли?

Отакої. Хто ж його знає, скільки тут кульгавих?

- Та той, з кобилою, отамечки хропить. Ану подивіться, панове поважні! - і дідок випхав до нас якогось високого, голомозого і зовсім не нашого чаклуна. В нашого мішка на шиї не росло.

- Не наш, - Білки позіхають.

- То ж нам, мабуть, до того Черепа йти треба, - і я б туди зроду б сам не пішов.

- Вам, може й треба, а от я того, з трьома косами, знаю. Він туди не піде, він покійників їв, а там якраз таких не люблять, - лисий і своєї квасолі докинув.

- А третій тоді хто?

- А третій може там і сидіти. І, ви б жінку теж шукали, наче позабували, кого духам краще вчити.

- Чоловік це, видно по чаклунству.

- А як же ж ви роздивилися, що я не бачу? - лисий до Білок шкіриться, мені видно трохи.

- То ти не нашого роду, то того й не бачиш. А ми, лісові, можемо розрізнити, хто чари плів-затягував. Пахнуть вони не однаково, жінки - кров’ю, чоловіки - землею.

Лисий аж зітхнув. Я теж про таке вперше чую. Може, й собі у світі духів понюхати?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.