Розділ 8

- А якщо чаклун тут чоловік, а духовний обладунок жіночий, то якось інакше смердить?

Білки загигикав.

- Та ні, ми там за смородом ідемо, бо не бачимо.

- А не все ви знаєте, - лисий облизався, - є такі чаклуни, у яких два тіла, чоловіче та жіноче. Тут той, з трьома косами, може бути чоловіком, а на тому плаєві - вже жінкою. Душа в тіло з тіла - стриб-стриб, як та жабка.

- Такі є, але ото тобі не все казали. Тіло одне, сморід завжди один, бо оте друге тіло - живе м’ясо, з душею краденою. А перше - то завжди жінка, їм це легше. Бо чоловік такий швидко розум втрачає, - Білки хижо облизався.

- Тобто це не наш косатий, так я розумію.

- А от цього не знаю. Може, там пара - брат та сестра, в них спільна кров, може й навіть спільна душа. Тут же гори, може бути.

- А спільна душа хіба не в близнюків? - лисий на Білок вирячився.

- Ні. І не було ніколи, то в вас щось не те казали.

Я вже мовчу, бо до сьогоднішньої ночі теж думав, що у близнюків з душами щось не так.

І в печеру зайшов ще хтось, чути, як він по сміттю мокрими ногами човгає.

- От скільки разів казати - я кладовище не псував! Я його закрив! Від мертвих.

От ти де, падлюка! Сам прийшов!

- А нащо? - Білки аж підібрався.

- Вони просили. В нас там щось завелося, тіла гризло, зсередини. Як я закрив - то й перестало. І нема в мене ніякої сестри!

- Тебе мама немовлям впустила? - лисий аж здивувався від такої дурості.

Косатий чхнув у відповідь. І вирячився на мене.

- Я взагалі сюди прийшов, бо вас шукав! Я копанку знайшов ,а там люди дивні. Не ворушаться, не кажуть нічого, руками в повітрі водять, а в руках - гребінці. І водять так, як ото шерсть чешуть, тільки шерсті нема.

В нас копанка - то ставок штучний, а тут щось не таке.

- І мені цікаво, яка, - тут косатий став просто махати в повітрі руками, - так зробила з моїми сусідами та родичами!

Хтось загигикав.

- То що? Ви під Кульгавим ходите, а він таке не любить. Будете щось робити?

- Та прийдеться! - гиркнув від входу не менш мокрий та розлючений брат Тескаль.

- А звіра свого при собі тримай, ще не вистачало, щоб ота плямиста скотина овець подерла!

Я мовчу. Але він, той косатий, нас якось бачив.

- Бо я таких знаю — гарний-прегарний, а на ранок нема ні отари, ні тещі! - косатий люто вишкірився.

- Та й ми знаємо, — Білки загигикав.

- Отак ви знаєте! — і лисий гавкає підголоском — То людина заклята так робить, а малий звичайний.

— Таврований! — косатий плюнув у багаття. — Я ж вам, паскудам, тричі листа писав, ще як вівці окотились а Кульгавий знає, що з них повилазило! Не ягня, на власні очі бачив, якийсь шмат м’яса і на ньому сім малих пташиних лапок ростуть!

Хтось біля багаття і собі гигикнув.

— Я тобі зараз так в зуби вріжу, що забудеш, як в кущі ходити! А потім вже оте з мерцями і почалось! То ж де мої листи?

Брат Тескаль якось недобро примовк і зіщулився.

— А й дійсно, де? — Білки чхнув і заплямкав ще одним шматком сиру. — Тут мав бути осередок Шкіряного Щита. А їх чогось — анішелесь! Четверо досвідчених братчиків — і зникли.

— Так їх нема ще з позатої зими, коли моя племінниця доньку вродила невідомо від кого! — дідок і собі хмизу в багаття докинув.

— Як — нема? — брат Тескаль аж здивувався.

— А отак. Як пішли учетверо нащось в гори, так і не прийшли потім.

— Тобто вони десь ходять чи їх хтось зжер?

— А я ж не знаю, я з ними не ходив, синку.

Отакої. Тепер би дізнатись, коли та дитина вродилась, бо ми ж не місцеві, нікого тут не знаємо, крім розбійників і косатого.

— Як — взимку? — Білки нарешті перестав плямкати. — Минулої зими всі були на місці, а ця зима ще не почалась.

— Та як не почалась, як вже була аж два рази? — тепер здивувався дідок.

— А бодай би на твоїй племінниці Кульгавий одружився! — лисий щось зрозумів. — Ми по зорям рахуємо, коли той дощ буває, який рік зачинає, а ви як?

— Та от як повінь висихає, так і новий рік, синку. А як настає, тоді й зима. А як сніг, то сніг.

— А щоб на вас Тлалок відлив! — Білки регоче. — Тут повінь двічі на рік, а то й більше. А дитина та мала чи велика? Ходить? Скільки зубів має? Говорити може чи ні?

— Та тіко повзає, синку. А ти чого питаєш? Ти її, чи що? — дідок, мабуть, не дуже розумний і змолоду був, і зараз ще дурніший став.

— Та треба ж знати, коли мої люди зникли, — брат Тескаль чхає від диму.

— А ти не замолодий, щоб командувати? Ні бороди, ні вусів, — дідок, мабуть, зі своїх гір зроду-віку не вилазив. То ж тільки в гірських кланів і трохи в Собак вуси-бороди є, а річкові-степові клани безбороді до смерті ходять, ну не росте в нас борода. І в брата Тескаля не росте, бо він з темних людей, науа.

Тобто ми маємо отаке відро пуголовків — осередок Шкіряного Щита зник недавно. І все це почалось теж не минулого року, як ми рахуємо. То треба брати косатого за коси і питати, чого він писав ті листи.

— Чого писав, чого писав — та тут таке сталось, чого в нас зроду не траплялося, то ж і сліпий дотумкає, що не так. Отой дурнуватий Іші вліз в те, чого не розумів, зіпсував нам кладовище. А про ту жінку, у якої ото зараз ноги віднялися, він правду казав, бо в неї була молодша сестра, яка її теж чарам вчила. З неї все почалося. Вона ту чашу у духів випросила. І хотіла її знищити.

— То ті діти, що народились через ті чари з чашею, вже дорослі чи ні? В них свої діти вже є? — Білки щось рахують на пальцях.

— От добре, що спитав, морда лісова. От того я листи й писав, бо і дорослі вже є, а от в них самих дітей — нема. В жінок навіть чорних днів нема.

Я не дуже зрозумів, що не так з тими жінками, а от брат Тескаль аж плюнув.

— Допомогли вам духи, людоньки. Ох допомогли.

— Та я знаю. Але від вас теж допомоги ніякої.

— Так як вам допомогти, як ви самі ховаєтесь?

— А чого ж ви ховаєтесь, як вам допомога потрібна? — брат Тескаль вже починає дивитися на косатого недобрим оком.

— Бо ви гірші від духів. Чи сам не знаєш?

— Ти диви! Я вже тепер починаю думати, що осередок Шкіряного Щита нікуди не пішов, а став вам печенею. Святковою, новорічною! — Білки регочуть, і чутно, що у два голоси.

— Ото ні! Ми — не їмо людей.

— Ти тільки не кажеш, хто для вас, гірських, — люди, — і лисий прокинувся.

Отепер я радію, що не їв того, що в казанку вариться. А брат Тескаль загигикав. Ну, з його зубами можна й не питати, кого він любить більше — свиню чи полоненого.

— Але ми їх не чіпали, та й місцеві вони, нащо? Дивні, правда, але ж тутешні, — косатий зітхнув. — А на новий рік ми хліб печемо, а не м’ясо! Ти ж з науа, того й не знаєш.

— А що в вас там таке сталось, що увесь осередок пішов, чоловіче добрий? — брат Тескаль каже таким голосом, що можна вже йти прати машталь. Чи штани їхні.

— А хіба я знаю? Пішли собі, і все.

— А ту хату, де вони були, хтось дивився?

— Яку хату? Вони серед людей швендяли, в когось з села кожну ніч наново ночували. Мою жінку лапали. І хропли.

— Ну, якби мою жінку хтось лапав, то він би довго не жив, — брат Тескаль сміється.

— А, ти не звідси. То так треба, щоб кров зовсім не загусла. Вони з гір, тутешні, але ще не такі родичі, щоб не можна було.

Як ці люди взагалі живуть?! Як? Я мовчу, бо про таке і не чув, а от лисий регоче, як п’яничка у жертовні дні.

— То, може, духи тому й образились, що ви аж занадто родичі? — брат Тескаль сміється.

— Ні. Тоді б гора на нас впала чи земля трісла під селом, ми ж знаємо, як то буває. Ото за плаєм Черепів таке сталось, коли я одружився вперше, три села завалило! — косатий чхає в кулака.

Вже щось. Тобто в них кров не така згусла, як я думав. Але це нас не стосується. І лисий собі зітхає, мабуть, теж щось собі надумав.

— А від осередку Шкіряного Щита нічого не залишилось? Записи, речі, та хоч глечик? — брат Тескаль сів собі на підлогу, ухопив чийсь шмат сиру і заплямкав, чекаючи відповіді.

— Глек від них якраз і залишився. Такий, синенький, з двома ручками, одна ліворуч, друга праворуч. А от записи — ти ж не тутешній, не знаєш, як воно тут заведено, — косатий теж сів і потрусив головою, як собака. І все мокротиння — на мене! Чи не скотиняка?

— Тут же до духів близько, писане слово може їх пропустити, того все важливе — голосом кажуть! — лисий загигикав.

— А щоб вас обох Кульгавий поночі зустрів! — брат Тескаль зрозумів, у що вступив та наскільки ж воно смердить.

— Такі от справи тут, синку. А про чаклунів я й не кажу нічого, тут же не чаклун у селі, а села чаклунів, інакше не вижити.

— Але це вашого свинства з вівцями і кладовищем не відміняє.

— Та отож, синку. Та отож.

Брат Тескаль зітхнув і знов заплямкав сиром.

— То ж що виходить — у вас щось сталось до того, як почалась ця шкереберть з кладовищем, і кладовище — це відгук на оте, що сталось.

— Вівці духам не цікаві, синку. Тварини не так весело кричать, коли їх роздирають на шмаття.

— А я про тварин і не казав. Що з тою сестрою стало, що чашу хотіла знищити?

— Як воно й буває, вивернулася назовні, то й вмерла. Вона ж теж з-за чаші вроджена, — косатий зітхнув.

— У вас хоч хтось від мами з татом вродився? — а тепер лисий злякався. Справді злякався.

— Старі хіба що. В нас та чаша ну от як я на світі живу.

— Погано. Ох погано, — брат Тескаль йде ближче до вогню, — це всю квасолю поламало. Того у вас такі й духи сильні, що розгодовані. Ви вже самі на якусь частку — духи. То я таке раз чи два бачив, і обидва рази таке великим вогнем закінчувалось.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.