Розідл 4

І як же ж ми замучилися того Іші гукати! Оте, де овець у горах пасуть, то така долина, між горами. Чи трава на горі, я не зрозумів, що там правильно. Коротше кажучи, там вівці, собаки та вівчарі бігають. І, як не знаєш, у якому гурті той замовник, то шукати можна до тих пір, поки боги створять шосте сонце. А ми й не знали. Та ще й отого імені тут багато. Бо місцеві його не так розуміють: для них ніж - це захист. Від вовків, від лихих людей, від біди. То кожен другий тут Іші, або Іштек. А гурт - то ті, що пасуть якихось окремих овець, від села. То нам пояснили, що якраз окремого гурту з Тайоле нема! Вівчарі пішли у інші гурти! Треба шукати його родичів, бо, може він їм сказав, куди подався? А гурту з Тайоле тому нема, що саме їхні вівці показилися!

Та, здається, ми ходимо колами по тій долині. Бо навіть лисий вже не кляне недоумків, а просто мовчить. А я розідрав собі чоботи об каменюки. Писар мене зжере, як ксоло на свято. Білки знайшли чиїсь кістки та свіжі вовчі сліди. От саме вовків нам не вистачало! Вони тут ситі та ліниві стали, але все одно не треба нам з ними зустрічатися! О, чиєсь багаття. Горить, а нікого нема. Горщик з чимось, ковдра, кінь припнутий поруч. Можливо, когось вже зжерли вовки, але чому кінь ще живий та не втік? А от і наш замовничок недобитий, з сокирою в руках. Сокира дешева, кам’яна. Гуртом ми його заб’ємо, якщо він битися полізе, в мене ніж, у Білок - бойові дротики, брат Тескаль з макуатлем , усю дорогу на плечі тягнув, та й лисий якийсь ремінь у руці затис.

- Ви що, мене грабувати прийшли? - замовник чи не зрозумів, чи дійсно нас з розбійниками переплутав.

- Спитати. Спитати чим ти думав, коли собі такий амулет замовляв! - брат Тескаль голову задер, щоб у очі йому подивитися, зуби шкірить.

- Ти диви! От тільки вас не вистачало! Мало тут людей перевішали? - замовник не злякався.

- А це не відповідь, бо що б ти не робив, вівці гепаються зі скелі, - Білки ближче до нього підходять.

- А мало! - брат Тескаль ще більше зуби шкірить, майже регоче. - Бо я вже шість стовпчиків для духів нарахував, як сюди йшов. Ти ще сьомий побудуй, то й люди за ними стрибати почнуть.

- Не вгадав, зайдо. В нас люди вже перестали, бо я тих духів на овець перевів, - замовник сів, поклав сокиру на землю. А він старий, той Іші. Ой старий. Старіший сусідчиного батька, бо зовсім сивий.

- То що ж тут сталось таке? Ви ж вівцями живете, - брат Тескаль веселитися перестав.

- Кладовище в нас спаскудили, знаки на ньому поміняли. Наші знаки, не отих, не Бороданя, не Ворога, - ой не любить Іші моїх богів, мало не плюється, - то в мене усі сусіди просто йшли та стрибали. Поки я духів не перевів.

- То в вас кладовище на чотири черепи чи на дівку з першою кров’ю було від духів зачинене? - Білки такі стоять в Іші за спиною.

- На наші знаки, не на вашу брехню! - зараз будуть когось бити. Мабуть, він нас.

- Скільки ваших жінок не можуть понести дитину? - лисий підкрався та й накинув тому Іші ремінь на шию. Не задушив, але раз смикнути - і вже треба вітатися з Володарем Міктлану. Лікарі таке вміють, щоб хворий битися не міг.

Іші мовчить.

- А чого б це? Скажи ще щось, недоумку. Бо так зрозуміло, що у вас душі просто лазять, де їм заманеться, бо знаки не для духів, а від мертвих малюють, щоб хтось, отакий як ти, не поліз жувати тешу наступного вечора після власного похорону! - Білки регочуть в два голоси.

- То не я. Хтось знав, як ламати знаки, щоб духи накинулися на людей. Ми ж тим духам добру жертву навесні принесли, п’ятьох, - отут Іші знов замовк.

Та навіть мені зрозуміло, що п’ятеро були не вівці та не коні.

- Вагітних жінок, правда? То ти ж кажи все як було, синку! - брат Тескаль знову шкіриться.

Тут дивуватися нема чому, дороге в жертву приносять, найдорожче. А хто тут найцінніший? Не ягня, звісно ж.

- А воно не спрацювало! - Білки гигочуть. Щось вони занадто веселі.

- Спрацювало! Гарні дощі, гарна трава, здорові ягнята. Вам не зрозуміти! - от хто того Іші питав!

- Та не зовсім, - брат Тескаль на землю сів, ноги витягнув, - ви ж наробили таких духів, яким знаки ваші не страшні. Душі без імен, без долі. Голодні та злі.

- Ні, зайдо. Ти не знаєш, то не кажи. Все було добре, поки хтось нам не напаскудив, не розбив коло. То тільки людина може, ще й така людина, що знає, як таке робити, - Іші нарешті перейшов до справи, - а чаклун у нас коней пасе, отамечки, - Іші з нас дражниться. Бо отак одразу знаючим казати, хто в селі чаклун - такого не буває. Це як не кульгавий Тецкатліпока.

А на ранок ми з отим табунником познайомилися. Я думав, що в мене дядько усякі погані слова знає! Але ота бабця, що коней пасе значно старша. Та отих слів знає більше! Значно. Разів у десять більше знає, аби не в сто десять.

Брат Тескаль тільки стояв та мовчав. Білки витягли звідкілясь аркуша та шматок вугілля, та записували, особливо про крокодила. А зрозуміло те нам, що Іші бреше, бо сама бабця усе життя молилася Тлалоку!

Ото цікаво, чому - Тлалоку? Де тут хоч озеро? Білки з мене регочуть, мовляв, Тлалкові молитися дуже легко - глек та вода. Брат Тескаль нарешті встиг перепитати бабцю, чому це її отак оббрехали? Та що вони не поділили з Іші?

Бабця примовкла, вдихнула повітря та почала ізнову, ще й голосно, щоб усенькі сусідки чули. Я аж заслухався. Треба буде якось потім спитати в Білок, чи так можна з жінкою? А якщо можна, то хто ж так з тією бабцею? Невже в неї був чоловік?

- Пані поважна, то ж він брехав чи ні? Я щось заплутався, - брат Тескаль чхнув та сів на землю.

- А хіба я знаю? Я його вперше бачу, він не тутешній, отой Іші. То ж видно, в нього шия не така, не висить воло.

Лисий аж плюнув. Мабуть, щось розуміє.

- То він звідкіля? - брат Тескаль учепився в бабцю.

- То ж я не знаю. В нього, синку і питай.

Тю. Бабця трохи дурнувата, як я зрозумів. А от Іші вже кудись поїхав на своїй кобилі.

А куди? Нам що, треба його вистежувати? Знову? Та я йому тепер вуха відірву та на шию собі почеплю! Хоча Білки позичили в бабці коней, трьох, бо лисий верхи на оцих істотах їхати не буде! Він, бачте, знає, які нормальні коні бувають! Отут, мабуть, не такі якісь. Тільки мені оті кущі не подобаються, кістки не подобаються та отой молодик у білих штанях, який виліз з кущів та стоїть перед нами з сокирою в руках. Дядьку, ви сліпенький? Що в нас брати? Макуатль? Мій подертий чобіт? Стару сиву коняку? Кошик лисого?

- А ви не купці?

Лисий просто вирячився на нього.

- То я чого питаю, - молодик у білих штанях нас уважно так роздивлявся, недобро, - цією дорогою мають проїхати перекупники. То де вони? То не ви? Я чекаю та чекаю, аж змерз.

- Не купці, - Білки дивляться на нього, як на траву.

- А ви тут нащо? Овець не пасете, шерсть не купляєте, - молодик чи був зовсім дурний, чи все ж щось зрозумів.

- Та не чіпай ти їх, - з кущів виліз ще один розбійник, в чорних штанях, але на того дуже схожий, - то знаючі.

- То що? Овець вони не лікують. То треба чаклуна вбити, то їх попустить.

- Ой, Тлалоче, нащо ти мені отакого дурного сина дав? - розбійник у чорних штанях аж плюнув. А як вони не мерзнуть, вони ж дійсно в самих штанях, більше нема на них одягу.

- Тю! Якісь вони зманіжені. Мерзнуть!

- Вибачте, панове, він дійсно дурнуватий! То ви з-за духів прийшли?

- Здогадався! - Брат Тескаль якось так на них дивиться, що й незрозуміло, кому в очі.

- А не мало вас? Духів он скільки.

- А язик, дитино, в тебе не задовгий? Вкоротити можу! - брат Тескаль зуби знов шкірить.

- А чого я дитина? - розбійник в білих штанях аж здивувався. - В мне вуха обрізані, дорослий я!

- Але дурний! Не лізь до них , кому казано! То люди злі, - старший розбійник почепив сокиру на пояс, зітхнув, - а я таке вам кажу, панове знаючі - духи в нас подуріли після того, як на нашому кладовищі чужинця поховали. Як я його викопаю та вам покажу - то ви щось зробите? В мене сережки є, цуцик, курдюк ціленький, беріть, що на око впаде. Або сина. Бо дурний!

- А нащо нам твій син? - брат Тескаль трохи заспокоївся.

- То ж в тебе зуби отакі, ти людей їси. То хоч наїсися. Я ж таких бачив.

А які ж в горах за люди, що рідного сина на обід незнайомим людям віддають? Він не жартує.

- Сина нам не треба! - Білки аж злякались.

- Та я не смачний! - розбійник у білих штанях аж зблід, хоча у горах усі білі, як крейдою вимазані.

- Не знаю, не знаю, - брат Тескаль облизався. Повільно так.

А я мовчу собі, бо не знаю, чи то ще жарти-смішки, чи вже полетять кишки.

То ми й пішли на те кладовище. Як же ж там смерділо! У горах мало землі, то вони покійників на камінь кладуть, щоб птахи поклювали. Лисий зразу побіг у кущі, бо дарма він поснідав.

А отой чужинець був весь посередині та зовсім не розклався. Та дійсно не з гір, річковий, мідна шкіра, темне волосся. Ще й вдягнений. Білки прокашлялись та й кажуть :

- Лісовик. Гуска чи Куниця, так не скажеш. Бо руки чисті, без браслетів, але знаки такі, на них схоже, - та теж побігли у кущі до лисого.

- Та ви тут подуріли! - лисий виліз та дивиться на розбійників.

- То ж диво, що духи тільки зараз показились! - - брат Тескаль допомагає.

- А що такого? - вже старший розбійник не розуміє.

- У вас жерців нема, чи що? - а це вже Білок попустило, то вони назад прийшли, але стоять спиною до мерців.

- Та був один, він донизу подався, в гості до родичів. Прийде доби через дві, - молодший розбійник голову почухав, вошу роздушив, на нас вирячився.

- Та йди додому, не сором мене ще більше! - старший розбійник сам на того чужинця подивився. - Панове, а я його наче знаю. Був він тут декілька разів. Такий, усюди носа пхав, з хлопцями бився. А що робить - того не казав.

- То й добре, що не казав, - брат Тескаль на мерця глипнув, відскочив, - бо він був з Сорокопутів. Бач, на щоках смуги навкоси? То вони своїх так позначають. Погано.

- То хіба в нас що є, щоб їм цікаво було? - старший розбійник аж сів. Мало не в чиїсь печінки.

- То я маю в вас питати! - Білки так і стоять спиною до мерців. - Ті смуги вони тому собі врізають в шкіру, щоб ніхто їх зміг питати після смерті. Та й не кожний в них таке робить.

- А вони, ті Сорокопути , що шукають? Нащо вони стали? - старий розбійник аж рота роззявив.

Я мовчу, бо й мені цікаво, хто ті Сорокопути та нащо їм старі речі.

- Віра в них така, наче наш світ зшитий зі шматків богами, тільки не докупи, як машталь, а шматок пришитий на шматок, стовпчиком таким. То вони якось можуть, вірніше, кажуть що можуть, донизу ходити, в минуле. Та брати звідти те, що вже не потрібно мертвим. Знали б вони, як то насправді, то не казали б, - брат Тескаль зітхнув.

- А насправді як? - Білкам теж цікаво.

- Не так. Час скоріше схожий на глек з водою, бо вода має форму тільки у глеці, а не поза ним, - брат Тескаль одійшов від мерців.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.