Розділ 2

Але пішли ми і не зараз, і не увечері. Бо тільки я подався за глечиками, як писар мене і запитав:

- А де пульке? Хто має проставлятися за доросле життя? Нам і богам, що дожити дали?

То я й побіг за глеком. За великим глеком, щоб половину з нього у вогонь вилити, Володареві Міктлану та мертвим моїм родичам, а з другої половини п’яні мають бути всі. Пульке на весіллях п’ють, на той дощ, що рік починає, і коли дівчинка кров пускає, або коли хлопцеві голову голять. Навіть дядько мій прийшов, шмат копченого ксоло приніс.

І напилися ми тоді так, що я на ранок мив та заново стелю від риб’ячих нутрощів. Та ніхто ж учора рибу не їв. І я не кидав ті нутрощі у стелю. Писареві хотів морду товкти - було. Писар почав грати зі мню у якісь диски - було, я ще в нього виграв тещу і віддав її назад, бо нащо мені чужа теща? І начебто вільних людей не можна програвати. Полонених - можна, але ж не тещу! Потім до нас прийшла собака на задніх лапах. Потім ми хотіли бити Білку, бо то він навчив сусідську собаку отак ходити, і це була звичайна тварина. Ми її зразу прибили, як побачили, і забули про двері. Незручно вийшло. Потім ми ту собаку посмажили та з’їли, щоб моя сусідка не образилась, разом з її чоловіком, бо він якраз ту собаку на нашій підлозі побачив і отаке запропонував. А потім мене нарешті вклало спати на підлозі.

І чути зранку, як сусідка свариться з чоловіком, а діти дивуються, чого це батько не дав їм тої собаки , та ще й думати, хто кидався нутрощами у стелю - я пульке більше не п’ю. Білка, мабуть, теж. Бо він про собаку зовсім нічого не пам’ятає. А от що вже треба причеплюватися до валки, яка збирається у гори за сіллю - то для мене новина. Вони через добу вже їдуть, зараз валку збирають. Бігти треба! Якби в мене так голова не тріщала! І дядько не реготав, мовляв, вітаю у дорослому житті. Та я сусідчиного чоловіка якраз дуже добре бачив, і йому з пива та самограйки так погано не було. А, то пульке таке? З додаванням дечого, щоб духи заплутались. Як добре, що той глек один раз за все життя п’ють, звичайне пульке легше пити.

І ота валка мені зразу не сподобалась. Три вози, дев’ять міцних хлопців. То торгувати їдуть чи грабувати? Білка регоче, мовляв, то добрі люди, вони просто так виглядають, це клан Качки, там гарних зроду не водилось.

Я б так не радів, один з валки - стерв’ятник, ще й такий, усі руки розмальовані, вуглем малюнок в шкіру вбитий, як лапи у справжнього птаха. Таке на собі не для краси малюють, то командир. Він може поїхати до когось у гості, але тут щось не те. На возах нема ні мішків, ні циновок, ні глечиків - це ж в чому сіль везти? І дивляться вони на мене, як сусідський Тлані на котів, він котів тушених любить. І на Білку того - так само витріщаються. Може, вони дійсно людей їдять? Наче про них, про той клан Качки, нічого не казали, але про Ропух теж кажуть, що усі плавати вміють.

А Білка та старший у валці регочуть, мовляв, ти з нами за сіллю не ходив, то й не знаєш. То сіль така, з якої амулети роблять. І сіль ту роблять цікаво. А як - то на власні очі побачу, якщо, звісно не злякаюся. І ми ще чекаємо одного дядька, сам він з Кабанів, а вірою - з Кола.

От щось з людиною не те, як в Коло вірять, коли покійників свині їдять, а потім тих свиней родичі покійників їдять, і душі перероджуються в тих самих людей начебто. О, а це той дядько. Тьху, тьху, як приїдемо у гори - знайду те, кого вони у жертву приносять і Шіпе-Тотекові обдеру. Оце так рябий! Того й в Коло вірить, що один вижив, а за родичами сумує. І що то за сіль така, як той рябий дядько - в обладунку і, ще й лука несе, з повним сагайдаком стріл? А стріли - бойові, на обладунок зроблені, і лук такий, що я й не натягну, кривий, викручений, тятиву на нього так не чіпляють, а перед боєм. І обладунок в нього не місцевий — штани. Панцир з кістяними накладками, а під ним - товста сорочка з магвею, що руки закриває. О, то він з таких вояків, що у степу гасають, він кіннотник. Бойового коня я тут не бачу, але цікаво буде. І куди ми взагалі їдемо? Чи я не чув, чи мені не казали, що сіль у горах буває, але її з озер добувають.

І ото поки ми тягнулися до гір, довго так, нудно, я все коней пантрував,а той рябий з мене сміявся. Знайшов розвагу! Не всі ж можуть коня мати! Але знав він теж багато, про те,як степові клани іноді людей труять, щоб закохані не такали з кланів кудись подалі, про острівних людей, і як клани Морської Змії та Лісової Жаби, що тих острівних людей воювати ходять, а у самих острівних людей кров чорна, а не червона, і того вони тільки між собою і плодяться, а на нас налітають, щоб м’яса поїсти. На островах тих тільки трава росте і трошки риби є, але людям їсти хочеться.

А от як ми доїхали навіть не до гір, а до двох хат на пагорбі, Білка, Білки, чи як на тих двох казати, сміятися з нас двох перестав. Бо хата була порожня, а речі - розкидані. І речі ті були якісь незвичні, сітка з волосся, кошик без денця, якісь гачочки з кісток, шматок кістки, великий, білий, полірований і три миски кольорового пилу, чи що? То фарба? І отак на дечці пластини клею риб’ячого колом покладені.

- То каміння товчене. Не чіпай нічого! - Білки , бо я і другого добре бачу, по хаті обережно так лазять.

- Старого нема. І не схоже, щоб він пішов у гості, - рябий очі мружить.

- Мабуть, догрався. Бо отой кошик - то ятер, але не на рибу і на раків. Здогадався?

Я не хочу про таке здогадуватися! Я навіть не хочу знати, навіщо духів приклеювати до амулетів! І оця кістка мені теж не подобається. Виварена, вичищена, от тільки не свиня то була. І в оленів не така, і у крокодила.

- О, комусь стане непереливки! - і брат Тескаль тут, зуби гострі шкірить.

- Ну, він міг купити в когось. Ті ж Сорокопути могили розорюють, - Білки знайшли якийсь сувій.

- Ні, панове-браття. Хтось йому замовляв “ Десять стежин”. Дурна людина, що й казати. Ой дурна.

Я не зовсім зрозумів, що вони кажуть, але амулети носити - Кульгавого дражнити, така в нас у селі приказка. Тецкаліпока може й допомогти,а може й зашкодити. А тим, хто носить на собі якісь сильні амулети, а не качанчик кукурудзяний, він не може, а просто йде та ретельно псує життя там, де він володар - уночі, в бою, як щось тихо робити, щоб ніхто не знав,чи навть самогону тої людини не вдається. Бо хоч і Уейуейкойотль усій випивці хазяїн, самограйку першим Тецкатліпока вигнав і його, як завжди, і не питав.

І отут щось у стіні зашаруділо. То циновка забілена, і натягнута цільно, так і не побачиш.

- Вони вже пішли?

- Вони пішли, ми прийшли! - зареготав брат Тескаль.

- Духи вже пішли? Бо людей я не боюсь! -і зі стіні виліз молодий товстий хлопець.

Я думав, що майстер амулетів буде старим та сліпим, як у казках, а тут - як же ж він у такі вузесенькі двері проліз? З нього можна зробити чотирьох таких, як брат Тескаль і двох таких, як той знаючий верхи на павуці!

- От я казав, що не треба було брати ті кістки, що дощем вимило назовні! Казав! Бо як людину при дорозі закопали, то щось не те було!

Тут навіть брат Тескаль здивувався. Бо чого тут нема і зроду не було - так це дороги. Трава прим’ята, навіть не витолочена. Не кожен день тут люди ходять, не те, що вози їздять.

- А де тут дорога? - Білки вирішили і собі докинути рибки до казана.

- А отам, за озером. Там сіль добувають, то й дорога добра нова, ота, що плитами вимощена. І знайшли, ото коли дощ скінчився, шматок черепа і лопатку. Череп поховали, а лопатку мені замовник приніс, і я йому багато чого скажу! - товстий зітхнув.

- А де той замовник? - Білки ближче підійшли. Товстий здригнувся.

- Панове-браття, то ж ви хоч до сестри моєї не залицяйтеся, вона тут ні до чого. Я ж такий, як ото ви, тільки в мене сестра-близнючка була, - товстий сумно подивився на розгардіяш.

Білки зареготали.

- А замовник в мене якраз у горах, він хоче амулет, щоб довше прожити, бо ж ми знаємо, з кого те дорогоцінне каміння добувають.

- То він що, не знає, що роблять “Десять стежин”? - Білки повитріщали очі. Обидва.

- Отого я не знаю. Я навіть не знаю, чи є у того недоумка десять родичів. Він мені заплатив за матеріали - і все.

Я теж не знаю, що то за амулет такий, але мовчу. Бо родичі з чарами на довше життя не співпадають. Я ще оті глеки в болоті не забув!

- Ні, тут і не родичі. Тут підійде хто завгодно, аби власник амулета знав ту людину, а ще краще - їв біля неї, ділив хліб.

- За це, панове-браття, можете не хвилюватися. Він хліба років п’ять не їсть. Дурнуватий, бо інші люди не полізуть за синім камінням.

Отакої. То нам все ж треба у гори. Та ще й у найпоганіші. І треба швидко, бо “ділити хліб” - не значить, що людина їсть хліб, це може значити, що просто поділилася їжею! Він же всіх за собою затягне. А потім вмре сам. Бо я вже знаю, що роблять амулети, які мають продовжувати життя чи надавати чоловічу силу, Білки розказували: надавати-то амулети надають, але не назовсім. А от коли треба, тоді дія і зникає, як солодкі коржики біля дитини.

- Панове-браття. Чи я вже недобачаю, чи всправді на таку справу, у гори, підмайстра берете? - майстер амулетів чи щось знає, чи просто знахабнів.

- А що? - брат Тескаль знову зуби шкірить.

- Та нічого. Просто зжеруть хлопця.

А це ми ще подивимося, хто кого зжере. Але й справді, а як стають знаючим, з намистом? Лікарі здають екзамен, стерв’ятники рахують вправлені кістки, рибалки та човнярі платять якісь гроші старшому у селі, ще гончарі так роблять, я знаю, бо дядько казав. Пекар пече богам п’ять хлібин.

- Та йому якраз і треба. Йому ж свідки потрібні. В нього поки що два - ткаля та власна тітка, де ще трьох узяти?

Які свідки? Кому свідчити? А якщо не захочуть? Вже треба питати. А Білки мене з хати випхали, мовляв, треба воза перевірити, поки брат Тескаль оту кістку і регочуть, бо то не ті свідки, що щось погане бачили. П’ять - то число богів, п’ятий світ вони створили, того і свідків стільки треба. І вони, оті свідки, мають сказати, що саме я їм допоміг, від них духів одігнав. Не чаклуни, не духи - дорослі чолвіки або жінки з дітьми, що саме мене попросили про допомогу і мені речі дали за це. А бійка з чаклунами та пожирання духів - то й звичайна людина іноді вміє.

Тобто те, що мене можуть духи на шматки розідрати - то таке, як дядько Пацюк завжди в борошні. А до такого, як я, ще довго ніхто не звернеться, навіть доросла зачіска не допоможе.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.