Розділ 5

Але брат Тескаль не сказав, чому отут, де гори, вівці та нічого цікавого, той Сорокопут узяв та вмер. Та - хто його, того Сорокопута, вдягнув у піхотний обладунок? Та ще - чого тіло не розклалося? Звісно, при свідках таке не кажуть, але ж нам - можна.

Та от що ще не зрозуміло, хто блукає у кущах поночі? За нами йшли від кладовища, лисий свідок, та й Білки теж таке чули, кроки. Людські. Ще якісь розбійники? Зрозуміло, що тут нема більше чого робити - або вівці, або людей різати при дорозі, але ми ж самі на розбійників схожі, ще й на таких, невдалих, що в кості все програли.

А ще дуже дивно - хто живе у селі? Хто живе у Тайоле, що вночі від села тягне димом та хлібом? Не вівчарі, вони до зими у горах. А хто тоді? Розбійники? Їм, звісно, теж їсти щось гаряче треба, але усім водночас та одразу? Та ще й отаке багаття палити? То духи дражняться! Я вже вчений, а от тутешні можуть піти подивитись, хто у них по хаті лазить. А на ранок усі шукають сина, бабцю чи тещу, бо вони чомусь не повернулися.

Виходить, що Іші, бодай би його Тецкаліпока проти ночі зустрів, нам не брехав. Знаки на кладовищі, як сказав брат Тескаль, дійсно були підмальовані хитро. Удень їх видно як “зачинено”, а сонце сідає, видно ще одну рисочку, тоненьку-тонісіньку, але вона йде навкоси, перекреслює. От паскуда! То тому духи у темряві й казяться, бо коли темно, то рисочка знову зникає, вони зайти не можуть! А в кого ж тут розуму вистачило на таку роботу? Кому я одірву голову в останню чергу?

Це не може бути сам Іші, але чому тоді він дременув від нас? Тут не така земля, не такі люди. Ми не можемо знайти чаклуна, бо вони вже всі на них схожі. А ще тут дуже погано готують. Я ж не проти баранини, але ж я її прожувати не можу. А рибу в нас хтось вкрав, вовк, чи собака, бо сліди такі, на обох схожі. Просто підійшов, схопив клунок з рибою в пащу та як дремене! Якщо то вовк, то дуже нахабний. А от якщо то собака, то хтось отримає у вухо. Собак тут мало, то тварина чиясь. Чи то суміш між собакою та вовком, Білки як клан таких розводять, на війну, піхотинців ворожих кусати.

А до нас чимчикує якась жінка, просто біжить. Погано.

- О. То ви у село не заходили, чуєте? - та сама тітка товста, я її удень не впізнав.

Брат Тескаль мовчить, слухає.

- То до мене брат прийшов. Зробіть з ним щось!

Білки з лисим на неї витріщились, але теж мовчать.

- Та в нього дві ноги! А була - одна! Він з гуртом від Трипалого пішов, то ви з ним зробіть щось, бо прийшов до мене в гості, мій брат, але в нього дві ноги, чуєте? Ну дві! То в нього ступні нема лівої, деревом роздушило, то він без ноги тепер. А хто мені в гостях, то як він, тільки ноги дві, чуєте? Ще й не їсть нічого!

То ми й понеслися, коні вчвал пішли, я мало з сідла не вилетів. Бо навіть лисий знає, що такі гості не вечеряти прийшли. То або душа пришла попрощатися, того й усе на місці, або духи вбивати зібралися. Ще б було славно її брата знайти, але то вже потім. Бо якщо в неї в хаті дитина чи старі - то вони перші ляжуть.

Де ж її хата? Ми коней кинули, так побігли, бо тварин туди тягнути небезпечно, ще нас зжеруть, тут вже таке - туман гарячий, з чорними пасмами, я не розбираю, чи в мене ноги, чи лапи, Білки десь поділися, брат Тескаль матюкається десь попереду, лисий за мене ухопився, як той кліщ. О, це ще хто? Що? Воно до нас пре та пащеку до землі роззявило! То вже дух. А де всі? Я стою з ножем як дурень на дорозі, а навіть лисий зник! Так, де там мої пазуряки? Бо оте дуже схоже на кам’яну черепаху, з пащекою до землі, хіба її шкуру проштрикне ніж з ікла? Або ні. Стояти, не лякатися. То може бути товста жіночка, тільки у світі духів. Як я її роздеру, то буде погано.

Оце пробігло повз мене, та у щось гепнулось, наскільки мені чути. Або на оте щось гепнулось, бо я у цьому тумані носа власного не бачу. А якщо тут все таке? Почекаю хоч лисого, він же ж виглядає так само, чи брата Тескаля. Бо Білок у світі духів я не бачив.

О, ось лисий, видерся на камінь та показує мені руками різні невиховані рухи. Підійду ближче, тільки обережно, бо хто ж його знає, що то за камінь такий зручний. Може, він зараз втече. О, а куди все зникло? Вулиця. Хати сірі, паркани з каміння, собака прив’язана до паркану. Теж сіра, кудлата. А чи не забагато тут сірого? Чи це світ то духів? Чи рівні в мене ноги? Та ні, кульгаю. Але якщо я серед людей, то куди поділись усі?

До мене йде та сама товста жіночка.

- Зроби хоч щось! Тебе наші духи злякались!

А це добре чи погано? А з дверей визирає якийсь чоловік.

- Ти мої кості знайди та на кладовище занеси, тоді й піду!

От воно що! То не такий дух, до яких я вже звик, то ближче до привидів чи й є вже привид. Але мене попросили! Перші! То тепер треба чекати інших, бо Білки тут вже були, трохи місцевість знають, а мене ще вовки зжеруть. Треба почекати, ще й так, щоб мне не заковтнула їх собачка. Бо вона не маленька, як від паркану відійшла - то з мене заввишки!

А ще мені цікаво, чому привид сказав про кості. Не тіло, не місце смерті знайти - а кістки? Це його хтось з’їв чи як? Підозріло. Та треба якусь кращу зброю, чим мій ніж. Шкода, що Вужиху вбили, вона б вже знала, хто його, та за що, та під яким камінчиком залишки того привида лежать. А от Білок я не бачив за роботою. У тітки моєї тільки натоптали, і все. А в вухо я їм ще не можу затопити, бо живий з них - міцний такий дядько, мене заразу вузлом зав’яже.

А от вони до мене йдуть, ледве ноги волочать.

- Де тебе носило? Я на вершечку отого кам’яного пагорбу опинився, а він гладенький! Зараз ледь донизу зліз!

- Та я тут був! Нікуди, пане-брате, як виявилося, не пішов.

Білки мало не сіли на собаку.

- Ти тут, я там, а оті куди потрапили? Лисий де?

- Я його останній раз бачив у світі духів, на камені, він мені показував, щоб я на той камінь заліз, тільки не при жінці сказано, як.

- Він десь тут. Бо хтось, я навіть знаю, хто то, як його звати та що я йому одріжу в першу чергу, як знайду, зробив з оцієї місцевості для духів, будь-яких, таких чи привидів, горщик! Зайти можна, вийти ні! Ото не треба користуватися амулетами! Ще й такими, саморобними! Він же амулет той змінив! А як - то в нього питати треба!

- Покійники щось просять - це ще не так погано! - прийшли брат Тескаль з лисим поруч. - Я знайшов те, що шукав той Сорокопут. А от хто йому таке замовив, того вже шукати треба. Але спершу нам та річ теж потрібна. Старий жертовний ніж, такий, непоказний. Руків’я в нього людською шкірою обмотане, лезо - кам’яне, з кременю.

- А що воно таке? - лисий дивиться на нас, як той кіт з даху.

- Погане. Таким ножем можна душу з тіла вирізати, а тіло буде чаклунам служити, довго служити. Вірний раб, який ніколи не наважиться ні на що проти господаря.

- Дружина, що ніколи не зрадить, - зітхнув лисий.

- А от про дітей можна забути з такою дружиною, - Білки сміються, - бо не буде в неї дітей ніколи. Та й раб буде такий самий. Ото як кінь вихолощений буде.

- А хто ж тоді тут такого ножа має? - мені цікаво, то я й бовкнув.

- Гарне питання, пане-брате. Бо такі люди без душі не можуть робити щось розумне, ото як кудись йти далеко, верхи їхати, піч топити, їсти варити. А можуть таке робити, щоб повторювати рухи, нитки прясти, наприклад. То вони не овець пасуть, а у хаті живуть з кимось, хто їх годує, - брат Тескаль аж двічі чхнув.

Отепер мені цікаво, хто ж нас в горах пустить до хати? Тут не місто, не степ, не берег річки. Тут аби двоє Тецкатіпоці жертви приносили!

- А ви що тут забули? - та ще й ті двоє розбійників теж до нас йдуть, тягнуть на мотузці білу вівцю за собою. - То як ви такі розумні, то подивіться, чого це в моєї ярки друга голова зі спини оце зранку вискочила! Не було ж вчора!

Ой. Дійсно голова друга, на мене очима блимає. А брат Тескаль навіть казати нічого не став, просто підійшов до вівці, задер їй ту голову, шо на шиї, та своїм ножем розпанахав горлянку. А кров де? То ж він має по вуха в крові бути! Але вівця зразу на землю гепнулась.

- Спаліть її, люди добрі. Не думайте оббіловувати! Біди собі наробите, якщо шерсть, шкіру чи м’ясо собі візьмете, чуєте?

- Та чуємо. Шкода. Така ж ярочка була! Я п’ять кілець за неї заплатив! - молодий розбійник мало не плаче.

- А отепер мені цікаво, чи ви обидва з Іші не ворогували? - брат Тескаль очі мружить. Посміхається.

- Ні! Ми його й не знаємо, але знаємо, що він - брехло! - то вже старий розібйник каже. - Що не робить, все догори ногами стає. А ще я знаю, що він тих духів на овець навів,а потім здолати хотів. Бо він спершу купив в когсь горщик без денця, з білого глею, та зарізав свою собаку, щоб була духам жертва. Але щось він не доробив, вівцям горе, нам теж. А потім він зробив все ще гірше, бо дурний! А прибити його ми вже не можемо!

- Ми можемо, тільки треба знайти те, що він ще втнув після того, як попсував овець та перед тим, як перевів біду на себе. Бо його дехто бачив там, де не треба добрим людям бути, - Білки ту сіру собацюру гладять, за вухом чухають, а та хвостом трусить.

- Можете? Дійсно можете? - що ж тут таке сталося, як розбійники на нас дивляться, наче до них Кецталькоать зійшов та гарну хату побудував? Що тут сталося?

- Можемо, але ви ж нам не кажете. Бо Сорокопути й в кущі так не ходять, хтось же його запросив, а потім вбив.

- Вбив не я, а от я запрошував. В нас колись була золота чаша, то її вкрали, а я його й запросив, щоб шукав, хто то зробив, - старший розібйник наче кудись поспішає.

- То кажи все, чоловіче добрий, бо то ж не проста річ була, - брат Тескаль отак і стоїть, як стояв.

- Я не знаю, що вона робила, але просто гарна річ була! - старший розбійник аж труситься.

- Вода в ній не псувалась, от і все, - то вже молодший бовкнув.

- А як жінка з тої чаші вип’є, то завагітніє швидко, - зіщулився старший розбійник, - діти виходили, дурнуваті, як ото мій, зате міцні!

- Ви що, отак плодилися? Ви чим думали? Ви своїх дітей духам вже повіддавали! - Білки просто гепнулись на землю та витріщились на отих двох та тушу вівці коло себе.

- Ну діти ж виходили! Ще й здорові такі, - а старший розбійник не зрозумів, мабуть, що в тому страшного. Я - теж, але ж я мовчу.

- Того в Іші вашого, бодай би він шишки усе життя лущив, нічого й не виходило! - Білки нарешті підвелись з дороги та трохи оговтались.

- А всі люди тут за допомогою тої чаші народились, у селі оцьому? - брат Тескаль вже не шкіриться.

- А як ще? Чоловіки в нас трохи не того, скільки жінку не нахиляй, діти не заводяться, а з чашею - дурнуваті трохи, зате міцні, - старший розбійник руками розводить.

- Ой наробили ви собі горя, людоньки, - ще й лисий приплентався.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.