Зміст
  • Пролог
  • Розділ 1. Базарні чутки
  • Розділ 2. Безодня зсередини
  • Розділ 3. Пожовклими сторінками
  • Розділ 4. Чарівність примари
  • Розділ 5. Світ перевертається
  • Розділ 6. Таємничий незнайомець
  • Розділ 7. В якому мене часто тіпає
  • Розділ 8. Небо, давай фею!
  • Розділ 9. Гірше завжди буває!..
  • Розділ 10. Робінзон-теоретик
  • Розділ 11. Починаємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 12. Продовжуємо знайомитись з реальністю
  • Розділ 13. Драма край вогнища
  • Розділ 14. Урвище й річка
  • Розділ 15. Селестійська бестія
  • Розділ 16. Каменепадник
  • Розділ 17. Не такі варвари
  • Розділ 18. Я ціпенію
  • Розділ 19. От природжена лучниця!
  • Розділ 20. Знайомство з представником роду зміїних
  • Розділ 21. Люта ватага зблизька
  • Розділ 22. Підставлені та ображені
  • Розділ 23. Зовсім страх розгубила
  • Розділ 24. Гартування по-бандитськи
  • Розділ 25. Як стріляють восьминіжки
  • Розділ 26. Принцеса-розбійниця
  • Розділ 27. Три шаблі — дві шпаги
  • Розділ 28. «Ти тужиш по мені…»
  • Розділ 29. Поцілунки під дощем
  • Розділ 30. Це який по рахунку нокаут?
  • Розділ 31. Розбиті
  • Розділ 32. Розбійники планують тихо
  • Пролог

    – Фея! Фея на горизонті! – не тямлячись від радості, закричала я та зіскочила з батькових колін. Маленькі рученята припали до вікна, а захоплений погляд не відпускав сяйливої цятки на темному небі.

    – То зірка падає, – розсміявся батько. – Можеш загадати бажання.

    – Чесно? – аж підскочила я.

    – Чесно! – усміхнувся він.

    А мрійливі оченята знову спіймали сяйливу цятку, і тисячі дитячих мрій віддзеркалились в них. Але довго не думала – загадала те незмінне, що з ним засинала щоночі й прокидалась щоранку.

    – Я вже все, – заусміхалась до батька. – Хочеш розкажу? Хочеш?

    – Обережніше, доню, – змовницьки шепнув він. – Пам’ятаєш вчорашню казку? Там чаклунка підслухала мрію принцеси і зробила все, щоб їй перешкодити! Хтозна, скільки таких чаклунок стежить за такою чарівною принцесою, як ти!

    – Ні-і-і, – похитала головою, – я завтра принцеса. Сьогодні буду фея, сьогодні не страшно.

    Батько розсміявся та підкинув мене на руках.

    – Ах ти ж моя чарівниця!

    Та я випручалася з його обіймів і серйозно заглянула в очі.

    – Зараз я тобі розкажу… тільки ти нікому не кажи! – суворо похитала пальчиком. – Мені не страшно, але все одно! Не скажеш, добре?

    – Не скажу.

    – Тоді слухай. Я загадала… – наблизився до його вуха змовницький шепіт. – … кришталеві черевички!

    – От прямо-таки черевички? – здивувався батько. – А принцесою стати не хочеш? А палац? А принца?

    – Нащо мені принц?! Хочу черевички! – як очевидну істину, виклала йому. – Такі… справжні, кришталеві, чарівні. Щоб блищали, як диво! Щоб понесли у казку! Ну, щоб, як в Попелюшки… тільки принци з конями не обов’язкові. Головне – черевички!

    – Дивовижне дитя, – похитав головою. – То яку тобі сьогодні казку розказати?

    – Розкажи… розкажи… «Попелюшку» розкажи! – заплескала в долоні й застрибала у нього на колінах.

    – Знову? – густі брови поповзли догори.

    – Так, так!

    – Ох, ну, що з тобою поробиш… «Попелюшку», так «Попелюшку»! – згодився батько, а я зручніше примостилась та припала до надійних плечей.

    Сотні разів уже фея рятувала змучену пасербицю, сотні разів уже грали незабутній бал, сотні разів губився кришталевий черевичок… Так, у казці завжди приходить допомога. Завжди з’являється фея та приносить у світ диво. О, як же й мені хотілося зустріти свою фею! У спраглому, наївному серці ніколи не згасала віра в диво! Адже батько вчив вірити в нього – і я слухалась. Диво, кохання, справедливість – усе це була моя казка. Цю казку я хотіла зробити життям, а життя – казкою!

    «А ці зорі, що падають… вони ж не проти, правда? Ах, треба буде притиснути якусь до стінки й доступно пояснити це делікатне питання!» – отак міркувала я тоді та з трепетом слухала батьків голос, що провадив «Попелюшку».

    Так, це була улюблена моя казка – і не тільки через обожнювані черевички! Я саму себе асоціювала з головною героїнею: люблячий батько, зла мачуха і дві сестри-близнючки. Дивовижний збіг, чи не правда? От тільки мати в мене була рідна, а все одно поводилась, як мачуха. Завжди така холодна, ніколи не всміхнеться… А якщо з кимось і носиться – що однаково на грані реальності – то тільки із молодшими сестрами.

    Чому? Як так? За що?

    Чи не через це я завжди хотіла фею – щоб змахнула чарівною паличкою та виправила всі біди?.. Дарма! Зате батько так мене любив, як ніхто у світі! Він заспокоював мене, коли я лякалась, зігрівав, коли мені було холодно, завжди підтримував, яка б навіжена вигадка не засіла у бешкетній голові! І щовечора садовив на коліна й розказував казки. Інколи ми складали їх самі – о, як же весело це було! Чіпляли корони на жовтаві гарбузи, а кришталеві черевички на тендітні драконячі лапки… Миші у нас були крилаті й махали чарівними паличками, так що вогнедишні коти мусили пчихати та бігати до крамниці за носовичками… Зате кінчалося все за одним сценарієм.

    «…і жили вони довго та щасливо», – ще встигла я почути останні слова і провалилась у солодкий сон. А батько протяжно закашлявся, та дитячий слух уже того не вловив. А дарма.

    Я чула найменший шелест у саду – та не почула, як лихо стукає прямо у двері! Як зламує замки і суне на мою казку. Це лихо взяло на приціл те найдорожче, що було в моєму житті – а воно ніколи не хибить при стрільбі.

    Хвороба розвивалась довго – а ніхто не бачив і ніхто не лікував. Короткий кашель, хрипотіння, слабкість, втома… А ніхто не звертав уваги. Лихо звило затишне гніздечко та бешкетувало на повну – а я була сліпа!

    І сльози капали з тих незрячих очей, а серце розривалось від горя – я сиділа перед батьковим ложем і дивилась, як він помирав. Найрідніша мені людина йшла з життя – а в кімнаті були лише ми удвох! Лікар Палмер сказав, що все вирішено, і до завтра він не протягне. А всім довкола – було начхати.

    – Таточку!.. – ридала я. Хотілось завивати, як зранений вовк. Хотілось кричати, як востаннє в житті. Хотілось, щоб Небо почуло і зрозуміло, що воно коїть!

    – Ізабель… – прохрипів батько. Його тремтяча рука стиснула мою долоню, а затуманені очі зустрілись з моїми. – Ізабель, я хочу розказати тобі казку.

    – Не треба, таточку… – змолилась я. – Не говори… тобі так боляче… не треба…

    Та він сильніше стиснув мою руку й пильно заглянув в очі.

    – Ізабель, я мушу розказати тобі казку.

    – Добре, таточку, – прошепотіла, змахуючи сльози.

    Батько закашлявся, задихаючись, і в мене вкотре стиснулось серце. А раптом це останній приступ?! Приступ, що його забере?! Вирве із люблячих рук і затопить у безодні муки?!

    Але приступ минув. Батько зібрався із силами, ще раз стиснув мою руку та повів свою оповідь:

    – Колись… не так уже й давно… в одному королівстві… – говорив ледь чутно, із частими зупинками. – … жив один принц.

    Розпачливий схлип вирвався з грудей: о, як би хотілось слухати його казки вічно! О, як би хотілось, щоб його голос ніколи не змовкав! Однак ця казка… вона була остання.

    – Одного разу принц проїжджав над річкою. Там прали… дві дівчини. Дві сестри несказанної краси. Прості селянки, вони так захопились роботою… що навіть не одразу помітили принца. А він закохався… із першого погляду! Старша сестра полонила його. З того часу він був сам не свій. Тікав із палацу… щоб тільки знову її побачити. Гуляв із ними обома… Вони ж були, як нерозлийвода. Всюди разом, всюди дві… Тільки ж він кохав одну. О, великий мрійник! Не думав, що скаже двір… не думав, що селянка… І вона його кохала. А друга… Мабуть, почуття та гординя застелили їй очі. Мабуть, осліпла від власної краси. Він залицявся до її сестри… а вона думала, що до неї. Хіба хтось міг уявити, чим це обернеться! Принц із коханою одружилися. Від сестри не було ні звуку. Минув рік, минув другий. Принц став королем. У подружжя народилась донька… Раптом розпочалась війна. Вороже військо йшло… зметаючи все на своєму шляху. А вони дивилися тільки за фронтом. Ніхто не дивився… що діється під носом… Ніхто не замислювався… звідки ворог знає всі лазівки. Ніхто не замислювався… чому тендітну дівчину так зацікавили воєнні ради. А сестра слухала… затамувавши подих. Вона виловлювала кожне слово. Тільки раз генерал хмикнув… що їй би в воєначальники. Розумне щось сказала. А потім пішла. Того вечора вона не повернулась. Того вечора… палац захопили. Хтось зробив копію із карти підземних ходів… і передав її ворогу. Якби ж хтось знав! Якби знав! Та сестра збожеволіла від розбитого серця… А королівському подружжю ледве вдалося втекти. Їх прихистив у себе… вірний принців побратим. А коли вони дізнались, хто їх зрадив… Побратим ледве вмовив короля відмовитись. І тікати. По всій фортеці проводились обшуки… Їх досі шукали… Тоді вони мечами розчистили собі шлях, метнулись потаємним ходом… Але все вирішила фатальна стріла. Королеву поранили. Ні, поранення не було смертельним… Та вона не могла продовжувати шлях. Їм треба було перечекати. Але ж немовля, їх донька… Вони готові були випробувати долю… та не готові були приректи немовля. Король віддав його побратиму. Бо королівське подружжя знають всі… А його соратника, його скромну сім’ю… Що діється з людьми, коли життя вибиває з колії! Вони думали, так буде краще. Розділились і домовились зустрітись за тиждень. Але тиждень минув… Побратим із дружиною та немовлям дісталися умовленого місця… А напоролись тільки на засідку. Лише дивом їм вдалось відбитись. Але всі їхні надії… розбилися вщент. Вони ж до останнього вірили… що король з коханою проб’ються… Але ні. Всюди нишпорили підлі служки… Залишатися в королівстві було надто ризиковано, і, заламуючи руки від розпачу, подружжя переселилося в сусіднє. Довго ще сподівався сподвижник побачити короля… але так і не дізнався, що сталося з ним. А проте, він твердо знав: якщо їм вдалось врятуватись… вони віднайдуть доньку: на плечі її був унікальний знак… знаменна родимка, що дивом нагадувала герб королівської династії – троянду в полум’ї… і що завжди підтвердить її походження та дозволить упізнати втрачену доньку, – видихнув батько.

    Я гірко всміхнулась: на плечі у мене був точно такий знак (незрозуміла дивна клякса). Батько любив робити мене героїнею своїх казок.

    – Але чим же все закінчилось? – запитала я. – Король з коханою возз’єдналися з донькою?

    – Ця казка ще не закінчилася, – відповів батько.

    – Що? Як це?

    – Ти дуже схожа на свою матір, – додав він, і в мене тенькнуло в серці: з жінкою, яку я вважала за матір, у мене не було нічого спільного. – Я люблю тебе, Ізабель… – прошепотів мій батько – і полинув на небеса.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.