Експерименти

Локація: АЕС

Персонаж: сусіда

Предмет: слова, які варто було б сказати

Емоція: брак тверезості

Ну що тут скажеш? Мій сусід був ще тим п’яницею. Кожен ранок можна було почути його голосний свистячий храп, а часто й побачити його самого на килимку в прихожій. Ми не сварилися, не лаялися, бо сам по собі чоловік був неконфліктний. Пив, як віл, але потім ні на кого не кидався, а просто завалювався спати.

Моя мати лаяла мене і радила викликати поліцію, але я все тягнула, бо мені частково шкода було цього чоловіка. Він був самотній, працював на місцевій штукатурній фабриці. Колись від нього відреклися і друзі, і родичі, бо він відмовився перестати пити. От так і жив. Ходив на роботу вдень, а ввечері напивався, як свиня.

Зрозуміти цього чоловіка мені не дано, але й лізти в його справи не хотілося. Я знала, що він колись відвідував лікаря, щоб вилікуватись від алкоголізму(за власним бажанням!), але йому було відмовлено.

Одного разу я побачила, як сусід мій кудись збирається. Виставив у коридор рюзкак, повний усілякого непотребу і витягнув туди ще декілька коробок.

- Куди ти їдеш?

Я запитала його, розгублено роздивляючись, як чоловік, хитаючись, намагається натягнути на себе сорочку.

- На АЕС!

Я впала в ступор. Чоловік тим часом закинув рюкзак на плече і прочвалав до дверей. Мені хотілося його гукнути, але розгубленість була більшою. Навіщо? Куди?

Він п’яний і тому так вирішив?

Мабуть, треба було покликати поліцію чи хоча б сусідів, але я просто проводила поглядом спину чоловіка.

Минули дні, тижні. Я нічого про нього не чула. А потім одного разу прогулюючись у парку неподалік почула розмову двох бабусь із нашого під’їзду.

- Той алкоголік?

- Ага…

- Завтра будуть хоронити.

Усередині ніби все перевернулося. Підскочила до тих бабусьок і поспішно запитала:

- Кого будуть ховати?

- Та того алкоголіка… О, здається, він був твоїм сусідом.

Серце впало вниз.

- Як?

- Кажуть, поперся цей дурень на АЕС…

- Його туди, кажуть, не пустили,- сказала друга бабуська.

- Ага. А потім він пішов у генделик.

- Генделик,- хитнула головою друга бабуська.

- І там він напився до безпам’ятства, а потім його побили…

- Побили? - перепитала розгублено.

- Так… Нарвався на якихось таких же випивох, і вони накинулися на нього.

Мовчання. Серце нило. Чому я тоді його не зупинила? Чому дала піти? Мабуть, потрібно було ще раніше зводити його ще раз до лікаря. Бо що то за життя таке… Я мала це зробити, але просто мовчала.

Стоячи над могилою свого сусіди, я відчувала тільки сором і біль. Яке ж безглузде в нього було життя. Сумне, нудне. Я могла б йому допомогти це змінити, але натомість ігнорувала, вважаючи, що якщо він неагресивний, то не варто нічого й робити.

Це була моя помилка перша.

А другою стала та, що я нічого не сказала тому чоловікові, коли побачила в коридорі. Я мала б його відмовити і не дати піти.

На похороні нікого не було, окрім мене, і декількох його друзів-п’яничок, які прийшли сюди радше, щоб напитися. Могилу і відспівування оплатила я сама, бо родичі не відповіли на мої повідомлення.

От така вийшла історія про п’яницю, АЕС і слова, які варто було сказати. Злегка сумна, драматична і безглузда.