Експерименти

Я бігла, не відчувала вже ніг. Місто горіло вогнями, але магазинчики були пусті. Дорога крутилася, як вуж, і з кожним кроком ставало все лячніше. Знову продзижчали на головою дрони. Я заховалася за кущем і тремтіла. Світло декотрий час падало рівно на мене, а потім пішло далі. Здається, пронесло.

Ти йшов вулицею і прислухався, чи є десь ще живі, як ти. Лунала весела музика, але людських голосів було не чути. Угорі біснувалися дрони, вишукуючи нові жертви. Магнітофони біснувалися всередині пабів, трощачи стільці і столи.

Я повільно вилізла з куща і попленталася далі. Відчай охоплював мене все сильніше. Місто за одну ніч перетворилося на нескінченний лабіринт, з якого ніяк немає виходу. Я не знала насправді, чи інша ситуація поза ним, але впевненість, що Київ потрібно покинути була чіткою.

Дорога пішла вниз, і зовсім скоро я опинилася біля води. Дніпро так же гордо ніс свої води. Тут ліхтарі вже були не такими яскравими, і стало від цього навіть трохи спокійніше.

А тоді я побачила позаду себе тінь. Нервово повела плечами і обернулася. До мене наближався чоловік, який швидко йшов і похмуро оглядався. Серце закалатало швидко.

- Гей!

Він зупинився і налякано витріщився на мене.

- Я – людина!

Чоловік полегшено видихнув і всміхнувся.

- Я – Микола.

- Катря.

І далі тікали ми вже разом. Ховалися від дронів і скутерів, що час від часу з’являлися на вулицях. Ми просувалися все далі містом, і в одну мить виявилося, що ми опинилися вже поза ним.

- Ми вийшли! Нарешті.

- Так, нарешті.

Я обернулася, а тоді зуміла лише зойкнути. Лезо ввійшло в серце.

Ти вбив її, сміючись. Насолоджувався тим, як кров тече по бруківці. У небі витали бездумні гелікоптери. Пилососи танцювали посеред площі.

А тоді ти витягнув телефон. Посередині висвітилася червона кнопка. Вона горіла так прибавливо… Але ні. Ти сховав його назад. Можливо ще десь зосталися інші люди.

А тоді щось врізалося тобі в голову. Ти обернувся і побачив дрон.

- Л.ю.д.и.н.а. В.б.и.т.и.

Останнє, що ти побачив – його сталевий бік.